Висновки до розділу 1
Підбиваючи підсумки цього розділу, слід відзначити, що у правовій науці до цього часу не було спроб на дисертаційному і монографічному рівнях піддати ретельному аналізу судову процедуру розпорядження майном у справах про банкрутство й визначити її особливості, що відрізняють її від інших процедур банкрутства.
Дослідженню бракувало необхідних категорій понятійного апарату процедури розпорядження майном боржника, таких як «нагляд» і «контроль», «розпорядження майном», «розпорядник майна», «конкурсні кредитори», що ускладнювало застосування положень цієї окремої судової процедури при правозастосуванні.Проведена автором періодизація розвитку інституту розпорядження майном в умовах неплатоспроможності боржника засвідчує наявність етапів такого розвитку: X-XVI ст. – відокремлення процесу майнових стягнень від особи боржника, започаткування контролю органів публічної влади над цим процесом; XVIІ-XІХ ст. – врегулювання відносин банкрутства через спеціальні статути, уложення, в яких започатковано розвиток заходів, направлених на акумулювання та виявлення всіх наявних активів у боржника за допомогою особи, визначеної кредиторами або судом з метою забезпечення захисту речових прав кредиторів на майно боржника, що мають на нього право, до появи можливості відкриття ліквідаційної процедури. ХХ ст. – по цей час – формування правового підґрунтя для захисту публічних інтересів у відносинах банкрутства, яке передбачає застосування охоронних, захисних і попереджувальних заходів, направлених на відновлення платоспроможності боржника в умовах наявності у боржника лише тимчасової платіжної нездатності до поточних платежів.
Визначено, що в період незалежності України, спочатку була застосована прокредиторська модель правового регулювання відносин банкрутства, потім був продекларований перехід до продебіторської моделі правового регулювання відповідних відносин.
Проте нинішня модель правового регулювання може бути розцінена як нейтральна з тих позицій, що передбачених важелів правового регулювання недостатньо для того, щоб реально забезпечити своєчасне відновлення платоспроможності боржника і здійснити найбільш повно захист інтересів кредиторів.Розглядаючи ціль, функції, особливості застосування розпорядження майном боржника як процедури банкрутства, необхідно відмітити, що здійснення неплатоспроможним боржником оперативно-господарської діяльності має відповідну специфіку, яка відображає особливості визначення основних термінів процедури, до яких відноситься «контроль» і «нагляд». Поняття «контролю» у процедурі розпорядження майном має більш широке використання і визначається не тільки як спостереження та перевірка уповноваженим суб’єктом процесу функціонування й визначення фактичного фінансового становища неплатоспроможного боржника, а й в активному втручанню у здійснення господарської діяльності у випадках, передбачених Законом про банкрутство, у формі надання обов’язкової письмової згоди або погодження при прийняття боржником управлінських рішень. Проте завданням «нагляду» є лише виявлення і з’ясування, наскільки правильно й ефективно органи управління боржника здійснювали і продовжують здійснювати оперативно-господарську діяльність у відповідності до встановлених правил і норм, виявляються економічні причини (фактори) наявності тривалої фінансової неплатоспроможності боржника без втручання останнім в оперативно-господарську діяльність керівних органів боржника.
Визначено необхідність застосовувати процедуру розпорядження майном боржника як до юридичних осіб (суб’єктів комерційного та некомерційного господарювання), так і до фізичних осіб – підприємців, що створить однаковий підхід до однієї групи суб’єктів економічних відносин у держави в разі тимчасової фінансової неплатоспроможності при порушенні справи про банкрутство та введення судової процедури розпорядження майном боржника.
Здійснено класифікацію заходів забезпечення майнових інтересів кредиторів, що застосовуються до боржника у процедурі розпорядження майном боржника, які використовуються при розгляді справ про банкрутство, серед яких відокремлено заходи, що ефективні у забезпеченні інтересів кредиторів, та заходи, які малоефективні при застосуванні на практиці.
Обґрунтовано необхідність вдосконалення положень ч. 7 ст. 22 Закону про банкрутство в частині надання права господарському суду за заявою розпорядника майна скасовувати арешти з майна боржника та інші обмеження, накладені в межах виконання судових рішень в інших справах (цивільних, господарських, кримінальних), що обґрунтовано створить підстави щодо відновлення оперативно-господарської діяльності боржника у процедурі розпорядження майном боржника.
Визначено, що визнання недійсними правочинів (договорів) у процедурі розпорядження майном є додатковим господарсько-правовим заходом, який спрямований на збереження й відновлення майнового становища боржника та захищає інтереси конкурсних кредиторів. Досліджено основні правові підстави, які відрізняють визнання правочинів недійсними за загальними положеннями ЦК України від визнання недійсним правочинів (договорів) і спростування майнових дій боржника у порядку ст. 20 Закону про банкрутство.
Визначено необхідність уточнити положення діючого законодавства щодо повернення майна в разі визнання судом правочинів (договорів) недійсними і при спростуванні майнових дій боржника у процедурі розпорядження майном, закріпивши положення у ч. 2, ч. 3. ст. 20 Закону про банкрутство про повернення майна до конкурсної маси боржника, а не ліквідаційної маси, і визначити права кредитора за спростованим договором або майновою дією отримати погашення боргу у ліквідаційній процедурі в четверту чергу задоволення, що вірно визначить правовій обов’язок і права контрагента за недійсним договором (правочином) або спростованою майновою дією.
Результати наукових досліджень, викладені у першому розділі дисертації, опубліковані автором у наукових статтях [88, с. 187-195; 89, с. 74-83; 90, с. 125-132].