§ 3. Регулювання економіки як основний елемент господарського механізму

На практиці не існує ні чисто ринкової моделі еконо- міки, ні чисто вільного ринку. Так, ринкова модель економіки передбачає вирішення питань на основі вільної взаємодії спожи- вачів і виробників.

вильного співвідношення попиту і пропозиції, прогресивним структурним зрушенням, прискоренню науково-технічного про- гресу, підвищенню якості і конкурентоспроможності продукції, збалансованості матеріально-фінансових пропорцій. У ринковій моделі господарювання ресурси без примушення спрямовуються туди, де вони необхідні. Ці процеси забезпечуються пріоритетом економічних методів управління, рівноправним існуванням різ- них форм власності, домінуванням споживача над виробником, децентралізацією управління, конкуренцією.

Однак вільний ринок є ідеальною, теоретичною моделлю ри- нку, яка практично недосяжна і по суті означає: існування вільних, незалежних працівників; вільний вибір ділових партне- рів; відсутність контролю за діяльністю з боку установ, органі- зацій як споживача, так і виробника; наявність значного числа виробників і споживачів на кожному ринку; вільне ціноутво- рення; панування конкуренції; самодисципліна ринку; підтрим- ка кодексу честі ділових партнерів. Проте людям далеко не зав- жди властива така ідеальна поведінка, що ж до «поведінки» капіталу, то вона взагалі має спонтанний характер.

1. Регулювання податкових ставок та їх диференціація. У пе- ріод спаду і подальшої депресії держава істотно знижує прибут- ковий податок і податок на прибуток корпорацій, у результаті чистий прибуток комерційних фірм зростає і з’являється стимул до розширення виробництва.

Навпаки, наприкінці фази піднесення, коли настає «перегрів» економіки, виробництво виходить за рамки платоспроможного попиту, що здатне викликати кризу, держава різко підвищує по- даткові ставки з метою загальмувати зростання виробництва, не допустити або принаймні послабити силу спаду, впорядкувати процес відновлення рівноваги між пропозицією і попитом на то- варних ринках. У такому разі високі податки відіграють роль

«вбудованих стабілізаторів» економічного зростання.

Нарівні із загальним регулюванням податкових ставок, що но- сить циклічний характер, держава широко застосовує їх диферен- ціацію. Так, порівняно низькі податки для підприємств (фірм) перс-

пективних галузей промисловості стимулюють їх зростання; навпа- ки, підвищені податки на підприємства застарілих галузей обмежу- ють зростання і стимулюють згортання неефективного виробництва.

2. Регулювання процентних ставок кредитів комерційних бан- ків. Зниження цих ставок у період спаду і депресії веде до збіль- шення підприємницького прибутку і зрештою чистого прибутку корпорацій, а тому стимулює зростання виробництва.

Навпаки, підвищення процентних ставок у період «перегріву» економіки зменшує підприємницький прибуток, а тому обмежує, гальмує зростання виробництва. Зниження процентних ставок досягається шляхом помірної інфляції (до 6 % на рік), тобто шля- хом випуску в обіг зайвої маси грошей. У результаті пропозиція грошей перевищує попит на грошовий капітал, процент знижу- ється, чистий прибуток зростає. Отже, з’являється стимул до ін- вестицій і розширення виробництва.

3. Інвестиції у виробничу і соціальну інфраструктуру, держав- ні замовлення (закупівлі). Маючи у своєму розпорядженні бю- джетні кошти, держава вкладає гроші в будівництво доріг, по- ртів, аеродромів, продуктопроводів, ліній зв’язку, в тому числі комп’ютерних мереж, що забезпечує нормальні умови функціо- нування виробничих галузей і банківської системи.

Іншим напрямом державних вкладень є інвестиції в соціальну сферу. Завдяки системі трансфертних платежів держава має мож- ливість виплачувати допомоги по безробіттю, самотнім матерям, багатодітним сім’ям, будувати дешеве муніципальне житло і т. д.

Важливу роль у стимулюванні економічного зростання віді- грає державна закупівля військової техніки, рухомого складу за- лізниць, надлишків сільгосппродуктів.

4. Регулювання грошової маси. Нарівні з урядом найважливішим органом регулювання ринкової економіки є центральний (Націона- льний) банк країни (в США — Федеральна резервна система), неза- лежний від президента, парламенту та уряду. Головна функція цен- трального банку — регулювання грошової маси, забезпечення її відповідності масі товарів і підтримка тим самим твердої купівель- ної спроможності паперових грошей, що є найважливішою умовою нормального функціонування ринкового механізму.

Фінансова політика центрального банку має циклічний харак- тер. У період, коли в народному господарстві відчувається неста- ча грошей, що гальмує зростання виробництва, центральний банк знижує резервну норму, зменшує процентну ставку по кредитах, що надаються комерційним банкам (облікову ставку), в масовому масштабі купує у них облігації державних позик. Тим самим збі-

льшуються реальні фінансові ресурси комерційних банків, їх мо- жливість створювати нові безготівкові гроші (зростає мультиплі- катор поточних рахунків), а отже, і здатність комерційних банків надавати дешеві кредити. Така політика дістала назву політики

«дешевих грошей».

Навпаки, у період загострення інфляції центральний банк під- вищує резервну норму, проценти по кредитах комерційним бан- кам, продає їм облігації державних позик. Тим самим вужчають можливості комерційних банків створювати нові гроші, обмежу- ється їх здатність надавати кредити, підвищуються процентні ста- вки, що веде до уповільнення зростання платоспроможного попиту, обмеження зростання виробництва, але разом з тим рівня інфляції.

Чергуючи вказані варіанти, центральний банк прагне забезпе- чити відповідність між зростанням грошової маси і маси товарів.

5. Проблема регулювання цін. Основний принцип — відмова від державного регулювання цін, оскільки воно порушує дію ри- нкового механізму, позбавляє ціни ролі індикаторів суспільного попиту, посилає виробникам помилкові сигнали, що веде до різко виражених негативних наслідків.

Окремі спроби регулювання цін пов’язані, як правило, з екст- ремальними ситуаціями. Разом з тим держава встановлює верхню межу цін (тарифів) на продукцію (послуги) природних монопо- лій, забезпечуючи їм нормальний (середній) прибуток і захища- ючи кінцевих споживачів.

6. Державне програмування економіки. Економічне програму- вання — це найбільш розвинуте, комплексне державне регулю- вання економіки. Основними формами програмування є: розроб- ка і реалізація національних і цільових комплексних програм. Державна національна програма, розроблена на основі довго- строкових економічних прогнозів, охоплює найважливіші макро- економічні пропорції і носить інформаційно-орієнтуючий харак- тер, даючи змогу конкретним фірмам (корпораціям) нормально функціонувати в системі народногосподарських пріоритетів у виробництві продукції, технічному розвитку, структурній пере- будові господарства, зовнішньоекономічної діяльності.

Формально така програма носить індикативний (бажаний) ха- рактер: конкретна фірма сама вирішує питання про те, брати участь їй в державній програмі або діяти на свій страх і ризик. Насправді держава використовує всю систему економічних ін- струментів (державні замовлення, що забезпечують гарантійний ринок збуту і досить високі ціни, пільгові податкові та процентні

ставки, прямі субсидії і субвенції), що перебувають в її розпоря- дженні з тим, щоб забезпечити конкретним фірмам (корпораціям) зростання обсягу продажу і збільшення маси прибутку і тим са- мим спонукати ці фірми брати активну участь у реалізації уста- новок програми.

Щодо державних цільових програм, розрахованих на участь десятків і сотень фірм, то вони носять обов’язковий характер. Однак вказана обов’язковість базується не на наказах (командах), а на контрактах, які, передбачаючи жорстку матеріальну відпові- дальність виконавців, добровільно укладаються фірмами-вико- навцями з державним органом, що очолює програму. Звичайно такі програми дуже вигідні фірмам-виконавцям, що дозволяє їм розміщувати державні замовлення на конкурентній основі, нада- ючи перевагу тим, хто пропонує найбільш вигідні для держави умови (якість, витрати, терміни виконання).

7. Державне регулювання інтеграційних процесів. Економічна інтеграція означає зрощення національних господарств ряду кра- їн та утворення великих інтернаціональних економічних компле- ксів. Основні напрями інтеграційних процесів зводяться до по- ступового усунення митних і фінансових бар’єрів, створення умов для вільного переміщення товарів, послуг, капіталів і робо- чої сили. Разом з тим інтеграція передбачає уніфікацію цивільно- го законодавства, соціального страхування і соціального забезпе- чення, податкової системи, що веде до створення єдиних зовніш- ніх умов діяльності підприємств (фірм) різних країни. Нарешті, інтеграція передбачає валютний союз.

Як свідчить досвід країн розвинутого ринку, інтеграція сприяє значному підвищенню ефективності виробництва, зростанню конку- рентоспроможності продукції, підвищенню рівня життя населення. Необхідно також підкреслити, що інтеграційні процеси відбу- ваються під контролем і за безпосередньою участю держави, точ- ніше державних органів ряду країн. Досить сказати, що Римський договір і Маастрихтські угоди — це угоди між урядами, а не приватними фірмами. При цьому макроекономічне державне ре- гулювання інтеграційних процесів відкриває простір інтеграцій-

ним процесам на мезо- і мікрорівнях.

В цілому державне регулювання як елемент структури господар- ського механізму переслідує такі довгострокові, перспективні цілі: прискорення НТП і структурної перебудови народного господарст- ва; підвищення темпів економічного зростання; створення найспри- ятливіших умов для ринкової конкуренції; завоювання нових пози- цій на світових ринках; усунення надмірної диференціації при-

бутків; підтримка соціального світу і, зрештою, забезпечення на цій основі високого рівня якості життя широких верств населення, тоб- то надання ринковій економіці соціально орієнтованого характеру.