Формування доходів і видатків державного сектора

Багато аспектів діяльності уряду визначаються державним бюджетом. Він представляє собою фінансовий план доходів і видатків державного сек­тора за певний період, який щорічно затверджується законодавчим органом країни.

Найважливішим джерелом державних доходів є податки. Різноманітні види податків підрозділяють на три великих категорії:

> податки на доходи приватних осіб і корпорацій, з врахуванням внесків із заробітної плати на соціальне страхування;

> податки на видатки, які включають податки з продажу, акцизи, ім­портні тарифи та ін.;

> податки на власність, до яких належать податки на нерухоме (бу­динки, сільськогосподарські угіддя, різні будівлі) та рухоме майно, а також на спадщину.

Податки, які накладаються на індивідів і фірми (подоходний і майновий), відносять до прямих, а податки на товари і послуги - до непрямих (торгові тарифи і податки з продажу). Зазвичай у розвинених країнах в структурі по­даткових надходжень переважають прямі податки з фізичних осіб, а в краї­нах, що розвиваються - непрямі, переважно податки на торговельні операції.

Другим джерелом надходжень до державного бюджету є прибутки дер­жавних підприємств і торгових фірм. В країнах Європи і в багатьох краї­нах, що розвиваються, державні виробники дають значну частку надходжень до бюджету.

Для стягнення податків розробляється система податкових ставок і пільг. Податкова ставка (t) - це законодавчо встановлений розмір податку на одиницю оподаткування. Гранична ставка податку обчислюється як від­ношення приросту виплачуваних податків до приросту доходу:

Середня ставка оподаткування - це відношення загальної суми податків до величини доходу, який оподатковується:Виді­

ляють ще нульову ставку - вона передбачає звільнення від податку на пев­ний період.

Пільгова ставка - це зменшена ставка оподаткування, яка встановлюєть­ся для стимулювання розвитку виробництва окремих товарів, таких як дитячі товари, медичне обладнання, тощо. Якщо пільги поширюються на значну кі-

лькість платників податків, то вони значно знижують реальну ставку оподат­кування у порівнянні з номінальною.

Рис. 7.2. Крива Лаффера

Зв'язок між податковими ставка­ми та обсягом податкових надхо­джень до бюджету ілюструє крива Лаффера (рис. 7.2). Вона показує, що підвищення податкової ставки спочатку збільшує надходження до бюджету, але до певної межі, на гра­фіку - до рівня ставки t_opt. Подаль­ше підвищення податкової ставки вже призводить до скорочення пода­ткових надходжень. Пояснюється це звуженням бази оподаткування. Оскільки мотивація ділової активно­сті в підприємницькому секторі по­слаблюється, обсяги виробництва скорочуються і відповідно падають подат­кові відрахування до бюджету.

Теоретично крива Лаффера досить ґрунтовно визначає оптимальну став­ку, за якої надходження до бюджету досягають максимальної величини. Про­те в реальній господарській практиці важко визначити, в якій саме точці на кривій Лаффера перебуває діюча система оподаткування в конкретній країні, тому складно передбачити, чи дасть зниження ставки кращий результат, чи, навпаки, ставку оподаткування можна підвищити.

Крива Лаффера стала одним з аргументів теоретиків „економіки пропону­вання” (АЛаффер, Р. Манделл, М. Фелдстайн, М. Боскін), які радили знизити податки для пожвавлення ділової активності і попередження спадів. Їх рекомендації на початку 1980-х рр. були втілені практично у політиці аме­риканського президента Р.Рейгана, відомій як „рейганоміка”. Верхня межа прибуткового податку з громадян була знижена з 70 до 28%, ставка податку на прибуток - з 48 до 34%, найбідніші верстви населення були звільнені від сплати податків^[26].

Домогосподарства, %

Рис. 7.3. Прогресивні податки

і вирівнювання доходів

Розглядаючи податки у курсі мікроекономіки, ми звертали увагу на те, що вони спотворюють процеси розподілу ресурсів і деформують структуру ви­робництва. Але у той же час з макроекономічної точки зору податки відігра­ють позитивну роль у реалізації принципу справедливого розподілу сукупних доходів і стабілізації економічного розвитку. Проблема в тому, як звести не­гативні наслідки оподаткування до мінімуму і побудувати оптимальну подат­кову систему. При формуванні системи оподаткування потрібно враховувати ряд принципів, основними з яких є справедливість та ефективність. Спра­ведливість по відношенню до платників податків полягає у тому, щоб люди з однаковими доходами сплачували однаковий податок, а отримувачі більших доходів повинні платити більші податки. Але такий підхід викликає ряд ети­чних проблем: чи будуть в рівних умовах після сплати особи з однаковими доходами, одна з яких не має сім'ї, а у іншої на утриманні п'ятеро дітей? чи повинні багаті віддавати більшу частку свого доходу, ніж бідні, і на скільки?

Існуючі податкові системи - прогресивна, пропорційна та регресивна - дозволяють реалізувати різні підходи до проблеми перерозподілу доходів.

Прогресивною податковою системою вважається така, за якої після сплати податків нерівність в економічному положенні людей скорочується. Вона передбачає підви­щення середньої ставки оподаткування для осіб із вищими доходами.

Крива Лоренця на рис. 7.3 ілюструє вплив прогресивної податкової системи на диференціа­цію у розподілі доходів: після сплати податків крива (пунктир) набли­жається до лінії повної рівності.

Якщо ж після сплати податків нерівність зрос­тає, то така система вва­жається регресивною.

Тривалий час серед економістів і політиків популярною була думка про необхідність прогресив­ної системи оподаткування із застосуванням зростаючої по мірі збільшення доходу граничної ставки податку. Якщо гранична ставка зростає разом з доходами, то система значно вирівнює доходи. Але в реальній практиці за­стосування такої системи неминуче супроводжується наданням ряду пільг та знижок для окремих платників податків, тому, як показує досвід, вона не така вже й прогресивна. Крім того, застосування різних ставок оподаткування ро­бить податкову систему дуже складною. Податкова система може бути про­гресивною і при застосуванні однієї граничної податкової ставки, але при іс­нуванні такого рівня доходів, за якого громадяни звільняються від сплати по­датків. Проте якщо існує лише одна середня ставка податку, то така система називається пропорційною, вона не є ані прогресивною, ані регресивною, за­те стягнення податків у ній значно спрощується.

Проблемним є також питання, що саме обкладати податком - доход чи споживання. Податок на доход негативно впливає на стимули до праці і підприємницької діяльності. Вважають, що більш справедливим є оподатку­вання, основане на споживанні, оскільки споживання пов'язане з сукупними доходами індивіда, отриманими протягом тривалого періоду, а не з поточни­ми доходами. Але при цьому важливим є перелік благ, з яких стягується цей податок. В залежності від визначеного кола оподатковуваних товарів і послуг основний податковий тягар може припадати або на багатих, або на бідних.

Оподаткування споживання звільняє від оподаткування заощадження, у той час як пряме оподаткування доходів призводить до подвійного оподатку­вання - перший раз податки сплачують із заробленої суми, а вдруге - з дохо­дів, які отримують від заощаджень. Одним зі способів оподаткування спожи­вання є податок на додану вартість, а також податок на продаж. Податок на додану вартість утримується на всіх стадіях виробництва. Але коли складемо податки, зняті на кожній стадії, то в підсумку сума податку на додану вар­тість є не що інше, як податок на роздрібну торгівлю, який люди сплачують, коли розраховуються за свої покупки. Цей вид податку поширений в багатьох країнах, особливо в європейських. Як правило, цей податок встановлюється на предмети розкоші, алкогольні напої та тютюнові вироби. В Україні ставка податку на додану вартість складає 20% і знімається він практично з усіх спо­живчих товарів.

Рівень оподаткування визначається головним чином розміром державних видатків.

Державні видатки (G) поділяють на чотири категорії:

■ споживання у державному секторі (C_g ) - це заробітна плата пра­цівникам державного сектора, а також платежі за товари, які уряд закуповує для поточного споживання;

■ державні інвестиції (I_g ) - це капітальні видатки на будівництво шляхів, портів та інших об'єктів інфраструктури;

■ трансферти приватному сектору (Tr) - пенсії, допомоги по безро­біттю, пільги ветеранам та інші платежі;

■ проценти з державного боргу.

Отже, сумарні державні видатки можна представити рівнянням:

У макроекономічному аналізі капітальні вкладення виділяють окремо, всі інші видатки об'єднують як поточні видатки уряду.

У багатьох країнах значна частина видатків уряду призначена для пере­розподілу первинних доходів населення. У деяких країнах трансферти є най­більшою статтею в державному бюджеті.

Протягом ХХ ст. державні видатки по відношенню до ВВП в усіх країнах збільшились. Збільшення видатків держави вимагає збільшення доходів. На відміну від домогосподарств, які збільшують свої доходи переважно від зрос­тання випуску продукції, держава формує свої доходи переважно за рахунок податкових надходжень. У несприятливі роки, коли податкові надходження менші за видатки, виникає бюджетний дефіцит. У такому випадку уряд по­водиться як і будь-який економічний суб'єкт - він бере позику, щоб фінансу­вати цей дефіцит, тобто за рахунок запозичених коштів виплачує зарплату працівникам державного сектора, забезпечує трансфертні виплати і поточні видатки.

Дефіцит бюджету, що фінансується шляхом отримання позики, збільшує державний борг. Проблеми дефіциту бюджету держави та державного боргу детально будуть проаналізовані у розділі 10, де розглядається бюджетно- податкова політика уряду. Тут же лише зауважимо, що навіть за наявності збалансованого поточного бюджету, коли G = T, борг поступово збільшу­ється, оскільки уряд змушений брати нову позику, щоб сплачувати проценти за попередні борги. Якщо економіка зростає стабільними темпами без інфля­ції, то частка боргу у ВВП може не змінитись, незважаючи на те, що абсолю­тна його величина може зростати, або навіть зменшитись, коли абсолютна величина боргу залишатиметься сталою.

7.3.