Соціальна політика держави: напрямки і проблеми

Соціальна політика — це комплекс соціально- економічних заходів держави та місцевих органів влади, спрямо­ваних на захист населення від безробіття, зростання цін, знеці­нення трудових заощаджень і т.

Рис. 13.3. Соціальна політика держави

У межах соціальної політики забезпечується необхідний міні­мум споживання, перерозподіляються доходи, обмежується без­робіття, гарантується підтримка сім’ї, забезпечення житлом, під­вищення рівня освіти та культури.

Відмічається, що ступінь нерівності в доходах менша в краї­нах, де держава ширше використовує перерозподіл національно­го доходу на користь найбідніших верст через систему оподатку­вання та державні видатки. В державних бюджетах цих країн пе­редбачаються більші видатки на скорочення реальної нерівності, яка формується ринком. Тобто залучаються неринкові чинники регулювання, такі як готівкові та безготівкові трансфертні випла­ти, різні види допомоги малозабезпеченим. В більшості розвине­них країн питома вага коштів, що надходять до бідних верств на­селення, в загальному обсязі соціальних виплат складає 19 % при низькій кількості такого населення.

На основі перевірки потреб населення державні програми під­тримки доходів набувають форми додаткових виплат, які гаран­тують мінімальний доход, що наближається до межі бідності. Державна допомога доповнюється також комунальними транс­фертами, тобто місцевими системами допомоги.

Особливу стурбованість викликають групи, які найменшою мірою можуть самі себе забезпечити, — це стосується осіб літ­нього віку і дітей. Допомога найбільш незахищеним верствам на­селення повинна гарантувати задоволення мінімальних потреб, зокрема в продовольстві. Для вирішення проблеми недоїдання використовуються програми додаткового харчування, у відповід­ності з якими продовольство виділяється безпосередньо саме тим групам, для яких ризик шкоди здоров’ю є найбільшим, напри­клад: вагітним жінкам, дітям і особам літнього віку.

Визначальна лінія соціального забезпечення періоду реформу­вання полягає в створенні системи допомоги не лише для осіб літнього віку і нездатних заявити про себе на ринку праці, а й для широких верств населення з низькими доходами, але в межах схеми, яку можливо фінансово підтримати.

Досвід демонструє, що політика соціального захисту малоза­безпеченого, але працездатного населення має тимчасовий харак­тер. Різні види часткового субсидування, зусилля, спрямовані на скорочення безробіття, є, з одного боку, наслідками, а з іншого боку — необхідністю перехідної економіки. Від тимчасових за­ходів потрібно поступово відмовлятися у міру того, як набирають силу і швидкість ринкові механізми, оскільки дія цих заходів пов’язана з втручанням держави в процес ціноутворення і в ри­нок праці.

У контексті всього зазначеного пасивність та фінансова не­спроможність існуючої соціальної політики обумовлюється над­мірно великою кількістю цілей і малою кількістю засобів їх дося­гнення, що демонструє наступна модель:

де C_n — мета соціальної політики (ендогенна величина);

х — засоби соціальної політики (макроекономічні інст­рументи);

у — ринкові змінні, що виникають при реалізації завдань соці­альної політики.

Вважається, що обмежене коло цілей при визначенні завдань соціальної політики забезпечує більшу гарантію їх досягнення, а якщо кількість цілей перевищує кількість засобів, то виникають цільові конфлікти. Прикладами суперечності цілей є прагнення одночасно забезпечити високі соціальні гарантії і підвищити ефективність виробництва або збільшити державні трансферти і скоротити дефіцит бюджету тощо.

Надмірна кількість цілей пояснюється нагромадженням неви- рішених проблем структурної перебудови економіки; тривалим спадом виробництва; безробіттям та масовою злиденністю насе­лення; виникненням специфічних ситуацій, спричинених залиш­ками адміністративно-командної системи.

Недостатність засобів соціальної політики обумовлена слабко розвинутою ринковою інфраструктурою, відсутністю традицій регулювання ринкової економіки, недовірою населення до дер­жавних інституцій.

Сучасна система засобів соціального захисту населення в перехідний період повинна включати два типи впливу: адапта­ційний для працездатного та працюючого населення і соціаль­но-захисний для непрацездатного та соціально слабкого насе­лення.

Основною метою соціального захисту є надання кожному члену суспільства, незалежно від соціального походження, наці­ональної або расової приналежності, можливості вільно розвива­тися, реалізовувати свої здібності.

Ефективна макроекономічна політика потребує соціальної по­літики у двох напрямках:

• здійснення макроекономічного засобу виходу на стійке еко­номічне зростання шляхом використання зростання доходів на­селення як рушійної сили стабілізації вітчизняного виробництва, зміцнення внутрішнього ринку, формування власних джерел за­ощадження та інвестування;

• забезпечення для всіх верств населення реалізації голов­ного принципу ринкової економіки — здатності до самозабез­печення.