Світове господарство та показники відкритості економіки

Ефективність будь-якої національної економіки залежить не лише від результатів її внутрішньої діяльності, а й від її участі у світових економічних відносинах, ступеня її інтеграції у світове господарство.

Світове господарство — сукупність національних економік, взаємозв’язаних і взаємодіючих між собою на основі міжнарод­ного поділу праці.

Основою розвитку світового господарства був світовий ринок, що зародився у ХУІ ст. у період Великих географічних відкрит­тів. Процес утворення світового ринку триває.

Для того, щоб національна економіка стала часткою світового господарства, вона повинна бути відкритою.

Відкрита економіка — це економіка, яка бере участь у еко­номічних відносинах між країнами, тобто, яка має експорт та ім­порт (товарів, послуг, капіталу робочої сили, інформації та тех­нології).

Закрита економіка — це економіка, усі товари якої виробля­ються і продаються всередині країни.

Характерними рисами світового господарства є:

— активний процес переміщення факторів виробництва, на­самперед у формах вивозу — ввозу підприємницького капіталу, робочої сили, природних ресурсів, технологій;

— розвиток міжнародних форм виробництва на підприємст­вах, які розміщені у декількох країнах, зокрема в рамках транс­національних корпорацій;

— перехід до економіки відкритого типу у різних державах і створення міждержавних об’єднань;

— формування міжнародної валютної та кредитно-банківської системи;

— розвиток всесвітньої інфраструктури;

— створення міжнародних та національних інститутів, які ко­ординують міжнародні економічні відносини.

Розрізняють наступні ознаки відкритості економіки:

• відношення зовнішньоторговельного обороту на душу насе­лення, це приблизно:

— у маленьких країнах 55—70 % (Голландія, Бельгія, Австрія);

— у середніх країнах 40—45 % (Франція, Англія);

— у великих 20—25 % (США, Китай, Індія, Росія).

• доля зовнішнього торговельного обороту у загальному обся­зі виробництва;

• доля експорту в загальному обсязі виробництва;

• доля імпорту в загальному обсязі споживання (не більше 30 %);

• доля закордонних інвестицій по відношенню до внутрішніх інвестицій.

Все більшого значення в світовому господарстві набуває про­цес глобалізації економіки.

Глобалізація (фр. global — загальний, всесвітній) — катего­рія, яка відображає процес обміну товарами, послугами, капіта­лом та робочою силою, що виходить за межі державних кордонів і з 60-х рр. ХХ ст. набуває форми постійного й неухильно зрос­таючого міжнародного перетворення національних економік.

Тенденції глобалізації економіки:

— зростання матеріальної зацікавленості в постійному еконо­мічному співробітництві між країнами;

— формування світового економічного простору у зв’язку з переходом більшості країн до ринкової економіки;

— розвиток міжнародного поділу праці, що враховує природ­ні, економічні та соціальні фактори країни;

— створення інфраструктури світового масштабу (транспорт­на система, сітка інформаційних комунікацій).

У світове господарство входить понад 230 національних гос­подарств націй і народностей, які проживають у цих країнах, розмовляють майже 2800 мовами, в обігу налічується біля 300 найменувань національних грошей. Ці господарства перебу­вають на різних шаблях суспільного розвитку.

Класифікація країн, що входять до світового господарства:

I. У залежності від рівня економічного розвитку, головний критерій ВВП на душу населення:

— високорозвинені (понад 10 держав);

— розвинені (приблизно 25 держав);

— середньоразвиені;

— слаборозвинуті (приблизно 150 країни, у них ВВП на душу населення в 11—15 разів менше ніж у розвинутих);

— нерозвинені (Ангола, Шрі-Ланка).

II. По галузевій структурі:

— індустріальні;

— індустріально-аграрні;

— аграрно-індустріальні;

— аграрні.

III. По ступеню інтеграції у світове господарство:

— інтегровані;

— слабо інтегровані.

У світовому господарстві виникають протиріччя між розвине­ними і слаборозвиненими країнами: близько 40 % населення сві­ту бідні.

У кожній із країн, що входять у світове господарство, сфо­рмувався певний тип технологічного способу виробництва, відносин економічної власності та господарський механізм, науковий, промисловий, фінансовий, ресурсний, трудовий по­тенціал та інше.

Зв'язки національної економіки

із світовим господарством здійснюються через:

— торгівлю — частка національної продукції йде на експорт (продаж за кордон). А частина доходів йде на імпорт (закупки за­кордонних товарів);

— ціни на світовому ринку;

— фінанси — великі інвестори, такі як корпорації або банки, діють у міжнародному масштабі;

— міжнародні валютні відносини;

— обмін науково-технічною інформацією і технологічними розробками;

— переміщення робочої сили.

До міжнародних економічних організацій належать регіональ­ні інтеграційні угруповання, що виникли й розвиваються на різ­них континентах:

— міжнародні фінансово-кредитні інститути (міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції і роз­витку (МБРР) та ін.;

— Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), світова організація торгівлі (СОТ) та ін.

На сучасному етапі світове господарство все виразніше набу­ває ознак цілісності, цей процес обумовлений дією наступних факторів:

— прагненням народів світу виживати в умовах нарощування ядерних потенціалів;

— розгортанням НТР;

— інтернаціоналізацією господарського життя, міжнародним поділом праці;

— необхідністю об’єднання країн для розв’язання глобальних проблем.

Ці фактори сприяють формуванню цілісного організму світо­вого господарства, характерною ознакою якого є зближення під­приємств різних країн, самих країн.

З проголошенням державної незалежності Україна стала суб’єк­том світового господарства. У 2000 р. Україна здійснювала зовніш­ньоторговельні операції майже зі 190 країнами світу. Об’єктивними причинами, що перешкоджають входженню України як рівноправно­го партнера до світового господарства на початку ХХІ ст., є:

— низька конкурентоспроможність її продукції на світовому ринку (за рівнем конкурентоспроможності у 1999 р. Україна по­сідала 58-е місце у світі (після Зімбабве);

— переважання в експорті України паливно-сировинної групи (її частка у 2000 р. перевищувала 68 %);

— низька частка машин, обладнання, об’єктів інтелектуальної власності в експорті (приблизно 14 %);

— незначна частка в експорті товарів, які виробляють відпові­дно до договорів про міжнародну спеціалізацію та кооперування виробництва;

— велика питома вага бартерних операцій;

— відсутність стабільного законодавства, науково обґрунто­ваної політики зовнішньоекономічної діяльності.