Форми, типи, види та моделі підприємницької діяльності

У сучасних умовах господарювання ринкову економіку визнача­ють коротко як економіку вільного підприємництва, тобто вільного здійснення підприємницької діяльності. Проте підприємницька ді­яльність має власні форми, типи і моделі функціонування.

Підприємницька діяльність може здійснюватись у таких формах, як: індивідуальна форма (приватне підприємництво), колективна форма та державна форма.

Найпростішою формою підприємницької діяльності виступає здійснення даного виду діяльності без створення юридичної особи, за умови державної реєстрації як громадянина-підприємця, тобто індивідуальна форма підприємницької діяльності.

Індивідуальне підприємництво означає здійснення її громадяна­ми, тобто фізичними особами, вільними у встановленні своїх прав і обов'язків на основі договору (угоди) і у визначенні будь-яких умов договору (угоди), що не суперечать чинному законодавству. Кожен громадянин може, наприклад, вирощувати овочі у своєму городі та продавати їх тим, хто бажає купити. Така діяльність дозволялась і раніше, але з певними обмеженнями, і мала назву «індивідуальна трудова діяльність».

Зараз в Україні зареєстровані у встановленому порядку фізичні особи, які займаються підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи та є офіційними суб'єктами підприємництва.

Громадянин-підприємець має право на власний розсуд користу­ватися майном, що йому належить. До роботи він може залучати до 10 осіб, які перебувають у трудових відносинах з ним, включаючи членів своєї сім'ї. Треба мати на увазі, що відповідно до Цивіль­ного кодексу України громадянин-підприємець відповідає за своїми зобов'язаннями всім майном, що йому належить. Він може розпо­чати та припинити діяльність у будь-який час за власним бажанням.

Приватне підприємництво не обмежується діяльністю фізич­них осіб (громадян-підприємців). Будь-який дієздатний громадя­нин, котрий бажає створити власну господарську організацію, має право набути статусу офіційної юридичної особи, зареєструвавши суб'єкта підприємницької діяльності як приватне підприємство (приватну фірму).

Приватне підприємство - це підприємство, яке засноване на власності фізичної особи, яке набуває статусу юридичної особи.

До приватного підприємництва близькими є селянські (фермер­ські) господарства та сімейні підприємства, які формально належать до колективних форм підприємництва, але в дійсності є різновидом приватного підприємництва.

Підприємець як власник приватного підприємства має великий простір свободи дій та прийняття рішень. Однак така «незалеж­ність» здобувається ціною повної персональної відповідальності.

Індивідуали можуть зберігати майнові права, створюючи спіль­не підприємство, з'єднувати тільки свої зусилля, створюючи єдину команду. Для цього достатньо закріпити єдність своїх дій загальною угодою (установчим договором) про створення виробничого коопе­ративу, товариства з громадян, серед яких панує взаємна довіра.

Отже, колективне підприємство має властивість поєднуватися з приватною власністю на всі фактори виробництва. У товаристві, кооперативі кожен учасник (засновник) може об'єднувати з іншими власні засоби виробництва, кошти, майно, нарешті, свою інтелек­туальну власність. Подальше об'єднання коштів, капіталів, зусиль, управління веде до великих інтегративних форм колективного під­приємництва у вигляді синдикатів, корпорацій тощо.

Державне підприємництво виникає у випадку, коли до здійснен­ня підприємницької діяльності приєднуються державні структури, тобто в ньому беруть участь підприємства і організації, засновані на державній формі власності. Державне і особливо комунальне підприємництво (як різновид державного підприємництва) може здійснюватися у формі оренди власності відповідної територіаль­ної громади (адміністративно-територіальної одиниці) та державної власності підприємцями.

Зазначені вище форми підприємницької діяльності тісно корелю­ють з можливими її типами.

• малий бізнес, що базується на особистій власності або оренді;

• спільне підприємництво або партнерство, засноване на колек­тивній власності;

• корпоративне підприємництво, засноване на акціонерній власності.

Підприємницька діяльність може бути поділена на три основні види (рис. 3.4):

• виробниче підприємництво;

• комерційне підприємництво;

• фінансово-кредитне підприємництво.

Виробниче підприємництво є найважливішим, визначальним, провідним видом підприємницької діяльності, спрямованим на ви­робництво продукції, послуг, інформації тощо, які підлягають ре­алізації споживачам. Ця діяльність здійснюється підприємствами, що виготовляють різноманітну продукцію, виконують будівельні, ремонтні та інші роботи, надають побутові, консультативні, інфор­маційні та інші послуги, створюють духовні блага тощо.

Виробниче підприємництво належить до найбільш складних, серйозних, суспільно необхідних і водночас важких видів бізнесу.

Рис. 3.4. Види підприємницької діяльності

З цим частково пов ' язаний і той факт, що до виробничого підпри - ємництва спостерігається значно менше зацікавленості, ніж до ін­ших видів підприємницької діяльності, які значно швидше й про­стіше приносять прибутки.

У центрі виробничого підприємництва - виготовлення спожив­чих благ. Таким чином, до виробничого підприємництва належать і заводи, і фабрики, і перукарні, і кав'ярні, і школи, і ліцеї, і агрофір­ми. Ці підприємства можуть і самі реалізувати свою продукцію, але головна їх функція - виробництво.

Виробниче підприємництво тісно пов'язане з бізнесом у сфері обігу, сприяє йому. Товари, що виробляються, необхідно продавати, обмінювати на гроші або на інші товари. З історії розвитку підпри­ємництва видно, що бізнес у сфері ремесел породжував купецький бізнес (комерційне підприємництво). Цей зв'язок простежується протягом багатьох століть. При цьому виробництво не завжди за­ймало активну позицію.

Схема виробничого підприємництва зображена на рис. 3.5.

М - оборотні засоби (матеріали, сировини, напівфабрикати), не­обхідні для виробництва;

Рис. 3.5. Види підприємницької діяльності

Гм - гроші для придбання оборотних засобів;

ОЗ - основні засоби (приміщення, устаткування, машини)

Гоз - гроші для придбання основних засобів;

РС - робоча сила;

Грс - заробітна плата працівників;

Т - готова продукція, товар;

Гт - виручка від реалізації продукції, товарів.

Здійснення виробничого підприємництва пов'язане з необхідніс­тю здобуття підприємцем цілої низки факторів виробництва, з яких на рис. 3.4 відображені лише найголовніші, узагальнюючі. Так, щоб виготовити продукцію, товари, підприємцю необхідні оборотні за­соби виробництва у вигляді матеріалів, сировини, напівфабрикатів, із яких виготовляється продукція. Для отримання необхідних мате­ріалів необхідно придбати їх у власників оборотних коштів, спла­тивши їм певну суму грошей.

Далі для виробництва необхідні основні засоби у вигляді робо­чих приміщень, машин, обладнання тощо. За це необхідно сплати­ти власникам основних засобів виробництва певну грошову суму. Виробництво вимагає залучення підприємцем робочої сили, оплата праці якої здійснюється у вигляді заробітної плати.

Виробниче підприємництво завершується випуском товару, який продається підприємцем або безпосередньо споживачу або торго­вельним організаціям. У результаті підприємець отримує виручку від продажу товару.

Комерційне підприємництво - це діяльність, пов'язана з обмі­ном, розподілом та споживанням товарів і послуг.

Змістом комерційного підприємництва є товарно-грошові та торговельно-обмінні операції. Комерція у вузькому розумінні сло­ва - це торгівля, а комерсант - це працівник торгівлі. Торговельно- обмінні операції здійснюються у вигляді угоди з купівлі-продажу або перепродажу товарів і послуг. Представниками комерційного підприємництва є різні торговельні організації, що реалізують (про­дають) предмети споживання і засоби виробництва.

Схема комерційного підприємництва є істотно простішою за схе­му виробничого підприємництва у зв'язку з незначною кількістю основних чинників, які впливають на комерційний бізнес. У спро­щеному вигляді схема комерційного бізнесу подана на рис. 3.6.

Рис. 3.6. Схема комерційного підприємства

Підприємець закупає товар у володаря товарів. Товар є для ко­мерсантів визначальним чинником бізнесу. Підприємець сплачує за товар його власнику грошову суму, яка залежить від обсягу товару та його ціни на ринку продажу, як правило, за оптовими цінами, які значно менші, ніж ринкові роздрібні ціни, за якими потім реалізу­ються закуплені товари.

Тому під час реалізації всієї партії товару комерсант отримує від­повідну виручку.

Основною формулою торговельної угоди є: «товар - гроші» (за товар - гроші) при продажу та «гроші - товар» (за гроші -товар) при купівлі. Торгівля охоплює і так звані бартерні, товарообмінні операції, які здійснюються за формулою: «товар - за товар» (за то­вар - інший товар або послуги).

Формула торговельної угоди нібито є простою, але реальна кар­тина комерційного підприємництва набагато складніша, ніж нам здається на перший погляд. Комерційне підприємництво включає пошук, закупівлю товару будь-якого виду і типу, забезпечує його збереження, транспортування, доставку в торговельне підприємство (місце), продаж товару, а інколи і після продажне обслуговування покупця-споживача, наприклад, доставку додому, встановлення, на­лагодження, усунення дефектів тощо. Торгівля включає також і до­кументальне оформлення торговельної угоди.

Суб'єктами комерційного підприємництва є магазини, речові та продовольчі ринки, біржі, виставки-продажі, аукціони, торговельні доми, ярмарки, торговельні бази, інші заклади торгівлі, у тому числі комерційні (торговельні) кіоски та намети.

В умовах численних господарських зв'язків комерційні органі­зації не в змозі розв'язати всі питання обігу власними зусиллями. Тому надійними партнерами тут виступають посередники. Пред­ставниками посередницьких структур є установи та окремі особи, які знаходяться між підприємцем і споживачем. Посередницькі фірми здійснюють не лише брокерські (посередницькі) операції, а

й можуть також здійснювати торгівлю на власний розсуд. Посеред­ницький бізнес як різновид комерційного підприємництва дедалі більше поширюється в ринковій економіці.

Фінансово-кредитне підприємництво - це діяльність, де об'єктом купівлі-продажу є специфічний товар - гроші, іноземна валюта, цін­ні папери.

Сутність фінансово-кредитного підприємництва полягає в тому, що підприємець придбаває головний фактор підприємництва у ви­гляді різних грошових коштів (грошей, валюти, цінних паперів) за певні грошову суму у власників грошових коштів. Придбані грошо­ві кошти потім продаються покупцям за плату, що перевищує по­передню грошову суму, що сплачена власникам грошових коштів, у результаті чого утворюється підприємницький прибуток (рис. 3.7).

Фінансово-кредитне підприємництво належить до найскладні­ших видів підприємницької діяльності, воно сягає корінням у лих­варство, відоме ще за часів Стародавньої Греції.

В Україні фінансово-кредитне підприємництво перебуває лише на початковій стадії становлення. У зв'язку з широким розповсю­дженням купівлі-продажу акцій, облігацій, розвитком кредитних відносин, розширенням кола валютних операцій, формуванням сис­теми комерційних банків в Україні передбачається значне зростання активності фінансово-кредитного бізнесу.

Фінансово-кредитне підприємництво здатне приносити не мен­ші доходи, аніж комерційне, але вимагає більш високих вимог до знань і досвіду підприємців, продавців і покупців грошових коштів. Досвід фінансово-кредитного підприємництва в Україні свідчить про значний ризик всіх учасників цього нового та незвичного поки що для багатьох українців виду підприємницької діяльності.

Агентами фінансово-кредитного підприємництва є комер­ційні банки, фондові біржі, кредитні спілки, окремі фірми, на­віть громадяни-підприємці.

Комерційний банк - це банк, який виконує повний набір базових

Рис. 3.7. Принципова схема фінансового-кредитного підприємства

банківських операцій та єдиною метою має одержання максималь­ного прибутку. Це установа, функцією якої є кредитування суб'єктів господарської діяльності та громадян за рахунок залучення коштів підприємств, установ, організацій, населення та інших кредитних ресурсів, касове і розрахункове обслуговування народного госпо­дарства, виконання валютних та інших банківських операцій.

Згідно з Законом України «Про банки та банківську діяльність» № 2121-ІІІ від 7 грудня 2000 р. банківська діяльності - це залучен­ня у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розмі­щення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.

На підставі банківської ліцензії банки мають право здійснювати такі банківські операції:

• приймання вкладів (депозитів) від юридичних і фізичних осіб;

• відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів і банків- кореспондентів, утому числі переказ грошових коштів з цих рахун­ків за допомогою платіжних інструментів та зарахування коштів на них;

• розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умо­вах та на власний ризик операції з валютними цінностями;

• емісію власних цінних паперів;

• організацію купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів;

• здійснення операцій на ринку цінних паперів від свого імені (включаючи андеррайтинг);

• надання гарантій і поручительств та інших зобов'язань від третіх осіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі;

• придбання або відчуження права вимоги на виконання зобов'язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані по­слуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог та прийом платежів (факторинг);

• лізинг;

• послуги з відповідального зберігання та надання в оренду сей­фів для зберігання цінностей та документів;

• випуск, купівлю, продаж і обслуговування чеків, векселів та інших оборотних платіжних інструментів;

• випуск банківських платіжних карток і здійснення операцій з використанням цих карток;

•надання консультаційних та інформаційних послуг щодо бан­ківських операцій.

Сучасному комерційному банку притаманні такі риси:

• банк - це універсальне підприємство, що функціонує у сфері обміну;

• специфічний продукт (товар) банку - гроші, платіжні засоби;

• основа (головна властивість) банку - здійснення кредитних операцій, тому банк - це підприємницька структура, що організовує та здійснює рух позикового капіталу і забезпечує отримання при­бутку;

• банк має виробничий характер діяльності (створення додатко­вих засобів обігу,процента як форми додаткової вартості).

Важливою умовою банківської діяльності є дотримання конкрет­них принципів (рис. 3.8).

Рис. 3.8. Принципи здійснення банківської діяльності комерційними банками

• принципу роботи комерційного банку в межах наявних ре - сурсів, який передбачає те, що банк повинен забезпечити не тільки кількісну відповідність між власними та запозиченими (залучени­ми) ресурсами, але й прагнути досягнення відповідності характеру

активів банку специфіці мобілізованих ним ресурсів. Так, якщо банк залучає кошти в основному на короткостроковий термін, а вкладає кошти переважно в довгострокові позики, то таке співвідношення є загрозою для ліквідності банку;

• принципу економічної самостійності, який випливає із зако­нодавче наданої банкам свободи розпорядження їх власними та за­лученими ресурсами, вільного вибору клієнтів та вкладників, вста­новлення відсоткових ставок за депозитами та кредитами, розмірів тарифів на розрахунково-касове обслуговування тощо;

• принципу економічної відповідальності за результатами ді­яльності банку, який передбачає відповідальність банку як перед державою, НБУ, так і перед його клієнтами (вкладниками та пози­чальниками);

• принципу договірного характеру роботи з клієнтами, який ба­зується на ринкових критеріях ліквідності, прибутковості та ризику, тобто на принципах комерційного розрахунку - мінімізації витрат та максимізації прибутку;

• принципу ринкових методів регулювання діяльності комер­ційних банків, який передбачає саме використання опосередкова­них економічних, а не адміністративних методів регулювання бан­ківської діяльності.

Біржа - це постійно діючий ринок масових замінних цінностей, який функціонує за визначеними правилами, у конкретному місці та призначений час.

Біржа - це ринок, на якому товари продаються у великій кількос­ті, у приміщені, де відбуваються публічні торги за допомогою голо­су та жестів або через комп'ютерні мережі, створюючи особливу атмосферу ринку чистої конкуренції.

Біржа репрезентує самостійну форму підприємницької діяль­ності з метою отримання прибутку і характеризується такими ри­сами:

• концентрується у місцях економічної активності, у потужних виробничих і фінансових світових центрах, столицях, портах тощо;

• ведеться великими партіями товарів або значними за обсягами фінансовими інструментами;

• реалізуються реальні активи з негайною поставкою та постав­кою в майбутньому, зобов'язання постачання-приймання тощо;

• проводиться регулярно, концентруючи попит і пропозицію у часі та просторі;

• характеризується гласністю, прозорістю діяльності, доступ­ністю інформації для широкого загалу учасників ринків;

• має організаційну, економічну та правову основи;

• виробляє стандарти щодо якісних та кількісних параметрів то­варів та фінансових інструментів;

• ведеться біржовими посередниками, брокерами та дилерами, сама біржа угодне укладає;

• виробляє власні правила торгівлі та слідкує за їх дотриман­ням;

• активно використовує методи електронного трейдингу.

Біржа виконує такі функції (рис. 3.9):

• організаційну - організація біржових торгів, вироблення пра­вил, матеріально-технічне забезпечення торгів, забезпечення висо­кокваліфікованим персоналом;

• вироблення біржових контрактів - стандартизація якісних па­раметрів, визначення розмірів партій, процедур розрахунків та за­безпечення ліквідності;

• розв'язання суперечок між членами біржі й учасниками біржо­вих операцій; реєстрації та публікації біржових цін - котирування цін; страхування цінових та курсових ризиків - хеджування; гаран­тування виконання біржових угод - через організацію розрахунково- клірингової діяльності;

• інформаційну - збір і реєстрація біржових цін з подальшою публікацією, наданням клієнтам, зацікавленим організаціям, пресі, радіо, телебаченню, комп'ютерним мережам та Інтернет інформації про рівень і динаміку світових цін та курсів на основні активи.

В Україні виділяють такі види бірж як аграрні, фондові та валют­ні. Згідно з Законом України «Про товарну біржу» № 1956-ХП від 10 грудня 1991 року товарні біржа є організацією, котра об'єднує юридичних та фізичних осіб, які здійснюють виробничу та комер­ційну діяльність, і має за мету надання послуг в укладанні біржових угод, виявленні товарних цін, попиту та пропозиції на товари, ви­вчення, впорядкування та спрощення товарообороту і пов'язаних з ним торговельних операцій.

На фондових біржах здійснюються операції з найліквіднішими

Рис. 3.9. Функції біржі

масовими цінними паперами, які за умовами емісії мають вторинне обертання.

На валютних біржах торгують значними за обсягами контракта­ми з іноземною валютою.

Кредитні спілки посідають особливе місце серед фінансових посередників, що діють на фінансовому ринку України. Особли-

вість кредитних спілок полягає в тому, що вони є водночас і однією з форм кредитних кооперативів, які функціонують на кооперативних засадах, і фінансовими установами.

Кредитні спілки залучають капітали населення у вигляді де­позитів, що на сьогодні зробити набагато простіше та вигідніше, ніж отримати кредит від комерційного банку: по-перше, тому що можна уникнути процедури, яку вимагає банк для надання кре­диту, а по-друге, «реальний» власник кредитної спілки самостій­но вирішує, в якому розмірі йому встановити відсоткові ставки за вкладами.

Кредитна спілка являє собою добровільне об'єднання людей, що базується на демократичних принципах, рівноправності, само­врядуванні та рівній відповідальності, відзначається необмеженою кількістю членів, що особисто беруть участь в управлінні його ді­яльністю, маючи на меті самодопомогу, самозабезпечення та еконо­мічний самозахист, а також отримання низки вигод та ряду переваг від кооперування.

Кооперативні принципи, на основі яких функціонують і здійсню­ють свою діяльність кредитні спілки, поділяються на демократичні, економічні та соціальні (рис. 3.10). Так, до демократичних принци­пів відносять:

• відкрите та добровільне членство (членство в кредитній спіл­ці є відкрите для всіх, хто відповідає вимогам певної спільності, хоче користуватись послугами і готовий прийняти відповідальність, пов'язану із членством);

• демократичний контроль (члени кредитної спілки мають рівні права в голосуванні та прийнятті рішень стосовно діяльності спіл­ки, незалежно від суми їх заощаджень чи вкладів до спілки: «один член - один голос»);

• відсутність дискримінації (члени кредитних спілок не дискри­мінуються за расовою, національною, релігійною, політичною чи іншою ознаками, дотримуються тендерної рівності).

Другою групою виступають економічні принципи, а саме:

• послуги членам (послуги кредитної спілки спрямовані на по­кращення економічного та соціального стану всіх членів);

• розподіл між членами (для стимулювання вкладання членами заощаджень до кредитної спілки, що забезпечує можливість надан-

Рис. 3.10. Принципи функціонування кредитних спілок

ня позичок та інших послуг, на заощадження та вклади членів ма­ють нараховуватись відсотки залежно від фінансових можливостей кредитної спілки). Надлишок доходів над витратами кредитної спіл­ки (до яких включаються і відсотки на вклади), який виникає в про­цесі її діяльності, після формування резервів і виплати обмежених дивідендів на паї (якщо такі існують), належить всім членам та має бути використаним для матеріального добробуту всіх членів, а не окремої групи. Надлишок може бути виданий членам пропорційно їхнім операціям з кредитною спілкою у формі прибутку чи звороту процентів, або використаний для покращення роботи чи розширен­ня послуг для членів);

• створення фінансової стабільності (головним обов'язком кре­дитної спілки є зміцнення фінансового стану, включаючи форму­вання відповідних резервів та внутрішній контроль, що забезпечить подальше існування спілки та надання послуг членам).

Третьою групою є соціальні принципи:

• освіта та виховання (кредитні спілки активно заохочують своїх членів до вивчення економічних, соціальних, демократичних принципів кредитної кооперації, а також принципу самодопомоги та економічного самозахисту через взаємодопомогу;

• кооперація між кредитними спілками (співпрацюють з іншими кредитними спілками, кооперативами та їх асоціаціями на місцево­му, національному та міжнародному рівнях з метою кращого слу­жіння інтересам своїх членів);

• соціальна відповідальність (ідеалом кредитної спілки є роз­повсюдження послуг на всіх, хто їх потребує та може «спожити». Кожна людина є або членом, або потенційним членом кредитної спілки і тому потрапляє в сферу інтересів та турбот цієї фінансово- кредитної установи).

До основних видів фінансової діяльності кредитної спілки від­носяться:

• приймання внесків від членів кредитної спілки;

• надання позик членам кредитної спілки та іншим кредитним спілкам;

• надання поручительств щодо виконання членами кредитної спілки зобов'язань перед третіми особами.

Члени кредитної спілки несуть фінансову відповідальність щодо

зобов'язань самої кредитної спілки перед державою та іншими контрагентами в межах своїх членських внесків.

Особливою формою фінансово-кредитного підприємництва є страхове підприємництво. Кожен підприємець діє на свій страх і ризик і не може обійтися без надійного страхування на випадок не­безпеки.

Згідно з Законом України «Про страхування» № 85/96-ВР від 7 березня 1996 р. страхування - це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних осіб та юридичних осіб у разі настання певних (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фон­дів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридич­ними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів.

Страхування - це формування грошових фондів та їх викорис­тання на відшкодування збитків у разі непередбачуваних випадків і на допомогу громадянам у певні періоди життя.

В ринковій економіці страхування виступає, з одного боку, за­собом захист бізнесу та благополуччя людей, а з іншого - видом підприємницької діяльності, що приносить прибуток. Займаються такою діяльністю відповідні організаційні структури - страховики (страхові компанії), що спеціалізуються на наданні страхових по­слуг. Джерелами прибутків страхових компаній є доходи від стра­хової діяльності та від інвестування тимчасово вільних коштів в об'єкти виробничої та невиробничої сфер діяльності, акції підпри­ємств, банківські депозити, цінні папери тощо.

Страхове підприємництво ґрунтується на певних специфічних принципах. До них належать (рис. 3.11): конкурентність; страхо­вий ризик; страховий інтерес; найвищий ступінь довіри сторін; відшкодування в межах реально завданих збитків; франшиза; суб- рогація; контрибуція; співстрахування і перестрахування; диверси­фікація.

Конкурентність - усім страхувальникам і страховикам держа­ва гарантує вільний вибір видів страхування та рівні можливості у здійсненні діяльності, водночас створюються сприятливі умови для розвитку страхування, щоб забезпечити реалізацію права на ефек­тивний страховий захист юридичних і фізичних осіб.

Рис. 3.11. Основні принципи страхового підприємництва

Держава проводить активну антимонопольну політику, яка є важливим чинником у формуванні цивілізованого страхового ринку. Цей принцип поки що повною мірою стосується лише добровіль­них видів страхування.

Страховий ризик - це ймовірна подія або сукупність подій, на випадок яких здійснюється страхування.

У міжнародній практиці ризиком вважають також конкретний об'єкт страхування або вид відповідальності. Нерідко страховий ризик тлумачать як розподіл між страховиком і страхувальником не­сприятливих економічних наслідків у разі настання страхового ви­падку . З огляду на такі розбіжності у тлумаченні терміна «ризик» не­рідко виникають непорозуміння між страховиками і страхувальни­ками. Тому під час укладання страхових угод та оформлення іншої страхової документації потрібно особливу увагу приділяти змісту, який вкладається у слово «ризик». Окреслимо основні ідеї страху­вання.

Страховий інтерес, який випливає з права власності або відан­ня тим чи іншим об'єктом. Кожний власник будинку, автомашини, виробничо-технічного комплексу, зацікавлений у тому, щоб вкладе­ні в цей об'єкт кошти не були втрачені через стихійне лихо, нещас­ний випадок, пограбування тощо.

Ще більший страховий інтерес мають фізичні (а нерідко й юри­дичні) особи щодо організації захисту матеріальних інтересів на ви­падок втрати свого (або своїх працівників) життя чи здоров'я. Це гарантує отримання певних доходів у разі втрати годувальника, три­валої або постійної втрати працездатності застрахованого, а також на випадок настання інших, спеціально обумовлених подій. У свою чергу, організації, які беруть на себе ризики, як і будь-яка інша ко­мерційна структура, мають інтерес отримати прибуток. Ідеться про загальну масу прибутку, тобто з урахуванням і наслідків інвестицій­ної діяльності.

Найвищий ступінь довіри сторін. Надійне страхування мож­ливе лише за умов високого довір'я між сторонами. Ні страхуваль­ник, ні страховик не мають права приховувати один від одного ту чи іншу інформацію, що стосується об'єкта страхування. На практиці особливо важливо, щоб цього принципу додержував страхувальник. Адже саме він володіє найповнішою інформацією про властивос-

ті, зокрема дефекти, майна, про стан здоров'я чи інші особливості об'єкта страхування.

Здебільшого страховик наполегливо вимагає таких істотних ві­домостей: вік особи, яку є намір застрахувати, її професія, пере­несені чи наявні хвороби. У практиці багатьох страховиків як сут­тєвий чинник розглядається те, курить чи ні особа, яка має намір бути застрахованою. Ще більше чинників потрібно враховувати, коли йдеться про страхування автомобіля. Багато страхових органі­зацій, крім марки машини, року її випуску та вартості, цікавляться досвідом водія, безаварійністю роботи, метою використання транс­портного засобу, організацією охорони об'єкта страхування і т. ін.

Страховики збирають необхідні їм істотні відомості, пропонуючи

страхувальникам заповнити спеціальні формуляри - заяви на стра­хування, де наведено багато запитань, які стосуються предмета стра­хування та його власника. Часто практикується й усне опитування бажаючих придбати страховий поліс. Страховик залишає за собою право відмовити в укладенні страхової угоди, якщо страхувальник не надасть усіх істотних відомостей.

Відшкодування в межах реально завданих збитків. Щоб уникнути спроб скористатися страхуванням зі спекулятивною ме­тою страховики додержують принципу, згідно з яким матеріальний і фінансовий стан страхувальника після відшкодування завданих збитків має бути таким самим, як і до страхового випадку. Відхилен­ня, як правило, бувають у бік заниження рівня відшкодування. Особ­ливо далекими від названого ідеалу були результати страхування в роки гіперінфляції. Проте й нині багато підприємств, економлячи на платежах, занижують страхову суму. До того ж вона частково зне­цінюється через інфляцію. За деякими видами обов'язкового стра­хування визначається ліміт виплат. Українським страховикам ще належить подолати досить помітну дистанцію на шляху до забезпе­чення повного відшкодування втрачених матеріальних цінностей чи доходів постраждалого страхувальника (застрахованого). Велике значення надається скороченню термінів розгляду претензій страху­вальників, у чому останні дуже зацікавлені й часто саме з огляду на такі терміни вибирають страхову організацію.

Страхові відшкодування можуть здійснюватися в одній із чоти­рьох форм:

• перерахуванням належних коштів на рахунок страхувальника (застрахованого) або вигодонабувача;

• оплатою витрат на ремонт пошкодженого страхового об'єкта;

• відновленням об'єкта;

• заміною знищеного, пошкодженого або викраденого предмета на новий відповідник.

В Україні переважає найпростіша форма відшкодування - кошти перераховують на рахунок страхувальника або видають йому чек на отримання готівки. Цей принцип повною мірою поширюється тільки на ризикові види страхування. Накопичувальне страхування за своєю ідеєю передбачає можливість отримання застрахованим (вигодонабу- вачем), крім сплачених внесків, частини інвестиційного прибутку.

Франшиза - це визначена договором страхування частина збит­ків, яка в разі страхового випадку не підлягає відшкодуванню стра­ховиком.

Вона може бути визначена у вигляді певної грошової суми або у відсотках до всієї страхової суми. Завдяки застосуванню франшизи досягається поєднання самострахування зі страхуванням. Підприєм­ства, щоб забезпечити самострахування дрібних (а іноді й середніх) ризиків, створюють власні фонди ризику (резервні фонди). З огля­ду на наявність такого фонду страхувальники можуть звертатися до страховиків із проханням узяти ризик на страхування частково. За­стосовувати франшизу зацікавлені й страховики. Оскільки при цьому частина ризику утримується на відповідальності страхувальника, він стає більш зацікавленим вжити превентивних заходів, щоб зберегти здоров'я, майно або знизити ризик відповідальності перед третіми особами. Розрізняють умовну та безумовну франшизу. Умовна фран­шиза частіше використовується в особистому страхуванні. Напри­клад, правила страхування можуть фіксувати кількість днів хвороби до початку надання страхової допомоги. Але якщо застрахований хворів довше, то допомога виплачується за всі дні непрацездатності. Безумовна франшиза означає, що відповідальність страховика ви­значається розміром збитку за відкиданням франшизи. Такі поліси поширені при страхуванні автотранспорту та деяких інших об'єктів. Це дає змогу страховикам уникнути розрахунків з дрібних ризиків і тим самим значно зменшити витрати на ведення справи.

Суброгація - документ, за яким оформляється передача страху-

вальником страховику, що виплатив страхове відшкодування, прав на стягнення збитку з третіх (винних) осіб або інше розпорядження майном (його часткою) у межах виплаченої суми.

У тих випадках, коли страхувальник отримає кошти на відшко­дування збитків з іншого джерела, він має повідомити про це стра­ховика, який візьме їх до уваги, коли розраховуватиме страхове від­шкодування й оформлятиме регрес.

Контрибуція - це право страховика звернутися до інших стра­ховиків, які за проданими полісами несуть відповідальність перед одним і тим самим конкретним страхувальником, з пропозицією розділити витрати з відшкодування збитків.

Обставини іноді складаються так, що один і той самий предмет стає об'єктом страхування більш як один раз. Наприклад, одяг може бути об'єктом страхування у складі полісу на домашнє майно, багаж - у складі автомобільного полісу чи полісу зі страхування турист­ських подорожей і т. ін. Таке дублювання стає ще виразнішим, коли йдеться про страхування комерційних ризиків, причому поліси, що тією чи іншою мірою дублюють відповідальність за збереження од­них і тих самих матеріальних цінностей, видаються здебільшого різними страховими компаніями.

Співстрахування і перестрахування, за допомогою яких вирішу­ється суперечність між розміром запропонованого страхувальником ризику і фінансовими можливостями страховика взяти його на стра­хування.

Співстрахування - це страхування об'єкта за одним спільним договором кількома страховиками. При цьому в договорі мають міститись умови, що визначають права й обов'язки кожного стра­ховика.

Одному зі співстраховиків за його згодою може бути доручено представництво всіх інших у взаємовідносинах зі страхувальником, але залишено відповідальність перед останнім лише в розмірі від­повідної частки. Співстрахування має свої переваги і недоліки. По­зитивним є те, що компанії мають змогу об'єднати свої зусилля зі страхування великих ризиків, не поступаючись ні перед ким страхо­вою премією. Недоліки Співстрахування полягають в ускладненні процедури оформлення страхування і виплати відшкодування.

Перестрахування - це страхування одним страховиком (цеден­

том, перестрахувальником) на визначених договором умовах ризику виконання частини своїх обов'язків перед страхувальником у іншо­го страховика або професіонального перестраховика.

Страховик, який уклав договір на перестрахування, лишається відповідальним перед страхувальником у повному обсязі згідно з договором страхування. Отже, різниця між співстрахуванням і пе­рестрахуванням полягає в тому, що в першому випадку поділяється відповідальність за ризик між страховиками, а при перестрахуванні вся відповідальність перед страхувальником зберігається за страхо­виком, так званим цедентом , який, у свою чергу, перестраховує час­тину цієї відповідальності в іншого страховика або професійного перестраховика.

Диверсифікація. Законодавством багатьох країн світу можливо­сті диверсифікації, тобто поширення активності страхових товариств за рамки основного бізнесу, обмежені. Закон України «Про страху­вання» передбачає, що предметом безпосередньої діяльності страхо­вика може бути лише страхування, перестрахування і фінансова ді­яльність, пов'язана з формуванням і розміщенням страхових резервів та управлінням ними. Водночас принцип диверсифікації має істотне значення всередині окресленої щойно діяльності. Ідеться про терито­ріальне та галузеве розосередження взятих на страхування ризиків. Чим воно відчутніше, тим імовірність одночасного настання страхо­вих подій, що можуть мати критичні наслідки для страховика, менша. Надзвичайно важливо додержувати принцип диверсифікації, розмі­щуючи страхові резерви. Прислів'я «розумний господар не кладе всі яйця в один кошик» безпосередньо стосується страхування. Тепер страховики мають право розміщувати свої кошти на депозитних ра­хунках у банках, у цінних паперах та нерухомості. Проте можливості маневрування розміщенням коштів з метою підвищення ступеня їх ліквідності й отримання інвестиційних доходів ще обмежені.

Зовнішній прояв суті страхового підприємництва проявляється у таких функціях (рис. 3.12):

• ризиковій функції;

• функції створення і використання страхових резервів (фон­дів);

• функції заощадження коштів; превентивній (запобіжний) функції;

Рис. 3.12. Функції страхового підприємництва

• інвестиційній та контрольній функціях.

Ризикова функція полягає у передаванні страховику за певну пла­

ту матеріальної відповідальності за наслідки ризику, зумовленого подіями, перелік яких передбачено чинним законодавством або до­говором страхування. Завдяки цій функції реалізується об'єктивний характер економічної необхідності страхового захисту. Страхуван­ня, по суті є своєрідним механізмом передачі ризику від страхуваль­ників до страховика за збитки, заподіяні їм внаслідок настання не­сприятливих подій (обставин).

Функція створення і використання страхових резервів (фондів) полягає у накопиченні страховиком певного капіталу, достатнього для забезпечення покриття збитків, що виникли у страхувальника внаслідок стихійного лиха, нещасного випадку або спричинених ін­шою страховою подією.

Функція заощадження коштів полягає у накопиченні коштів страхувальника його внесками і, у випадку відсутності страхових подій за час дії такого договору, поверненні заощаджуваних коштів страхувальнику.

Превентивна функція полягає у фінансуванні заходів для запо­бігання страхової події або мінімізації збитків, відповідно до умов договору страхування (наприклад, обладнання об'єктів протипо­жежним устаткуванням, придбання медикаментів, засобів захисту у випадку ДТП та ін.).

Інвестиційну функцію пов'язують із тим, що страхування за­безпечує поліпшення стану грошового обігу, підвищення купівель­ної спроможності національної валюти, збільшення інвестиційних можливостей країни.

Контрольна функція виражає властивість страхування строго ці­льового використання коштів. Дана функція проявляється одночас­но з попередніми в конкретних страхових відносинах. Відповідно до неї здійснюється страховий контроль за правильним проведен­ням страхових операцій.

Найбільш відомі три види страхування: страхування життя і здоров'я, майна, відповідальності.

При страхуванні життя і здоров'я страховик зобов'язується вида­ти страхувальнику відповідну суму коштів залежно від втрати здо­ров'я, зумовленої нещасним випадком. За умови втрати життя сума коштів, зазначена в угоді, надається спадкоємцям страхувальника.

При страхуванні майна здійснюється його оцінка, і в страховому контракті встановлюється частка компенсації вартості втраченого майна (наприклад, від пожежі, аварії або викрадення автомобіля тощо), залежно від завданого збитку.

Страхування відповідальності - це страхування заборгованості, тобто відповідальності боржників. Припустимо, що банк надав по­зичальнику кредит. Існує ризик, що позичальник виявиться безвід­повідальною особою і не сплатить кредит у певний строк, не спла-

тить проценти за кредит. Щоб підстрахуватися на такий випадок, банк укладає зі страховою компанією угоду, в якій визначаються умови відшкодування втрат у зв'язку з несплатою кредитів.

Багаторічний досвід господарювання у країнах з розвинутою ринковою економікою свідчить про те, що традиційно існують дві моделі підприємництва: класична та інноваційна.

Класична модель підприємництва орієнтована на максимально ефективне використання наявних ресурсів підприємства. Схема під­приємницьких дій за такої моделі достатньо проста і чітко окрес­лена: оцінка наявних ресурсів; вивчення можливостей досягнення поставленої мети; використання тієї можливості, яка зможе забез­печити максимальну віддачу від наявних ресурсів.

Інноваційна модель підприємництва передбачає активне вико­ристання будь-яких (у межах закону) і насамперед нових управлін­ських рішень для підприємницької діяльності, особливо коли бра­кує власних природних ресурсів. Схема дій за цієї моделі підпри­ємницької діяльності така: формулювання головної мети; вивчення зовнішнього середовища з метою пошуку альтернативних можливос­тей; порівняльна оцінка власних ресурсів і знайдених можливостей; пошук зовнішніх додаткових джерел ресурсів; аналіз можливостей конкурентів; реалізація завдань згідно з вибраною концепцією.

Найчастіше ці моделі застосовують у поєднанні (рис. 3.13).

Підприємницька діяльність здійснюється від імені й під майнову відповідальність певними суб'єктами. Суб'єктами підприємницької діяльності (підприємцями) в Україні можуть бути:

• громадяни України, інших держав, особи без громадянства, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності;

• юридичні особи всіх форм власності, встановлених Господар­ським кодексом України;

• об'єднання юридичних осіб, що займаються в Україні діяль­ністю на умовах угоди про розподіл продукції.

Не допускається заняття підприємницькою діяльністю таких категорій громадян: військовослужбовців, службових осіб органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, державно­го арбітражу, державного нотаріату, а також органів державної вла­ди і управління, які покликані здійснювати контроль за діяльністю підприємств.

Рис. 3.13. Моделі підприємницької діяльності та схема їх дії

3.