Валютний курс та його різновиди. Режими обмінних курсів

Передумовою укладання майже кожного міжнародного контракту стосов­но обміну товарів, послуг чи фінансових активів є обмін валюти однієї країни на валюту іншої країни. Якщо мова йдеться про туристичну подорож, то мо­жливий обмін готівки, наприклад, деяку кількість гривень можна обміняти на польський злотий чи мексиканський песо.

Отже, валюта - це будь-який платіжний засіб, який може бути застосо­ваний у міжнародних розрахунках. Валютними операціями займаються вели­кі банки, котрі знаходяться у світових фінансових центрах - Лондоні, Цюрі­ху, Токіо, Нью-Йорку, мають свої філії в усіх частинах світу і приймають вклади, пойменовані у різній іноземній валюті. Від здійснення валютних опе­рацій банки отримують прибуток, продаючи іноземну валюту за „ціною про­давця”, дещо вищою, ніж „ціна покупця”, за якою банки отримують валюту. Розглянемо детальніше механізми обміну валют.

Коли велика торговельна фірма будь-якої країни захоче придбати японсь­кі товари, то вона повинна записати на свій рахунок у банку даної країни су­му покупки, виражену в національній валюті, і попросити банк одночасно кредитувати її рахунок у Токіо на еквівалентну суму, виражену в ієнах. На цю суму фірма може купити товари і розплатитись з постачальником в Японії за допомогою рахунку, пойменованого в ієнах.

Якщо суб'єкти певної країни мають можливість безперешкодно обміню­вати національну валюту на іноземну за офіційними пропорціями обміну, то така валюта вважається вільно конвертованою. Якщо обмін контролюється, то валюта вважається неконвертованою. У цьому випадку існує ряд обме­жень на обмін по певному набору товарів, або на рахунки поточних міжнаро­дних операцій, регулюються також операції з переміщення капіталу.

У країнах, де легальний ринок валюти контролюється центральним бан­ком, часто виникає нелегальний ринок, на якому можна купити валюту знач­но дорожче. Розходження між офіційно встановленим обмінним курсом і ку­рсом „чорного ринку“, який називають розривом (спредом) обмінного курсу, є типовою ознакою неконвертованості валюти.

Базове співвідношення цін двох валют представляє собою валютний (об­мінний) курс. Розрізняють номінальній і реальний обмінні курси.

Номінальний обмінний курс - це ціна однієї валюти, виражена через пев­ну кількість іншої, або відносна ціна валют двох країн. Пропорції обміну мо­жуть встановлюватись на законодавчій основі або визначатися в процесі вза­ємного котирування валют.

Валютним котируванням називають спосіб визначення валютних курсів за задіяних ринкових механізмів. Існують три методи котирування валютного курсу: пряме, обернене та крос-котирування.

Пряме котирування визначає ціну одиниці іноземної валюти, виражену в одиницях національної валюти (1 дол. = 5 грн. або 5 грн./дол.). Обернене ко­тирування означає оцінку одиниці національної валюти певною кількістю іноземної (1 грн. = 0,2 дол. або 0,2 дол./грн.). За економічним змістом ці два способи визначення валютних курсів не відрізняються, оскільки надають од­ну й ту саму інформацію про співвідношення двох валют. Вони взаємо­пов'язані: пряме котирування двох валют на національних ринках відповід­них країн буде оберненим одне до одного. Якщо французький франк котиру­ється у Німеччині проти марки за курсом 1 франк = 0,33 марки, то котиру­вання марки у Франції становитиме: 1 марка = 3 франки. При цьому одне й те саме курсове співвідношення зберігається на обох ринках. У більшості країн світу для встановлення курсу національної валюти застосовується пряме ко­тирування. Винятком є лише Великобританія, де застосовують обернене ко­тирування, і США, де використовують обидва методи котирування.

Відтак номінальний обмінний курс (ε) може бути визначений за форму­лами:

де- обмінний курс іноземної валюти (пряме котирування);

- обмінний курс національної валюти (обернене котирування);

.- кількість іноземної валюти, запропонованої в обмін на національну;

- кількість національної валюти, запропонованої в обмін на іноземну.

Практично у міжнародних розрахунках беруть участь не всі валюти. Пе­реважна більшість зовнішньоекономічних операцій сьогодні здійснюється у доларах. Коли валюти двох країн або не обмінюються, або обмін здійснюєть­ся у незначних масштабах, застосовується крос-котирування (крос-курс). Крос-котирування - це співвідношення між двома валютами, яке розрахову­ється опосередковано, за допомогою валюти третьої країни, як правило, до­лара США. Якщо припустити, що у Росії 1 дол. = 6 руб., а у Німеччині 1 дол. = 1,5 марки, то крос-курс рубля до марки, визначений через долар, станови­тиме: 1 марка = 6/1,5 = 4 рублі.

У подальшому аналізі та моделюванні валютного ринку обмінний курс буде розглядатися нами як ціна іноземної валюти на національному валют­ному ринку (17.2), тобто у прямому котируванні. Для макроекономічного мо­делювання, зокрема у графічних моделях валютного ринку, номінальний і ре­альний курс (е) звичайно приймаються як рівні (ε = е).

Номінальний обмінний курс становить основу практичних міжнародних розрахунків. У макроекономічному аналізі, зокрема, для характеристики міжнародної конкурентоспроможності країни, прогнозування динаміки її платіжного балансу, руху капіталу та ін., застосовується реальний обмінний курс, котрий детально буде проаналізований далі.

В залежності від режиму функціонування розрізняють дві системи - фіксованих і гнучких валютних курсів.

Фіксований валютний курс - це офіційно встановлене співвідношення національних валют, котре ґрунтується на визначених у законодавчому по­рядку валютних паритетах. Це твердий курс національної валюти, за яким уряд офіційно зобов’язується вільно обмінювати національну валюту на іно­земну і навпаки без будь-яких обмежень.

Система фіксованих обмінних курсів домінувала в епоху класичного зо­лотого стандарту (І чверть ХІХ ст. - 1914 р.) і спорадично проіснувала до часів Великої депресії. Обмінні курси встановлювалися на базі золотого па­ритету. В умовах золотого стандарту урядові органи повинні були дотриму­ватись фіксованої ціни на золото.

Система фіксованих валютних курсів, котрі базувались на золотому (зо- лотодевізному) паритеті з допустимим відхиленням ± 1%, була закріплена і в

міжнародній валютній системі, що діяла після ІІ світової війни. Згідно з Брет- тон-Вудською угодою (1944 р.) країни-члени Міжнародного валютного фон­ду (МВФ) повинні були встановлювати ціни своїх валют по відношенню до золота і долара США, який повинен був конвертуватись в золото за фіксова­ною ціною 35 дол. за 1 тройську унцію (31,1 г). Такий порядок проіснував до 1971 р., коли США офіційно припинили обмін доларів на золото. Долар ви­рушив у „плавання”. А з 1974 р. і валюти інших розвинених країн (фунт, ні­мецька марка, ієна, французький франк та ін.) почали функціонувати в режи­мі плаваючих курсів.

Гнучкий (плаваючий) валютний курс - це обмінний курс, котрий вільно змінюється під впливом попиту на валюту та її пропонування, і на який за певних обставин держава може впливати шляхом валютних інтервенцій.

В останній третині ХХ ст. історично склались дві змішані системи об­мінних курсів - регульовано фіксований і керовано плаваючий.

Система гнучких валютних курсів, перехід до якої офіційно закріплю­ється рішеннями Ямайської конференції (1976 р.) і відповідними змінами до Статей Угоди МВФ, в сучасних умовах охоплює 2/3 країн світу, які викорис­товують численні різновиди гнучких валютних курсів. Зокрема, розрізняють вільно плаваючі і регульовано плаваючі валютні курси, серед яких в свою чергу виділяють „чисте плавання“, „брудне плавання“, „незалежне плаван- ня“, „кероване плавання“, „спільне плавання“.

Вільні гнучкі курси складаються на валютному ринку стихійно, в залежно­сті від співвідношення попиту на валюту та її пропонування, і уряд та центральний банк країни не втручаються у цей процес, не несуть жодних зо­бов’язань з підтримки заданого курсу. Центральний банк спочатку встанов­лює обсяг пропонування грошей без прив’язки до будь-якого конкретного обмінного курсу, а потім допускає його коливання в залежності від економі­чної кон’юнктури. Якщо центральний банк абсолютно не втручається у фун­кціонування валютного ринку через інтервенції валюти, то вважають, що внутрішня валюта перебуває у стані „чистого плавання^. Обмінний курс змі­нюється від всіх коливань попиту на іноземну валюту та її пропонування.

Регульовані гнучкі курси складаються під впливом політики уряду. Вони встановлюються центральним банком країни з врахуванням зміни стану пла­тіжного балансу, обсягів валютних резервів та інших макроекономічних по­казників і підтримуються або ж змінюються шляхом валютних інтервенцій.

Якщо після розпаду Бреттон-Вудської валютної системи головні світові валюти - долар США, німецька марка, японська ієна - були плаваючими по відношенню одна до одної, то з другої половини 1980-х рр. більшість держав починають практикувати інтервенції на валютних ринках для підтримки кур­сів своїх валют на бажаному рівні. Курсоутворення за активних інтервенцій центрального банку означало перехід від „чистого” до „брудного плавання^.

Режим „незалежного плавання” характеризується гнучким обмінним кур­сом, який складається незалежно від курсів інших валют під впливом попиту та пропонування на валютних ринках, та помірними інтервенціями централь­них банків (валюти переважної більшості розвинених країн - США, Японії, Великобританії, Австралії та деяких країн, що розвиваються - Аргентини, Венесуели та ін.). „Кероване плавання” відрізняється від „незалежного” лише більш активним впливом операцій центральних банків на ринковий курс ва­лют (Греція, Туреччина, Індія, Південна Корея та ін.).

У більшості країн домінують в різних варіантах механізми „спільного плавання“. „Спільне плавання” - це режим гнучких обмінних курсів валют декількох країн з узгодженими межами взаємних курсових коливань. Країни прив’язують свої валюти до певної іноземної валюти, або до „кошика валют”. Багато країн вибирають долар США, а франкомовні країни Західної Африки прив’язують свою грошову одиницю до французького франка, утворюючи так звану „зону французького франка“. Часто оголошується гнучка прив 'язка, тобто обмінний курс фіксується у вигляді діапазону допустимих значень кур­су (валютного коридору), в межах яких він може коливатись, наприклад, ± 2%. Для підтримки курсу центральні банки здійснюють інтервенції - ско­рочують або підвищують резерви іноземної валюти, обмінюючи національну валюту на іноземну.

Для країн, що розвиваються, типовою є одностороння прив'язка своєї ва­люти до валюти промислово розвинутої країни. У такому випадку країна ні з ким не узгоджує свою прив’язку, діє на свій страх і ризик, бере на себе повну відповідальність за підтримку оголошеного курсу. Країна, до валюти якої курс прив’язаний, ніяк не втручається і не допомагає зберегти стабільність курсу.

У деяких випадках обмінні курси підтримуються спільними зусиллями країн, які здійснюють колективну прив 'язку. Прикладом може слугувати створена у 1979 р. Європейська валютна система (ЄВС), в межах якої з’явилась нова колективна грошова одиниця ЕКЮ, котра представляла собою „кошик валют” всіх країн, що входили до ЄВС.

Всередині ЄВС діяла система гнучких прив’язок курсів валют з незнач­ним діапазоном коливань. Однак по відношенню до валют інших країн валю­ти ЄВС плавали. Всередині ЄВС встановлювався прив’язаний центральний курс для кожної країни ЄС у вигляді ціни одного ЕКЮ в одиницях націона­льної валюти. Спочатку до ЄВС приєдналось 10 європейських країн. Ті, що приєднувалися потім, мали вибір: допускати коливання валют у вузьких ме­жах ± 2,25%, або у більш широкому діапазоні ± 6%. Для будь-яких двох ва­лют в ЄВС визначався двосторонній центральний курс, виражений в ЕКЮ. Оскільки ЄВС була задумана як колективний механізм, то країни повинні бу­ли спільно коригувати обмінні курси, якщо вони виходили за межі встанов­леного діапазону. Якщо двосторонні курси порушувались, то банки обох кра­їн повинні були провести спільну інтервенцію у вигляді купівлі „слабкої“ ва­люти і продажу „сильної“ валюти.

Система колективної прив'язки не дозволяє окремій країні проводити по­вністю незалежну валютну політику, хоч формально в ЄВС були встановлені рівні можливості для проведення грошової політики. Існує думка, що в ЄВС Німеччина відігравала провідну роль, а інші країни повинні були пристосо­вувати свої обмінні курси до німецької марки.

Таким чином, можуть бути застосовані три способи підтримки прив'язаного валютного курсу і розподілу відповідальності центральних бан­ків за його підтримку. По-перше, дві країни можуть прив'язати свої валюти до золота або до загальної третьої валюти; по-друге, країна може використати механізм односторонньої прив'язки до сильної валюти і відповідальність за підтримку курсу несе лише один центральний банк даної країни; по-третє, можлива колективна прив'язка, коли центральні банки країн відповідають за підтримку стабільності обмінного курсу, але без врахування золота або тре­тьої валюти.

Якщо кількість національної валюти за одиницю іноземної збільшується (обмінний курс зростає), то в системі прив'язаного курсу цю зміну називають девальвацією внутрішньої валюти, а в режимі плаваючого курсу - знецінен­ням внутрішньої валюти. І навпаки, якщо одиницю іноземної валюти можна купити за меншу кількість національної (обмінний курс падає), то в умовах прив'язаного курсу говорять про ревальвацію внутрішньої валюти, а в умо­вах плаваючого курсу - про подорожчання. Підкреслимо, що чисельне зрос­тання номінального валютного курсу в умовах прямого котирування наспра­вді означає зменшення купівельної спроможності вітчизняної валюти, тому що дорожче обходиться купівля одиниці іноземної валюти, внутрішня валюта фактично слабшає.

Сутність і механізм функціонування валютного ринку найбільш повно проявляється в умовах гнучкого обмінного курсу без втручання держави. То­му почнемо аналіз саме з такого ринку.

17.2.