Бюджетне фінансування: принципи, форми та методи

Бюджетне фінансування — це безповоротне, безвідплатне виділення коштів з державного бюджету. Основна суть бюджетного фінансування полягає в тому, що за допомогою цього механізму налагоджуються грошові відносини, які виникають між державою, з одного боку, і підприємствами, організаціями, установами всіх форм власності та фізичними особами — з іншого.

Отже, можна дійти висновку, що механізм бюджетного фінансування тісно пов’язаний з доходами бюджету. Цей взаємозв’язок полягає в кількісній відповідності, коли саме при забезпеченій дохідній базі бюджет має змогу фінансувати своєчасно й повною мірою суми запланованих державних видатків. Роль бюджетного фінансування визначається передусім тим, що саме є основним методом забезпечення прогресивних зрушень в економічній структурі. Лише за допомогою бюджетного фінансування створюються умови та забезпечується розвиток нових галузей виробництва.

Система бюджетного фінансування містить принципи, форми та методи надання бюджетних асигнувань суб’єктам господарювання. Незалежно від джерел покриття бюджетне фінансування здійснюється на основі принципів плановості; цільового спрямування коштів; безповоротності та безвідплатності; ефективного використання коштів; оптимального поєднання власних, кредитних і бюджетних джерел; дотримання режиму економії та здійснення постійного контролю за їх використанням.

Принцип плановості означає, що витрати з державного бюджету визначаються законом про державний бюджет України на відповідний бюджетний рік.

Принцип цільового спрямування коштів полягає в тому, що кошти плануються, відпускаються та використовуються на суворо визначені цілі та заходи відповідно до затверджених фінансових планів.

Принцип безповоротності та безвідплатності фінансування державних витрат полягає в наданні коштів без прямого їх відшкодування (непряме відшкодування полягає в матеріальному прирості основних фондів для виробничої та невиробничої сфер, перспективній підготовці кадрів для суспільства тощо).

Принцип ефективного використання коштів має на меті отримання суспільно необхідного позитивного результату за мінімальних витрат фінансових ресурсів.

Принцип поєднання власних, кредитних і бюджетних джерел полягає в тому, що при визначенні обсягу фінансування як держава, так і органи виконавчої влади враховують наявність власних коштів, можливості отримання банківського кредиту й лише тоді, коли неможливо покрити витрати із зазначених джерел, вирішується питання про бюджетне або відомче фінансування.

Принцип здійснення постійного контролю передбачає викриття недоліків і помилок у фінансовій діяльності, вжиття заходів щодо їх усунення, а також надання зустрічної інформації для перспективного та поточного планування державних витрат.

Нині використовуються такі основні форми бюджетного фінансування: кошторисне; державне фінансування інвестицій; позики з бюджету державним підприємствам; державні дотації.

Кошторисне фінансування — це забезпечення державними коштами установ і організацій соціально-культурної сфери, оборони, органів державного управління, які отримують кошти на своє утримання з бюджету на підставі фінансових документів — кошторисів^[7]. За такою формою фінансується майже вся невиробнича, тобто бюджетна, сфера. До неї належать соціально-культурні заходи й установи, фундаментальні дослідження, національна оборона, правоохоронна діяльність і органи безпеки, судова система та органи

прокуратури, утримання законодавчої та виконавчої влади держави.

Державне фінансування інвестицій передбачає інвестування державних коштів в основні об’єкти економічного та соціального розвитку України за ринкових умов. Однак необхідно пам’ятати, що за наявності різних форм власності й різних організаційно-правових структур, об’єднань, підприємств і організацій правове регулювання фінансування інвестицій в умовах ринку є досить складним процесом.

Фінансування капітальних вкладень з державного бюджету за умов ринку, на відміну від планової системи, має свої особливості. По-перше, цей процес не є сталим, по-друге, держава в разі потреби втручається у процес фінансово-кредитного забезпечення капітальних вкладень державних підприємств. Інакше кажучи, поряд з державними, здебільшого бюджетними, коштами також залучаються іноземні джерела інвестиційного фінансування як з боку іноземних держав, так і з боку міжнародних і вітчизняних комерційних банків і кредитних установ.

Позики з бюджету державним підприємствам — це фінансова підтримка державних та інших підприємств, у яких понад 50 % майна є державною власністю. Така допомога надається за рахунок бюджетних асигнувань і, як правило, на поворотній основі під затверджені проекти використання цих коштів. Фінансову підтримку як бюджетну позику надає Міністерство фінансів на договірних засадах.

Умовами договору мають передбачатися зобов’язання сторін щодо обсягів, термінів надання позики, її цільового використання, заходи щодо забезпечення її своєчасного повернення, відповідальність сторін за порушення умов договору, а також обсяги й порядок сплати відсотків за використання бюджетних позик.

Державні дотації є формою бюджетного фінансування, що застосовується при фінансуванні планово-збиткових підприємств, організацій і установ, які надають послуги або виробляють необхідні товари, витрати на виробництво яких перевищують продажну ціну.

Форми бюджетного фінансування визначаються економічними умовами, залежно від яких змінюються як форми бюджетного фінансування, так і їх застосування.

го фінансування, однак перспективи їх розвитку мають пов’язуватися з їх цілями. Бюджетне фінансування є механізмом, за допомогою якого держава має змогу виконувати державний бюджет за видатками. Бюджетне фінансування може реалізовуватись лише за допомогою певних методів. Нині в Україні застосовують два методи бюджетного фінансування:

1) зарахування коштів на поточні бюджетні рахунки розпорядників бюджетних кредитів;

2) перерахування бюджетних коштів через органи державного казначейства [38].

Докладніше про сутність і значення цих методів йтиметься в наступному підрозділі.

Важливим моментом у виконанні державного бюджету за видатками є процес перерахування бюджетних коштів їх розпорядникам. Саме він визначає напрям усієї наступної роботи, пов’язаної з бюджетним фінансуванням. Одна з особливостей фінансового та бюджетного планування витрат полягає в тому, що воно є адресним, тобто має у своїй основі конкретних виконавців. Саме тому видаткова частина державного бюджету являє собою перелік бюджетних призначень конкретним міністерствам, відомствам, управлінням (відділам) виконавчого комітету місцевих органів влади тощо. Юридичних осіб, яким надаються такі бюджетні призначення, називають розпорядниками бюджетних коштів.

Розпорядниками бюджетних коштів є керівники міністерств, відомств і установ, яким надано право розпоряджатися бюджетними асигнуваннями, виділеними на відповідні заходи. Залежно від ступеня підпорядкованості та обсягу наданих прав вони поділяються на головні й нижчестоящі.

• Головними розпорядниками коштів державного бюджету є міністри та керівники інших центральних органів виконавчої влади, місцевих бюджетів — керівники відділів обласних, міських, районних держадміністрацій, сільських і селищних бюджетів — голови сільських і селищних рад.

• Нижчестоящими розпорядниками бюджетних коштів є керівники підзвітних органів і підвідомчих підприємств, установ, організацій.

Нижчестоящі розпорядники коштів поділяються на розпорядників коштів другого та третього ступенів.

• Розпорядниками коштів другого ступеня є керівники, які отримують кошти на видатки установи та розподіляють суму коштів, визначену головним розпорядником, для переказування безпосередньо підпорядкованим їм установам, підприємствам і організаціям.

• Розпорядниками коштів третього ступеня є керівники підприємств, установ та організацій, які отримують кошти лише для безпосереднього їх витрачання.

Отже, головні та нижчестоящі розпорядники коштів наділені різними правами щодо використання бюджетних асигнувань, що надаються з державного бюджету. Головні розпорядники коштів мають право не лише витрачати бюджетні гроші на утримання установ, які вони очолюють, а й розподіляти їх між нижчестоящими розпорядниками коштів. Водночас нижчестоящі розпорядники коштів, якщо в їх підпорядкуванні є підзвітні установи, можуть як витрачати виділені їм кошти на власні потреби, так і перерозподіляти їх між установами, якими вони керують. Керівники окремих підприємств, установ та організацій отримують бюджетні кошти лише для їх безпосереднього витрачання.

Право на отримання бюджетних асигнувань розпорядники бюджетних коштів формально здобувають з моменту затвердження відповідного бюджету. Однак перерахування бюджетних коштів з відповідних бюджетних рахунків на користь розпорядників відбувається лише за наявності затверджених фінансових планів — кошторисів видатків бюджетної установи. При цьому кошти надаються не автоматично в річному обсязі, а відповідно до щоквартального розподілу та в разі дотримання певних вимог.

Незважаючи на те, що нині в Україні діють обидві схеми бюджетного фінансування, фактично саме друга (бюджетне фінансування перерахуванням бюджетних коштів через органи державного казначейства) набуває дедалі більшої сили та значимості в нових умовах господарювання. Це пов’язано з тим, що вона більшою мірою відповідає реальним вимогам щодо усунення умов, за яких можливе порушення фінансово-бюджетної дисципліни з боку підприємств і організацій, які фінансуються за рахунок бюджетних коштів щодо посилення контролю за цільовим і доцільним використанням бюджетних коштів і виконанням зобов’язань, які беруть на себе розпорядники бюджетних коштів у процесі їх витрачання.

У зв’язку з цим дещо змінюється внутрішній зміст поняття “розпорядник бюджетних коштів”. Річ у тому, що за першою схемою бюджетного фінансування — бюджетне фінансування зарахуванням коштів на поточні бюджетні рахунки розпорядників бюджетних кредитів — бюджетні установи, підприємства та організації дійсно розпоряджалися бюджетними асигнуваннями, оскільки отримували їх перерахуванням на власні бюджетні рахунки й навіть вважали себе власниками цих коштів. Але нині при вдосконаленні процесу виконання державного бюджету за видатками діюча модель бюджетного фінансування — бюджетне фінансування перерахуванням бюджетних коштів через органи Державного казначейства — не передбачає надання бюджетних коштів у безпосереднє розпоряджання бюджетним підприємствам, організаціям, установам. А тому поняття “розпорядник бюджетних коштів” нині відображує суб’єкта господарської діяльності, якому взагалі передбачено надавати кошти з державного бюджету, що, на наш погляд, не відповідає первинному змісту цієї категорії.

На нашу думку, поряд із поняттям “розпорядник бюджетних коштів” за існуючого характеру взаємовідносин між бюджетними підприємствами, організаціями, установами та Державним казначейством доцільно ввести нове поняття — “споживач бюджетних коштів”, яке більшою мірою відповідає суті економічних та організаційних перетворень, що останнім часом відбулися і відбуватимуться в механізмі виконання українського державного бюджету за видатками. Нову категорію “споживач бюджетних коштів”, на нашу думку, мають підтримати практики та науковці сфери державних фінансів, а введення її в науковий обіг дасть змогу більш чітко та повно розкрити зміст взаємовідносин між бюджетними установами, підприємствами, організаціями та Державним казначейством.

4.3.