1.3. Механізм забезпечення вимог кредиторів та їх майнових інтересів у судовій процедурі розпорядження майном боржника

Захист інтересів кредиторів, як сторони у справі про банкрутство, і створення подальших необхідних умов для відновлення фінансового становища боржника і збереження його майнових активів втілюється в судовій процедурі через відповідну систему заходів з нагляду та контролю.

Ч. 1 ст. 18 Закону про банкрутство визначає, що господарський суд за клопотанням сторін або учасників справи про банкрутство чи за своєю ініціативою вживає заходів щодо забезпечення вимог кредиторів.

Необхідно відмітити, що існує суттєва різниця від норми права, що містить ст. 18 і ст.19 Закону про банкрутство, яка визначає поняття мораторію на задоволення вимог кредиторів. Метою мораторію на задоволення вимог кредиторів у справі про банкрутство є захист боржника від кредиторів за вимогами, які виникли до порушення провадження у справі про банкрутство. Натомість, метою застосування заходів забезпечення вимог кредиторів у порядку ст. 18 Закону про банкрутство є захист кредиторів від недобросовісної поведінки боржника.

Закон про банкрутство передбачає комплексну систему заходів щодо забезпечення вимог кредиторів у процедурі розпорядження майном , які можна поділити на загальні, що застосовуються в підготовчому засіданні при порушенні справи про банкрутство (ст. 66, 67 ГПК України, ч. 9 ст. 16 Закону про банкрутство), і спеціальні, які визначені тільки ст. 18 Закону банкрутство, і застосовуються за клопотанням арбітражного керуючого, сторін, інших учасників провадження або з власної ініціативи суду.

Як вірно відмічає науковець П.Д. Пригуза, з порушенням справи про банкрутство встановлюються обмеження щодо суб’єктивного впливу певних осіб на об’єктивне буття підприємства, у зв’язку з чим поведінка членів органів управління боржника впорядковується на інтереси інших учасників провадження у справі про банкрутство, які вимагають від боржника такої поведінки і скеровують її, що сприяє вирішенню проблем неплатежу та завдань провадження [142, с.

У зв’язку з тим, що за своєю направленістю заходи забезпечення вимог є відмінними між собою, у тому числі й наслідками їх застосування, є наполегливою необхідність у проведенні їх класифікації, оскільки, по-перше, це – суто наукові, пізнавальні причини, оскільки глибоке та різнобічне пізнання процесів, які відбуваються у процедурі розпорядження майном боржника, вимагає не тільки загального розгляду, а й вивчення її окремих елементів, які у своєї сукупності створюють цю процедуру банкрутства, по-друге, проведення класифікації заходів забезпечення вимог кредиторів надасть можливість визначити заходи, що є обов’язковими (загальні) і повинні бути застосовані саме при порушенні провадження у справі про банкрутство, і спеціальні, які можуть бути застосовані в залежності від обставин виконання процедури розпорядження майном, по-третє, проведення їх класифікації визначить основні відмінності між заходами, які застосовуються у процедурі розпорядження майном боржника від заходів, що застосовуються у процедурах судової санації чи ліквідації, по-четверте, необхідність такої класифікації обумовлено й практичними цілями – удосконалення правозастосовної діяльності при застосуванні процедури розпорядження майном боржника.

Обов’язковими загальними заходами забезпечення вимог кредиторів для всіх боржників при порушенні справи про банкрутство є заборона боржнику і власнику майна (органу, уповноваженому управляти майном) боржника приймати рішення щодо ліквідації, реорганізації боржника, а також відчужувати основні засоби і предмет застави, які застосовуються, враховуючи приписи ст. 67 ГПК України та ч. 9 ст. 16 Закону про банкрутство. До основних обов’язкових заходів забезпечення вимог та інтересів кредиторів у процедурі розпорядження майном можливо віднести призначення судом арбітражного керуючого (розпорядника майна), який відповідно до судового рішення (ухвали) господарського суду забезпечує здійснення процедури розпорядження майном і вживає заходи для захисту майна боржника.

Що стосуються заходів, які передбачені ч. 1, ч. 2. ст. 18 Закону про банкрутство, то вони є у своєї підставі спеціальними і застосовуються залежно від результатів виконання процедури розпорядження майном боржника та інших факторів, які створюють обґрунтовані підстави для їх застосування. Проте, за будь – яких обставин, вжиття заходів щодо забезпечення вимог кредиторів у справі про банкрутство є правом суду, при цьому підстави застосування таких заходів мають ґрунтуватися на балансі інтересів боржника та його кредиторів і оцінюватися перш за все на достатніх доказах або обґрунтованих припущеннях, що невжиття відповідних заходів унеможливить або значно ускладнить задоволення грошових вимог кредиторів у подальших процедурах банкрутства.

У підтвердження вищенаведеного є правова позиція Пленуму Верховного суду України «Про судову практику у справах про банкрутство» від 18.12.2009 р., відповідно до п. 73 якого Верховним судом було доведено нижчестоящим судам, що у виборі заходів, які застосовуються для забезпечення вимог кредиторів, останні не повинні унеможливлювати здійснення оперативно-господарської діяльності боржника, тобто не повинні мати характер повної заборони на здійснення перерахування коштів, укладення угод, передачу майна, а при накладанні арешту на майно чи при введенні заборони розпорядження майном судам обов’язково необхідно зазначати конкретне майно щодо якого вживаються заходи забезпечення та визначати конкретні дії, які забороняються вчиняти органам управління боржника [138].

Враховуючи вищенаведене, у поділ заходів забезпечення вимог кредиторів у процедурі розпорядження майном боржника можуть бути покладені різні кваліфікаційні підстави:

За критеріями визначення їх в нормативних актах заходи забезпечення вимог кредиторів у процедурі розпорядження майном боржника можуть поділяться на: загальні, які передбачені ст. 67 ГПК України, ч. 9 ст. 16 і можуть бути застосовані у процедурі розпорядження майном, і спеціальні, що визначені тільки положеннями ч. 15 ст. 16 і ст. 18 Закону про банкрутство.

За критерієм їх змісту та направленості, що зобов’язують здійснити або не здійснювати правову дію, заходи можна поділити на господарсько – правові, які зобов’язують боржника передати цінні папері, майно, інші цінності на зберігання третім особам; вчинити або утримуватися від вчинення певних дій або вжити інші заході для збереження майна боржника (ч. 1 ст. 18 Закону про банкрутство), забороняють керівнику боржника (орган управління боржника) без погодження з розпорядником майна укладати правочини (договори), перелік яких визначений в ч. 8 ст. 22 Закону про банкрутство; організаційно-правові, що передбачають відсторонення (усунення) керівника боржника від посади та покладення тимчасово виконання обов'язків боржника на розпорядника майна (ч. 2 ст. 18 Закону про банкрутство), припинення повноважень керівника боржника або виконавчих органів його управління (ч. 12, 13 ст. 22 Закону про банкрутство), якщо ними не вживаються заходи щодо забезпечення збереження майна боржника, створюються перешкоди діям розпорядника майна чи допускаються інші порушення законодавства; реорганізаційно-правові, які позбавляють права орган управління боржника без згоди розпорядника і до припинення процедури розпорядження майном приймати рішення про ліквідацію або реорганізацію боржника, створення юридичних осіб, їх філій і представництв, або про участь в інших юридичних особах, виплату дивідендів, проведення боржником емісії цінних паперів, про вихід зі складу учасників боржника юридичної особи, про придбання в акціонерів раніше випущених акцій боржника (ч. 5, 6 ст. 22 Закону про банкрутство).

За критерієм, що створюють підстави відновлення господарської діяльності боржника, заходи можна поділити на ті, що скасовують обмеження та арешти щодо розпорядження майном боржника, після порушення справи про банкрутство та введення процедури розпорядження майном боржника, якщо такі обмеження або арешти перешкоджають господарської діяльності боржника та відновленню його платоспроможності (ч. 7 ст. 22 Закону про банкрутство), і заходи, що передбачають можливість накладення з моменту порушення справи про банкрутство арешт на майно боржника (ч. 15 ст. 16 Закону про банкрутство) або арешт на конкретне рухоме майно боржника (ч. 1 ст. 18 Закону про банкрутство) з метою забезпечення інтересів конкурсних кредиторів у справі про банкрутство.

За критерієм суб’єкта, що має повноваження на подання письмових клопотань до суду про вжиття заходів забезпечення вимог кредиторів у процедурі розпорядження майном боржника, – конкурсні кредитори, учасники провадження, розпорядник майна, за власною ініціативою – господарський суд, у провадженні якого знаходиться справа про банкрутство (ч. 1 ст. 18, ч. 7. ст. 22 Закону про банкрутство).

Для реального й ефективного забезпечення вимог кредиторів у процедурі розпорядження майном суд направляє копію ухвали про вжиття заходів щодо забезпечення вимог кредиторів установам, що здійснюють облік нерухомого майна (органам державної реєстрації речових прав за місцем знаходження нерухомого майна), рухомого майна – транспортних засобів (органам УМВС України за місцезнаходженням (місцем проживання) боржника), установам банків, що обслуговують рахунки боржника, незалежним реєстраторам, особам, які ведуть облік цінних паперів, що належать боржнику (зберігачу, депозитарію, утримувачу), державним нотаріальним конторам, приватним нотаріусам, що мають повноваження здійснювати державну реєстрацію іпотек та обтяжень рухомого майна (абз. 3 ч. 16 ст. 16 Закону про банкрутство).

Заходи забезпечення вимог кредиторів у процедурі розпорядження майном боржника діють до дня введення судом процедури санації і призначення керуючого санацією або до винесення судом постанови про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури і призначення ліквідатора, або до припинення провадження у справі, проте суд має право скасувати або змінити заходи щодо забезпечення вимог кредиторів до настання вищевказаних обставин (ч. 3 ст. 18 Закону про банкрутство).

Необхідно відмітити, що заходи забезпечення вимог кредиторів, що застосовуються у процедурі розпорядження майном, є попередніми й підготовчими. Такі заходи як у своєї сукупності, так і окремо направлені на захист інтересів кредиторів, на забезпечення збереження й ефективного використання майнових активів боржником, на визначення фінансового становища боржника і створюють підстави для визначення подальшої наступної судової процедури банкрутства. Натомість заходи, що застосовуються у процедури судової санації, складаються з організаційно-господарських, фінансово-економічних, правових, технічних умов (ч. 2-5 ст. 28 Закону про банкрутство), і є основними, які у своєї сукупності направлені на відновлення платоспроможності боржника та запобігання визнанню боржника банкрутом. Такі заходи обов’язково визначаються при затвердженні плану санації (ст. 29 Закону про банкрутство). У процедурі ліквідації заходи, навпаки, направлені лише на задоволення вимог кредиторів шляхом продажу майна боржника (ч. 1 ст. 37 Закону про банкрутство).

Виходячи з судової практики розгляду справ про банкрутство, можливо говорити про ефективні заходи забезпечення вимог кредиторів у процедурі розпорядження майном боржника, що створюють обґрунтовані підстави охорони і збереження майна боржника й захищають майнові інтереси кредиторів у справі, до яких можливо віднести: накладення арешту на нерухоме та рухоме майно боржника, заборона керівнику боржника без погодження з розпорядником майна укладати правочини (договори), відсторонення керівника боржника від посади. Неефективні, що не сприяють захисту прав боржника та інтересів кредиторів, оскільки законодавцем не визначений відповідний порядок і механізм, що створює й забезпечує можливість їх виконання у процедурі банкрутства. До таких заходів забезпечення можливо віднести передачу на зберігання майно та інші цінності боржника третім особам, заборона керівнику на укладання інших значних правочинів.

На підставі вищенаведеного дисертант доходить висновку про необхідність вдосконалення заходів забезпечення вимог кредиторів у справі про банкрутство. Зокрема, у разі відсторонення керівника боржника від посади (ч. 2 ст. 18 Закону про банкрутство) необхідно, враховуючи положення ст. 46 (відсторонення від роботи) Кодексу законів про працю України (далі – КЗОТ України), при припиненні повноважень керівника (ч. 12 ст. 22 Закону України) необхідно враховувати положення глави ІІІ (Трудовий договір) КЗОТ України [70], що створить підстави захисту трудових інтересів керівника боржника. Також необхідно вдосконалити положення ч. 7 ст. 22 Закону про банкрутство, що надають право господарському суду за заявою розпорядника майна скасовувати будь-які арешти майна боржника та інші обмеження, оскільки законодавством України не визначено правових підстав щодо можливості скасування господарським судом арештів, які накладені в межах виконання судових рішень в інших справах (цивільних, господарських, кримінальних), що обґрунтовано створює підстави, які унеможливлюють відновлення господарської діяльності та платоспроможності боржника.

Підводячи підсумок, можна сказати, що останнім часом національний інститут банкрутства зазнав еволюції в напрямку змін пріоритетів у сфері банкрутства – від однобокої мети найбільш повного задоволення вимог кредиторів за допомогою лише процедури судової ліквідації до повороту в бік спроби спочатку реабілітувати бізнес боржника, застосовуючи до боржника реабілітаційні (відновлюючи) процедури банкрутства. У цьому ракурсі нове значення набувають заходи забезпечення вимог кредиторів, що застосовуються у судової процедури розпорядження майном, за допомогою яких створюється розумний компроміс інтересів кредиторів і боржника у справі про банкрутство, здійснюється контроль і нагляд за господарською діяльністю боржника, зберігається майно боржника та виявляються реальні правові підстави для відновлення платоспроможності боржника – суб’єкта підприємницької діяльності й задоволення вимог кредиторів у процедурах санації, мирової угоди або ліквідації.

У ст. 16 ЦК України визначено способи захисту майнових прав і інтересів. Одним із таких дієвих механізмів заходів захисту інтересів кредиторів у справі про банкрутство є визнання недійсними правочинів і спростування майнових дій боржника (ст. 20 Закону про банкрутство). У науковій літературі, що досліджує питання визнання недійсними угод у процедурах неплатоспроможного боржника, визначається як один з найефек­тивніших способів захисту інтересів кредиторів, які наділяються відповідними правовими засобами, оспорювання дій недоброзичливих боржників [39, с. 35-39]. Юридичні підстави щодо оспорювання угод в конкурсному процесі, як зазначав Г.Ф. Шершеневич, безпосередньо витікають з інтересів суспільного кредиту, для чого саме в інтересах конкурсних кредиторів законодавець допускає можливість невизнання майнових наслідків угод, законно вчинених неспроможним боржником із третіми особами [202, с. 266-267]. Отже, право на оскарження правочинів боржника, що надається конкурсним кредиторам, розпоряднику майна у процедурі розпорядження майном боржника, виступає як допоміжний засіб захисту прав та інтересів кредиторів і є «... інструментом, за допомогою якого рух майна на обтяження конкурсної маси перед або після відкриття банкрутства міг бути повернений назад з метою збагачення конкурсної маси» [6, с. 92-94].

Дисертантом проведене дослідження щодо визнання недійсними угод у процедурі банкрутства доктринальних поглядів науковців, історичних джерел, проаналізовані окремі іноземні джерела в порівняльному аспекті й відмічається наступне.

Використання правового механізму недійсності угод боржника має глибокі історичні корені й бере свій початок ще з конкурсного права Древнього Риму, відповідно до якого кредитор мав право ставити питання щодо спростування майнових дій (угод) відносно майна боржника при оголошенні його неспроможним. Так, кредитору надавався судовий захист у вигляді поворотних позовів. Це позов (action Pauliana) проти боржника і осіб, причетних до розтрати майна, яке відбулося внаслідок оману. Такі дії неплатоспроможного боржника при укладенні угоди повинні бути здійснені зі злим умислом і спричиняти шкоду кредиторам, якщо боржник, маючи перед кредиторами борги, свідомо відчужує майно і, як наслідок, зменшуючи долю кредиторів, яка могла бути направлена на погашення їх вимог. Якщо кредитор не міг доказати наявний умисел боржника чи його контрагента при укладенні угоди, кредитору надавалося право на поворотний позов (action іnfactum) наслідком зобов’язання боржника чи контрагента добровільно задовольнити вимогу кредитора в межах наявного збагачення від такої угоди [84, с. 149-156].

У подальшому у ХІХ ст. з розвитком відносин неспроможності було сформульовано декілька основних теорій, що обґрунтовували юридичні підстави для конкурсного піклувальника або конкурсного управління визнавати угоди недійсними, які були укладені неплатоспроможним боржником до оголошення його банкрутом.

Посилаючись на дослідника конкурсного процесу Г.Ф. Шершеневича, можливо визначити чотири головні теорії, які визначали підстави визнання угод недійсними – це деліктна теорія, квазіделіктна теорія, легальна теорія, теорія виконавчої сили [204, с. 339-342]. Відповідно до цих теорій обґрунтовувалося можливість визнання договорів недійсними внаслідок припущення наявності у контрагентів за договором проступку у вигляді оману чи умислу, який був направлений на зменшення майна у боржника, (деліктна теорія); встановлювалося, що хоча третя особа і не діяла з прямим умислом, проте все ж контрагент за укладеною угодою діяв зловмисно на користь кредиторів боржника (квазіделіктна теорія); визначалося, що є закон, який регулює правовідносини з банкрутством, що розповсюджує свою дію і на зобов’язальні правовідношення між конкурсними кредиторами та третьою особою (легальна теорія); встановлювалося, що визнання недійсним договорів у конкурсному провадженні – є додатковим заходом виконання судових рішень в інтересах кредиторів, що продовжує розповсюджуватися в подальшому на майно та інші цінності, які вибули з загальної конкурсної маси боржника напередодні відкриття конкурсного провадження (теорія виконавчої сили).

Якщо звернутися до сучасного досвіду зарубіжного законодавства про банкрутство, що передбачає можливість оспорювання угод боржника при його неплатоспроможності, то можна побачити, що, наприклад, у США частіше переглядаються угоди, які завдали збитки кредиторам у вигляді зменшення конкурсної маси та ті, що були здійснені боржником з наміром приховування майна (параграфи 554-549 глави 5 Кодексу про банкрутство США ). Право на оспорювання угод надається довірчому керуючого, кредиторам у випадках, якщо такі угоди були укладені протягом 90 днів до дати подання заяви про банкрутство і свідчать про перевагу в разі передачі майна кредиторові (параграф 547), про обманну передачу майна та підроблені зобов’язання (параграф 548), угоди, які є неоформлені або незареєстровані (параграф 549) [211]. У Німеччини відповідності до параграфів 129, 147, 311 Положення про неспроможність від 05.10.1994 р. передбачено, що угоди, які вчинені до порушення провадження у справі про неспроможність та угоди, що вчинені після порушення справи про неспроможність, і які завдають збитки конкурсним кредиторам можуть бути спростовані конкурсним керуючим. Також цим актом (параграфи 130-143) визначено випадки та підстави визнання недійним угод боржника [105, с. 205, 206, 210]. У Великій Британії питання оскарження угод, вчинених боржником детально врегульовані у статтях 238-244 статуту парламенту Іnsolvency Act 1986 р. [213], за якими визнаються недійсними угоди, якщо за ними боржник отримав недостатню зустрічну компенсацію (ст.238), угоди боржника з перевагою (ст. 239), угоди - позики, що є кабальними (ст.244). У Франції недійсність угод регламентується ст.107-110 Loi №85-89 du 25 janvier 1985 (далі – Закон № 85-89) [214], згідно яких визнаються недійсним угоди, відповідно до яких боржник виконав зобов'язання раніше встановленого строку, передав майно у депозит при відсутності рішення суду, здійснив безоплатне відчуження майна або виконав зобов'язання раніше встановленого строку їх сплати тощо. Статтею L. 632-1 Комерційного кодексу Франції суд має право визнати недійсними угоди, які укладені протягом шести місяців, що передували дати припинення платежів [72, с. 490].

Таким чином, іноземне законодавство про банкрутство детально регулює питання з оспорювання угод боржника, що становить одну з пріоритетних задач конкурсного управління.

Проблеми недійсності угод боржника були предметом досліджень таких авторів, як: В.Ф. Попондопуло [123, с. 217-226], В. Хімічев [192, с. 91-104], Т.В. Басалюк [7, с. 187-191], Б.М. Поляков, враховуючи судову практику Верховного суду України за попереднім Законом про банкрутство в редакції від 30.06.1999 р., сформулював основні ознаки спростування майнових дій боржника у процедурах банкрутства та визначив співвідношення норм цивільного права зі спеціальними нормами законодавства про банкрутство [71, с. 107-123].

За раніше діючим Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» в редакції від 30.06.1999 р. [52] визнавати недійсними угоди боржника можливо було з підстав, якщо угода була укладена з заінтересованими особами, чим було завдано збитки кредиторам, правочин був здійснений у «підозрілій період» до порушення провадження у справі про банкрутство (ч. 10, ч. 11. ст. 17 цього Закону). Ініціатором оскарження угод був арбітражний керуючий (керуючий санацією та ліквідатор). Проте наявність прогалин у вищевказаному Законі про банкрутство та наявності різної судової практики застосування норми ст. 17 цього Закону не надавали можливості відтворення цього інституту як найефективнішого засобу щодо консолідації конкурсної маси боржника та задоволення вимог кредиторів.

У сучасних умовах відповідно до ч. 4 ст. 10 та ч. 1 ст. 20 Закону про банкрутство визначено загальне правило, що правочини (договори) або майнові дії боржника, які були вчинені боржником після порушення справи про банкрутство або протягом одного року, що передував порушенню справи про банкрутство, можуть бути відповідно визнані недійсними або спростовані господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою конкурсного кредитора, арбітражного керуючого (розпорядника майна), керуючого санацією (ч. 5 ст. 28 Закону про банкрутство), ліквідатора (ч. 2 ст. 41 Закону про банкрутство), комітету кредиторів (ч. 8 ст. 26 Закону про банкрутство).

Право на визнання недійсними угод або спростування майнових дій боржника виникає після порушення провадження у справі про банкрутство господарським судом (ст. 16 Закону про банкрутство) та введення судом процедури розпорядження майном, оскільки з цього часу до неплатоспроможного боржника застосовується особливий правовий режим, який змінює весь комплекс юридичних правовідносин боржника, що обумовлено специфікою відносин банкрутства.

З урахуванням вищевказаного можливо визначити, що предметом правового регулювання інституту недійсним правочинів (договорів) або спростування майнових дій боржника у процедурі розпорядження майном у справі про банкрутство є порядок та умови оскарження договорів (правочинів) або майнових дій (актів), що виникають у зв’язку з поверненням до конкурсної маси майна боржника.

Необхідно відмитими, що право на подання заяви про визнання недійсним угод боржника у справі про банкрутство мають тільки учасники провадження у справі про банкрутство. У процедурі розпорядження майном це право мають конкурсні кредитори, вимоги яких включені до реєстру вимог кредиторів на попередньому засіданні, арбітражний керуючий (розпорядник майна) (ч. 4 ст. 20 Закону про банкрутство), комітет кредиторів в особі голови комітету кредиторів (ч. 8 ст. 16). Разом із тим, на думку автора, оскільки керівнику боржника у процедурі розпорядження майном боржника не заборонено здійснювати оперативно-господарську діяльність боржника, останній, як учасник процедури розпорядження майном боржника, не обмежений правом самостійно подавати заяви про визнання недійсним правочинів за спеціальними підставами, які визначені у ст. 20 Закону про банкрутство. Проте кредитори, вимоги яких забезпечені майном боржника (майнового поручителя), негрошові кредитори не мають такого права, оскільки їх матеріально-правовій інтерес задовольняється за рахунок індивідуально визначеного майна боржника за межами провадження у справі про банкрутство.

За нормою ст. 20 Закону про банкрутство об’єктом оспорювання є правочини (договори), що були укладені боржником у відповідності до загальних вимог, визначених у Цивільному та Господарському кодексах України, додержання яких є необхідним для чинності правочину (договору), що регламентує ст. 203, 215, 216 ЦК України, ст. 179 ГК України, майнові дії боржника, рішення керівника боржника, акти органів управління боржника, які були вчинені боржником після порушення справи про банкрутство або протягом одного року, що передував порушенню справи про банкрутство. Причому такі правочини або майнові дії боржника мають сумнівний характер з точки зору відповідності його чесним звичаям у господарському обороті, переслідують мету обмеження інтересів кредиторів, містять елементи зловживання правом, оман або інші шахрайські дії з майном боржника, що приводить до зменшення об’єму майна боржника та завдають шкоди кредиторам.

З вищенаведеного слідує, що, якщо правочин, який укладений боржником з контрагентом у вищезазначений підозрілий період має вади волі або волевиявлення, розпоряднику майна або кредитору необхідно звертатися, враховуючи приписи п. 7 ст. 12, 16 ГПК України та ч. 4 ст. 10 Закону про банкрутство із заявою про визнання недійсними правочинів на загальних підставах, визначених ст. 15-236 ЦПК України [199] до місцевого суду загальної юрисдикції, якщо однією зі сторін за договором є фізична особа, або з позовною заявою у порядку господарського судочинства у відповідності до вимог ст. 1 ГПК України, оскільки, норма ст. 20 Закону про банкрутство не передбачає порядку визнання правочинів (договорів) недійсними на загальних підставах, передбачених Цивільним і Господарським кодексами України. Крім того, господарські суди, розглядаючи заяву про визнання недійсним правочину (договору), яким не додержано в момент вчинення вимог ст. 203, 215 ЦК, повинні застосовувати тільки ті статті або відповідні частини статей ГПК, що регулюють виключно рішення господарських спорів у позовному провадженні. Такими, зокрема, є статті, які визначають коло учасників позовного провадження (ст. 18, 21, 22-27 ГПК України). Натомість учасниками судового процесу у справах про банкрутство є особи, які визначені Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (п. 1. Постанови Пленуму ВГСУ від 26.12.2011 р. № 18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судоми першої інстанції» [140]), до складу яких не входять сторони, що визначені у ст. 21, 22-27 ГПК України. Зазначене говорить про те, що судовий процес, наявний у відносинах банкрутства, є більш спрощений і не передбачає можливості залучення всього арсеналу правових заходів, що застосовують у позовному провадженні (інститут відповідачів і третіх осіб, механізм зустрічного позову тощо), оскільки судове провадження у справі про банкрутство повинно бути бездоганно формалізованим і зрозумілим, адже останнє зачіпає стабільність майнового обороту в державі.

Таким чином, для того, щоб господарський суд у межах провадження у справі про банкрутство мав повноваження з розгляду заяв про визнання недійсним правочинів на загальних підставах, необхідно про це прямо зазначити у ст. 20 Закону про банкрутство й визначити процесуальний порядок розгляду таких заяв, зокрема, правовій статус сторін і учасників, форму та зміст такої заяви.

У процедурі розпорядження майном боржника на таких ж підставах, які визначені у ст. 20 Закону про банкрутство, можуть бути спростовані майнові дії боржника, що приводять до зменшення майнових активів боржника. У цивільному праві досить давно обговорюється проблема класифікації правомірних юридичних дій, до яких, крім угод (правочинів), відносять індивідуальні акти, юридичні вчинки, дії, що створюють об’єктивований результат [2, с. 405-406]. Дисертант проаналізував висновки П.Д. Пригузи щодо майнових дій боржника як виду юридичних дій [142, с. 286-287], думку науковця О. Беляневич, яка, напроти, вважає, що недійсним може бути лише сам правочин, а не його форма, оскільки сучасна теорія права та теорія конкурсного процесу не надає обґрунтування щодо поняття терміну «спростування майнових дій», тому необхідно змінити назву ст. 20 Закону про банкрутство на «Оспорювання правочинів боржника» [11, с. 40-45]. Власна думка дисертанта щодо вищезазначеного питання приводить до такого висновку. Спростування майнових дій боржника в судовій процедурі розпорядження майном є однією з форм оспорювання юридичних вчинків, пов’язаних з волевиявленням боржника щодо розпорядження своїм майном, які створюють об’єктивований результат. Такі дії боржника спричиняють юридичні наслідки у вигляді зменшення майнової сфери неплатоспроможного боржника. Оскільки виведення активів відбувається шляхом виконання зобов’язань між сторонами, саме для банкрутства становиться важливим забезпечити можливість оспорювання такого виконання з метою наповнення конкурсної маси неплатоспроможного боржника та найповнішого задоволення вимог кредиторів. У зв’язку з чим слід погодитися з висновками О. Беляневич щодо зміни назви ст. 20 Закону про банкрутство, оскільки тільки узгодженість приписів норм права неспроможності із суміжними інститутами права має гарантувати інтеграцію інституту неспроможності до національної системи права.

За нормою ст. 20 Закону про банкрутство у процедурі банкрутства спростовувати можливо договори (правочини), відповідно до яких боржник безоплатно здійснює відчуження майна, що йому належить, або відмовляється від власних майнових вимог чи приймає на себе зобов’язання без відповідних майнових дій від іншої сторони. Це, зокрема, договори дарування (нерухомого та рухомого майна), купівлі-продажу, позики, застави тощо, оскільки такі правочини не можуть здійснені добросовісним боржником після припинення платежів у зв’язку з тим, що ціллю боржника у цей період повинно бути пошук і знаходження необхідних заходів, направлених на задоволення вимог кредиторів за рахунок майна боржника, а не створення підстав для зменшення майнових активів. Іншими видами правочинів, що підпадають під норму ст. 20, є: правочини або майнові дії, відповідно до яких боржник виконує майнові зобов’язання раніше встановленого строку. Наділяючи правом оспорювати уповноваженим суб’єктом такі правочини або майнові зобов’язання (грошові або речові) боржника, законодавець керується поглядом на те, що дострокове виконання таких зобов’язань боржником є актом ненормальним у звичайному господарському обігу, яке викликає сумніви в його істинній цілі, особливо в умовах, коли боржник зупинив виконання грошових зобов’язань перед іншими кредиторами. Тут має місце і передбачення того, що боржник зробив це свідомо на користь іншого кредитора, у зв’язку з чим така угода протирічить основним засадам справедливого й рівномірного задоволення вимог усіх кредиторів, що є основною домінантою провадження у справі про банкрутство. Також згідно з вимогами ст. 20 можливо спростовувати правочини або майнові дії, відповідно до яких боржник до порушення справи про банкрутство взяв на себе зобов’язання, в результаті чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов’язань перед іншими кредиторами повністю або частково стало неможливим. Ціль укладення таких правочинів боржником – нанесення з підстав необережності або умислу шкоди кредиторам, якщо виконання зобов’язань за договором викликало і створило наявність ознак неплатоспроможності боржника (ч. 3 ст. 10 Закону про банкрутство) або наявність ознак загрози його неплатоспроможності (ч. 5 ст. 11 Закону про банкрутство). Правом на спростування також підпадають правочини або майнові дії, відповідно до яких боржником було здійснено відчуження або придбано майно за цінами відповідно нижчими або вищими від ринкових, за умови, що в момент прийняття зобов’язання або внаслідок його виконання майна боржника було (стало) недостатньо для задоволення вимог кредиторів або боржником за договором було оплачене кредитору або прийнято майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів до боржника перевищувала вартість його майна. Отже, внаслідок укладення таких правочинів або їх виконання у боржника стало недостатньо майнових активів для задоволення вимог його кредиторів (наявність ознак неоплатності боржника перед кредиторами).Також до спростування підпадають правочини або майнові дії, відповідно до яких боржник прийняв на себе заставні зобов’язання для забезпечення виконання грошових вимог. За загальним правилом застава або іпотека укладається в момент укладання основного договору. Якщо укладання договору застави або іпотеки здійснюється пізніше або укладається договір майнової поруки (іпотеки) в забезпечення виконання грошових зобов’язань іншої юридичної особи, особливо в умовах зупинення боржником виконання грошових зобов’язань перед кредиторами, це викликає підозру того, що боржник це зробив зловмисно з метою вилучення речі з загальної ліквідної маси на корить самого боржника або іншого кредитора.

Як вбачається зі змісту ч. 2 ст. 20 Закону про банкрутство у разі визнання недійсними правочинів (договорів) або спростування майнових дій боржника на підставах, передбачених частиною першою цієї статті, кредитор зобов’язаний повернути в ліквідаційну масу майно, яке він отримав від боржника, а у разі неможливості повернути майно в натурі - відшкодувати його вартість у грошових одиницях за ринковими цінами, що існували на момент здійснення правочину або вчинення майнової дії. Необхідно звернути увагу на те, що законодавець вказує на обов’язок контрагента боржника за недійсним договором повернути майно в ліквідаційну масу, а ні до конкурсної маси. Проте такі правові наслідки повернення майна повинно бути не тільки до ліквідаційної маси, а і до конкурсної маси, оскільки розгляд заяв про визнання недійсним правочинів або майнової дії відбувається у процедурі розпорядження майном боржника. За таких умов можливо зробити висновок про необхідність внесення змін до ч. 2 ст. 20 Закону про банкрутство в частині напрямку повернення майна в разі визнання судом правочинів боржника недійсними або спростування майнових дій у процедурі розпорядження майном до конкурсної маси боржника, що правильно визначить правові наслідки та обов’язок сторони за недійсним договором в цієї процедурі.

Частиною 3 ст. 20 Закону про банкрутство визначено, що сторона недійсного правочину (договору) або спростованої майнової дії (кредитор) після сплати грошей або повернення майна, що були отримані від боржника, має право вибору: погашення свого боргу в першу чергу у процедурі банкрутства (тобто в ліквідаційної процедурі) або виконання зобов’язання боржником у натурі після припинення провадження у справі про банкрутство. Тут мається на увазі випадки припинення провадження у справі, коли затверджується звіт керуючого санацією у зв’язку з виконанням боржником плану санації і відновленням платоспроможності боржника (п. 4 ст. 83 Закону про банкрутство) або укладається з боржником мирова угода ( ч. 5 ст. 83) чи боржник виконує усі зобов’язання перед кредиторами (ч. 7 ст. 83 Закону про банкрутство) і має права продовжувати здійснювати підприємницьку діяльність. У науковій літературі звертається увага на те, що такий підхід законодавця є недостатньо виважений, оскільки більшість угод боржника, що визнаються недійсними здійснюються навмисно, з метою виведення активів боржника та за змовою з кредиторами. Отже, якщо такі кредитори отримують право на погашення боргу у першу чергу у процедурі банкрутства, то це не буде відповідати загальним засадам і меті конкурсного процесу, у зв’язку з чим слід понизити черговість задоволення вимог кредиторів, а саме, після задоволення вимог кредиторів третьої черги у процедурі банкрутства [19, с. 10].

Проведеним дослідженням можливо визначити основні підстави, які відрізняють загальні положення про визнання правочинів недійсними, що визначено у ст. 203, ст. 215 ЦК України [198], ст. 208 ГК України [25], від правових підстав визнання недійсним правочинів (договорів) і спростування майнових дій боржника у порядку ст. 20 Закону про банкрутство.

По-перше, підсудність справ у спорах про визнання недійсними договорів на загальних підставах, встановленими ст. 215, 216 ЦК України, визначається з урахуванням ст. 15 ГПК України за місцезнаходженням сторони, зобов’язаної за договором здійснити на користь другої сторони певні дії. Проте підсудність справ у майнових спорах на спеціальних підставах, визначених ст. 20 Закону про банкрутство, визначається виключно за містом знаходження справи про банкрутство боржника у місцевому господарському суду (ст. 16 ГПК України).

По-друге, підставами визнання правочинів (договорів) недійсними відповідно до положень ст. 215 ЦК України є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1-3, ч. 5 та ч. 6 ст. 203 ЦК України. Проте підставами визнання правочинів (договорів) недійсними і спростування майнових дій боржника у процедурах банкрутства є перелік визначених законодавцем норм, що прямо передбачені ч. 1 ст. 20 Закону про банкрутство. Отже, визнання недійсним правочинів (договорів) боржника є тим господарсько-правовим заходом, який спрямований на збереження майна боржника й істотно відрізняється від підстав визнання недійсним правочинів у цивільному та господарському законодавстві.

По-третє, правові наслідки недійсності правочинів (договорів) за ст. 216 ЦК України, ст. 208 ГК України і ст. 20 Закону про банкрутство різні. Зокрема, у разі визнання недійсності договору на загальних підставах, передбачених в ЦК України та ГК України, кожна зі сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала, а в разі неможливості такого повернення відшкодувати вартість того, що одержано (реституція). Натомість, за положеннями ч. 2 ст. 20 Закону про банкрутство у разі визнання недійсним правочину (договору) або спростування майнової дії боржника, кредитор за спростованим договором або дією зобов’язаний повернути майно або відшкодувати вартість цього майна не боржнику, а передати майно або грошові кошти до загальної конкурсної чи ліквідаційної маси боржника (банкрута).

По-четверте, право на подання заяви про визнання недійсним правочину до господарського суду за загальними підставами є у сторони за договором (правочином), право якої порушено. Проте право на оспорювання правочину або майнової дії відповідно до ст. 20 Закону про банкрутство безпосередньо не витікає з правовідносин, що пов’язує боржника і кредитора (сторін договору), воно лише виступає як додатковий засіб захисту прав конкурсних кредиторів у справі про банкрутство, у зв’язку з чим подавати заяви про визнання недійсним правочину або майнової дії у процедурі розпорядження майном має право конкурсний кредитор, арбітражний керуючий (розпорядник майна), комітет кредиторів.

На підставі вищенаведеного робимо висновок, що потребує обов’язкового законодавчого уточнення у зв’язку з відсутністю прямої вказівки у ст. 20 Закону про банкрутство наявність права за учасниками провадження у справі про банкрутство на подання заяв до суду про визнання недійсним правочинів у справі про банкрутство, які вчинені боржником з порушенням загальних вимог цивільного законодавства ч. 1-3, ч. 5 ст. 203 ЦК України, ст. 215, 216 ЦК України.

Потребує внесення змін до п. 7 ст. 12 ГПК України та ч. 4 ст. 10 Закону про банкрутство, в яких необхідно визначити, що якщо відносно боржника порушено справу про банкрутство, розгляд спорів з майновими вимогами до боржника, у тому числі спорів про визнання недійсним правочинів, спростування майнових дій боржника, визнання права власності, витребування майна з чужого незаконного володіння тощо, здійснюється виключно у межах судового провадження у справі про банкрутство. Це надасть можливість чітко визначити виключну підсудність (ст. 16 ГПК України) розгляду таких спорів у межах провадження у справах про банкрутство і склад учасників таких правовідносин.

Потребує внесення змін до ч. 9 ст. 22 Закону про банкрутство, в якій наділити розпорядника майна у процедурі розпорядження майном повноваженнями на подання заяв про визнання недійсними актів, укладених боржником у порушення порядку, встановленого цим Законом, про визнання недійсним актів, прийнятих у процедурі розпорядження майном органами управління боржника стосовно зміни організаційно-правової форми боржника, що укладені без погодження з розпорядником майна, що надасть можливість зосередити розгляд таких спорів саме у межах провадження у справі про банкрутство, враховуючи приписи ч. 4 ст. 10 Закону про банкрутство.

Потребує внесенню змін до ч. 2 ст. 20 Закону про банкрутство в частині напрямку повернення майна в разі визнання судом угоди боржника недійсною у процедурі розпорядження майном до конкурсної маси боржника, що вірно визначить правові наслідки й обов’язок контрагента за недійсним договором.

Вдосконаленню потребує ч. 3 ст. 20 Закону про банкрутство, в якій передбачити, що кредитор за недійсним правочином (договором) або спростованою майновою дією має право погашення свого боргу в четверту чергу у процедурах санації або ліквідації, що запобігатиме здійсненню недобросовісних дій з боку як кредитора, так і боржника.