3.1. Основні положення господарсько-процесуального регулювання інституту розпорядження майном боржника у процедурі банкрутства

Національне законодавство про банкрутство становить сукупний масив матеріальних і процесуальних норм. Нормативно –правовим документом, який регламентує загальний процесуальний порядок розгляду справ про банкрутство слід вважати Господарський процесуальний кодекс України (далі – ГПК України) [26], у ст.

У ГПК України передбачено також інші процесуально-правові норми, які можуть бути застосовані при розгляді справи про банкрутство, а саме загальні положення (правила) господарського судочинства (розділ I, статті 1-4⁷), положення щодо порушення справи про банкрутство за письмовою згодою будь-якого з кредиторів, боржника (ст. 2), підвідомчість і підсудність справ про банкрутство (п. 2 ст. 12 і абз. 6 ст. 15), загальні права та обов’язки сторін, участь прокурора (ст. 22, 29), докази (розділ V, ст. 32-40, 43), судові витрати (розділ VI, ст. 44), підстави відмови у прийняття заяви кредитора, боржника про порушення справи про банкрутство (розділ IX, ст. 62), посилання на яку міститься в ст. 14 Закону про банкрутство, зупинення провадження у справі про банкрутство (розділ XI, ст. 79), припинення провадження у справі про банкрутство (ст. 80), протоколи (ст. 81-1), таємниця нарадчої кімнати (ст. 82-1), винесення ухвал, її зміст, надсилання ухвал (ст.ст.

До іншого масиву правових норм, що регулюють процедуру розпорядження майном боржника, слід віднести Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» в редакції від 22.11.2011 р., який визначає загальний порядок провадження у справах про банкрутство, підсудність, підвідомчість, підстави для порушення справи про банкрутство (розділ II Закону про банкрутство). В статтях 1, 22-27 цього розділу Закону про банкрутство, визначається порядок провадження у справі про банкрутство, права та обов’язки розпорядника майна, конкурсних кредиторів, боржника, зборів кредиторів і комітету кредиторів, інших учасників провадження при виконані та здійсненні процедури розпорядження майном. У розділу VIII встановлюються вимоги до арбітражного керуючого (розпорядника майна), його відповідальність, порядок припинення його діяльності та усунення розпорядника майна у справі про банкрутство, регулюється питання винагороди розпорядник майна та відшкодування його витрат, повноваження та функції саморегулівної організації арбітражних керуючих.(ст.ст. 97-118 Закону про банкрутство).

З урахуванням вищевказаного можливо дійти висновку, що норми ГПК України і Закону про банкрутство співвідносяться між собою так, що ГПК України є загальним нормативним актом, а Закон про банкрутство – спеціальним нормативним актом, що регулює господарсько-процесуальні відносини у процедурах банкрутства, пов’язаних з неспроможністю суб’єктів підприємницької діяльності. Така правова регламентація, як переконливо відмічає В.К. Мамутов, обумовлена саме характером взаємодії різного ступеня узагальнення правових ознак відповідних правовідносин з урахуванням їх особливостей [87, с.32].

Посилання на норми, що регулюють інститут банкрутства, містяться в ч. 4 ст. 205, ст.ст. 209, 210, 215 ГК України, в якій законодавець зазначає умови, порядок і наслідки оголошення суб’єкта господарювання банкрутом, суб’єкти банкрутства, поняття неспроможності суб’єкта підприємництва, кредиторів боржника, відповідальність за порушення законодавства про банкрутство, а також ч. 1 ст. 212 ГК України, в якій законодавець вказує на процедури, що застосовуються до неплатоспроможного боржника, серед яких визначено процедуру розпорядження майном [25]. Деякі норми, які стосуються виконання та реалізації процедури розпорядження майном, містяться в інших Законах та підзаконних актах України. Наприклад, Законом України «Про судовий збір» [49] визначено розмір ставок судового збору, що справляються із заяв кредиторів про порушення справи про банкрутство і заяв кредиторів, які звертаються з майновими вимогами до боржника після оголошення про порушення справи про банкрутство в процедурі розпорядження майном. У п. 8 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження» [45] закріплено нормативно-обов’язкове правило, відповідно до якого виконавче провадження підлягає обов’язковому зупиненню, зокрема у випадках порушення господарським судом провадження у справі про банкрутство боржника, якщо відповідно до закону на вимогу стягувача поширюється дія мораторію, запровадженого господарським судом, крім випадків перебування виконавчого провадження на стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум (у тому числі одержаних від реалізації майна боржника), а також у разі звернення стягнення на заставлене майно та виконання рішень у немайнових спорах. У ч. 3 ст. 39 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців» визначено, що з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про судове рішення про порушення провадження у справі про банкрутство юридичної особи до дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про визнання юридичної особи банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури проведення реєстраційних дій, які визначені законом, зокрема частиною другою статті 35 цього Закону, здійснюється за згодою розпорядника майна [42].

Великий масив підзаконних актів стосується призначення та діяльності арбітражного керуючого (розпорядника майна), з переліку яких, які були раніше зазначені у підрозділу 2.2. розділу 2 дисертації, необхідно також віднести накази Міністерства юстиції України: «Про отримання свідоцтва про право на здійснення діяльності арбітражного керуючого (розпорядників майна, керуючого санацією, ліквідаторів)» [150], «Про затвердження Порядку контролю за діяльністю арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів) [148], «Про порядок подання арбітражними керуючими (розпорядниками майна, керуючими санацією, ліквідаторами) статистичної звітності, оперативної звітності та інформації про свою діяльність» [145], «Про затвердження Положення про Дисциплінарну комісію арбітражних керуючих (розпорядника майна, керуючих санацією, ліквідатора)» [146].

Крім того, неоднаковість застосуванням господарськими судами положень Закону про банкрутство змусило Пленум Верховного суду України в Постанові № 15 від 18.12.2009 р. «Про судову практику в справах про банкрутство» [138] довести до нижчестоящих господарських судів України роз’яснення щодо правильного і однакового застосування у судовій практиці питань, пов’язаних з особливостями провадження у справах про банкрутство, у тому числі правову позицію щодо здійснення провадження у справах про банкрутство в судовій процедурі розпорядження майном.

Отже, резюмуючи викладене вище, відмітимо, що правовідносини які складаються між сторонами і учасниками в процедурі розпорядження майном боржника у справі про банкрутство, визначаються як положеннями ГПК України і Закону про банкрутство, так і деякими окремими положеннями статей інших Законів України та підзаконних нормативних актів України, що не входять до структури діючого Закону про банкрутство, проте опосередковано регулюють діяльність арбітражного керуючого (розпорядника майна), визначають особливість здійснення виконавчого провадження при порушенні справи про банкрутство та введення процедури розпорядження майном боржника, визначають порядок задоволення вимог кредиторів при укладенні мирової угоди з боржником в процедурі розпорядження майном.

Таким чином, можна зазначити, що структура законодавства про банкрутство, яке регламентує провадження у справі про банкрутство та її окремої процедури розпорядження майном боржника за своєю правовою суттю складається з кількох ступенів.

Перший ступінь – це загальні норми, що містяться у розділі I загальних положень ГПК України і розділу I загальних положень Закону про банкрутство. Ці норми відображають загальне функціональне призначення господарського процесу у справі про банкрутство, його задачі і принципи.

Другий ступінь – це спеціальні норми провадження у справах про банкрутство, що регулюють форму судового процесу у справі про банкрутство, підвідомчість і підсудність справ про банкрутство, окремі процедури банкрутства. До них можна віднести ст. 2, ст. 4-1, ст. 12, ст. 15 ГПК України, ст. 10 Закону про банкрутство і норми Закону про банкрутство, що містяться у розділах І, ІІ, V, VІ, VІІ, VІІІ.

Третій ступінь – це всі інші нормативно-правові та підзаконні акти України, які опорядковано регулюють та впливають на порядок провадження судової процедури розпорядження майном боржника.

У ст. 1 розділу 1 загальних положень Закону про банкрутство законодавцем лише визначено поняття „конкурсного кредитора”. В процедурі розпорядження майном про конкурсних кредиторів згадується в ч. 1 ст. 23 Закону про банкрутство, відповідно до якої визначений обов’язок конкурсного кредитора, вимоги якого виникли до дня порушення провадження у справі про банкрутство подати письмову заяву з вимогами до боржника, а також документи, що їх підтверджують протягом тридцяти днів від дня офіційного оприлюднення оголошення про порушення справи про банкрутство. Проте, при визначенні в глосарії Закону про банкрутство поняття «конкурсного кредитора» Законом не зазначено основних юридичних дефініцій термінів „конкурсний процес“, „конкурсне провадження” або „конкурс”, які фактично створюють підставу для відкриття та руху судового процесу у справи про банкрутство і у сукупності їх діалектичного та правового зв’язку створюють зрозумілість, визначеність та послідовність виконання судового процесу в процедурі розпорядження майном боржника.

У російському законодавстві „конкурсне провадження” є процедурою банкрутства, що застосовується до боржника, визнаного банкрутом, з метою пропорційного задоволення вимог кредиторів (глава I, ст. 2, глава VII, ст. 124 Закону РФ „Про неспроможність (банкрутство)” [187, с. 118].

Із теорії конкурсного процесу в інтерпретації К.І. Малишева [84, с. 163, 572-599] і Г.Ф. Шершеневича [202, с. 87-115] принцип „конкурсного провадження” полягає в тому, що в разі збігу кредиторів або позовів до майна боржника при неоплатності останнього чи його платіжній нездатності майно боржника повинно бути розподілено між особами, які мають на нього законні претензії. Оскільки у більшість випадків загального майна боржника недостатньо для задоволення вимог всіх кредиторів, рівномірний розподіл цього недостатнього майна боржника між кредиторами «конкурсу» повинен відбуватися під наглядом суб’єкта, що має власні повноваження по відношенню до всіх учасники в конкурсу, які санкціоновані законом.

Отже, „конкурсний процес” є загальним судовим провадженням, що починається після офіційного оприлюднення відомостей про порушення справи про банкрутство в процедурі розпорядження майном боржника. Вказане створює підстави універсальності конкурсного процесу, вимоги якого поширюються на всіх кредиторів, що є конкурсні, і на все майно боржника, яке стає вже не окремим майном самого боржника, а загальним майном конкурсу кредиторів. Як вірно зазначає Б.М. Поляков, одним із принципів процедури банкрутства є її загальність, суть якої полягає, зокрема, в тому, що все майно боржника є ліквідаційною масою, право розпорядження якою „... належить спільноті кредиторів” [113, с. 45]. Через принцип універсальності чи загальності реалізується принцип територіальної підсудності розгляду справ про банкрутство – за місцезнаходженням боржника - юридичної особи або за місцем проживання фізичної особи – підприємця (ч. 1 ст. 10 ГПК України ), здійснюється загальна заборона на стягнення з боржника за виконавчими документами його кредиторів через введення мораторію на задоволення вимог кредиторів у процедурі розпорядження майном (ст. 19 Закону про банкрутство), забезпечується єдиний порядок виклику всіх конкурсних кредиторів, що мають грошові вимоги до боржника до конкурсу в процедурі розпорядження майном у встановлений ст. 23 Закону про банкрутство строк, визначається черговість задоволення вимог всіх конкурсних кредиторів згідно з реєстром вимог кредиторів (ч. 8 ст. 25, ст. 45 Закону про банкрутство), втілюється єдиний принцип прийняття рішень більшістю голосів конкурсних кредиторів на зборах кредиторів чи комітету кредиторів (ч. 9 ст. 27 Закону про банкрутство).

У сучасній науковій літературі, присвяченій проблемним питанням відносин банкрутства, поняття „конкурсного провадження” або „конкурсу” і їх суть тлумачиться й розуміється по-різному. Наприклад, на думку П. Д. Пригузи, поняття „конкурсного права”, „конкурсного провадження”, „конкурсного процесу”, „конкурсу” у процедурах неспроможності (банкрутства) слід виводити з економічних процесів конкурентного середовища, що є результатом суперництва між суб’єктами підприємництва [142, с. 129-131]. Справді, серед кола підстав виникнення вказаних вище термінів превалюють причини економічного характеру. Однак, повністю погодитися з думкою цього автора неможливо, оскільки втілення самого змісту „конкурсного процесу” відбувається за допомогою регламентуючого Законом про банкрутство порядку розгляду справ про банкрутство у господарському суді, що дає сторонам, учасникам провадження, арбітражному керуючому в процедурі розпорядження майном можливість здійснити контроль і нагляд за управлінням і розпорядженням майном боржника, акумулювати різні грошові вимоги кредиторів, визначитись з подальшими судовими процедурами банкрутства відносно неплатоспроможного боржника.

На підтвердження вищевказаного висновку зауважимо, що ще наприкінці XIX століття Г.Ф. Шершеневич розділив конкурсне право, точніше правовідносини, що виникають у разі банкрутства боржника, на матеріальне конкурсне право і формальне конкурсне право (курсів мій – С.М.). Матеріальне конкурсне право, на думку цього дореволюційного науковця, обіймало „конкурсне право у тісному значенні цього слова” як частину цивільного права, а формальне конкурсне право або „конкурсне провадження” є формою цивільного процесу, ціллю якого є надати всім кредиторам справедливе і рівномірне, хоча й не повне задоволення. їх вимог [204, с. 176].

На думку Б.М. Полякова [116, с. 20], проводити класифікацію відносин неспроможності на матеріальні і процесуальні норми немає потреби через їх органічну єдність, хоча в подальшому, в комплексній науковій праці [118, с. 238], автор відмічає про існування особливості „конкурсного провадження”– його тісний зв’язок із матеріальними нормами Закону про банкрутство, реалізація яких прямо пов’язана з застосуванням саме процесуальних норм.

У той же час, інші українські науковці В.В. Джунь [34, с. 233-309.], Р.Г. Афанасьєв [5, с. 82-100], О.М. Бірюков [12, с. 170] дотримуються правової позиції щодо необхідності поділу норм законодавства про банкрутство на норми матеріальні і процесуальні, враховуючи існування системи взаємопов’язаних між собою процесуальних дій учасників провадження, за чітко визначеними правилами процедури, що становить загальний чи спеціальний алгоритм процесуальних дій і процесуальних можливостей у межах справи про банкрутство, що фактично є окремою сферою процесуального законодавства. В підтвердження вищенаведеного у ч.ч. 2, 3, 4 ст. 7 Закону про банкрутство визначено наявність загального, спеціального та спрощеного порядку провадження у справі про банкрутство.

На думку автора необхідно підтримати правову позицію вищезазначених науковців, оскільки з моменту порушення справи про банкрутство і введення судом процедури розпорядження майном матеріальні норми (матеріальна форма) конкурсного права поступається процесуальній формі конкурсного права – конкурсному процесу, що стає головною формою відносин неспроможності, через „призму” якого реалізуються матеріальні норми права, встановлюється і визначається судом факт платоспроможності або неплатоспроможності боржника та вводиться процедура розпорядження майном боржника.

Тому в сучасних умовах спеціального єдиного регулювання всіх відносин банкрутства необхідно вважати, що матеріальне конкурсне право – це сукупність норм права, що регулюють взаємовідносини між неплатоспроможним боржником та його кредиторами в зв’язку з нездатністю боржника задовольнити грошові вимоги (зобов’язання) кредиторів відповідно до цивільно-правового договору та на інших підставах, передбачених законодавством України, зокрема, із сплати податків, зборів (обов’язкових платежів), страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне та соціальне страхування, заробітної плати тощо і неможливість реалізувати кредитором свій матеріально – правовій інтерес до допомогою виконавчого провадження. Формальне конкурсне право (конкурсного процес) – це сукупність норм процесуального права, що регулюють процесуальні правовідносини, які виникають між господарським судом, сторонами та учасниками провадження у справі про банкрутство, що починається з дня порушення справи про банкрутство. Тобто, конкурсний процес є процесуальною формою конкурсного права.

Якщо розглядати матеріальне конкурсне право на прикладі процедури розпорядження майном, то останнє відповідає на питання: які наявні ознаки банкрутства є достатніми для порушення справи про банкрутство боржника і введення процедури розпорядження майном, в якому юридичному співвідношенні знаходяться конкурсні кредитори в цієї процедурі один до одного, до боржника, розпорядника майна, інших учасників процесу, які права та обов’язки мають конкурсні кредитори і боржник, розпорядник майна, на підставі чого вимоги конкурсних кредиторів визнаються та включаються до реєстру вимог кредиторів, які права є у комітету кредиторів для прийняття рішень відносно наступних процедур банкрутства?

Формальне конкурсне право, навпаки, визначає рух судового провадження в процедурі розпорядження майном і вказує на процесуальні етапи, відповідно до яких визначається судом неплатоспроможність боржника у підготовчому засіданні, контролюється і здійснюється нагляд за управлінням і розпорядженням майном боржника розпорядником майна з метою забезпечення збереження майнових активів боржника, проводиться розгляд вимог кредиторів з метою затвердження реєстру вимог конкурсних кредиторів у попередньому засіданні, визначається порядок створення, організації, проведення та прийняття рішень зборами кредиторів (комітетом) кредиторів за допомогою інших учасників провадження, що мають право дорадчого голосу, порядок розгляду на підсумковому судовому рішень повноважних зборів (комітету) кредиторів щодо наступної судової процедури процедуру банкрутства.

Підсумовуючи відмічене, необхідно включити до глосарію ст. 1 Закону про банкрутство поняття «конкурсний процес» – як судове провадження у справі про банкрутство, що починається з моменту порушення справи про банкрутство за загальним, спеціальним та спрощеним порядком.

Відповідно до ч. 2 ст. 12 ГПК України справи про банкрутство підвідомчі господарським судам України. З питання підвідомчості тривалий час існує спір між ученими цивілістами і господарниками щодо процесуальної форми процесу. На думку науковців-господарників В.К. Мамутова, Г.Л. Знаменського, К.С. Хахуліної [194, с. 3-18], В.М. Гайворонського, В.П. Жушмана [24, с. 5], В.В. Лаптєва [174, с. 333], Г.В. Ільющенко [65] господарському праву відповідає своя процесуальна форма – господарський процес, опосередкований господарсько-процесуальним правом, оскільки загальним для господарських спорів є їх господарський характер, пов’язаний зі спірними відносинами, які виникають у процесі здійснення господарської діяльності суб’єктами господарювання. На підтвердження цього В.К. Мамутов відмічає, що суспільні відносини особливої сфери господарських відносин потребують свого правового регулювання, тобто господарсько-правових норм, які становлять зміст господарського законодавства [86, с. 114]. Вчені-цивілісти, навпаки, стверджують про те, що господарський (арбітражний) процес є лише складовою частиною цивільно-процесуальної форми [63, с. 70], обґрунтовуючи це „дуалізмом” цивільного права в зв’язку з так званою „комерціалізацією” [28, с. 16-17] останнього і виникнення на стику приватного і публічного права (системи права) нових інститутів або галузей права, одним з яких є підприємницьке, торговельне і господарське.

На нашу думку, існування з 1991 р. ланки (арбітражних) господарських судів, яким стали підвідомчі і справи про банкрутство суб’єктів господарювання, на практиці доказало свою доцільність і необхідність. Господарський судовий процес створив єдиний, чіткий та прозорий механізм розгляду справ про банкрутство, який дозволив суб’єктам банкрутства і учасникам цього судового провадження належним чином захистити інтереси і реалізувати свої права. Крім того, спростилося винесення судових актів, немає реальних умов затягування судового процесу, чого не може бути в разі централізації таких справ у місцевих судах загальної юрисдикції. У зв‘язку з цим потребує підтримки позиція Ю.М. Грошевого і І.Є. Марочкіна, які відокремлюють загальну юрисдикцію судів і спеціальну юрисдикцію, „яка може здійснюватись спеціалізованими судами” [30,с. 6-7], що дає можливість кваліфіковано розглядати певні категорії спорів.

Проте, на сьогодні залишається актуальній проблема вдосконалення законодавства про банкрутство в частині необхідності консолідування процесуальних норм інституту банкрутства, що пов’язано з наступним. Як було вказано раніше, у правовому полі законодавства про неспроможність в Україні законодавець об’єднав матеріальні (в основному поняття і визначення термінів) і процесуальні норми цього інституту в рамках Закону про банкрутство. Проте деякі інші норми, які логічно повинні бути включені до інституту банкрутства, винесені за межі цього законодавчого акту і включені до інших джерел права, що не відповідає достатньому рівню розвитку юридичної техніки в державі при структурному компонуванні правових норм. Намагаючись узгодити між собою за допомогою правового матеріалу питання органічної взаємодії матеріальних і процесуальних норм інституту банкротства, В.В. Джунь вважає за необхідне матеріальні норми інституту банкрутства закріпити у межах окремого розділу Господарського кодексу України, а масив процесуальних норм у межах Господарсько процесуального кодексу України, обґрунтовуючи це тим, що тільки консолідація процесуальних норм в одному правовому акті забезпечить цілісність і повноту процесуального механізму інституту неспроможності [34, с. 236-237].

Б.М. Поляков, навпаки, пропонує в цілому згрупувати господарсько-процесуальні норми в окремий інститут (розділ, главу Кодексу), що, на його думку, дозволить підняти ефективність правового регулювання відносин неспроможності [118, с. 249]. Такі погляди вчених свідчать про наявність лише різних концептуальних підходів до реформування законодавства про банкрутство.

На нашу думку, об’єктивні причини, як-то: наявність дуалістичної системи права в Україні та фази перехідної економіки в країні, створюють те, що економічні відносини особливого роду пов’язані з банкрутством суб’єктів господарювання, виділяються у самостійний інститут системи господарського законодавства, що відображено у главі 23 Господарського кодексу України, (загальні положення про визнання суб’єкта підприємництва банкрутом). У свою чергу кожен інститут має свою власну структуру. Ця структура повинна відображати специфічні предметні характеристики тієї галузі законодавства, до якої належить інститут банкрутство, та забезпечувати зручність його користування. Як було вказано раніше, в цей час нормативно-правова основа банкрутства становить розгалужену систему нормативних актів різних рівнів, головним з яких є Закону України «Про відновлення платоспроможної боржника або визнання його банкрутом» від 22.11.2011р. Тобто базовим джерелом правового регулювання банкрутства в Україні є спеціальний закон, який консолідує норми матеріального та процесуального права у відносинах банкрутства і за своєю суттю наближаються до вищої форми систематизації правового матеріалу – кодифікації. Так, в Законі про банкрутство України можна виділити притаманні кодифікованим актам Загальну частину (загальні положення (розділ 1)), особливу частину (провадження у справах про банкрутство), судова процедура розпорядження майном та санація, ліквідаційна процедура, продаж майна в провадженні у справі про банкрутство, мирова угода, припинення провадження у справі про банкрутство (розділи II, III, IV, V, VI)), розділ VIІІ – повноваження арбітражного керуючого. Крім того, частину цього закону становлять положення про особливості банкрутства деяких категорій суб’єктів підприємницької діяльності та процедури банкрутства, пов’язані з іноземною процедурою банкрутства (розділ VII, ІХ). Отже, питання не стільки в технічному прийомі, застосовуваному законодавцем при компонуванні нормативного матеріалу, скільки в тому, що будь-який процес вдосконалення законодавства, у тому числі законодавства про банкрутство має базуватися на фундаментальних наукових дослідженнях, з урахуванням власного накопичувального та зарубіжного досвіду при вирішенні аналогічних завдань у царині правового регулювання банкрутства. Проте на цей час відсутнє насамперед усвідомлення істинного значення права неспроможності для здорового економічного функціонування та зростання, наслідком чого ми маємо хиткий правовий базис, що не відповідає сучасним вимогам розвідку інституту банкрутства .

Якщо звернути увагу на американський підхід до процесуального регулювання відносин неспроможності, то можливо помітити, що у Розділі 11 Зводу законів США містяться вичерпні норми і матеріального, і процесуального права, що регулюють неспроможність та банкрутство. Однак на відміну від законодавства України про банкрутство, де хаотично закріплені й ті та і інші , Розділ 11 Зводу законів США містить з першої по тринадцяту глави тільки норми матеріального права, що визначають поняття банкрутства, коло та правовий режим суб’єктів банкрутства і кредиторів, наслідки оголошення боржника банкрутом та умови визнання недійсним угод боржника. Окрім цього, Розділом 11 Зводу законів США передбачені Федеральні Правила процедури банкрутства (Federal Rules of Bankruptcy Procedure), що поділені на десять часин – за кількістю етапів процесу, які мають процесуальний характер і підлягають застосування судами при розгляді справ про банкрутство [212]. Отже, запозичення такого підходу до комплексного забезпечення українського інституту банкрутства нормами матеріального і процесуального права дозволить створити цілісне законодавство про неспроможність. У зв’язку з чим автор пропонує необхідність консолідування норм права, що регулюють відносини банкрутства в єдиному нормативному акті Кодексу про банкрутство, в якому передбачити окремий розділ «Процедура розпорядження майном боржника», зосередивши в ньому норми матеріального і процесуального права, які б регулювали правовий механізм застосування до неплатоспроможного боржника цієї процедури банкрутства, що буде мати позитивний вплив на єдність практики застосування правого інструментарію та сприятиме досягненню поставлених перед інститутом банкрутства цілей.