Соціальні стандарти та проблема нерівності доходів населення

При розробці соціальних стандартів потрібно враховува­ти два аспекти: 1) стандартизацію соціальних прав; 2) розробку со­ціальних стандартів рівня життя. Головна мета розробки соціальних стандартів — забезпечити в країні стабільність і мінімізацію соці­ального ризику, що в цілому дозволить знизити соціальну напругу.

Друга група соціальних стандартів пов’язана зі стандартизацією рівня життя в країні. Ці стандарти, у першу чергу, повинні характе­ризувати мінімальні соціальні норми, що гарантують гідний рівень життя. До соціальних стандартів рівня життя відносять:

1) тривалість життя — від 25 (мінімум) до 85 (максимум) років;

2) грамотність населення — 100 %;

3) середню тривалість навчання — 15 років;

4) реальний ВВП на душу населення (у купівельній спромож­ності до долара) — від 200 (мінімум) до 40 тис. (максимум);

5) сумарний коефіцієнт народжуваності (середня кількість ді­тей, народжених жінкою у фертильному віці від 20 до 45 років) — 2,14—2,15;

6) коефіцієнт старіння населення (частка населення старше 65 років у загальній чисельності населення) — 7 %;

7) співвідношення 10% самих багатих до 10% самих бідних — 10:1;

8) частку населення, що проживає за межею бідності, — 10 %;

9) співвідношення мінімальної і середньої заробітної плати — 1:3;

10) мінімальний рівень погодинної заробітної плати — 3 дол.;

11) рівень безробіття (з урахуванням прихованого) — 8—10 %;

12) кількість правопорушень на 100 тис. населення — до 5 тис.;

13) рівень депопуляції (кількість народжених до кількості по­мерлих) — 50:50;

14) кількість психічних патологій на 100 тис. населення — до 284 од.

На жаль, в Україні з 1991 р. був запущений довгостроковий ме­ханізм падіння життєвого рівня населення. Причому більш інтен­сивно падав рівень життя найменш забезпечених груп населення. Мав місце не тільки тривалий спад виробництва, але і глибина ро­зшарування в суспільстві.

Бідність є глобальною проблемою. Загальна кількість бідних перевищила 1,3 млрд осіб, при цьому 2/3 усіх нужденних людей проживають у 10 країнах світу (Індії, Китаї, Бангладеш, Бразилії, Індонезії, Нігерії, В’єтнамі, Пакистані, Ефіопії, на Філіппінах). За оцінками Всесвітнього банку, 1/4 населення світу проживає в умовах страшного зубожіння. Особливої уваги заслуговують лю­ди, що проживають в умовах абсолютного зубожіння і ті, що по­трапили в це положення в результаті дискримінації чи через свій вік, чи з причини інвалідності, хвороби. Крім того, постійно рос­те розрив між багатим і бідним населенням. Ці фактори обумов­люють прийняття міжнародним співтовариством зобов’язання ліквідувати бідність як соціальне явище до визначеної дати, що повинна бути встановлена кожною окремою країною світу.

Бідність — це неможливість унаслідок нестачі коштів підт­римувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період часу.

Бідність має декілька рівнів і характеризується такими показ­никами як: прожитковий мінімум, гарантований прожитковий мінімум, мінімальний споживчий бюджет, рівень бідності, межа бідності, крайня форма бідності, гострота та глибина бідності.

Глибина бідності — відхилення величини доходів або витрат бідних від визначеної межі бідності.

Межа бідності — рівень доходу, нижче від якого є неможли­вим задоволення основних потреб.

Крайня форма бідності — бідність, яка порівняно зі стандар­тами цивілізації асоціюється з межею виживання.

Рівень бідності — питома вага сімей (домогосподарств), у яких рівень споживання (доходів) на одну особу є нижчим від визначеної межі бідності.

Рівень бідності в Україні за останні роки коливався близько 27 %, а рівень крайньої бідності — 14 %.

У широкому розумінні бідність необхідно розглядати як не­здатність підтримувати прожитковий мінімум (ПМ). Однак ви­значення цього «мінімального» рівня, особливо коли грошові до­ходи не можуть служити адекватним показником реального спо­живання, проблематично. Кошти родини складаються з поточних доходів, трансферних платежів, заощаджень, власності і т. д. (табл. 13.2).

Отже, офіційне визначення бідності ґрунтується на розмірі доходу родини. Так, для США в 1987 р. людина, що одержувала менш ніж 5778 дол. на рік, жила у бідності; для родини з чоти­рьох чоловік риса бідності складала 11 611 дол., а з шести — 15 509 дол. Родина вважається бідною, якщо її доход менш ніж у три рази перевищує рівень, що визначається міністерством сіль­ського господарства як витрати на «нормальне харчове забезпе­чення» родини. В 60-х роках XX ст. у США був високий рівень бідності. Але там діяла шкала податку з фізичних осіб з максима­льною ставкою на високі доходи — до 90 %. В умовах економіч­ної кризи і зростаючого зубожіння населення така міра соціально виправдана і відповідає національним інтересам.

ДИНАМІКА ДОХОДІВ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ (у % до попереднього року)

Для порівняння обстежень домашніх господарств, що стосу­ються доходів і умов життя, а також з метою забезпечення послі­довності порівнянь між країнами Всесвітнім банком був установ­лений стандартний показник риси бідності в розмірі 1 дол. на од­ну особу на день з урахуванням купівельної здатності долара в цінах 1985 р. Такий підхід дозволив визначити чисельність бід­ного населення в різних країнах світу. При окремих досліджен­нях по континентам (країнам) в якості показника риси бідності застосовується: у Латинській Америці — 2 дол. на одну особу на день; у Європі й у Центральній Азії — близько 4 дол. на одну особу на день; у Китаї — 0,6 дол. на одну особу на день.

Показник 1 дол. у розрахунку на один день використовується для визначення ступеня поширення абсолютної бідності середнього рівня. На відміну від помірної бідності, крайня абсолютна бідність характеризується наявністю такого обсягу доходів, який достатній тільки для придбання мінімального набору продуктів харчування.

Абсолютна нерівність визначає стан людини, при якому доход (достатній чи недостатній для придбання «споживчого кошика») ви­значає грань між небідною і бідною людиною. Відносна бідність ви­значає стан людини чи її домашнього господарства в порівнянні з ви­знаним середнім доходом для даної країни (наприклад, бідними будуть вважатися ті, у кого доходи нижче 40, 50, 60 % середнього доходу).

У країнах ЄС використовують в основному відносні показники бідності, тоді як у США — абсолютні. В європейських країнах до бідних домашніх господарств відносять такі, у яких показник рівня доходу складає 40—60 % від середнього. У цілому в європейських країнах частка бідних складає 7 % населення, якщо за рису бідності приймається показник, що дорівнює 40 % середнього медіанного доходу, і 18 % — якщо за рису прийнято, відповідно, 60 %.

Слід зазначити, що в індустріально розвинутих країнах бід­ність тісно пов’язана з економічно неактивним населенням. Бі­льшість бідних відноситься до старих, непрацездатних або хво­рих людей. Значна частка бідних припадає також на жінок та ді­тей. У країнах, що розвиваються, бідність поширена і серед за­йнятого населення. Якщо в США майже 70 % витрат підприємств спрямовується на заробітну плату робітників і службовців, то в Україні — 10 %. Як наслідок — низька оплата праці породжує бідність серед працюючого населення, в результаті утворюється низька купівельна спроможність населення (за даними статисти­чного бюро Європейської комісії індекс купівельної спроможно­сті України складає 17 % від прийнятого за європейську норму) і майже відсутність заощаджень, які є головним чинником інвес­тування національної економіки.

Слід зауважити, що у доперебудовний період Україна лідиру­вала серед союзних республік по головних позиціях рівня та яко­сті життя. Існувала збалансованість та енергетична еквівалент­ність харчування (3500 Ккал), насиченість сімей предметами дов­гострокового користування (75—80 %), кількість автомобілів на 10 тис. сімей поступалась лише Вірменії, а число вкладів і серед­ній розмір заощаджень були більшими тільки в Естонії.

Характерною ж рисою сьогодення є збереження значних масивів бідності і розшарування населення за рівнем доходів. На наших пів­нічних широтах серед країн, що розвиваються, Україна має дуже низькі річні доходи на душу населення: у 2000 р. в Україні річний доход на душу населення склав 2200 дол., що менше, ніж в Алжирі (відповідно 4700), Єгипті (3000), Китаї (3800) і Бразилії (6150).

Зростання рівня доходів середньостатистичного українця відбува­ється в більшій мірі за рахунок промислових центрів. Найбільш до- ходними містами в Україні вважаються м. Київ, Донецька, Запорізь­ка, Дніпропетровська області. У жовтні 2003 року співвідношення максимального рівня зарплати в місті Києві (813,69 грн) і мінімально­го рівня в Тернопільській області (334,20 грн) становило 2,4. В бага­тьох регіонах рівень доходів населення менший від прожиткового мінімуму на працездатну особу (365 грн) (табл. 13.3, 13.4).

СЕРЕДНЬОМІСЯЧНА НОМІНАЛЬНА ЗАРОБІТНА ПЛАТА В УКРАЇНІ ЗА ВИДАМИ ЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Таблиця 13.4

РОЗПОДІЛ ПРАЦІВНИКІВ ЗА РОЗМІРАМИ ЗАРОБІТНОЇ ПЛАТИ У ГРУДНІ (%)

Діаграму нерівності доходів демонструє крива Лоренца, де на горизонтальній осі відмічається відсоток населення від найбідніших верств до найбагатших, а на вертикальній — від­соток доходів, що отримуються різними категоріями населення (рис. 13.2).

Діаграма доходів населення України має широку основу та за­гострену вершину. Опитування, проведені Київським Міжнарод-

ним інститутом соціології, засвідчують, що майже 90 % населен­ня має скрутне матеріальне становище і лише 1 % населення має щомісячний доход, який дозволяє цілковито задовольнити власні потреби і зробити заощадження. По мірі руху від найбідніших багаточисельних верств до найбагатших малочисельних верств населення крива Лоренца стає все більш крутою, тобто нема пе­рехідного стану між багатством та бідністю людей із середнім достатком. Хоча саме ця категорія населення формує споживчий потенціал країни, визначає кінцевий попит і є своєрідним гаран­том стабільності суспільства.

Нині відомі чотири критерії, задоволення яких у сукупності визначає приналежність до середнього класу: володіння майном, еквівалентним у вартісному вираженні 20—100 середнім річним доходам працівника в економічно максимально активному віці (30—55 років); стабільний доход у розмірі 2—10 прожиткових мінімумів; приналежність до найбільш повноправного прошарку, що складає основу електорату; дотримання законів, високий рі­вень соціальної відповідальності, прагматичний склад мислення й активна діяльність.

Нерівномірність розподілу доходів характеризує також деци- льний коефіцієнт диференціації та індекс Джині, який розрахову­ється на основі кривої Лоренца.

Децилъний коефіцієнт диференціації — співвідношення рівнів добробуту населення: 10 % найзаможніших на 10 % найменш за­безпечених громадян.

Індекс Джині являє собою відношення площі, обмеженої фак­тичною кривою Лоренца і кривою Лоренца для абсолютно рів­номірного розподілу доходів (заштрихована область), до площі трикутника, обмеженого кривою Лоренца для абсолютно рівно­мірного розподілу і осями абсцис і ординат.

Чим ближче крива Лоренца до кривої абсолютної рівності, тим вища ступінь рівномірності доходів, і тим нижчим буде ін­декс Джині. Високе значення індексу Джині свідчить про значну нерівність у розподілі доходів, надмірно високу частку в сукуп­них доходах багатших прошарків суспільства, що формує загаль­не недоспоживання в економіці. Дані по значенню індексу Джині у різних країнах показано в табл. 13.5.

Соціологічні дослідження, проведені Українським центром економічних і політичних досліджень у лютому—березні 2001 року, свідчать про невпевненість населення України у майбут­ньому, матеріальний стан якого сьогодні нижчий за середній і яке перебуває за межею бідності (табл. 13.6).

Таблиця 13.5

КОЕФІЦІЄНТ ДЖИНІ НАПРИКІНЦІ 90-х років XX століття

Таблиця 13.6

РЕЗУЛЬТАТИ ОПИТУВАННЯ НАСЕЛЕННЯ В PAMKAX СПІЛЬНОГО ПРОЕКТУ УЦЕПД З FREEDOM HOUSE (%)

3.