Монетарна політика держави: поняття, види та інструменти

Монетарна або грошово-кредитна політика є одним з інструментів державного регулювання економіки. Саме на цій політиці держави акцентують свою увагу монетариста. Грошово- кредитна політика найбільш ефективно і оперативно виконує фу­нкції регулювання економічного циклу, попередження та подо­лання спаду виробництва.

Мета грошово-кредитної політики — досягнення на націона­льному ринку рівноваги, що характеризується повною зайнятістю та відсутністю інфляції. Суть цієї політики полягає в регулюван­ні обсягу грошової пропозиції для стабілізації економіки. Так, під час спаду виробництва монетарна політика зводиться до стимулю­вання зростання пропозиції грошей (експансивна), а в періоди високої інфляції, навпаки, до її обмеження (рестрикційна).

Головним суб’єктом монетарної політики держави є Центра­льний банк, який здійснює грошову емісію та регулює грошово- кредитну діяльність комерційних банків (табл. 5.3, 11.7).

Грошово-кредитна політика є оперативним і гнучким допов­ненням політики бюджетної. Світова практика свідчить, що за її допомогою держава впливає на грошову масу та відсоткові став­ки, а вони, відповідно, — на споживчий та інвестиційний попит.

Грошово-кредитна політика ґрунтується на принципах монетариз­му і має низку переваг перед фіскальною політикою. Негативні момен­ти полягають у тому, що ця політика непрямо впливає на комерційні банки з метою регулювання динаміки пропозиції грошей, а тому не може безпосередньо змусити їх зменшувати чи збільшувати кредити.

Головною функцією Центрального банку кожної країни (у США — Федеральної резервної системи, в Україні — Національ­ного банку) є регулювання грошової маси, забезпечення її відпо- бідності масі товарів і підтримки таким чином стійкої купівельної спроможності грошей, що є дуже важливою умовою нормального функціонування ринкового механізму.

Фінансова політика Центрального банку зумовлена станом економіки.

Центральний банк з метою впливу на кількість грошей або на процентні ставки використовує наступні інструменти грошової політики:

1. За об’єктами впливу:

• стимулювання кредитної емісії (кредитна експансія). Креди­тна експансія має за мету збільшення зайнятості і підйом вироб­ництва шляхом збільшення пропозиції грошей;

• стримування кредитної емісії (кредитна рестрикція). Креди­тна рестрикція має за мету запобігання економічної кризи і зни­ження темпів інфляції шляхом обмеження пропозиції грошей.

2. За характером параметрів:

• кількісні інструменти впливають на стан кредитних можли­востей комерційних банків;

• якісні інструменти — пряме регулювання банківських кредитів.

3. За формою впливу:

• адміністративні (прямі) інструменти — у формі директив, інструкцій від НБУ, мета яких — обмежити сферу діяльності кредитних установ (лімітне кредитування для окремих банків; пряме регулювання процентної ставки, ліміти на обсяг чи вар­тість кредитів, що надаються окремим галузям);

• ринкові (непрямі) інструменти — способи впливу НБУ на грошову пропозицію шляхом формування певних умов на гро­шовому ринку та ринку капіталів.

4. За строками впливу:

• короткострокові інструменти, за допомогою яких досяга­ються проміжні цілі грошово-кредитної політики;

• довгострокові інструменти діють від одного року і більше з метою фінансової стабілізації та сприяння довгостроковому еко­номічному зростанню.

До основних інструментів грошово-кредитної політики відно­сяться операції на відкритому ринку, зміна облікової ставки (ди­сконтна політика), зміна норми обов’язкових резервів.

Операції на відкритому ринку — найбільш важливий ін­струмент з точки зору регулювання пропозиції грошей.

Якщо НБУ продає урядові цінні папери, то в результаті у ко­мерційних банків, нефінансових організацій і населення зосере­джуються цінні папери, а в НБУ — гроші. Це скорочує банківські резерви і здатність комерційних банків до кредитування. Скоро­чення резервів у комерційних банках призведе і до скорочення грошової пропозиції, внаслідок чого відсоткова ставка на креди­ти і депозити зросте, а інвестування знизиться. Це так звана по­літика «дорогих» грошей, яка є одним з елементів рестриктивної політики держави.

Якщо уряд, здійснюючи політику експансії, хоче знизити відсоткову ставку і пожвавити тим самим інвестиції, то грошо­во-кредитних механізм діє у зворотному напрямку: НБУ почи­нає скуповувати цінні папери у комерційних банків, нефінан­сових організацій і населення, збільшуючи таким чином резер­ви комерційних банків та їх здатність до кредитування. В свою чергу, це збільшує пропозицію грошей та знижує відсоткову ставку. Інвестиції на ринку капіталів зростають і в перспективі мультиплікативно зростає ВВП. Це так звана політика «деше­вих» грошей.

Комерційні банки, нефінансові організації і населення пого­джуються на купівлю урядових цінних паперів, тому що ціни облігацій і відсоткові ставки знаходяться в оберненій залежнос­ті. НБУ продає цінні папери за низькою ціною, а купує їх за більш високою ціною. Отже, НБУ здатен продавати урядові цінні папери і завдяки цьому безпосередньо впливати на пропо­зицію грошей.

Змінюючи мінімальну обов’язкову норму, НБУ також може впливати на кредитні можливості комерційних банків. Уперше норми банківських резервів були введені у США в 1913 р., їх увели і в інших країнах, зокрема у Німеччині (1948 р.), Франції (1979 р.). Норми обов’язкових резервів у різних країнах неодна­кові.

Слід зауважити, що зміна резервної норми — досить потуж­ний інструмент монетарної політики, а практичне застосування цього інструменту потребує обережності. Це пояснюється тим, що зміна норми резервування призводить до більшої зміни про­позиції грошей у відповідності з грошовим мультиплікатором

Навіть незначні зміни цієї норми суттєво вплива­ють на пропозицію грошей. За цих обставин зміни нормативного рівня резервів використовують лише в крайніх випадках. Для простого коригування грошової пропозиції резервну норму, як правило, не змінюють.

В країнах зі стабільною економікою, що характеризуються ви­соким ступенем розвитку ринкових відносин, резервні вимоги комерційних банків, як монетарний інструмент управління гро­шово-кредитним ринком, відіграють незначну роль. В Україні обов’язкові резерви в період 1997—1998 рр. були домінуючими серед інструментів монетарної політики.

Починаючи з 01.04.97 р. встановлено єдину для всієї банківсь­кої системи України норму формування обов’язкових резервів від суми залучених коштів як у національній, так і в іноземній валюті на коррахунку в НБУ в розмірі:

11 % — з 01.04.97 р.

15 % — з 01.12.97 р.

16,5 % — з 01.01.99 р.

17 % — з третьої декади лютого 1999 р.

Облікова ставка — це відсоток, під який Національний банк надає кредити комерційним банкам (табл. 12.1). НБУ мо­же надавати безпосередньо позику комерційним банкам, приз­начаючи низьку (дисконтну) облікову ставку. Тому ця політи­ка також називається дисконтною. Вона призводить до збіль­шення резервів у комерційних банках і зростання пропозиції грошей, що знижує відсоткову ставку на грошовому ринку. І навпаки, підвищуючи облікову ставку, НБУ скорочує резерви комерційних банків. У них погіршуються можливості до кре­дитування економіки, пропозиція грошей зменшується, а від­соткова ставка зростає.

Таблиця 12.1

ЗМІНА ОБЛІКОВОЇ СТАВКИ НБУ ПРОТЯГОМ 1992—2003 рр.

Спрямування зміни облікової ставки НБУ в кінцевому підсумку залежить від типу монетарної політики (рестрикційного чи експан­сивного) та мети регулятивного процесу, спрямованого на обме­ження чи розширення кредитних можливостей банківської системи країни. Дія механізму регулювання Національним банком облікової ставки та її вплив на економіку представлена на рис. 12.1.

Зниження облікової ставки, як важіль експансивної політики, обумовлює зниження ставок за кредитами комерційних банків і відповідно зростання у підприємств можливостей інвестування коштів у виробництво. Тенденції економічного розвитку України свідчать про посилення ролі банківського кредиту у забезпеченні виробничого сектору необхідними коштами. Попри досі невисо­кий рівень банківського кредиту у валовому внутрішньому про­дукті України його значення значно зросло: від 8,65 % у 1998 р. до 25,68 % — у 2003 р. (табл. 5.3).

Крім того, що облікова політика НБУ позначається на кредит­ній активності комерційних банків та на співвідношенні між по­питом і пропозицією на грошовому ринку, вона має вплив:

• на динаміку кон’юнктури на ринку цінних паперів. Так, при підвищенні ставок НБУ курсова вартість цінних паперів може зни­жуватися, оскільки попит на них на ринку скорочується як з боку банківських установ, так і з боку всіх інших економічних агентів;

• на депозити. Зменшення облікової ставки, у свою чергу, змен­шує привабливість цього виду активів для населення, спонукаючи його збільшувати споживчі витрати, що в обох випадках може мати стимулюючий вплив на динаміку ВВП. У разі ж зростання облікової ставки зазначені тенденції набувають протилежного спрямування;

• на приток іноземних капіталів. Облікова ставка в разі її під­вищення може виступати одним з факторів стимулювання прито­ку іноземних капіталів у країну. Відтак зростає попит на націона­льну валюту, що призводить до підвищення її курсу (ревальва­ції). Протилежна ситуація спостерігається у разі зниження офі­ційної облікової ставки та відповідної реакції ринкових ставок процента, що зумовлює відтік короткострокових капіталів у ті країни, де рівень банківських ставок більш високий.

Зміна облікової ставки має здійснюватись порівняно плавно, без значних стрибків та мати цілеспрямований характер. НБУ має реагувати не стільки на зміну доходності державних облігацій чи ставок міжбанківського кредитування, скільки на загальну госпо­дарську кон’юнктуру, темпи інфляції, динаміку ВВП, рівень без­робіття, не допускаючи різних спадів і «перегрівів» у роботі еко­номічної системи.

Рис. 12.1. Механізм грошово-кредитного регулювання за допомогою політики облікової ставки Національного банку

До недоліків політики облікової ставки відноситься низький рівень прогнозованості її наслідків щодо конкретних величин збільшення або зменшення кредитних вкладень в економіку, оскільки регулювання процента визначає лише загальну спрямо­ваність динаміки попиту на банківські позички.

Рівень облікової ставки залежить від дії різноспрямованих фа­кторів, що впливають на попит і пропозицію грошових коштів. Основні з цих факторів такі:

• наявний рівень інфляції та інфляційні очікування економіч­них суб’єктів;

• обсяг грошової маси в обігу та швидкість обертання грошей;

• структура кредитної емісії Національного банку;

• відсоткові ставки комерційних банків за кредитами та депо­зитами і за міжбанківськими кредитами;

• структура залучених коштів комерційних банків (співвідно­шення строкових депозитів та коштів до запитання);

• валютний курс національної грошової одиниці та девальва- ційні очікування в економіці;

• доходність за операціями з цінними паперами на відкритому ринку.

Вказані інструменти грошово-кредитної політики дозволяють здійснювати ефективне антициклічне регулювання в країнах з рин­ковою економікою. Уряд проводить жорстку грошово-кредитну політику, підтримуючи на визначеному рівні обсяг грошової маси, або гнучку грошово-кредитну політику, утримуючи на деякому за­даному рівні ставку процента. Вибір конкретного варіанта грошово- кредитної політики залежить від того, які фактори вплинули на змі­ну попиту на гроші. Якщо, наприклад, його зростання пов’язане з підвищенням темпу інфляції і «перегрівом» економіки, то доцільне проведення жорсткої грошово-кредитної політики.

Механізм дії грошово-кредитної політики складається з п’ятьох послідовно пов’язаних важелів (рис. 12.2).

Рис. 12.2. Важелі грошово-кредитної політики

Кожний із вказаних елементів запускається попереднім і при­водить в дію наступний важіль. Тому збій в роботі будь-якого важеля послаблює результативність проведення грошово-кредит­ної політики. Наприклад, слабка реакція інвесторів на помітне зниження відсоткової ставки, викликане, в свою чергу, суттєвим розширенням обсягу грошової маси, не викличе адекватного ро­зширення сукупного попиту, а також і сукупної пропозиції, на що була направлена дія грошово-кредитної політики в цілому. При цьому може спостерігатися посилення інфляційних процесів. Така ситуація може бути пов’язана з нестабільною політичною ситуацією в країні, яка пригнічує інвестиційну активність.

2.