Проблеми зовнішньої заборгованості країн з малою відкритою економікою

В сучасному світі всі країни з відкритою економікою мають значну зовні­шню заборгованість. Намагаючись перебороти внутрішні проблеми і досягти проголошених цілей за умов недостатності внутрішніх ресурсів, уряди часто вдаються до іноземних запозичень.

Так, глибока криза 1980-х рр., яку порівнюють з Великою депресією, особ­ливо вразила країни третього світу, котрі мали великий зовнішній борг і несли важкий тягар його обслуговування. В цих країнах (особливо африканських і латиноамериканських) різко впали доходи на душу населення. Падіння доходів тривало ціле десятиліття, економічна криза доповнилась борговою кризою.

Початок кризи зовнішнього боргу датують серпнем 1982 р., коли уряд Мексики оголосив про свою неспроможність виконувати зобов'язання з по­гашення боргів за графіком платежів. Після цього десятки країн негайно за­явили про труднощі в обслуговуванні боргу. Криза зовнішнього боргу загро­жувала розоренням не тільки країнам-боржникам, але й великим комерцій­ним банкам, які позичали кошти. Весь фінансовий світ охопила паніка.

Зрештою, більшість країн-боржників не вимагали списання боргів, а про­довжували їх сплачувати за рахунок скорочення соціальних програм. Найбі­льше постраждали найбідніші прошарки населення та діти. У 1989 р.

ЮНІСЕФ (Дитячий фонд ООН) відзначив різке зростання частки дітей, кот­рим не забезпечувалися елементарні умови життя, та різке підвищення дитя­чої смертності. В країнах Африки і Латинської Америки закрилось багато клі­нік і шкіл, оскільки не вистачало коштів для закупівлі вакцин, медикаментів, підручників, оплати праці лікарів і вчителів. Ці процеси становили загрозу пе­рспективам економічного зростання, оскільки здоров'я нації і рівень освіти населення нині є одними з ключових чинників розвитку економіки.

Виникнення боргової кризи визначалось багатьма чинниками, але основну роль відіграли міжнародні, зокрема підвищення світових процентних ставок. Частково боргова криза була результатом економічної політики, яку прово­дили держави-боржники. Значну роль відіграло підвищення цін на нафту в 1973-1974 рр. Країни-експортери нафти (передусім держави Близького Схо­ду) розміщували величезні суми в міжнародних і офшорних банках європей­ського континенту, а ті позичали кошти країнам третього світу. Кредити на­давались під дуже низькі проценти, так що реальні ставки були фактично від'ємними. Більшість позичальників вважали, що у зв'язку зі зростанням цін на сировину, яка традиційно експортувалась з цих країн, у них не буде про­блем з оплатою боргу. Банки перестали враховувати ризики кредитування іноземних держав і часто надавали в кредит суми, які перевищували їх влас­ний капітал. Деякі уряди сприяли кредитуванню країн за умови, що вони бу­дуть оплачувати цими коштами експортовані з країн-кредиторів товари. В країнах Африки і Латинської Америки значна частина боргу була боргом держави, а не приватних фірм. Уряди ряду країн багато заборгували Світово­му банку та іншим міжнародним фінансовим організаціям.

А на початку 1980-х рр. процентні ставки різко підвищились в зв'язку з проведенням антиінфляційної політики в розвинутих країнах. У цей же час впали ціни на сировинні ресурси, які експортували країни-боржники. Це по­гіршило торговельні баланси країн, що розвиваються. Оскільки позики нада­вались на умовах гнучкого проценту і виплати були прив'язані до процент­них ставок світового ринку на момент їх здійснення, вони повинні були пла­тити дуже високі реальні проценти по зовнішніх боргах. Впродовж 1980-х рр. притік іноземних інвестицій різко скоротився. Нові кредити були менші, ніж оплата основних сум старого боргу.

Значно сприяла борговій кризі і внутрішня політика в країнах-боржниках, яка визначала напрямки використання позичених коштів. Доступність зовніш­ніх кредитів дозволила ряду урядів збільшувати бюджетні видатки, не запрова­джуючи нових податків і безінфляційного фінансування.

У Східній Азії, де розподіл доходів був більш рівномірний, країни значно легше пережили кризу. Азіатські країни також мали більш вільний зовніш­ньоторговельний режим, у них зростала частка експорту. Країни Латинської Америки, навпаки, притримувались антиекспортної політики, у них частка експорту у ВВП була значно нижча, ніж в азіатських країнах, і зростала пові­льно. Тому кредитування скоротилось, обслуговування зовнішнього боргу не могло здійснюватись за рахунок експортної виручки. Країни Латинської Америки для забезпечення обслуговування боргу були змушені скоротити імпорт, в результаті чого значно знизився рівень життя. У багатьох країнах, які пережили боргову кризу, були завищені обмінні курси національних ва­лют, що не стимулювало експорту. Натомість Південна Корея та Індонезія, котрі вдалися до девальвації валюти, значно краще справились з кризою. Ве­ликі бюджетні дефіцити та завищені обмінні курси сприяли широкомасштаб­ній „втечі капіталів” з країн: національні економічні суб'єкти конвертували власні нагромаджені кошти в іноземну валюту і відправляли їх за межі країни на зберігання. Очікування майбутньої девальвації валюти також сприяли зро­станню відпливу капіталу.

Всі ці чинники в сукупності привели до різкого скорочення сукупного по­питу в країнах-боржниках. Раніше ці країни жили не за власними ресурсами і споживали більше, ніж виробляли (ця ситуація відображена на рис.

Скорочення іноземного кредитування привело до зменшення внутрішніх інвестицій, що також скоротило поточний внутрішній попит. Щоб мати мож­ливість оплатити рахунки, уряди вдались до інфляційного податку. Темпи інфляції в Латинській Америці виявились найвищими за всю її історію. Та­ким чином, процес пристосування економік до боргової кризи був пов'язаний із величезними суспільними втратами, виник значний розрив в темпах еко­номічного зростання між країнами, які пережили боргову кризу і тими, яким вдалося її уникнути.

У 1985 р. з метою пом'якшення тиску на країни-боржники урядами країн- кредиторів був прийнятий так званий план Бейкера. Через тривалі переговори лише в 1991 р. було нарешті досягнуто згоди кредиторів скоротити борги для Мексики, Коста-Ріки, Венесуели, Еквадору, Польщі. Були також прийняті за­ходи з метою зниження міжурядових боргів. Паризький клуб офіційних дер­жавних кредиторів скоротив їх наполовину для Єгипту і Польщі. Однак від­новлення економічного зростання в усіх цих країнах-боржниках потребувало ряду глибоких реформ, структурної перебудови економіки.

З перших років незалежності проблема зовнішньої заборгованості виник­ла і для України. Після розпаду Радянського Союзу міжреспубліканські гос­подарські зв'язки були переведені на принципи міждержавної торгівлі, що призвело до виникнення значного дефіциту торговельного балансу і заборго­ваності України перед країнами колишнього СРСР, насамперед перед Росі­єю. З 1994 р. почалося освоєння позик міжнародних фінансових організацій (МВФ, Світового банку, ЄБРР), які стали і нині залишаються головними кре­диторами України. У 2000 р. валовий зовнішній борг України становив 61,1% від ВВП. Згідно з дослідженнями фахівців МВФ, максимально допустимою сумою зовнішнього боргу для країн із низьким і середнім рівнем доходів є сума у 49,7% ВВП, при перевищенні цього рівня ймовірність розгортання фі­нансових криз становить близько 70%. На початок 2010 р. обсяг валового зо­внішнього боргу України зріс до 104 млрд. дол. США і становив 88,9% ВВП, значно перевищивши критичну позначку^[31].

Актуальною для України залишається проблема ефективного використан­ня іноземних кредитів. Кошти, одержані від зовнішніх запозичень, спрямову­валися переважно на споживання, на розширення соціальних програм у руслі популістської політики урядів і політичних сил, що змінювались при владі. Практика їх нераціонального використання закріпилася і стала на перешкоді вкрай необхідних структурних змін. Зокрема із загального обсягу кредитів, наданих Україні МВФ у 2009 році, 46% були спрямовані на підтримку платі­жного балансу та стабілізацію гривні, 34% - на покриття дефіциту бюджету (виплату зарплат працівникам бюджетного сектору та пенсій), 20% - викори­стані на розрахунки за зовнішніми боргами^[32]. На розвиток науки і технологій, модернізацію галузей, які у перспективі могли б забезпечити реальне покрит­тя зовнішнього боргу, не було використано ані відсотка із отриманих позик. Сучасна світова фінансова криза загострює проблему зовнішньої заборгова­ності, оскільки в умовах загальної нестачі кредитних ресурсів реструктуриза­ція боргів стає все більш проблематичною.