Об’єктивні нередумовн виникнення світового господарства

Загальною характеристикою сучасного світу є його багатогранність, динамічність, суперечливість і разом з тим взаємопов’язаність. Глобальна взаємозалежність країн зумовлена посиленням інтернаціоналізації продук­тивних сил, всеохоплюючим характером науково-технічного прогресу, принципово новою роллю засобів інформації та комунікації, станом природних ресурсів, загостренням загальносвітової економічної кризи.

Подальший прогрес людської цивілізації можливий тільки за умови включення в світовий суспільно-економічний процес всіх сил, течій, країн і народів, примноження їх зусиль для вирішення суперечностей, пов’язаних з науково-технічною революцією, соціальною неоднорідністю та нерівномірністю розвитку сучасного світу.

З новою силою проявляється на нинішньому етапі об’єктивна тенден­ція до інтернаціоналізації господарського життя, зближення і взаємодо- повнення національних економік на основі поглиблення міжнародного поділу праці, розвитку спеціалізації і кооперації.

Жодна країна не в змозі всебічно використати свій економічний, науково-технічний та ресурсний потенціал, не будучи включеною в світове співтовариство, не шукаючи ефективних форм інтегрування в нього.

Історично світове господарство сформувалось у кінці XIX на початку XX століття. Найважливішою його рисою є взаємопов’язаність та взаємо обумовленість процесу відтворення капіталу в межах єдиного світового господарства, єдність національних господарств. Неминучість госпо­дарського зближення окремих країн, прорив національної замкненості зумовлені процесами інтернаціоналізації, що лежать в основі становлення та формування світового господарства.

Об’єктивними передумовами виникнення світового господарства є: розвиток світового ринку, міжнародний поділ праці, інтернаціоналізація господарського життя.

В сучасних умовах, коли окремі країни стали ланками всесвітнього господарства, їх економіка як ніколи залежить від зовнішнього ринку.

Сучасний світовий ринок, як сукупність національних ринків, пов’язаних один з одним різноманітними торгово-економічними відно­синами, під впливом науково-технічного прогресу набуває суттєвих змін. Це знаходить своє вираження не тільки в розширенні меж світового ринку, але й у зростанні потреб, зміні їх структури, складу тих виробників, які задовольняють основну частку світового попиту на продукцію та послуги.

Оновлення номенклатури продукції, представленої на світовому ринку, відбувається сьогодні значно швидше, ніж раніше. В цей практично нескінчений процес включається все більше і більше країн, які або створили новий товар, або мають перевагу у витратах виробництва. Крім того, і це одна з суттєвих рис світового ринку, в сучасних умовах жодна країна не в змозі довго залишатися монополістом у галузі передової технології. Рано чи пізно досягнення науково-технічного прогресу, в тому числі найновіші і найпередовіші, стають надбанням багатьох.

Про роль зовнішнього ринку в економіці окремих країн свідчать дані про питому вагу експорту у валовому національному продукті. При цьому слід відзначити, що, чим менша забезпеченість ресурсами і місткість внутрішнього ринку тієї чи іншої країни, тим більша потреба у виході на світовий ринок, тим більша частка експорту у ВНП, і навпаки. Для таких країн експорт виступає способом отримання бажаних товарів і тому може досягти 25-35% і більше від їх валового національного продукту.

Так, частка товарного експорту у валовому національному продукті Голландії становить 45%, Німеччини - 27%, Великобританії - 23%, Нової Зеландії - 22%, Італії - 16%, Франції - 17%, Японії - 11%. США, Росія і Китай, які мають багату і широко диверсифіковану ресурсну базу та емкий внутрішній ринок, менш залежні від міжнародної торгівлі. Частка їх експорту у BHH складає 10-12%. У пошуках ринків збуту продукції, джерел сировини товаровиробники виходять за межі національних ринків, зумовлюючи подальший розвиток світового ринку.

З утворенням світового ринку суспільно необхідний час для виго­товлення будь-якого товару визначається не середнім рівнем умілості та інтенсивності праці будь-якого національного господарства, а діючими умовами світового виробництва, що є нормальними при даному рівні розвитку світових продуктивних сил.

Тобто внаслідок дії закону вартості на світовому ринку відбувається зведення національних вартостей товарів різних країн до інтерна­ціональної. І тоді країна, національна вартість товарів якої нижча від інтернаціональної, при обміні одержує додатковий прибуток у зовнішній торгівлі. І, навпаки, країни, де національна вартість товарів виявляється вищою, ніж інтернаціональна вартість, втрачають прибутки і мають збитки.

Як наслідок, відбувається вимивання з національної економіки тих товарів і, відповідно, галузей, які не в змозі успішно конкурувати на світовому ринку, що, в свою чергу, веде до поглиблення міжнародного поділу праці та підвищення ефективності національного виробництва. Слід відзначити, що вирішальна роль при визначенні профілю спеціалізації країни на виробництві певних товарів має не абсолютний рівень національної вартості, а її відносний рівень, тобто в порівнянні з іншими країнами-виробниками аналогічної продукції.

В сучасних умовах відбувається певна модифікація системи співвідношення національної та інтернаціональної вартості під впливом процесу інтернаціоналізації виробництва. Формуючи раціональну народногосподарську структуру, звільняючи економіку від безперспек­тивних галузей, країни все більше орієнтуються на інтернаціональні вартісні критерії.

Саме тому для багатьох країн в сучасних умовах відпадає необхідність розробляти весь технологічний процес виробництва якого-небудь товару, оскільки економічно вигідніше придбати його в обмін на свій товар у країні, де вже є добре налагоджене виробництво, або купити за кордоном ліцензію на його виробництво. Це дає змогу використати власні природні, фінансові, трудові ресурси для розвитку тих галузей чи видів виробництва, де може бути досягнута найвища продуктивність та якість продукції.

Чим глибша спеціалізація окремих країн на виробництві товарів, для яких склалися найбільш сприятливі умови, тим більша потреба у кооперуванні, взаємному обміні технологіями та науково-дослідними розробками, в інтернаціоналізації розміщення виробництва. Важливу роль у поглибленні цілісності світового господарства, прискоренні процесів інтернаціоналізації відіграє науково-технічна революція.

Основою і фактором розвитку світового господарства є міжнародний поділ праці (МІНІ). Участь економіки країни в міжнародному поділі праці спричиняє її спеціалізацію, яка підвищує продуктивність праці, ефектив­ність виробництва і, в підсумку, життєвий рівень населення.

Міжнародний поділ праці є закономірним наслідком суспільного поділу праці всередині країни. Як економічна категорія він являє собою зумовлену певним рівнем розвитку продуктивних сил специфічну форму поділу суспільної праці, що переросла національні межі і зумовлює спеціалізацію окремих країн і господарських структур на виробництві певної продукції та взаємному обміну.

У країнах, які широко використовують можливість брати участь в МІНІ, як правило, вищі темпи економічного розвитку. Яскравим прик­ладом є розвиток Японії, Німеччини, "нових індустріальних країн" - Гонконгу, Тайваню, Сінгапуру та Південної Кореї. І навпаки, в країнах, які не зуміли зайняти своє місце у МІНІ, - нижчі темпи розвитку або спосте­рігається спад виробництва. Кожна з держав підтримує розвиток, як правило, тих галузей, у яких воно має вищу продуктивність праці і нижчі втрати на виробництво продукції. Це дає їй певні переваги на світовому ринку.

Міжнародний поділ праці - складна, багаторівнева система світо- господарських зв’язків, що постійно розвивається, наповнюючись на кожному історичному етапі суспільного прогресу новим змістом. Він зумовлений, в першу чергу, відмінностями грунтово-кліматичних умов у різних країнах, що породжує особливості їх рослинного і тваринного світу, не менш важливим чинником є також відмінності у розміщенні на земній кулі природних ресурсів.

Спочатку міжнародний поділ праці склався виключно під впливом природних факторів. Країни відрізняються між собою за запасами корисних копалин, родючістю землі, природнокліматичними умовами тощо. Тому одні надавали перевагу сільськогосподарському виробництву (Канада, європейські країни), інші - видобутку корисних копалин (ПАР, OAE, Конго), решта розвивали промислове виробництво із використанням наукомістких технологій, фінансовий та туристичний бізнес (Японія, Гонконг, Південна Корея, Швейцарія тощо). Така "природна" спеціалізація збереглася і дотепер. Проте під впливом науково-технічного прогресу та економічних факторів міжнародний поділ праці поступово звільняється від залежності від природних умов. Головними чинниками у формуванні міжнародного поділу праці нині стають науково-технічні досягнення країн, їх спеціалізація у розробці певних наукових напрямів та наукомістких технологій.

Формуючись на основі технічного і технологічного поділу праці, під дією не тільки економічних, а й політичних сил, міжнародний поділ праці відображає рівень інтернаціоналізації продуктивних сил суспільства, ступінь розвитку робочої сили, її функціональної розгалуженості та дієздатності. Безпосереднім його наслідком є розвиток міжнародної спеціалізації та кооперування виробництва, що зумовлюють всебічний розвиток міждержавного обміну, а також структурні перетворення більш високого порядку - інтернаціоналізацію світогосподарських зв’язків у рамках усього відтворювального циклу - виробництва, розподілу і споживання матеріальних благ.

Поглиблення економічних зв’язків на світовому ринку безпосередньо визначається рівнем розвитку загального, часткового і одиничного поділу праці та формування на цій основі міжнародної предметної, по детальної та повузлової (технологічної) спеціалізації та кооперування виробництва. Ці процеси прямо пов’язані з розвитком машинної індустрії, велико серійних виробничих структур.

У міжнародному поділі праці виділяють три основні види:

- загальний, що означає поділ праці між країнами світу на рівні сфер суспільного виробництва (наприклад, промисловості, сільського госпо­дарства, будівництва, транспорту, зв’язку тощо);

- частковий, тобто поділ праці між країнами світу в одній сфері суспільного виробництва, наприклад, у промисловості за такими напря­мами, як добувна, металургійна, хімічна, легка, машинобудування тощо;

- одиничний, означає поділ праці між суб’єктами світового господарства на мікрорівні, наприклад, на спільному підприємстві, на якому один партнер виконує управлінські функції, другий - виробничі, третій - збуту і постачання і т. ін.

Спочатку у сфері світового ринку переважав загальний поділ праці. Це зумовлювало розвиток переважно міжгалузевих зв’язків - міжнародний обмін сировинними ресурсами і продуктами сільського господарства. Пізніше ця сфера світогосподарських зв’язків була доповнена обміном готовими виробами промисловості.

Інтенсивний розвиток часткового та одиничного поділу праці й істотне зростання на його основі рівня інтернаціоналізації виробництва почали здійснюватися на сучасному етапі машинного виробництва. Важлива роль в цьому належала науково-технічній революції, поступовому оновленню на її основі технологічної бази виробничого процесу. Основними носіями часткового і одиничного поділу праці стали транснаціональні компанії. В результаті, у міжнародній торгівлі стала зростати частка внутрішньо- фірмового обміну. У США вона становить 2/5, а державах Західної Європи - майже 1/3 всього зовнішньоторговельного обороту.

Основними формами міжнародного поділу праці є міжнародна спеціалізація і міжнародне кооперування праці. Міжнародна спеціалізація полягає у поділі національних виробництв, виділенні у самостійні техно­логічні процеси, що займаються виготовленням лише певних продуктів праці як для внутрішніх потреб, так і на експорт.

Розрізняють два основних види спеціалізації виробництва: міжгалузеву та внутрішньогалузеву. Міжгалузева полягає у виготовленні різними країнами окремих видів промислової продукції. Так, наприклад, Японія і Південна Корея спеціалізуються на випуску автомобілів, аудіо- та відеотехніки, Німеччина - автомобілів, Швейцарія - годинників. Продук­ція, що виготовляється ними, має великий попит і реалізується в різних частинах світу. З виникненням транснаціональних компаній і усклад­ненням технологічних процесів випуску продукції виникає внутрішньо­галузевий поділ праці як новий етап міжгалузевого. Його суть полягає у випуску різними країнами окремих видів продукції певної галузі або вузлів, комплектуючих деталей до неї. До внутрішньогалузевої спеціа­лізації належать:

- предметна (виробництво окремих товарів). Японія, Південна Корея спеціалізуються на винуску побутової електроніки;

- нодетальна (виробництво окремих вузлів, комплектуючих чи частин продукції, виробництво окремих деталей для машин та обладнання);

- технологічна (спеціалізацію на окремих технологічних процесах - складанні, фарбуванні, зварюванні, штампуванні). Велика частина операцій по складанню електронної апаратури виконується на заводах Гонконгу, Сінгапуру, Китаю.

Розвиток міжнародної спеціалізації формує умови для міжнародного кооперування. Міжнародна кооперація - це процес формування стійких виробничих зв’язків між підприємствами різних країн, у результаті якого здійснюється спільна діяльність по створенню елементів готової продукції. Основними напрямками при налагодженні коопераційних зв’язків є: здійснення спільних програм; спеціалізація за договорами; створення спільних підприємств.

Глибокі якісні зміни у розвитку міжнародного поділу праці сталися у 80-90-ті роки XX ст. Вони зумовлені новим етапом науково-технічної революції, подальшими процесами глобалізації суспільного виробництва. Цьому активно сприяють формування постіндустріальних структур виробництва, удосконалення системи транспорту, телезв’язку, комп’ю­теризації, посилення міграції промислового капіталу, створення спільних підприємств, широке залучення до міжнародного бізнесу невеликих і середніх фірм, частка яких сьогодні становить майже 40% зовнішньоторго­вельних операцій. Принципово нові аспекти у розвитку міжнародного поділу праці з’явилися у зв’язку із процесом інтеграції в структурах світового господарства країн, що входили до складу колишнього CPCP, а також Китаю, країн Центральної та Східної Європи.

У кінцевому підсумку, загальний зміст нових процесів у міжнародному поділу праці, що набули розвитку протягом останнього десятиріччя і спричиняють суттєві зміни у світовому господарстві, зводиться до наступного:

но-нерше, пріоритетного значення набули спеціалізація і кооперування виробництва наукоємної продукції, прогресивної технології, виробництво нових матеріалів. Внаслідок цього в промислово розвинутих країнах відбувається скорочення частки базових галузей і відповідно до цього намітилася тенденція до зменшення попиту на сировинні ресурси на світовому ринку. Запровадження у промислово розвинутих країнах енергозберігаючих технологій призвело до скорочення у них споживання нафти на одиницю валового національного продукту;

но-друге, фундаментальні зміни в міжнародному поділі праці пов’язані із всебічним розвитком процесу спеціалізації у сфері науково-технічних знань та інформації. Нині жодна країна неспроможна здійснювати дослідження у всіх галузях науки і техніки. Це спричинило утворення та інтенсивний розвиток ринку науково-технічних знань - міжнародної торгівлі ліцензіями, науковою інформацією, "ноу-хау", науково-техніч­ними консультаціями, програмами-моделями, науковими та іншими видами інтелектуальної власності;

но-третє, важливим структурним елементом міжнародного поділу праці стала інтернаціоналізація сфери послуг. Продаж послуг все тісніше переплітається з виробництвом і збутом товарів, експортом капіталу, інтелектуальним обміном. Провідна роль у процесі інтернаціоналізації сфери послуг належить транснаціональним корпораціям. Лідерами тут є монополії США, де послуги становлять 1/3 експорту. В цій сфері особливе місце належить торгівлі фінансовими послугами (кредити, прийом депозитів, оплата чеків, лізинг, емісія кредитних карток тощо);

но-четверте, зростає об’єктивна необхідність в докорінній перебудові міжнародного поділу праці. З другої половини XX ст. інтернаціоналізація виробництва охопила практично все світове господарство, всі його галузі.

Інтернаціоналізація виробництва, що складає основу формування світового господарства, у вузькому значенні - розвиток міжнародних зв’язків у процесі функціонування продуктивних сил, у більш широкому - інтернаціоналізація всього економічного життя, продуктивних сил та виробничих відносин.

Інтернаціоналізація виробництва здійснюється різними шляхами: но- нерше, через обмін засобами виробництва, а також у формі міжнародної спеціалізації і кооперації; но-друге, шляхом виробничого співробітництва, міжнародної міграції виробничих ресурсів; но-третє, через формування глобальної матеріальної, інформаційної, організаційно-економічної інфра­структури, що забезпечує здійснення міжнародного обміну, переміщення людей, співробітництво, тобто комплекс таких галузей господарства, як транспортна система, зв’язок, енергетичне господарство, а також інфор­маційний комплекс.

З часом форми інтернаціоналізації ускладнюються, стають більш різноманітними. Серед них, зокрема, слід виділити такі:

- міжнародна торгівля;

- міжнародна спеціалізація та кооперація;

- міжнародне переміщення фінансових та виробничих ресурсів;

- зарубіжна інвестиційна діяльність;

- надання міжнародних послуг;

- міжнародний обмін науковими та технологічними знаннями;

- створення міжнародних інформаційних центрів;

- створення міжнародних виробничих та науково-виробничих об’єд­нань;

- міжнародна міграція робочої сили;

- міжнародне співробітництво у вирішенні глобальних проблем.

Про досягнутий рівень інтернаціоналізації свідчать такі показники, як доля експорту у валовому національному продукті або випередження зростання світового експорту в порівнянні з темпами збільшення сукуп­ного валового внутрішнього продукту. Співставлення рівня інтернаціо­налізації різних країн дає уяву про нерівномірність цього процесу, свідченням якого є спеціалізація індустріально розвинутих країн на виготовленні найновішого обладнання, наданні ділових послуг, міжнарод­ного кредиту, вивезенні капіталу. В той же час велика кількість країн виконує роль постачальників сировини та споживчих товарів. Таке положення сприяє прискореному розвитку невеликої групи країн за рахунок більшої групи країн, поглибленню розриву та загостренню конфліктів між ними.

Разом з тим треба мати на увазі, що посилення процесів інтернаціо­налізації господарського життя країн породило проблему екологічної безпеки. Проблеми, пов’язані з нею, мають двоїсту природу. З одного боку, вони мають універсальний, глобальний характер, а з другого - становлять значний інтерес для кожної країни.

Таке значення проблем економічної безпеки зумовлене глибинними процесами інтернаціоналізації господарського життя, що спричинили значну відкритість національних економік, загостривши їх чутливість до впливу екзогенних (зовнішніх) факторів економічного розвитку. Ця небезпека особливо зростає тоді, коли зовнішньоекономічні зв’язки є мало диверсифікованими, обмежуються невеликою групою країн. І хоча держави, як правило, дотримуються певних норм поведінки, кожна з них зберігає за собою право розірвати підписані угоди, якщо реальною стане загроза національній економічній безпеці. Проте це не може зробити зовнішньоекономічні зв’язки абсолютно безпечними для країни. Розрив угод веде до розриву виробничо-економічних зв’язків між підприємст­вами. Переорієнтування їх на виробничу кооперацію з іншими підприємст­вами вимагає часу і коштів.

В міжнародних економічних відносинах для жодної країни не можна створити умови абсолютної безпеки. Мова йде лише про відносну безпеку. Відносна економічна безпека передбачає обмеження залежності від партнерів щодо життєво важливих економічних параметрів, тобто таких, які у випадку їх порушення впливають на свободу вибору політичних рішень партнерів або є неприйнятними з комерційної точки зору.

Що стосується економіки України, то навіть ключові галузі не працюють в режимі забезпечення її економічної безпеки. Коефіцієнт залежності України від імпорту становить 41%, тоді як Японії - 14%, США - 9,5%, Франції - 20,5%. Майже половина найменувань найрізно­манітнішої продукції (навіть досить простої) мають розімкнені, тобто такі, що залежать від імпорту, цикли виробництва.

Посилення впливу екзогенних факторів на національну безпеку неминуче викликає необхідність встановлення взаємозалежності між державами, зростання якої тягне за собою зміни у формуванні принципів світової політики, обмежуючи можливість критичного впливу одного з партнерів. Взаємозамінність є ключовим моментом, що стабілізує націо­нальну безпеку, а за певних умов може піднести і рівень світової безпеки. Взаємозалежність зумовлює динамічний характер залежності, яка в свою чергу, виникає як наслідок міжнародних, політичних і економічних процесів. Під залежністю розуміють такі причинні зв’язки, при яких процес контролюється силами ззовні, тобто екзогенний фактор спричиняє життєво важливий вплив на ситуацію.

Взаємозалежність виникає при наявності залежності партнерів по зв’язках, які забезпечують позитивне вирішення проблеми. А залежність існує тоді, коли розв’язання будь-якої проблеми вимагає відповідних змін у вигляді пристосування одного з партнерів до вимог іншого. Останній диктує свою волю. Кожна країна, вступаючи в економічні зв’язки з іншими країнами, виходить, насамперед, з власних інтересів, інтересів підвищення ефективності функціонування економіки, більш повного задоволення своїх потреб.

В останню чверть XX ст. у світовому господарстві виник новий процес - глобалізація.

Глобалізація - це результат розвитку продуктивних сил та інтернаціо­налізації всіх сфер суспільного життя, встановлення сталих зв’язків між суб’єктами різних країн, внаслідок чого виробничий процес в одній країні стає складовою частиною процесу, який відбувається в інтернаціо­нальному або світовому масштабах.

Характерними ознаками глобалізації є: розширення торгівлі та її лібералізація; глибокі зміни у фінансовій сфері і утворення міжнародних фінансових інститутів; інтернаціоналізація обороту капіталу та усунення перешкод для його руху; розгортання діяльності транснаціональних корпорацій (THK) та їх зростаюча експансія; переважаюча орієнтація попиту на світовий ринок.

2.