Розподіл доходів і роль державного сектора у їх вирівнюванні

У сучасній змішаній економіці держава виконує три основні економічні функції:

■ виробництво суспільних благ,

■ перерозподіл доходів з метою реалізації принципу справедливості,

■ макроекономічна стабілізація.

Передусім, у багатьох країнах держава продукує товари і послуги на вла­сних підприємствах. Більшість з цих благ приватний сектор не постачає вза­галі або постачає у недостатній кількості, тому що це блага колективного споживання. Мова йде про системи охорони порядку, освіти, медичного об­слуговування, комунальних послуг, громадського транспорту. Питома вага державного сектора економіки у розвинених країнах нині коливається від 15% у Великобританії до 32% у Швеції, а в середньому становить 18-20%, причому спостерігається тенденція до зростання. В Україні питома вага дер­жавного сектора на початку реформ становила 98%, у 2003 р. вона знизилася до 20,9 %, а у 2008 році - до 8,8%^[19].

Чіткого розмежування товарів і послуг на ті, які може забезпечити лише держава, і ті, які в принципі може продукувати і приватний сектор, не існує. Наприклад, послуги освіти може надати як державний, так і приватний на­вчальний заклад - школа чи університет. Але є принаймні дві причини, які зумовлюють доцільність забезпечення послуг освіти саме державою. По- перше, добре освічене населення приносить вигоду для всього суспільства, тому що працює більш ефективно і продуктивно. Існує прямий зв'язок між рівнем освіти населення і економічним зростанням та добробутом в країні. Отже, доцільно забезпечити безплатну освіту всьому населенню. По-друге, в системі приватної освіти діти з багатих сімей мали б значну перевагу в до­ступі до освіти, в той час як діти з бідних сімей, навіть винятково обдаровані, не мали б можливості отримати знання. Тут ігнорувався б принцип справед­ливості, якому в сучасних суспільствах надають великого значення, тому що для значної частини суспільства справедливість є суспільним благом.

Справедливість багато вчених розглядають як необхідну вимогу для ста­білізації суспільства, хоча існує суперечність між справедливістю та ефекти­вністю. Ефективність ринкової системи досягається, коли кожен фактор ви­робництва оплачується відповідно до його граничної продуктивності. Але наслідком такого розподілу, який абсолютизує ефективність, є значна дифе­ренціація особистих доходів та багатства в країні, коли одних пригнічує над­звичайна бідність, а інші мають надмірне багатство, при тому, що всі люди природно мають подібні потреби і прагнуть пристойного рівня життя.

Через ринковий механізм здійснюється функціональний і персональний (особистий) розподіл сукупного доходу. Функціональний розподіл - це пер­винний розподіл доходів між власниками факторів виробництва, він зокрема визначає пропорції, в яких національний доход розподіляється між працею і капіталом. У сучасній змішаній економіці немає чіткого розмежування на до­ходи трудові і нетрудові. У більшості своїй наймані робітники володіють ак­ціями корпорацій, державними облігаціями, тому їх доходи включають не

Рис. 7.1. Крива Лоренця

лише заробітну плату, але й доход від капіталу, водночас власники фірм крім доходів на вкладений капітал також можуть отримувати доходи від власної праці. Тому персональні доходи як окремих осіб, так і домогосподарств ма­ють змішаний характер.

Основна особливість персональних доходів у ринковій економіці - їх над­звичайна диференційованість, нерівність. Ступінь нерівності особистого роз­поділу доходів вимірюється за допомогою кривої Лоренця.

Крива Лоренця є графічною моделлю фактичного розподілу особис­тих доходів в економіці певної країни (рис. 7.1). На вертикальній осі відкла­дені частки сукупного доходу в процентах від нуля до 100%. Процентний по­діл від 0 до 100% на горизонтальній осі представляє собою частки окремих груп домогосподарств у сукупному доході.

_x= Конфігурація

кривої Лоренця відо­бражає ступінь ди­ференціації особис­тих доходів домогос- подарств. Якби в кра­їні існувала абсолю­тна рівність у розпо­ділі доходів, тобто 20% домогоспо-

дарств привласнюва­ли б 20% доходу, 40% домогоспо­

дарств - 40% доходу і т.д., то крива мала б вигляд бісектриси. Такому розподілу відповідає лінія аб­солютної рівності на рис. 7.1. У проти­лежному випадку,

якби, наприклад 2% найбагатших сімей привласнювали б весь доход, то крива Лоренця мала б ви­гляд зображеної на рис. 7.1. вертикальної лінії на позначці 98% домогоспо- дарств, доходи яких дорівнювали б нулю.

Кожна точка на кривій Лоренця визначає частку сукупного доходу, отри­маного відповідною часткою домогосподарств. Крива Лоренця, представлена на рис. 7.1, показує, що 20% сімей з найнижчими доходами отримують 5% сукупного доходу (точка a ), частка доходу 40% сімей становить 15% дохо­ду країни (точка b ). Точка Є показує, що 95% сімей отримали 85% доходів, отже, 5% сімей з найвищими доходами мають 15% сукупного доходу. Чим більше крива Лоренця відхиляється від лінії абсолютної рівності (пунктир на рис. 7.1), тим вищою є нерівномірність розподілу доходів.

Зауважимо, що крива Лоренця дає лише приблизну уяву про розподіл до­ходів, тому що дані стосуються домогосподарств з різною кількістю членів. Існують також дані про розподіл багатства між окремими особами, які дають вражаючі масштаби диспропорцій, але вони ще менш надійні, ніж дані про розподіл особистого доходу сімей.

З кривою Лоренця пов’язаний інший вимірник нерівності у розподілі до­ходів - індекс (коефіцієнт) Джині, який визначається як відношення площі фігури, що утворюється між лінією абсолютної рівності та кривою Лоренця (заштрихована площа на рис 7.1), до площі трикутника, утвореного лінією абсолютної рівності, горизонтальною та правою вертикальною координатни­ми осями. В залежності від того, здійснюється обчислення відносно 100 або 1, значення коефіцієнта Джині можуть коливатися від 0 до 100 або від 0 до 1.

Для оцінки нерівності розподілу особистих доходів також використову­ють квінтильні та децильні коефіцієнти, які відповідно визначають співвід­ношення доходів 20% і 10% найбільш забезпечених груп населення до 20% і 10% найменш забезпечених. Ці показники, згідно зі звітом ПРООН, у США становлять 8,4 та 15,9, у Японії - 3,4 і 4,5, в Китаї - 12,2 і 21,6, в Росії - 7,6 і 12,7, в Україні - 4,1 і 5,9^[21]. За іншими оцінками фактичне співвідношення 10% найбагатшого до 10% найбіднішого населення складає у Китаї - 7:1, у краї­нах ЄС - 5-7:1, в Японії - 4,3:1, в Україні - 30:1^[22]. Аналітики вважають, що диференціація доходів в Україні перевищує критично допустимий рівень, ко­трий визначає поріг соціальної стабільності.

На рівень доходів впливає багато чинників: розбіжності у рівні заробітної плати, які породжуються відмінностями у розумових та фізичних здібностях людей, в освіті та професійній підготовці; відмінності у розмірах власності - землі, акцій, облігацій, нерухомості, що приносить доход; у деяких країнах поглиблює нерівність доходів дискримінація за ознаками раси та статі. Для України характерні й деякі інші особливості, зокрема, значна міжгалузева диференціація доходів. Найбільш оплачуваними в економіці країні є праців­ники авіаційного транспорту, фінансових установ, металургійних та нафто­переробних підприємств, оплата їх праці перевищує середню в майже у 2 ра­зи. Значно нижчою від середньої є заробітна плата працівників сільського го­сподарства, охорони здоров'я та соціальної допомоги. Існують суттєві від­мінності у розмірах заробітної плати працівників з однаковим рівнем квалі­фікації у державному і недержавному секторах: зарплата у держсекторі на 20% нижча, ніж у приватному. У розвинутих країнах - навпаки: наприклад, у США витрати на робочу силу у держсекторі на 1 відпрацьовану людино- годину в 1,5 рази вищі, ніж у приватному^[23].

Диференціація доходів і рівня життя породжує гостру соціальну проблему бідності. Бідність - це такий рівень життя, за якого неможливо забезпечити нормальне відтворення населення. У кожній країні офіційно визначається „поріг бідності” або „прожитковий мінімум”.

Існують поняття „абсолютна бідність” і „відносна бідність”. Абсолютний поріг бідності визначається як вартість кошика товарів, необхідних для задо­волення основних фізіологічних потреб людей (харчування, одяг, житло). Відносний поріг бідності визначається не лише межею фізичного виживання, а й забезпеченням певного стандарту якості життя.

У США визначено, що бідною вважається сім'я, доход якої менш ніж в 3 рази перевищує рівень витрат на „нормальне продовольче забезпечення” сім'ї. Але якість життя включає не тільки нормальний рівень харчування, охорони здоров'я і забезпеченості житлом, достатній для фізичного вижи­вання. Необхідні кошти для повноцінного відпочинку, культурного та інтеле­ктуального розвитку, освіти і т.п. Якщо сім'я не може забезпечити собі цих благ, вважається, що вона живе у відносній бідності. Зрозуміло, що у США рівень відносної бідності далекий від того рівня, який існує в бідних країнах, де поріг бідності часто межує з загрозою голодної смерті.

Частка людей, які живуть за межею бідності, досить відрізняється по кра­їнах. Експертами ООН виділяються два пороги, які визначають межу бідності - це доходи в 11 дол. США на день і у 4 дол. США на день - критичний рі­вень, за яким виникає загроза руйнування людського потенціалу. Для розви­нених країн, як правило, обчислюються дані відносно першої межі (11 дол.): за цією межею у США перебуває 13,6% населення, у Швеції - 6,3%, у Німеч­чині - 7,3%. Доходи нижче 4 дол. на день отримують у Польщі 20,6% насе­лення, в Росії - 45,3%, в Україні - 44,7%^[24]. За даними Державного комітету статистики України у 2000 р. частка домогосподарств з рівнем середньоду- шових місячних доходів, нижчим за прожитковий мінімум, становила 80,2%, у 2007 р. вона знизилася до 41,5%.^[25]

Поріг бідності значно підвищує інфляція - видатки на нормальне продо­вольче забезпечення зростають без підвищення рівня споживання, або навіть за його зниження.

Уряди багатьох країн намагаються пом’якшити дефекти ринкового розпо­ділу, перерозподіляючи первинні доходи через державний бюджет. Функцію перерозподілу виконує прогресивна система оподаткування та система транс­фертних платежів з бюджету, за рахунок яких фінансується програма соціа­льного захисту населення.

Політика соціального захисту - це система заходів, які захищають насе­лення від економічної та соціальної деградації. Витрати на соціальний захист залежать від можливостей економіки і пріоритетів у політиці уряду. В краї­нах з ринкової економікою склалася трьохрівнева система фінансування со­ціальних програм, яка включає систему соціальних гарантій держави, соціа­льну допомогу і соціальне страхування.

Система соціальних гарантій передбачає надання соціально значущих благ та послуг всім громадянам та окремим категоріям населення за рахунок державного бюджету. До них відносяться безкоштовна освіта, медичне обслу­говування, пільги в оплаті послуг, які надають ветеранам війни, інвалідам і ін.

Соціальна допомога надається малозабезпеченим групам населення, до­ходи яких нижчі визначеного прожиткового мінімуму. Державна соціальна допомога надається в грошовій або натуральній формах (продовольчі талони, шкільні сніданки, медичне обслуговування людей похилого віку, житлова допомога тощо).

Соціальне страхування пом’якшує наслідки різних ризиків, пов’язаних з втратою працездатності та доходів. Ця форма соціального захисту фінансу­ється зі спеціальних позабюджетних фондів, які формуються за рахунок ці­льових внесків роботодавців і найманих робітників.

Виробництво суспільних благ і перерозподіл доходів з метою реалізації принципу справедливості - це дві важливі функції держави у змішаній еко­номічній системі. Третьою важливою функцією, яка буде предметом аналізу наступних розділів, є макроекономічна стабілізація розвитку, цю проблему ми детально розглянемо у розділі 10. Виконуючи ці функції, держава може значно змінювати сукупний попит і цим гальмувати економічне зростання або сприяти йому. Уряд виступає як великий споживач сукупних доходів.

7.2.