Система міжнародних економічних відносин

Світове господарство як система взаємопов’язаних національних економік в той же час є і системою міжнародних економічних відносин, що склалися на основі міжнародного поділу праці та високого рівня інтернаціоналізації продуктивних сил.

Історично першою формою, яка власне і започаткувала систему міжнародних економічних відносин, була міжнародна торгівля. Розвиток тенденції до інтернаціоналізації знайшов своє відображення в інтенсивному зростанні світової торгівлі, темпи якого в період з кінця XIX до початку XX ст. випереджали темпи росту світового промислового виробництва. До речі, ця тенденція зберігається і нині. Так, у першій половині 90-х років темпи зростання реального товарообороту світової торгівлі склали 4,7%, в той час як темпи зростання промислового виробництва - 1,8%. У сферу світової торгівлі щороку надходить 1/5 усього, що видобувається, вирощується і виробляється на планеті. При цьому у світовій торгівлі дедалі збільшується питома вага не сировини та енергоносіїв, як це було раніше, а продукції обробної промисловості, яка нині становить 3/4 усієї торгівлі, а частка машин і обладнання досягла 1/3.

В сучасних умовах жодна з країн не в змозі існувати без зовнішньої торгівлі та зовнішніх ринків, і саме ця залежність відбиває зростаючу тенденцію до господарського зближення різних країн. Про масштаби зовнішньої торгівлі та тенденції розвитку свідчать такі дані: якщо в 1970 році об’єм міжнародної торгівлі складав 645,4 млрд. дол., то в 1990 році - 6398 млрд. дол., а у 1992 році - 7145,0 млрд. дол., що в 1,8 раза більше, ніж у 1980 році.

Зовнішньоторговий оборот складається з експорту, або вивозу товарів, та імпорту, або ввозу товарів.

Слід відзначити, що розвинуті індустріальні країни мають, в основ­ному, активне сальдо торгового балансу, що обумовлюється особливо­стями структури їх експорту - переважанням частки готової продукції в порівнянні з сировинними товарами.

Відставання платоспроможного попиту від темпів та масштабів виробництва, обмеженість у зв’язку з цим внутрішнього національного ринку примушує уряди різних країн шукати різноманітні шляхи стимулювання зовнішньоекономічної діяльності виробників товарів. До основних типів зовнішньоторгової політики відносяться: 1) лібералізація, фритредерство, тобто політика вільної торгівлі, невтручання держави в господарську діяльність; 2) протекціонізм, тобто політика сприяння розвитку національної промисловості, сільського господарства та послуг.

В сучасних умовах, коли на світовому ринку пропозиція перевищує попит, коли ведеться гостра конкурентна боротьба за споживача, кожна з розвинених країн здійснює зовнішньоекономічну експансію. Сучасні тенденції розвитку світової торгівлі свідчать, що найбільш поширеною є політика лібералізації: зменшення митних зборів, скорочення викори­стання валютних і кількісних обмежень, розвиток інтеграційних процесів, посилення відкритості національних економік, разом з цим поряд із політикою вільної торгівлі діє і протекціонізм. Він включає: 1) встанов­лення високого мита на іноземні товари; 2) кількісні обмеження імпорту;

3) валютні обмеження; 4) заохочення експорту товарів шляхом видачі субсидій, податкових пільг тощо.

Науково-технічна революція, інтернаціоналізація виробництва, міжна­родні усуспільнення, економічна інтеграція суттєво вплинули на якісні та кількісні зрушення в міжнародній торгівлі:

- зміна товарної структури світової торгівлі.

- зростання темпів експорту послуг у порівнянні з експортом товарів (у 3 рази);

- зміна географічної структури світової торгівлі. Її центри із США перемішуються в країни Європейського Союзу (Німеччина, Франція), Японію та Південно-Східну Азію (Китай, Таїланд, Південна Корея, Сінгапур);

- зростання частки країн, що розвиваються, у структурі світової торгівлі;

- зростання в структурі зовнішньої торгівлі частки деталей, вузлів, комплектуючих виробів, послуг в межах поставок усередині корпорації різними підрозділами, розташованими у різних країнах, що пов’язано з діяльністю THK і відбивається на характері ціноутворення;

- розширюються масштаби торгівлі науковоємними товарами: ресурсозбері-гаючими технологіями, ліцензіями, ноу-хау тощо. Різко зріс обмін науково-технічними, фінансово-кредитними послугами, зокрема: лізинг, консалтинг, інжиніринг і т. д.;

- високий ступінь монополізації ринків окремих товарів. Наприклад, на ринку автомобілів панівне становище займають 3 американські моно­полії, 3 японські та 6 західноєвропейських.

Кожна країна, яка бере участь у міжнародній торгівлі, одержує кошти за експортовані товари і розраховується з іншими за імпортовані, вступаючи, таким чином, у валютні відносини. Отже, міжнародні валютні відносини - це сукупність економічних відносин, що складаються при фуикціоиуваииі валюти у світовому господарстві та обслуговують взаємний обмін результатами діяльності національних господарств. Розвиток цих відносин зумовлений розвитком продуктивних сил, створенням світового ринку, поглибленням міжнародного поділу праці, інтернаціоналізацією господарських зв’язків. Об’єктивною основою ва­лютної системи є товарне виробництво, міжнародна торгівля, рух капіталів та послуг.

Складовими частинами валютної системи є:

1) визначення основних міжнародних платіжних засобів;

2) режим валютних паритетів та курсів;

3) умови конвертування обігу достатньою кількістю платіжних засобів, які користуються довірою;

4) уніфікація основних форм міжнародних розрахунків;

5) статус міждержавних інститутів, які регулюють валютні відносини;

6) режим міжнародних валютних ринків, ринків золота тощо.

Міжнародна валютна система органічно поєднує такі елементи, як світовий грошовий товар, міжнародну ліквідність, валютні курси та валют­ні ринки, міжнародні валютно-фінансові організації. Носієм міжнародних валютно-грошових відносин є світовий грошовий товар, у ролі якого вперше з’явилось золото, а пізніше - кредитні гроші (векселі, банкноти, чеки та депозити).

В 70-і роки XX ст. з’являються спеціально створені міжнародні (СДР - спеціальні права запозичення) та регіональні (ЕКЮ - європейська валютна одиниця, нині замінена на євро) платіжні одиниці, - так звані композитні гроші. Сукупність усіх платіжних інструментів, які використовуються в міжнародних розрахунках, називається міжнародною ліквідністю і включає в себе золото, вільно конвертовані валютні запаси держав та міжнародні гроші. Нині в економічних взаємовідносинах використову­ються різні національні валюти, які у певних співвідношеннях обміню­ються одна на одну на валютних ринках. Ціиа валюти даної країни, виражена в одиницях валюти іншої країни, називається валютним курсом. Розрізняють фіксовані (тверді) та плаваючі (гнучкі) валютні курси. Перший встановлюється державою на основі стану платіжного балансу, рівня інфляції та інших факторів, а другий визначається за підсумками торгів на міжбанківській валютній біржі (тобто визначається співвідношенням попиту і пропозиції). На валютний курс впливає ряд факторів, зокрема, стан зовнішньоторговельного балансу, попит населення на товари іншої держави, відносні зміни в доходах, цінах, реальних процентних ставках, спекуляція тощо.

Валютні ринки - це особлива сфера економічних відносин, пов’язана із здійсненням операцій (купівля, продаж, обмін) з іноземною валютою та платіжними документами в іноземних валютах (чеки, векселі, телеграфні та поштові перекази, акредитиви тощо). Найпершим таким ринком був ринок золота як грошового товару, де воно продавалось на основі ціни, закріпленої міжнародним договором.

Офіційна ціна золота за 1 тройську унцію (31, 1035 г) дорівнювала 20,67 дол. в 1837-1944 рр., 35 дол. у 1944-1969 рр., у 1968 - 38 дол., а остання офіційна ціна дорівнювала 42,22 дол. Цей ринок проіснував до серпня 1971 р., і з тих пір ціна на золото залежить від співвідношення попиту та пропозиції.

У вересні 1992 р. ціна за 1 тройську унцію зросла до 352 дол., у 2000 р. - до 400 дол., а на початку 2007 р. - до 900 дол.

На сьогодні більшість розрахункових операцій на міжнародному валютному ринку здійснюються у національних валютах промислово розвинених країн, причому 2/3 операцій - у доларах СІНА. Щодо золота, то воно є особливим ліквідним активом і джерелом формування національних резервів.

Міжнародна (або світова) валютна система пройшла певний шлях свого розвитку. Перша міжнародна грошова система була введена наприкінці XIX ст. і відома в історії під назвою "золотого стандарту". Юридично вона була оформлена на Міжнародній конференції в Парижі в 1867 р. Конференція визнала золото єдиною формою світових грошей. Більшість країн почали визначати курс і вартість своїх валют кількісним вмістом золота. Основні валюти обмінювалися на золото за фіксованими золотими стандартами. Така практика проіснувала до 1944 р., хоча вже в кінці 20-х років виникла необхідність її заміни, що було викликано активним впровадженням кредитних грошей. В ряді провідних країн, зокрема Англії, США, Франції на базі національних валют почали складатися валютні зони - стерлінгова зона, зона долара, зона франка.

В 1944 р. була створена міжнародна валютна система, яка була названа Бреттон-Вудською (м. Бреттон-Вудс, СІНА). Вона базувалась на наступних принципах:

1) ochobhπmπ інструментами міжнародних розрахунків було золото і так звані резервні валюти (прирівняні до золота) - долар та англійський фунт стерлінгів;

2) всі учасники договору повинні були виразити свої паритети, встановивши фіксований валютний курс відносно долара або безпо­середньо, або через фунт стерлінгів;

3) регулювання міжнародних валютних відносин через спеціально створений Міжнародний валютний фонд.

Ця система поставила долар у привілейоване становище, і він почав переважати в міжнародних розрахунках.

З квітня 1979 р. вступила в дію Ямайська валютна система, оскільки попередня система вичерпала свої можливості. Основні принципи Ямайської валютної системи такі:

1) демонетизація золота;

2) перехід до використання національних валют у міжнародних розрахунках;

3) прийняття системи плаваючих курсів;

4) надання статусу головного резервного засобу міжнародної валютної системи так званим спеціальним правам запозичення (СДР).

Вперше валютна система почала базуватись не на золоті, а на інтернаціональних розрахункових одиницях - СДР. Саме МВФ і є творцем колективної міжнародної грошової одиниці - СДР. Згідно з угодами у Кінгстоні, ця одиниця перетворюється у головний резервний актив і міжнародний розрахунковий і платіжний засіб. Використовувати СДР можуть лише центральні банки держав. Розподіляють їх відповідно до квоти у МВФ.

Поглиблення процесів західноєвропейської інтеграції призвело до створення Європейської валютної системи (CBC), яка представляє собою регіональну валютну систему та одночасно є елементом світової валютної системи.

CBC була створена в 1979 р., до її складу увійшли: ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Данія, Ірландія, Великобританія, Іспанія, пізніше - Ісландія, Португалія, Греція. Основним елементом CBC був механізм спеціальної європейської валютної одиниці - ЕКЮ, яка була заснована на "кошику" з 10 валют країн Західної Європи. Квота націо­нальних валют в структурі ЕКЮ визначалась економічним потенціалом країн (їх часткою у сукупному ВНП та товарообігу ЄС) з переглядом через п’ять років.

В рамках CBC здійснюється міждержавне валютне регулювання через Європейський фонд валютного співробітництва. Він надає кредитну і фінансову допомогу центральним банкам і урядам для покриття дефіциту платіжних балансів і розрахунків, пов’язаних з валютною інтервенцією.

З 1 січня 1999 р. було введено в безготівковий обіг нову колективну валюту в 11 з 15 країн CC: Бельгії, Німеччині, Іспанії, Франції, Ірландії, Італії, Люксембурзі, Нідерландах, Австрії, Португалії і Фінляндії. Утримались від встуну в Європейський економічний і валютний союз (CBC) Великобританія, Данія та Швеція, а Греція не пройшла за макроекономічними показниками.

З 1 січня 2002 р. у всіх країнах-членах валютного союзу національні валюти замінено на готівкові євро. Завершено тривалий процес створення нової грошової одиниці для Європи, що об’єднується. Валютна інтеграція була однією з головних цілей, поставлених при створенні Європейського співтовариства у Римському договорі 1957 р., а безпосередній процес підготовки та введення євро тривав із 1969 по 2002 рік, понад 20 років.

Найважливішим наслідком запровадження євро повинно стати ство­рення єдиного спільного економічного простору, де буде запроваджено

єдиний масштаб цін, зменшаться витрати на обмін валют, зросте конкуренція. Очікується, що євро стане однією з потужних валют світу, яка сприятиме економічному зростанню країн ЄС та фінансовій стабільності в усьому світі.

Сучасна валютна система - це багато валютний ринковий стандарт. На сьогодні існує декілька режимів плаваючих валютних курсів (незалежне, кероване та спільне плавання).

1. Незалежне "плавання", за якого курс встановлюється на основі попиту і пропозиції на національні валюти з мінімальним втручанням центральних банків. Цей режим використовують США, Японія, Великобританія, Австрія, Аргентина та ін.

2. Кероване "плавання" передбачає більший вплив центральних банків. Такий режим мають Китай, Південна Корея, Індія, Туреччина та ін.

3. Спільне "плавання" використовують країни-члени CC. Вони мають два валютні режими: один - для операцій всередині співтовариства, а інший - для відносин з партнерами.

Існує кілька видів "прив’язаних" валютних курсів: ординарні валютні курси, прив’язані до долара (Ангола, Гаїті, Гондурас, Панама та ін.); ординарні валютні курси, прив’язані до інших валют: індійські рупії - Бутан; ренда ПАР - Лесото та Свазіленд; австралійського долара - Тонга; валюти, прив’язані до кошикових валютних курсів (Алжир, Австрія, Кувейт, Мальта та ін.). Крім того, існує валютний курс за системою ковзаю чого паритету (Бразилія, Чилі, Колумбія, Мадагаскар). Особливий валютний режим мають деякі країни-члени ОПЕК - Саудівська Аравія, OAE, Катар, Бахрейн.

Однією з важливих форм міжнародних економічних відносин є вивіз капіталу, тобто розміщення його за кордоном з метою систематичного привласнення доходу, що створюється в країні-імпортері капіталу, або з метою одержання інших економічних та політичних вигод. Звідси витікає і важлива відмінність між вивозом товарів та вивозом капіталу: зовнішня торгівля є засобом одержання доходу у сфері товарного обміну, а міжна­родна міграція капіталу - у сфері виробництва. Отже, вивіз капіталу - це вилучення частини капіталу з процесу національного обороту і включення у виробничий процес в різних формах і інших країнах.

Мета вивозу капіталу - отримати в іншій країні більш високу норму прибутку за рахунок переваг, які пов’язані з використанням інтернаціо­нального фактора виробництва у порівнянні з національними умовами господарювання.

Причин вивозу капіталу кілька: відносний надлишок вільного капіталу в країнах-експортерах; неможливість вигідного застосування капіталу в межах національного господарства; зростання попиту на вільний капітал з боку країн, що не мають в достатній кількості джерел нагромадження; можливість одержання додаткових прибутків за рахунок дешевої сировини, робочої сили, використання готової інфраструктури, проник­нення на нові ринки збуту тощо.

Переважна більшість країн використовують зарубіжні інвестиції для модернізації, підвищення наукомісткості виробництва та зайнятості населення. Країни-експортери капіталу за рахунок цього збільшують свою економічну могутність.

Внаслідок нерівномірності розвитку окремих структурних ланок світового господарства попит і пропозиція капіталу, як правило, не співпадають. Тому країни, зацікавлені в залученні капіталу для вирішення економічних та соціальних проблем, прагнуть заохотити експортерів капіталу шляхом підвищення банківського процента та дивідендів, забезпечення правової захищеності закордонних інвесторів та гарантій одержання прибутку.

Вивіз капіталу здійснюється у певних формах. Залежно від характеру власності розрізняють: 1) вивіз приватного капіталу корпораціями, окремими підприємцями, власниками значних грошових сум; 2) вивіз капіталу міжнародними фінансовими організаціями; 3) державні зарубіжні інвестиції за рахунок держбюджету.

Щодо способу застосування іноземних інвестицій, існують також дві форми: 1) вивіз підприємницького, або функціонуючого капіталу; 2) вивіз позичкового, або грошового капіталу.

Підприємницький капітал являє собою вкладення в торгівлю, створення промислових та сільськогосподарських підприємств, банків, і, в свою чергу, існує також у двох формах: прямі та портфельні інвестиції. Прямі інвестиції - це вкладення капіталу у виробничий процес із участю в управлінні підприємством. Портфельні інвестиції - вкладення капіталу в цінні папери (акції, облігації).

Вивіз підприємницького капіталу здійснюється різноманітними шляхами: 1) за рахунок будівництва за кордоном власних (або на паях) підприємств; 2) через придбання контрольного пакету акцій або частини акцій діючих підприємств; 3) через відкриття за кордоном власних філій або договірних компаній.

Прямі інвестиції вкладаються переважно в акції промислових, торговельних та банківських підприємств, що забезпечує володіння або певний контроль над діяльністю цих підприємств. За міжнародною статистикою до контрольного пакету відноситься володіння не менше ніж 25% акцій. За статистикою промислово розвинених країн (США, Японія, Німеччина) до контрольного пакету відноситься 10% акцій. Перевагою прямих інвестицій є те, що експортер капіталу повністю розпоряджається своїм капіталом упродовж всього періоду функціонування цих вкладень, тоді як позичковий капітал на весь строк надання позички знаходиться у розпорядженні імпортера.

Більша частина прямих інвестицій припадає на промислово розвинені країни, решта - на країни, що розвиваються. Так, в структурі експорту капіталу частка розвинених країн складає більше 90%, країн, що розвиваються - 8%, постсоціалістичних країн - до 1%. Щодо структури імпорту прямих інвестицій, то на долю промислових країн припадає більше 70%, країн, що розвиваються - близько 25%, постсоціалістичних країн - до 2%. Середньорічні темпи росту прямих закордонних інвестицій у розвинутих країнах перевищують темпи росту ВНП в товарного ек­спорту. У сучасних умовах у Франції і Великобританії за рахунок іноземних інвестицій виробляється одна п’ята продукції обробної промисловості, в Італії - чверть, у ФРН - близько однієї третини. Лідером як серед експортерів прямих інвестицій, так і серед імпортерів, є США та країни CC.

Слід також відзначити, що основна частка прямих іноземних інвестицій іде в новітні галузі - хімічну промисловість, машинобудування, автомобілебудування, приладобудування, інформаційно-комунікаційну техніку.

Утворення підконтрольних філіалів за кордоном дозволяє власникам капіталу задовольняти потребу у тих видах сировини або продуктах харчування, які відсутні в країні. Зокрема, у США таким чином одержують переважну частину імпортованої нафти та нафтопродуктів, хромової, нікелевої, марганцевої руд, свинцю, цинку, кави, какао, чаю, бананів тощо.

Портфельні інвестиції мають місце тоді, коли кількість придбаних експортером капіталу акцій іноземного підприємства не забезпечує над ним повного контролю або коли власники капіталу прагнуть розмістити його в різних галузях. Ця форма капіталовкладень здійснюється також у тому разі, якщо прямі інвестиції вигідні внаслідок дії законодавства країни-імпортера. У сучасних умовах американські інвестори тримають понад 90% свого капіталу в американських цінних паперах. Щодо Японії, Великобританії і Німеччини, то цей показник становить близько 85%. За оцінками експертів, не більше 5-10% портфельних інвестицій реально вивозяться за національні кордони і вкладаються і іноземні цінні папери.

Різновидністю портфельних інвестицій є участь іноземного капіталу у спільних підприємствах. У цьому випадку контрольний пакет акцій належить або державі-імпортеру, або національним фірмам. Перевагами спільних підприємств є те, що вони, не сприяючи посиленню економічної залежності від іноземного капіталу, в той же час дають змогу ефективно використовувати нові технологічні, фінансові ресурси, марки, рекламу, досвід та знання, що несе іноземний капітал.

Вивіз позичкового капіталу здійснюється шляхом надання позичок державам, споживачам (хаусхолд), сфері бізнесу. Формою руху позич­кового капіталу є кредит. На відміну від підприємницького капіталу, коли його власник зберігає право власності та можливість контролю, власник позичкового капіталу зберігає тільки право власності на відданий в позику капітал, а право його використання переходить до імпортера капіталу.

При експорті підприємницького капіталу цінні папери - акції приносять дивіденд, а при вивозі позичкового капіталу (облігації) - процент. Експорт позичкового капіталу, що становить основу сучасної міжнародної системи, дозволяє вирішити країнам-імпортерам цілий ряд складних та капіталоємких проблем, дає можливість застосовувати тимчасово вільний грошовий капітал там, де він найбільш потрібний.

Але попри всі переваги експорту позичкового капіталу, зворотною стороною його є те, що досить часто кредити надаються країнам, які у силу перозвинутості економіки нездатні повернути борг або хоч сплачувати процент. Це стосується переважно країн, що розвиваються, зовнішній борг яких перевищує 1 трл. дол.

Міжнародний кредит можна розглядати і класифікувати за різними ознаками: за цільовим иризиачеииям - комерційні (безпосередньо пов’язані з зовнішньою торгівлею і послугами); інвестиційні (надаються для будівництва та розширення діючих об’єктів); за формами иадаиия: товарні (надаються у формі товарів і матеріальних цінностей); фінансові (на прямі капіталовкладення, придбання цінних паперів, погашення зовнішньої заборгованості); валютні (надані банками в грошовій формі); за строками: довгострокові (до 10 років); середньострокові (1-5 років); короткострокові (від 3-6 місяців до 1 року).

Наслідки вивозу капіталу для країни, що імпортує капітал, неоднозначні. З одного боку, він сприяє розвитку економіки. З іншого, іноземний капітал підтримує вигідний для себе, однобокий, в основному сировинний розвиток національної економіки.

На базі вивозу капіталу і створення підприємств в інших країнах відбувається інтернаціоналізація капіталу, створення транснаціональних корпорацій (THK), які суттєво змінюють структуру всієї світової торгівлі, підпорядковуючи її своїм інтересам.

Важливою тенденцією розвитку сучасного міжнародного кредиту є підвищення ролі банківського капіталу, його активізація в проведенні міжнародних операцій. Провідне місце у цьому процесі займають транснаціональні банки (TEE), зокрема Японії та США.

На світовому ринку позичкових капіталів функціонує ряд міжнародних фінансових центрів: Нью-Йорк, Лондон, Токіо, Париж, Гонконг та ін. Саме вони акумулюють і розподіляють фінансові ресурси через багаточисленні фінансово-кредитні організації і установи, які обслуговують міжнародну міграцію капіталу.

Отже, різноманітні форми вивозу капіталу - прямі інвестиції, державні позики, кредити міжнародних фінансових організацій - є найважливішою рушійною силою, що розвиває і поглиблює світогосподарські зв’язки. Разом з тим, вивіз капіталу в сучасних умовах має ряд особливостей: а) зростання масштабів експорту виробничого капіталу; б) зміна галузевої структури вивозу капіталу - зростання темпів прямих іноземних інвестицій у новітні технології та обслуговування; в) вивіз капіталу здійснюється переважно між промислово розвиненими країнами; г) зростання ролі країн, що розвиваються, як експортерів капіталу (Об’єднані Арабські Емірати, Саудівська Аравія, Мексика, Венесуела, нові індустрі­альні країни та ін.); д) зміна характеру, форм та напрямків міграції капіталу (зросла роль держави у вивозу капіталу, посилюється міграція приватного капіталу, на міжнародному ринку капіталів переважають портфельні інвестиції); е) велика роль транснаціональних банків (ТНБ) і транснаціональних корпорацій (THK) в міжнародному русі капіталів.

З вивозом капіталу тісно пов’язана і така класична форма міжнародних економічних відносин, як міжнародна міграція робочої сили.

Міжнародна міграція робочої сили являє собою процес її стихійного або організованого переміщення в межах міжнародного ринку праці і включає в себе:

1) еміграцію, тобто переміщення частини трудових ресурсів з однієї країни в іншу;

2) імміграцію, тобто приплив робочої сили з-за кордону.

В сучасних умовах у цей процес втягнута абсолютна більшість країн світу. Серед них можна виділити 5 основних центрів, що визначають сучасні напрямки міжнародної міграції робочої сили: Північно- та Південно-Американський регіон, Західноєвропейський регіон, Південно- Східна та Західна Азія, Африканський регіон. Своєрідними центрами за останні роки стали Ізраїль, Південно-Африканська республіка, Австралія та Нова Зеландія, серед колишніх республік CPCP - Росія. Серед традиційних постачальників робочої сили на міжнародний ринок праці - Туреччина, Греція, Італія, Португалія, Мексика, Пуерто-Рико, Пакистан, Марокко, Туніс, найбідніші країни Центральної Африки та інші.

До особливостей сучасних міграційних процесів можна віднести: зростання масштабів міграції; розширення еміграції з країн Східної Європи та країн СНД; зростання нелегальної імміграції; посилення "відпливу інтелекту"; ротаційний характер міграції.

На початок 90-х років XX ст. у світі нараховувалося понад 25 млн. працівників-мігрантів, що становило близько 1% усіх трудових ресурсів.

Головною причиною міжнародної міграції робочої сили є економічні умови життя трудящих: матеріальна незабезпеченість, зубожіння, безробіття. На міждержавне переміщення робочої сили впливає також різниця у рівнях заробітної плати. Причинами міграції також можуть бути національні, релігійні, політичні та інші чинники. Чим же приваблює підприємців іноземна робоча сила, в той час як свої національні ринки праці вщерть переповнені безробітними?

Перш за все тим, що робочі-мігранти змушені погоджуватись на будь- яку найтяжчу, найбруднішу, непрестижну роботу і на значно нижчу, ніж у місцевих робітників, заробітну плату.

По-друге, використовуючи іноземну робочу силу, підприємці в значній мірі звільняються від витрат на її відтворення (освіту, медичне обслуговування, професійну підготовку, пенсії по старості та інвалідності, допомогу по безробіттю тощо).

По-третє, іноземна робоча сила використовується в найбільш продуктивному віці, а в разі втрати працездатності повертається на батьківщину, і підприємці країн імміграції не несуть ніяких витрат на неї.

По-четверте, за рахунок вищої заробітної плати країни імміграції заохочують приплив кваліфікованої робочої сили та спеціалістів найвищої кваліфікації.

Поряд з цим існує ряд економічних переваг, що спонукають шукати роботу в інших країнах: можливість зменшити напругу на національних ринках праці і зменшити кількість безробітних за рахунок емігрантів, створити собі фонд життєвих засобів за рахунок країни перебування, переведення частини заробітку на батьківщину.

Водночас еміграція завдає шкоди країнам, оскільки національна економіка втрачає наймобільнішу, найкращу частину трудових ресурсів. Це веде до старіння структури трудових ресурсів, негативні наслідки для країн еміграції має відплив висококваліфікованих спеціалістів та вчених.

Таким чином, міжнародна міграція робочої сили є нормальною практикою міжнародних економічних відносин, складовою частиною всесвітнього господарства.

В умовах науково-технічної революції виникає цілий ряд наукових проблем, вирішення яких можливе тільки за умови об’єднання зусиль всіх або більшості країн. Це стосується електронізації, автоматизації і робо­тизації виробничих процесів; біотехнології, генної та клітинної інженерії; освоєння космічного простору, створення промислових термоядерних реакторів, вивчення атмосфери, земного клімату, морів, океанів, боротьба з небезпечними хворобами.

Важливе місце в інтернаціоналізації науки займають міжнародні науково-дослідні програми в межах ООН, такі як "Людина і біосфера", "Технологія для людства", "Програма вивчення перспектив використання сонячної енергії" тощо.

В сучасних умовах все більше поширюється міжнародне науково- технічне співробітництво. Головними причинами такого розвитку є нерівномірність економічного розвитку окремих країн, монополізація НТП великими корпораціями, загострення конкурентної боротьби на світовому ринку. Про зростання значення науково-технічної інформації і технологій свідчать такі дані: конкурентоспроможність 2/3 вироблюваної в наш час промислової продукції і 53% робочих місць в Західній Європі залежить від технологічного рівня розвитку.

Ефективними формами науково-технічного співробітництва є спільні науково-дослідні і дослідно-конструкторські роботи (НДДКР); науково- виробнича кооперація; діяльність фірм щодо надання різноманітних послуг виробничого, комерційного і науково-технічного характеру (міжна­родний інжиніринг); обмін загальною науково-технічною інформацією; спільна розробка і використання науково-технічних нормативів, вимог і стандартів.

Важливою формою науково-технічного співробітництва є також продаж (передання) права на використання винаходу (патента, ліцензії). Угода про передачу прав на використання ліцензій передбачає надання ноу-хау, супутніх науково-технічних (інженерних) послуг і відповідні поставки обладнання, вихідної сировини тощо.

Особливу роль у розвитку науково-технічного співробітництва здій­снюють такі міжнародні організації як Міжнародний комітет з питань науки і техніки в цілях розвитку, Консультативний комітет з питань науки і техніки в цілях розвитку, ЮНЕСКО та ін.

Таким чином, міжнародне науково-технічне співробітництво - важливий фактор розвитку національних економік.

Розвиток економічного співробітництва, валютних, фінансових, кредитних відносин між державами сприяє появі міжнародних фінансово- економічних організацій, які здійснюють їх регулювання. Провідне місце серед них займають Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, регіональні банки та валютно-кредитні організації CC - Європейський інвестиційний банк, Європейський фонд валютного співробітництва, Європейський банк реконструкції та розвитку.

Міжнародний валютний фонд (МВФ) - спеціалізована, наднаціональна валютно-кредитна установа ООН. Створений на Міжнародній валютно- фінансовій конференції 1944 р., почав функціонувати з березня 1947 р. Нині членами Фонду є понад 180 держав.

МВФ - це організація акціонерного тину. Його ресурси формуються за рахунок внесків країн-учасниць відповідно до встановленої для кожної країни квоти. Розмір квоти залежить від рівня економічного розвитку країни та її ролі в світовій економіці й міжнародній торгівлі. Квота переглядається кожні 5 років. Квота України у 1992 р. становила 0,7% (для порівняння: Росії - 3%, CIIIA - 19,6%, Німеччини та Японії - по 6,1%, Франції та Великобританії - по 5,48%). Виходячи з розмірів квот розподіляються голоси між країнами в керівних органах МВФ. Кожна держава має 250 голосів, плюс один голос на кожні 100 тис. СДР її квоти, 46% усіх голосів належить США і країнам ЄС, 34% - країнам, що розвиваються.

Основними напрямами діяльності МВФ є: сприяння розвитку міжнародного валютно-фінансового співробітництва шляхом встанов­лення норм регулювання валютних курсів та контролю за їх дотриманням; надання країнам-членам валютних коштів для фінансування дефіцитів платіжних балансів; запровадження багатосторонньої системи платежів та ліквідація валютних обмежень.

МВФ відіграє велику роль у міждержавному регулюванні валютно- кредитних відносин. МВФ забезпечував функціонування Бреттон-Вудської валютної системи, яка існувала до початку 70-х років XX ст., обґрунтував основні принципи нової валютної системи, яка була прийнята у Кінгстоні на Ямайці (січень 1976 р.).

МВФ надає кредити декількох видів:

1. Звичайний кредит ("Стендбай") - для стабілізації платіжного балансу в межах року, надається траншами.

2. Компенсаційний кредит - для компенсації скорочення експортного виторгу за незалежними від країни-позичальника причинами (3-5 років).

3. Стабілізаційний кредит - для фінансування запасів сировини у зв’язку з несприятливою кон’юнктурою на світових ринках (3-5 років).

4. Розширене фінансування - для проведення структурних реформ у країнах з перехідною економікою.

Країни-члени МВФ зобов’язані надавати йому інформацію про офіційні золоті запаси і валютні резерви, стан економіки, платіжного балансу, грошового обігу, закордонні інвестиції та ін.

МВФ підтримує тісні зв’язки зі Світовим банком, ГАТТ/СОТ, Європейським банком реконструкції та розвитку, іншими міжнародними фінансово-кредитними організаціями. Слід відзначити, що членство країни в МВФ є обов’язковою умовою при її вступі в Міжнародний банк реконструкції і розвитку.

Світовий банк - це багатостороння неурядова фінансово-кредитна установа, яка об’єднує чотири фінансові установи: Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), Міжнародну асоціацію розвитку (МАР), Міжнародну фінансову корпорацію (МФК) та Багатостороннє агентство гарантій і інвестицій (БАГІ).

Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР) був заснований на валютно-фінансовій Бреттон-Вудській конференції в липні 1944 р. Свою діяльність розпочав 25 червня 1946 р., місце перебування - Вашингтон. Членами МБРР можуть бути країни-члени МВФ. Основна частина позик МБРР - це довгострокові кредити, які спрямовуються на структурні зміни в економіці певних країн з метою посилення її стабільності, резуль­тативності та орієнтації на ринок.

Мета МБРР - сприяння економічному прогресу найбідніших верств населення в країнах, що розвиваються, і фінансування інвестицій, які сприятимуть економічному зростанню. Інвестиції спрямовуються на розвиток виробничої інфраструктури і сільського господарства. Банк фінансує пріоритетні державні програми в галузі енергетики, імпорту обладнання для розвитку гірничої промисловості, модернізацію підприємств тощо. Світовий банк надає технічну і фінансову допомогу понад 100 країнам. За весь час свого існування МБРР надав кредитів на суму 340 млрд. дол., що дало можливість профінансувати більше як 6 тис. проектів.

Міжнародна асоціація розвитку (МАР) була заснована в 1950 р. з метою надання пільгових кредитів країнам, що розвиваються (на термін до 50 років зі сплатою 0,75% річних). У рік MAP видає кредитів на суму до 5 млрд. дол.

Міжнародна фінансова корпорація (МФК) створена з метою фінансування приватного підприємництва. Кредити видаються на термін до 15 років у розмірі до 20% вартості проекту.

Багатостороннє агентство гарантій і інвестицій (БАГІ) створене в 1988 р., здійснює страхування капіталовкладень від політичного ризику на випадок експропріації, війни, зриву контрактів, надаючи інформаційні і консультативні послуги країнам-членам щодо залучення прямих іноземних інвестицій.

Для сприяння економічному співробітництву та інтеграції країн в різних регіонах в 1950-90-х рр. були створені регіональні банки розвитку: в 1949 р. - міжамериканський банк розвитку (53 країни); у 1964 р. - Африканський банк розвитку (75 країн); у 1966 р. - Азіатський банк розвитку (14 країн).

До регіональних європейських валютно-кредитних організацій нале­жать: Європейський інвестиційний банк (ЄІБ), Європейський фонд валютного співробітництва (ЄФВС), Європейський банк реконструкції та розвитку.

Європейський інвестиційний банк (ЄІБ) був створений у 1958 р. для надання довгострокових кредитів виробничого призначення (терміном від 20 до 25 років), здійснення міждержавних проектів країн ЄЄ і асоційо­ваних з ними країн.

Європейський фонд валютного сиівробітиицтва (ЄФВС) створений у 1973 р. у рамках Європейської валютної системи (ЄВС). Він надає кредити для покриття дефіциту платіжного балансу країн-членів ЄВС і підтримки валютних курсів.

Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР) - міжнародний фінансово-кредитний заклад, був утворений у 1990 р. для сприяння економічним реформам у країнах Центральної і Східної Європи. У кредитуванні віддає перевагу недержавним структурам господарювання. 60% його ресурсів спрямовано на розвиток приватного сектору у цих країнах, а 40% - на розвиток інфраструктури.

Завданням ЄБРР є створення в постсоціалістичних країнах конкуренто­спроможної промисловості, розвиток взаємовигідних зв’язків між західноєвропейськими і східноєвропейськими фірмами, надання кредитів під великі проекти в галузях енергетики, транспорту, зв’язку, охорони довкілля тощо. ЄБРР розпочав свою діяльність у квітні 1991 р. Його основний капітал - приблизно 12 млрд. дол. розподіляється таким чином: 50% належить Комісії європейських співтовариств і 12% - країнам ЄЄ; 11,3% - іншим європейським країнам; 24% - неєвропейським державам, у тому числі: США - 10% капіталу, Японії - 8,52%, країнам Східної і Центральної Європи -13,7%.

Надаючи кредити, банк сприяє формуванню в східноєвропейських країнах ринкових структур, переходу до економічної стабільності, введення конвертованості валют тощо.

Таким чином, міжнародні фінансово-економічні організації сприяють зміцненню інтеграції і розвитку світової економіки.

В 1947 р. була заснована міжнародна економічна організація під назвою Генеральна угода з тарифів і торгівлі (ГАТТ), яка функціонувала на основі багатостороннього договору. В цьому документі були визначені основні принципи, норми і правила, на яких засновані торгові відносини його учасників.

ГАТТ передбачала ведення торгівлі без дискримінації, використання переважно тарифних засобів захисту національних ринків, зниження митних тарифів, надання преференцій в торгівлі з країнами, що розвиваються і т.д.

З 1995 р. ГАТТ перетворилась у Світову організацію торгівлі (СОТ), членами якої сьогодні є 140 держав. Крім принципів ГАТТ, СОТ включає в себе Угоду з торгівлі послугами (ГАТС), Угоду з торгівельних аспектів інтелектуальної власності і контролює захист інвестицій. Україна стала членом COT у травні 2008 р.

Крім згаданих, існує ще багато міжнародних економічних організацій, діяльність яких спрямована на поліпшення і поглиблення міжнародних економічних зв’язків.

Сучасною формою міжнародних економічних зв’язків виступають вільні економічні зони (ВЕЗ). Перша вільна економічна зона з’явилась у 1959 р. в Ірландії. Особливо інтенсивно ВЕЗ почали створюватись у країнах Європи та Америки в 70-і роки. Нині у світі налічується понад 800 ВЕЗ, через які здійснюється 8-10% світової торгівлі зі щорічним обсягом експорту в 20 млрд. дол. Великого поширення ВЕЗ набули у США, країнах Тихоокеанського регіону: Південній Кореї, Тайваня, Сінгапура, Гонконга. ВЕЗ успішно функціонують в Китаї, Мексиці, OAC та ін. Домінуюче положення у ВЕЗ займають японські ТНК, США і Західна Європа.

Вільна економічна зона - це спеціальна економічна зона, обмежена частина суверенної території країни, на якій діють особливі пільгові економічні умови для іноземних і національних підприємців (пільги митного, валютного, трудового режиму), що створює умови для розвитку промисловості і інвестування іноземного капіталу. Такі зони створюються для вирішення зовнішньоторгових, загальноекономічних, соціальних і науково-технічних проблем. Для забезпечення сприятливих умов вико­ристовуються: спеціальні (пільгові) митні і торгові режими; податкові знижки; особливий валютний режим; заохочення інвестування (державні субсидії, пільгові кредити, гарантії від націоналізації тощо).

Головними цілями організації ВЕЗ можна назвати: прискорення соціально-економічного розвитку даного регіону; оволодіння світовим досвідом; розширення зовнішньоекономічних зв’язків; експериментальна перевірка нових методів виробництва, господарювання, управління бізнесом і регіоном. ВЕЗ допомагають розв’язати проблеми розвитку зовнішньої торгівлі, формування раціональної інфраструктури, забезпе­чення зайнятості, підвищення рівня життя тощо.

В залежності від конкретних цілей ВЕЗ можуть бути різних видів:

а) вільні торговельні зони - базуються на скасуванні або пом’якшенні мита; сюди входять вільні порти, безмитні склади, транзитні зони та ін.;

б) експертні промислові зони - передбачають застосування пільгового митного і податкового режиму, в т. ч. для іноземного капіталу;

в) банківські та страхові зони - засновані на пільговому режимі здійснення цих операцій;

г) технологічні зони (технополіси, технологічні парки) - забезпечують на основі застосування пільг розробку і впровадження сучасної технології;

д) комплексні зони (вільні міста, особливі зони) - мають широке коло завдань і використовують елементи різних видів зон.

Всі ці зони розглядаються як фактор економічного розвитку із залученням іноземного капіталу, наданням різноманітних пільг (звільнен­ня від податків строком, як правило, на 10 років; прямі державні субсидії; здача земель в оренду за низьку плату та ін.).

Проте створення ВЕЗ - процес досить складний і капіталомісткий. Тому і очевидно, що багато з подібних зон функціонують не досить успішно. Прикладом ефективної діяльності може бути відкрита зона навколо аеропорта "Шеннон" (Ірландія).

Таким чином, для сучасного періоду розвитку світового господарства характерні не просто активні господарські зв’язки між країнами, а принципово нові і прогресивні явища: інтернаціоналізація господарського життя, становлення економічної цілісності світу, глобалізація сучасної світової економіки. Сьогодні людство іде по шляху формування єдиної світової економіки, в якій всі національні господарства взаємопов’язані різноманітними міжнародними відносинами. Серед них важливе місце займають міжнародна торгівля товарами і послугами, валютні відносини, міжнародна міграція капіталу, міжнародні науково-технічні зв’язки, міжнародна міграція трудових ресурсів, вільні економічні зони.

Основні економічні категорії і ноняття

• Міжнародні економічні відносини.

• Світова торгівля.

• Світове господарство.

• Міжнародний поділ праці.

• Міжнародна економічна інтеграція.

• Міжнародний рух капіталу.

• Міграція трудових ресурсів.

• Науково-технічне і виробниче співробітництво.

• Прямі інвестиції.

• Портфельні інвестиції.

• Фритредерство.

• Протекціонізм.

• Міжнародна валютна система.

• Міжнародні економічні організації.

• Міжнародні валютні відносини.