Теорії сиоживаиия

Зв’язок між споживанням і доходом був уточнений з використанням ідей: Джона Мейнарда Кейнса, Саймона Кузнеця, Ірвінга Фішера, Франко Модильяні та Мілтона Фрідмена.

Теорія сиоживаиия Дж.М.

Дж.М. Кейнс, по-перше, відкрив і сформулював основний психоло­гічний закон, зміст якого полягає в тому, що люди, як правило, схильні збільшувати своє споживання зі зростанням доходу, але не тією самою мірою, якою зростає дохід; припустив, що гранична схильність до споживання знаходиться між пулем та одиницею, тобто

По-друге, він довів, що середня схильність до сиоживаиия (с, або APC) зменшується в міру зростання доходу. Тому багаті сім’ї заощаджують більшу частку свого доходу, ніж бідні.

По-третє, Дж.М. Кейнс довів, що значний вплив на споживання має рівень доходу, а процентна ставка не має суттєвого впливу на нього в короткостроковому періоді.

Згідно з цими трьома постулатами кейнсіанської теорії модель споживання має вигляд (9):

Побудовані нами функції, як бачимо, відповідають кейнсіанській моделі.

Модель споживання Кейнса мала великий успіх. Але оскільки вона ґрунтувалась на вивченні емпіричних поточних даних домогосподарств, її висновки мали науковий характер, але тільки для короткострокового періоду.

Саймои Кузиець, досліджуючи проблеми споживання та заощадження в довгостроковому періоді, дійшов висновку, що кейнсіанський висновок стосовно того, що середня схильність до споживання буде скорочуватися в міру зростання доходу, не підтверджується емпіричними даними. Більше того, він довів, що відношення споживання до доходу продовжувало залишатися стабільним впродовж десятиліть, незважаючи на значне зростання доходів у цей період.

Суперечність між теоретичними висновками щодо проблеми спожи­вання двох видатних вчених Дж.М.

Рис. 7. Довгострокова та короткострокова функції споживання

На графіку короткострокова функція споживання має спадпу схиль­ність до споживання, а довго - строкова - постійну.

Оскільки в економіці спостерігається постійно діюча суперечність між поточними та довгостроковими цілями, важливо зрозуміти, чим керуються в своїй поведінці люди, вирішуючи, яку частку доходу використати в поточному періоді і яку - заощадити на майбутнє. Адже чим більше доходу буде спожито сьогодні, тим менше його залишиться на завтра.

Здійснюючи вибір між сьогоденням і майбутнім, домогосподарства мусять визначити, якою мірою та частка доходу, яка не буде спожита в поточному періоді, вплине не рівень їхнього доходу у майбутньому, а останній - на рівень їх добробуту.

Гіпотеза міжчасового бюджетного обмеження

Ірвіиг Фішер висунув гіпотезу про те, що при прийнятті споживаць­ких рішень раціональні економічні суб’єкти враховують не тільки поточний, а й майбутній доход, тобто весь доход, отриманий ними протягом життя, і висунув проблему міжчасового споживчого вибору. Суть його полягає у тому, що при прийнятті рішення про споживання на сучасному етапі і у майбутньому споживачі стикаються з міжчасовим бюджетним обмеженням.

Проблема вибору існує перед споживачем, споживач живе у двох часо­вих періодах: перший - молодість (доход Yi), другий - старість (доход Y₂).

Споживання в кожному періоді життя залежить від того, заощаджує споживач чи, навпаки, користується позикою. Зв’язок споживання і доходу у двох періодах описується формулою (10):

Остання формула - це рівняння міжчасовим бюджетним обмеженням та споживанням, яке показує, яку суму коштів повинні мати споживачі у період двох життєвих періодів.

З другої формули випливає, що споживання визначається доходом, який сподівається мати споживач уподовж всього життя, та реальною відсотковою ставкою.

Отже, з моделі І. Фішера випливає, що споживання визначається до­ходом, який споживач сподівається отримувати уподовж усього свого життя.

Теорія життєвого циклу

Це теорія споживання, розвипута у 1954 р. економістами А. Андро, Ф. Модильяні та Р. Брумергом. Вона ґрунтується на твердженні, що споживання у кожному періоді залежить не від поточного доходу, а від доходу протягом життя. Всі споживачі прагпуть так розподілити покупки в ході життя, щоб споживання залишалося постійним із року в рік, а багатство наприкінці життя рівнялося пулю, бо після смерті багатство людині не потрібно (рис. 1). Іншими словами, середня схильність до споживання всього життєвого циклу дорівнює 1, тобто уподовж усього життя людина кунує стільки, скільки складає її безподатковий доход за все життя. Ф. Модильяні графічно зобразив поводження споживачі (рис. 4).

Рис. 4. Графічний вираз теорії "життєвого циклу Ф. Модильяні"

Багатство - сума реальних і фінансових засобів. Воно зростає доти, поки людина працює, а потім із виходом на пенсію починає різко падати. Якщо до дня смерті багатство не стане рівним 0, то його частина, що залишилася, перейде у спадщину. Доход, що знаходиться у розпорядженні, також збільшується до середини життя, а потім починає зменшуватися. Тому у ході життєвого циклу споживання залишається практично постійним. У молоді роки люди живуть у борг і мають високий рівень споживання, сподіваючись, що з роками, коли їх прибутки почнуть зростати, вони зможуть повернути борги.

У зрілі роки, маючи значний доход і багатство, домогосподарства збільшують заощадження, готуючись до старості, і це робить їх спожи­вання нижче потенційно можливого.

На старості на покупки витрачаються заощадження, що підтримує споживання практично незмінним.

Також змінюється й сама структура попиту вподовж життя. У молодості більше йде на харчування, одяг, купівлю товарів тривалого користування, у старості - більше на медичне обслуговування, подорожі.

На рис. 4 показано, як змінюється доход, заощадження та накопичене багатство протягом життєвого циклу. Якщо протягом життєвого шляху людина з свого доходу виділяє кошти на заощадження, які з часом стають накопиченим багатством, то в кінці життя людина їх використовує.

Функція споживання для окремого споживача має такий вигляд (11):

де C - споживання;

W - початкове майно споживача;

Y - доход;

T - роки життя;

R - роки праці.

Дані висновки з теорії життєвого циклу при детальнішому розгляді розходяться з дійсністю. Ще Дж. Кейнс у 1920 р. відмітив, що накопичені заощадження передаються у спадок із покоління в покоління. Статистичні данні 50-80-х рр. доводять, що люди похилого віку не прагнуть вико­ристати всі свої кошти, накопичені протягом життя, на свої потреби у старості. Навпаки, вони прагнуть залишити частину коштів у вигляді спадку своїм дітям. Мотиви подібної поведінки були досліджені еконо­містами, які виявили чотири основні напрямки, що пояснюють причини залишення нащадкам спадщини.

По-перше, прагнення забезпечити своїм дітям "стартовий" капітал і надати їм більш високий рівень достатку.

По-друге, можливість використовувати спадщину як інструмент впли­ву на поведінку дітей.

По-третє, наявність спадщини обумовлюється бажанням старшого покоління забезпечити себе "з запасом", тому що ніхто не знає, скільки років дано прожити.

По-четверте, деякі люди оцінюють багатство як своєрідний "ефект Веблена", який дає можливість престижного існування та влади протягом життя.

Всі чотири причини можуть існувати та співіснувати, але потрібно пам’ятати про особисті якості індивідуумів.

Гіпотеза постійного (иермаиеитиого) доходу

Мілтон Фрідмен запропонував для пояснення поводження споживачів гіпотезу постійного (перманентного) доходу, що була їм сформульована в 1957 р.

Теоретичні передумови гіпотези:

1. Ідея Ф. Модильяні про те, що протягом життя суб’єкти прагнуть підтримувати стабільний рівень споживання.

2. Теорія міжчасового споживання вибору І. Фішера.

В основі гіпотези перманентного доходу М. Фрідмена лежить поло­ження про те, що суб’єкти формують свої споживчі витрати в залежності не від поточного (як у Дж. Кейнса), а постійного (перманентного) доходу, прагнучи таким чином забезпечити рівний рівень споживання протягом життя.

Перманентний доход - це доход, очікуваний споживачами за тривалий проміжок часу (це може бути кілька років або все життя). Цей доход детерміновано усім багатством людини: розташовуваними засобами (акціями, облігаціями, нерухомістю) і людським капіталом (запас здоров’я, здібності, рівень кваліфікації тощо) - усім, що забезпечує заробіток суб’єкта. Під перманентним доходом мають на увазі середньозважену величину з усіх доходів, що суб’єкт очікує одержати в майбутньому, це будь-який середній доход.

Таким чином, поточний дохоп IYl 6vπe попівнювати (121

де- перманентний доход;

Y^t - тимчасовий доход.

Постійний доход - це частина доходу, що відповідно до очікувань людей збережеться в майбутньому, це рівень доходу, який будуть одержу­вати домашні господарства, коли усунеться вплив тимчасових і перехідних факторів, таких як погодні умови, короткостроковий економічний цикл і непередбачені прибутки або збитки. Тимчасовий доход - це частина доходу, яку економічні суб’єкти не очікують зберегти в майбутньому. Це тимчасові випадкові відхилення від доходу.

Існують три види шоків (відхилень) від доходу, що викликають реакцію споживача: тимчасові (випадкові), перманентні й очікувані в майбутньому.

Тимчасові (випадкові) - це такі шоки, при яких хоча поточний доход 1-го періоду зміниться, але це майже не вплине на споживання, оскільки значна частина доходу буде спрямована на заощадження. Наприклад, якщо особа виграла велику суму грошей у лотерею, те найімовірніше, що вона не витратить гроші, а розподілити їх на тривалий період часу.

Перманентні - це такі шоки, при яких зростає (зменшується) доход 1- го і 2-го періодів. У цьому випадку в тій же пропорції зміниться і спожи­вання. Прикладом може служити підвищення по службі.

Очікувані в майбутньому - це такі шоки, коли доход 1-го періоду не зміниться, а у 2-му періоді відбувається зміна споживчих витрат. Так, якщо суб’єкт очікує підвищення по службі, то є імовірність, що він буде позичати гроші.

Споживання по Фрідмепу пропорційно постійному (перманентному) доходу (13):

де а - коефіцієнт, який має постійне значення.

Найважливіший висновок, що випливає з гіпотези перманентного доходу Фрідмена, стосується середньої схильності до споживання.

Розділимо обидві частини рівняння з попередньої нерівності на Y й одержимо (14):

Тобто середня схильність до споживання залежить від відношення постійного доходу до поточного. Таким чином, роки високого доходу характеризуються низькою середньою схильністю до споживання, і нав­паки. Однак у довгостроковому періоді вона постійна.