ВИСНОВКИ

Конкурентне середовище характеризується взаємодією таких фак­торів як “структура — поведінка — результат”, що включає достат­ньо низькі вхідні бар’єри, через що потенційні конкуренти можуть легко вийти на ринок з метою отримання високого прибутку, досить великої кількості фірм, що забезпечує їх незалежність; відсутності змови між фірмами та угоди, що обмежують конкуренцію; добре поінформованих споживачів, які здійснюють раціональний вибір тощо.

Конкурентний суб'єкт ринку постійно пропонує нові продукти і послуги або їх модифікації. У разі, коли процес оновлення номен­клатури становить від 5 до 10% до попереднього випуску, підпри­ємство зазнає незначної конкуренції; якщо оновлення становить від 10 до 20%, то йдеться про середній конкурентний тиск на під­приємство; і якщо частка оновленої продукції у випуску перевищує 20%, то підприємство зазнає значної, а понад 33% — дуже значної конкуренції.

Конкурентна поведінка полягає у постійному зниженні витрат з випуску діючої та нової номенклатури. Коли прискорення техноло­гічного прогресу становить понад 10%, то суб’єкт господарювання зазнає конкуренції. Лімітне значення належить комп’ютерним тех­нологіям, які оновлюються за 18 місяців, або дві третини на рік. У разі зміни технологічної бази виробництва від 10 до 30% підприєм­ство зазнає значної конкуренції, а у діапазоні від 30 до 60% — дуже значної.

Конкуренція є значною в умовах суперництва економічних суб’єктів.

В умовах глобалізації конкуренція істотно змінюється під впли­вом зовнішнього середовища діяльності фірм:

— національні ринки споживчих товарів, природних ресурсів, за­собів виробництва, капіталів, інформації і технологій, робочої сили дедалі більше інтегруються один з одним і включаються у єдиний світовий ринок, де іноземні фірми діють на рівних правах з вітчиз­няними, а передача інформації і розрахунки здійснюються в реаль­ному режимі часу;

— обсяг і умови реалізації товарів і послуг (у тому числі вимоги до якості і ціни) все частіше визначаються не на ринку, як це було раніше, а ще до початку виробництва, на основі довгострокових контрактів з конкретними замовниками;

— у загальній масі товарів дедалі більшу роль відіграють не стан­дартні матеріальні блага (продовольство, сировина і паливо тощо), а послуги (інформаційно-маркетингові, інжинірингові, консультацій­ні, навчальні тощо), науково-технічна продукція (патентні і безпа­тентні ліцензії, комп’ютерні програми тощо), складні технічні комп­лекси за індивідуальними замовленнями;

— ціни визначаються витратами на одиницю споживчого ефекту, а не на одиницю продукції; в міру насичення ринку і розширення середнього класу зростає роль нецінової конкуренції, спостерігаєть­ся суттєва диференціація цін для різних сегментів ринку;

— в структурі витрат виробництва збільшується частка трансак- ційних (на підготовку, укладання, юридичний супровід і страхуван­ня контрактів, спряжених в інші галузі і сфери діяльності) й авансо­ваних (на НДДКР, навчання кадрів тощо) витрат.

Мережеву економіку (електронний бізнес або Інтернет-бізнес, що розвивається на базі високих технологій) слід розглядати не як єди­не ціле, а як єдність декількох складових: 1) основних мережевих провайдерів; 2) компаній, які розробляють програмне забезпечен­ня; 3) мережевих брокерів (проміжний рівень); 4) найважливішою складовою електронного бізнесу є електронна комерція.

Сьогодні в інформаційному просторі розгортається гостра кон­курентна боротьба як між традиційними компаніями, так і новими Інтернет-компаніями. Відбувається постійний процес поглинання одних компаній іншими з метою зайняти якомога більшу частку на глобальному мережевому ринку або захопити більше локальних мережевих ринків. Останнім часом все частіше нові компанії погли­нають традиційні промислово-фінансові компанії, які поки що ма­ють більші обороти, але їхня частка на ринку має яскраво виражену тенденцію до зменшення.

Монополістична конкуренція е легальною, якщо вона за допомо­гою патентів, торгових та фірмових знаків захищається від конку­рентів. Монополістичній конкуренції притаманна диференціація товарів — надання їм індивідуальних властивостей по якості, формі, кольору, упаковці та умовам продажу, які роблять ринок збуту мо­нополістичним, Диференціація товару приводить до того, що за­мість єдиного ринку складається мережа частково відокремлених, але взаємопов’язаних ринків, існує широке різноманіття цін, ви­трат, обсягів випуску продукції тієї чи іншої товарної групи.

Олігополія є різновидом недосконалої конкуренції, що різними шляхами (через “лідерство у цінах”, таємні “джентльменські угоди”) обминає антимонопольні закони і добивається підвищення ринко­вих цін або, у крайньому випадку, підтримує вигідні для неї ціни.

Монополією виступає, таким чином, тип галузевого ринку, на якому існує єдиний продавець товару, що не має близьких замінників. Мо­нополіст здійснює контроль над ціною та обсягами випуску, що дає йому змогу отримувати монопольний прибуток. При монополії іс­нують бар’єри, які перешкоджають входженню у галузь.

— за допомогою виключних прав, патентів і авторських прав, влас­ності на усі найважливіші джерела сировини, так і недобросовісної кон­куренції;

— виключно права виробництва, промислу, торгівлі та інших ви­дів діяльності, що належить одній особі, групі осіб або державі;

— підприємницького об’єднання, яке захопило практично виключ­не право на виробництво і реалізацію певної категорії товарів. Мета об’єднання — отримання монопольно високих прибутків.

Стан “значної конкуренції” виникає також внаслідок галузевого лідирування та створення конкурентних переваг на ринках майбут­нього. Його критеріями є такі:

— здійснення фірмою операцій на динамічному ринку, її прискоре­не проникнення на відповідні ринки;

— посилення фірмою своїх переваг та можливостей щодо конку­рентів через перетворення новаторства у постійно діючий фактор;

— здійснення підприємством не тільки реструктуризації та перебу­дови, а й створення ринків майбутнього та домінування на них.

Економічними умовами ефективної реалізації сучасної конкурентної політики є значне підвищення ролі нововведень в економічному роз­витку, швидкі технологічні зміни, зниження ефективності використан­ня запозичених технологій через скорочення строку постаріння роз­робленої технології, підвищення продуктивності головного джерела конкурентних переваг підприємств — здатності до здійснення ново­введень, а на макроекономічному рівні — стимулів до інвестування в інноваційний розвиток, досягнення рівності умов конкуренції на рин­ках за рахунок зниження бар’єрів входу на ринки, передусім шляхом забезпечення ^дискримінаційного доступу до ключових ресурсів.

Новими чинниками, що впливають на ступінь конкуренції або кон­центрації на ринках в епоху глобалізації, є позитивні зовнішні мере­жеві ефекти, фрагментація виробництва між різними країнами, вплив міжнародної конкуренції на ринкову владу національних монополій.

Конкурентна політика полягає у підгримуванні високого тонусу кон­курентної боротьби та протидії монополістичній поведінці фірм, при­йнятті комплексу заходів, що обмежують прагнення фірм-конкурентів укладати між собою угоди, які фіксують рівень цін і обсяг продукції, що випускається ними, а також розподіляти між фірмами ринки збуту, запобіганні зловживанням економічною могутністю з боку найбільших фірм, постановці під контроль держави процесів централізації капіталу.

Цілями конкурентної політики є підтримка алокативної ефектив­ності (ефективності розподілу ресурсів між альтернативними варіан­тами їх використання), виробничої ефективності (оптимізації роз­міру заводу і фірми), динамічної ефективності (ефективність галузі як структури, що розвивається, упровадження інновацій, що мінімі­зують витрати, розвиток стимулів до інвестування).

В умовах змін економічної ситуації в Україні на рубежі століть, коли конкурентні відносини одержали широке розповсюдження, а національна конкурентоспроможність перетворилася на національ­ну ідею, одним з головних завдань держави став захист та розвиток конкурентного середовища, підвищення дієвості конкурентної по­літики. Стрижнем такої політики виступає Закон “Про захист еко­номічної конкуренції” від 11 січня 2001 року.

Реалії та здобутки державної конкурентної політики в Україні обумовлені відносно короткими термінами формування конкурент­ного середовища в країні, складністю багатьох економічних проце­сів і недостатнім розвитком систем моніторингу конкуренції.

Конкурентне середовище в українській економіці включає ринки товарів та послуг, де українські підприємства конкурують між собою (внутрішня конкуренція), а також з підприємствами близького та далекого зарубіж­жя. Оцінки цього розподілу, побудовані на основі проведеного у 2004 р. Інститутом економічного прогнозування HAH України за сприяння Антимонопольного комітету України масштабного анкетування 963 під­приємств і організацій різних видів економічної діяльності, свідчать:

— про високий рівень конкурентних ринків у багатьох підгалузях переробної промисловості, зокрема, в харчовій промисловості та пе­реробці сільськогосподарських продуктів, машинобудуванні, легкій промисловості та ін. Високий рівень конкурентних ринків спостері­гається також в будівництві, фінансовій діяльності, освіті та інших видах економічної діяльності;

— імпорт з країн близького та далекого зарубіжжя суттєво впли­ває на конкурентне середовище в Україні, а для деяких галузей імпортна залежність носить критичний характер.

Опитування засвідчило, що економіка України вже орієнтується на попитові обмеження, на її ринках все більшого розмаху набирає нецінова конкуренція, а зниження витрат демонструє не тільки зна­чні позиції цінової конкуренції в Україні, але й те, що сформувало­ся ринкове мислення у бізнесменів.

Найбільш конкурентними видами економічної діяльності української еко­номіки є виробництво чорних металів та виробів з них, хімічна і нафтохі­мічна промисловість, транспортні послуги, на частку яких припадає по­над 50% вартості експорту товарів і послуг, що багаторазово перевищує їх питому вагу в структурі валової доданої вартості. Дещо нижчою, але в цілому задовільною, є конкурентоспроможність виробництва коксу, ядер­ного палива, неметалевих виробів, транспортного устаткування тощо.

Металургія є гордістю української економіки, провідним каналом надходження іноземної валюти. Однак її конкурентність має суттє­ві вади. У 2002—2004 р. позитивне сальдо торговельного балансу галузі та економіки в цілому забезпечувалося передусім за рахунок кон’юнктурного зростання цін на світовому ринку. Так, у 2003 р. за гіпотетичної умови збереження цін на метали на рівні попередньо­го, 2002 р., сальдо зовнішньої торгівлі галузі було б від’ємним на суму понад млрд. дол. США. Це свідчить також про певне вичерпан­ня девальваційного фактора конкурентоспроможності металургії. За оцінками підприємців, галузь стикається з обмеженнями, обумов­леними станом внутрішнього попиту, зростанням імпорту, проник- ненням на внутрішній ринок іноземних товарів тощо. Символічним є внесок металургії в особисте кінцеве споживання населення. Пе­ред галуззю постає масштабна проблема модернізації виробництва, технологічного оновлення та зниження виробничих витрат.

У структурі національної конкурентное™ виявилися також бо­льові точки, пов’язані з діяльністю текстильної промисловості та машинобудування.

Найврааливіїпим місцем конкурентное™ української економіки є тек­стильна промисловість. Проміжне споживання в цій галузі формується за рахунок імпортних ресурсів. Згідно з оцінками підприємців, рівень конкуренції в балах тут нижче середнього. У 2003 р. 19,8% працівників знаходились в адміністративних відпустках, 35,8% — працювали в ре­жимі неповного робочого дня (тижня). При середньому значенні рівня національних цін до США у 17,8% за паритетами купівельної спромож­ності ціни на одяг та взуття дорівнювали 53,2%. Більшість опитуваних підприємців вказують на недостатній платоспроможний попит, що за такого рівня цін стає зрозумілим. Конкурентна за формальними ознака­ми галузь у системі макропоказників та мікроекономічних оцінок вигля­дає монополізованою. Це потребує відповідної реакції з боку держави. Особливе значення має підтримка сільського господарства.

Наведені дані (див. таблицю) у вигляді відсотка від ВВП дозволя­ють проводити зіставлення серед країн світу по рівню грошової вар­тості підтримки сільського господарства як частки від ВВП. У США така частка становить близько 1%, в ЄС — 1,3%, у Росії — близька 0,8%, в Угорщині, Словаччині, Польщі та Чехії коливається в меж­ах 2—2,5 відсотка. Відносний показник по Україні мав досить хао­тичний характер впродовж минулого десятиріччя, що не дозволяє робити висновки про певні тенденції.

Від’ємне значення свідчить про те, що підтримка вітчизняного виробника в Україні протягом останнього десятиріччя мала зворот­ний характер та виражалася у неявному його оподаткуванні.

Національна конкурентоспроможність величезною мірою визна­чається рівнем економічного та науково-технологічного розвитку вітчизняного машинобудування. Інноваційно-інвестиційне оновлення виробничого потенціалу служить головною умовою зміцнення конку­рентних позицій економіки на внутрішньому та зовнішньому рин­ках. Позитивні процеси приросту введення нових потужностей у фазі економічного зростання до 5% поєднуються, однак, з вкрай низьким коефіцієнтом вибуття старих фондів на рівні 1% в рік. Найбільшим обмеженням розвитку галузі виступають надвисокі ціни, які за ПКС становлять 80% до рівня США. При подальшому домінуванні дорого­го імпорту значна кількість господарюючих суб’єктів втратить належ­ну мотивацію до здійснення довгострокової інвестиційної стратегії.

Машинобудування не відіграє помітної ролі у насиченні внутріш­нього ринку товарами тривалого користування, відтворення яких, згідно з сучасними теоретичними уявленнями, формує цикли еко­номічного піднесення.

Найперспективнішим напрямом конкурентної політики є інновацій-' ний розвиток як головний засіб досягнення національної конкурен­тоспроможності. Однак протягом 1991—2004 рр. стан фінансового забезпечення науково-технічної сфери України постійно погіршу­вався як через зменшення державних витрат, так і через скорочення замовлень на НДДКР. У 2003 р. порівняно з 1990 р. частка витрат на економічну функцію науки у номінальному вираженні скороти­лася у 8,1 раза, а в реальному вираженні — у 14,9 раза.

Найточнішим індикатором, що розкриває дійсні обсяги фінансових ре­сурсів для інноваційного розвитку, є власне чистий прибуток, очищений від змішаного доходу. Норма чистого прибутку нефінансових κopπo-₇ рацій дорівнює 19%, фінансових корпорацій — 50%. Тому будь-які розмови про критичний стан відтворювальних ресурсів взагалі не ма­ють серйозних підстав. Справа не в їх абсолютній достатності, а в ди­ференціації виробничих доходів, В одних випадках вони надмірні, не використовуються як слід і перетікають за кордон, в інших — їх дійсно бракує, зокрема у вирішальних сферах інноваційно-конкурентної по­літики. Не розв’язані питання законного вилучення в бюджет надпри­бутків монополій, особливо у сфері рентних відносин.

Узагальнюючим показником конкурентоспроможності країн є їх рейтин- гова оцінка. Методика розрахунку будується на оцінках „твердих” еко­номічних показників з офіційних джерел інформації та результатах опи­тування керівників компаній, включаючи малі, середні та великі, в усіх країнах, що обстежуються. Серед країн, включених до цього рейтингу, є й Україна. У дослідженні 2001 р. в опитуванні взяли участь 4700 лідерів світового бізнесу з 75 країн, у 2004 р. — вже понад 8700 з 104 країн.

Рейтинги окремих країн за індексом конкурентоспроможності росту, 2004 р.

Джерела. The Global Competitiveness Report 2004—2005, р. 17.

Національна конкурентоспроможність у дослідженні Всесвітньо­го економічного форуму визначається з огляду на перспективи се- редньострокового (п’ять років) економічного росту і трактується як “здатність підтримувати стійкі темпи росту реальних доходів на душу населення, що вимірюється темпами росту валового внутрішнього продукту у розрахунку на душу населення у постійних цінах”.

Звіт ВЕФ про світову конкурентоспроможність фокусується на двох відмінних, але взаємно доповнюючих підходах до її оцінки, які проявляються у побудові двох індексів: індексу росту конкуренто­спроможності та індексу поточної конкурентоспроможності.

Макроекономічне дослідження конкурентного середовища потре­бує детального аналізу вартісної структури валової доданої вартості. У ВДВ та співвідношенні між валовим прибутком і заробітною платою норма валового прибутку становить 92—93%, залежно від методології її обрахування в національних рахунках чи міжгалузевому балансі. Це — загальноекономічна пропорція, стандартна для ринкової еко­номіки більшості країн. Водночас в Україні склалися надмірні вну­трішні коливання дохідності (від мінус 111% у видобуванні вугілля та торфу до плюс 1562% у громадській діяльності). Внаслідок різних причин пільгові умови мають такі види діяльності, як видобування вуглеводів, нафтоперероблення, пошти і зв’язку тощо. Найскладніші умови щодо дохідності спостерігаються у реальному секторі еконо­міки, який власне і формує ключеві передумови національної конку­рентоспроможності. У невигідному становищі, про що говорить не­стача відтворювальних ресурсів та передових технологій, знаходиться видобування вугілля та торфу, виробництво машин та устаткування, більшість інших видів обробної промисловості, освіта тощо.

Стан конкурентного середовища в Україні ще не досліджений достат­ньою мірою. Це пояснюється вузьким підходом, обмеженням аналізу проблемами концентрації виробництва, намаганнями штучно обмеж­ити великий бізнес, що нерідко призводило до розпорошення цілісних виробничих комплексів та припинення їх діяльності взагалі. Водночас такі основоположні принципи конкурентної політики як рівень витрат і дохідності монополістичних структур на галузевих та міжгалузевих ринках, регулювання рентних доходів природних монополій тощо не знайшли адекватного відображення в діяльності органів державного управління. Однією з причин є, практично, відсутність необхідної ста­тистичної інформації щодо рівнів конкуренції на ринках збуту товарів і послуг та чинників, які впливають на ці рівні.

В оцінках органів державної влади склалось уявлення про те, що відбулися кардинальні зміни в демонополізації виробництва, що тільки 0,6% суб’єктів вважаються монополістами. Однак такий під­хід до рівня монополізації є некоректним, коли 100 великих про­мислових підприємств виробляють до 50% продукції. В деяких галу­зях, передусім на транспорті, де відбулася самоліквідація ряду під- галузей, монополістичні тенденції суттєво зміцнилися. Характерним тут є домінування на ринку та монопольно високі ціни. Неподолані монополістичні тенденції в галузях природних монополій, передусім в сфері енергетики та теплопостачання.

Для цілей антимонопольного регулювання слід удосконалити сис­теми державного цінового моніторингу. Нині він зводиться до від- стеження динаміки цін на окремі товари, є фрагментарним і не роз­криває структурних, інституційних, валютно-курсових, монетарних, податково-субсидіальних факторів ціноутворення та впливу цінових зрушень на економічний і соціальний розвиток держави.

Оцінки макроцінової пропорційності України, обчислені на основі валютних паритетів Big Мас та геоекономічного розподілу зовнішньої торгівлі у платіжному балансі за 2002 р., свідчать, що середній рівень товарних цін становив: імпорту — 67,8%, внутрішнього ринку — 43,8, експорту — 75,2%. Наведені дані підтверджують вразливість провідних цінових співвідношень. Надто мала позитивна різниця між середніми рівнями цін експорту та імпорту означає загрозу втрати цінових кон­курентних переваг навіть за незначного погіршення умов зовнішньої торгівлі, підвищення цін на енергетичні ресурси. Значне ж перевищен­ня цін імпорту над цінами внутрішнього ринку свідчить про незначні можливості переключення на імпорт податкових втрат на експорті. Тим більше, що чималу частину імпорту становлять машини та устат­кування, необхідні для модернізації виробництва.

У ряді сфер економічної діяльності залежність від імпорту мате­ріалів та комплектуючих поставок має критичний характер. Наявна сукупність часткових нерівноваг компенсується високою валютною виручкою тільки трьох галузей. При різних змінах світової кон’юнк­тури можуть загостритися проблеми економічної безпеки. Не про­стежуються зв’язки між конкуренцією та результативністю еконо­мічної діяльності. Не подолано старі, поряд з цим виникли нові бар’єри в практичному здійснені конкурентної політики, особливо внаслідок монополізації виробництва. Разом з тим це не означає необхідності штучного обмеження висококонцентрованих підпри­ємств і організацій.

У сфері природних монополій, передусім паливно-енергетичному комплексі, загальновизнаною тенденцією є демонополізація вироб­ництва, розвиток конкурентних засад оптового та роздрібного рин­ків продукції, забезпечення недискримінаційного доступу до послуг природних монополій незалежних виробників та споживачів. Про­цес певної демонополізації вже фактично розпочато, однак він не вимагає форсування, перш за все через необхідність упорядкування діяльності природних монополій, тарифів на їх послуги, вирівню­вання рентабельності виробництва.

На даний час у структурі такого виду економічної діяльності як виробництво та розподіл електроенергії, газу та води діють чотири підгалузі — електроенергетика, газопостачання, теплопостачання, водопостачання. Разом вони утворюють єдину технологічну ціліс­ність, але мають протилежні фінансові результати. В енергетиці норма валового прибутку (2002 р.) становила 198%, вдвічі переви­щуючи середню норму по економіці в цілому, у газопостачанні 29% (або на 63% нижче середньої), в теплопостачанні — мінус 36%, во­допостачанні — 24%, або на 68% нижче середньої.

Регулювання цін (тарифів) у теплопостачанні вимагає відповід­ного регулювання виробництва на великих електростанціях, район­них та групових котельнях, транзитних, магістральних теплових ме­режах, в структурах теплопостачання та на оптових ринках тощо. Незалежні господарські структури в цих сферах нерідко диктують монопольні ціни, використовуючи вузькі межі ринку, що, крім ін­ших причин, впливає на збитковість підгалузі. Ринковий механізм ціноутворення тут не здатний забезпечити соціальної справедливос­ті внаслідок вкрай низької еластичності цін на вироблені товари та послуги. Це зачіпає інтереси десятків мільйонів людей.

У сфері природних монополій природні копалини та деякі інші ресурси не є об’єктом купівлі-продажу, оскільки ціна на них зале­жить від випадкових, в тому числі унікальних обставин, не піддягає усередненості і не є репрезентативною.

Самостійне значення має той факт, що природні монополії ви­ступають мережевими структурами, технологічна єдність яких у перспективі, під впливом інформаційної революції, може зростати, зачіпаючи все нові й нові сфери економіки. Розвиток вертикально інтегрованих виробничих та інших структур вимагає нових підходів, відмінних від їх простої реструктуризації та виділення формально конкурентних сегментів.

На сьогодні в системі антимонопольного регулювання доцільно встановити тимчасовий мораторій на дроблення цілісних виробничих комплексів до завершення збалансованої реформи в галузі цін і тари­фів, рентабельності виробництва, обґрунтування витрат та результа­тів господарської діяльності.

Слід зазначити, що базисом інформаційного суспільства взагалі виступає так звана мережева економіка (networked economy). Вона інтенсивно розвивається у сфері п’ятого технологічного укладу, де домінують новітні комп’ютерні та інформаційні технології. За ви­сновками OECP, мережі виконують роль кластера, що рухає іннова­ційні системи EC. Обсяги і умови реалізації товарів і послуг визна­чаються не стільки на ринку, скільки ще до початку виробництва на основі довгострокових контактів. При цьому ціни визначаються витратами на одиницю споживчого ефекту, відбувається їх суттєва диференціація на різних сегментах ринку. Однак перелічені зміни здійснюються в системі ринкових координат, через що внутрішня конкуренція стає невід’ємною частиною міжнародної конкуренції, яка формує принципово нові вимоги щодо обсягів і форм концен­трації виробництва і потребує певного перегляду основних засад конкурентної політики та антимонопольного регулювання.

Розробляючи основи конкурентної політики, державі слід визна­читися щодо сценарію подальшого економічного розвитку: вдавати­ся до стратегії технологічного ривка чи посилити інвестиційний на­прям забезпечення структурної перебудови. Стратегія інвестиційно­го прориву, що є ключовим моментом у забезпеченні економічного зростання в найближчі 8-Ю років потребує чітких визначень щодо обсягів інвестицій і їх спрямованості.

Підвищення національної конкурентоспроможності, модернізація економіки України передбачають планомірне збільшення витрат дер­жавного бюджету на дослідження та розробки, сприяння розширенню фінансування НДЦКР недержавними структурами, динамічний роз­виток інфраструктури, комерціалізацію науки та нових технологій.

При цьому мобілізація фінансових ресурсів для модернізації укра­їнської економіки можлива при дотриманні низки умов: науково- практичного розв’язання проблем оцінки та вилучення на користь суспільства земельної ренти та ренти природних ресурсів; оподатку­вання надприбутків, виходячи з рівня облікової ставки на капітал; раціоналізації податкових ставок та обґрунтування їх вирівнювання в міжгалузевому розподілі; корекції цінових співвідношень між па­ливно-енергетичним комплексом та галузями, що виробляють кін­цевий продукт; використання важелів прямого та опосередкованого впливу у сфері розподілу валового прибутку і переливу капіталу в структуроутворюючі галузі, тобто обробну промисловість і передусім машинобудування; згортанні застарілих виробництв та стимулюванні пріоритетних напрямів технологічного переозброєння економіки.

Слід визначитися з цілями і завданнями української політики у сфері науки та техніки, а також органами державної влади, які бу­дуть відповідальними за їх виконання. Підготовка та узгодження ці­лей та визначення оптимального набору задач у цій сфері потребують аналізу та оцінки досить складних компромісних рішень з урахуван­ням міжнародної конкурентної позиції України. Слід визначитися, чи зробити ставку на підвищення власної ролі як виробника знань

глобального характеру, чи використовувати зарубіжні знання. У разі, якщо Україна збирається стати виробником знань, то вона повинна зосередитися або на фундаментальних дослідженнях, або надати пе­ревагу прикладним, комерційно орієнтованим дослідженням.

З метою реалізації конкурентної політики необхідно забезпечити: включення витрат на наукові дослідження та розробки до собівартості продукції; списання значної частини наукового обладнання за норма­ми прискореної амортизації; застосування системи адресних податко­вих пільг, спрямованих на стале зростання обсягів наукових витрат у великих корпораціях та заохочування малого та середнього бізнесу до інноваційної діяльності у сфері нових технологій; пільгове кредитування науково-технічних розробок та дольове фінансування великих проектів, створення інституціональних умов для розвитку венчурного фінансуван­ня; безповоротну передачу або надання на пільгових умовах державної власності або землі для створення інноваційних підприємств (в осно­вному у сфері освіти або малого та середнього бізнесу), а також на­укової інфраструктури в регіонах; впровадження механізмів державного фінансування розвитку науки і техніки, які б сприяли встановленню тісних зв’язків між науково-дослідними інститутами, університетами та підприємствами, а також стимулювання фінансування наукових дослі­джень та розробок приватними структурами; створення дієвої системи використання промислових інновацій та технологій на основі ефектив­ної передачі та розповсюдження інтелектуальної власності від “лабора­торії до ринку”; передачу прав інтелектуальної власності, створеної за рахунок держави, суб’єктам науково-дослідної діяльності.

Національна конкурентоспроможність визначається рівнем регіо­нального розвитку. Так, українськими вченими та практиками роз­роблено спеціальні методики, які дозволяють диференціювати ре­гіони за рівнем соціально-економічного розвитку. За результатами досліджень зроблено наступне групування регіонів України за інте­гральним показником рівня їх соціально-економічного розвитку:

— області високого рівня розвитку: Київська, Запорізька, Дніпро­петровська;

— області з рівнем розвитку, вищим за середній: Полтавська, Доне­цька, Харківська, Миколаївська, Одеська;

— області з середнім рівнем розвитку: Хмельницька, Рівненська, Чер­каська;

— області з рівнем розвитку, нижчим за середній: Львівська, Вінниць­ка, Сумська, Автономна Республіка Крим, Тернопільська, Чернівецька;

— області з низьким рівнем розвитку: Волинська, Чернігівська, Кі­ровоградська, Житомирська, Херсонська, Луганська, Івано-Фран­ківська, Закарпатська.

Національна конкурентоспроможність та потреби великомасштабної модернізації виробничого апарату на основі імпорту передових техноло­гій диктують зміцнення гривні як стратегічного ресурсу курсової політи­ки. Нині її знижений курс сприяє здебільшого експорту, а не імпорту продукції та спрямуванню на потреби внутрішньої модернізації.

Проте безповоротний перехід до такої політики нині стримується істотними застереженнями як з позицій курсової, так і цінової по­літики. Виникає два питання:

• наскільки визріли умови для безповоротного переходу до політики зміцнення гривні і з якою швидкістю цей процес може відбуватися;

• наскільки наявних даних міжнародних зіставлень достатньо для виконання паритетом купівельної спроможності практичної функції критерію курсової політики.

Відповідь на перше питання неоднозначна. Швидке зміцнення гривні є проблематичним насамперед з огляду на необхідність підтри­мання сальдо чистого експорту для здійснення наступних платежів за державним зовнішнім боргом. Забезпечення ж сталих прибутків екс­портерів обмежується значною імпортозалежністю як самого експорту, так і всієї економіки в цілому. Незважаючи на те, що Україна в останні роки виступає чистим експортером товарів і послуг, її залежність від світової економіки не послаблюється: у 2002 р. на експорт реалізува­лося 19,8% ресурсів продукції проміжного та кінцевого призначення проти 19,6% у 1999 р., тоді як імпортувалося 22,7% товарів і послуг, використаних на економічній території країни (1990 р. — 21,9%). Укра­їна стала чистим експортером товарів саме тоді, коли чистий експорт металів перевищив чистий імпорт енергоносіїв.

У 2003 р. відношення середньодушового ВВП України до США до­сягле 13,8%, обсяг ВВП за світовими цінами становив 256,4 млрд дол., паритет купівельної спроможності — 1 грн. за дол. США, міжнародний рівень цін — 18,7%.

20—30 років тому конкурентоспроможність країни здебільшого визначалася порівняльними національними перевагами (дешевою робочою силою, багатими природними ресурсами, сприятливими географічними, кліматичними умовами, гарною інфраструктурою), але з розвитком індустріального, а тим більше постіндустріально- го суспільства неабиякої ваги набувають конкурентні переваги, що базуються на науково-технічних досягненнях, розвитку людського інтелекту, інноваціях. Конкурентні переваги динамічні і безмежні, як безмежні можливості людського інтелекту, — тому вони залежать головним чином від спроможності будь-якої країни опанувати но­вітні технології, найкращим чином обернувши на користь суспіль­ного розвитку надану ними вищу продуктивність.