Особливості комплексного розвитку продуктивних сил в ринковому середовищі господарювання
З’ясувавши основні ознаки, переваги й недоліки формування й функціонування територіального господарства на засадах комплексного розвитку в адміністративно-плановій економіці, необхідно визначити сутність, поняття та особливі ознаки комплексного розвитку господарства в умовах ринку, точніше — соціально орієнтованої ринкової економіки.
Перш за все в даному випадку треба зазначити, що явище комплексного розвитку продуктивних сил нерозривно пов’язане з територіальною організацією виробництва, яка є первинним по відношенню до комплексного розвитку соціально-економічним явищем. При цьому не зовсім правомірно ототожнювати ці два поняття. Територіальну організацію можна розглядати з двох боків — як цілеспрямовану та керовану систему територіального поділу праці в народному господарстві країни й у кожному її регіоні, а також як відповідний цій системі процес розміщення й розвитку продуктивних сил. За своїм фізичним змістом територіальна організація господарства являє собою цілеспрямоване та впорядковане у часі просторове розміщення компонентів продуктивних сил суспільства. Комплексний розвиток, у свою чергу, є наслідком цілеспрямованої територіальної організації господарства регіону.
У свій час радянською школою економістів, які висунули й розвинули теорію комплексного розвитку продуктивних сил, заперечувалася органічна притаманність явища територіальної організації господарства ринковій системі господарювання, а цілеспрямована, планова територіальна організація господарства декларувалася явищем, внутрішньо притаманним лише соціалістичному способу виробництва з найвищим рівнем усуспільнення праці. Капіталістичному ж ладу приписувалася або відсутність чіткої цілеспрямованої те-
Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України риторіальної організації господарства, або лише її стихійна “самоорганізація”, як віддзеркалення боротьби інтересів монопольних виробників (в т.з.
“імперіалістичній” фазі розвитку). Такі твердження у цілому знаходилися в прямому зв'язку з поглядами класиків марксизму-ленінізму, які, однак, достатньо вірно для свого часу відображали соціально-економічне становище країн епохи класичного та монополістичного капіталізму та (другої половини ХІХ — першої половини ХХ сторіччя). Економічною історією цього періоду дійсно підтверджується теза про незначний рівень розвитку управління територіальною організацією господарства на рівні держав, що призвело до ряду кризових явищ в економіці, політичному житті, соціальному бутті суспільства тощо. В числі інших причиною Великої кризи 30-х років стали саме некеровані процеси територіальної “самоорганізації” суспільного виробництва. У багатьох країнах, що розвиваються й зараз процеси територіальної організації господарства знаходяться на стадії початкових спроб державного регулювання, навіть без ознак програмованого розвитку. Особливо характерний для країн африканського континенту некерова- ний розвиток територіальної організації суспільного виробництва є першорядним чинником появи найзначніших у світі територіально-господарських диспропорцій розвитку продуктивних сил і економічної й соціально-політичної проблемності цього регіону загалом.Проте, починаючи з 30-х років минулого сторіччя, активне втручання державних органів влади в процеси економічного розвитку регіонів, у т.ч. й у територіальну організацію господарства, спостерігалося у більшості розвинутих країн світу. Загострені Другою світовою війною, ресурсною кризою індустріального суспільства, руйнуванням світової колоніальної системи та біполярним політичним протистоянням соціалістичного табору й країн з ринковою структурою економіки проблеми територіального розвитку в усіх розвинутих країнах на протязі останніх 40-50 років вже прямо вирішувалися методами державного регулювання, цільового програмування, активних ор-
ганізаційно-економічних механізмів розвитку (створенням спеціальних економічних зон тощо).
Достатньо вдалі спроби державного регулювання регіонального розвитку в розвинутих капіталістичних країнах мали під собою об’єктивне підґрунтя, яким був саме більш високий у порівнянні із класично- капіталістичною фазою розвитку рівень усуспільнення праці. Дискретне зростання останнього з початку ХХ сторіччя пов’язано із появою нового провідного фактора виробництва — національної безпеки. Завдяки дії цього фактору не тільки сформувалась найбільш прибуткова з легалізованих сфер світового господарства — військове виробництво, але й, поглиблені двома світовими війнами, “холодною” війною, а в останній час — терористичною загрозою, прискорилися процеси третьої хвилі європейської й світової інтеграції, які внаслідок всеоохоп- люючих структурних ознак отримали назву глобалізації.Однією з сторін процесів глобалізації є підвищення рівня комплексності як наднаціональних, так і внутрішньодержавних територіально-господарських систем, яке проявляється у бурхливому розвитку тісних структурних зв’язків економічного, соціального, культурного спрямування тощо, намаганні забезпечити якнайбільш повне й ефективне залучення ресурсів розвитку у єдину світову господарську систему, певним чином уніфікація господарського законодавства, регулювання валютних відносин, а потім і об’єднання валютних систем тощо. Одним з основних завдань національних урядів, а потім і міждержавних структур стали забезпечення ефективного регулювання розвитку регіонів та відповідні аспекти управління територіальною організацією господарства.
Цей процес супроводжувався створенням відповідних суб’єктів регулювання розвитку територій та розробкою науково обґрунтованих документів, обумовлюючих процеси територіального розвитку. Такими документами, зокрема у Німеччині є “Федеральна програма організації простору”, у Франції — “Регіональний план соціально-економічного розвитку і устрою територій”, а в Японії — “План всебічного розвитку території країни”. Цільовими функціями регіонального
Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України розвитку у ринкових умовах господарювання прямо проголошується прискорення розвитку відсталих територій, врегулювання (пропорційне збалансування) територіально-господарських пропорцій та соціальна орієнтація (пом’якшення соціальних проблем).
Таким чином, територіальна організація господарства, з одного боку, стає невід’ємною функцією влади як керована на всіх її рівнях (від загальнодержавного до місцевого) діяльність з оптимального облаштування (для даних регіональних передумов) територіального простору існування суспільства. З іншої сторони, об’єктами територіальної організації господарства у ринковому середовищі господарювання у сфері виробництва була й залишається сукупність самостійних підприємств, керування котрими не залежить в загальному випадку від владних рішень. Отож, основним інструментом територіальної організації виробництва, як керованого процесу, в ринковому середовищі господарювання залишається економічно-правовий механізм регулювання, що включає в себе в себе як системи пільг та субсидіарних фінансових засобів розвитку, так і набір регламентацій та заходів, орієнтованих на обмеження шкідливих для суспільства наслідків виробничої діяльності людини. Основними проблемами, які вирішуються регулюванням територіальної організації виробництва в умовах розвинутих ринкових відносин, є саме завдання комплексного регіонального розвитку:• оптимальне використання територій і пропорційне розміщення виробництв;
• оптимізація розселенських структур урбанізованих територій та розвантаження надмірної концентрації антропогенної діяльності;
• піднесення територій з депресивним типом розвитку
• охорона довкілля та збереження й примноження компонентів природного середовища;
• вирівнювання територіальної диференціації якості життя населення;
• пом’якшання соціальних (у т.ч. етнічних) конфліктів та негараздів;
• забезпечення продуктивної зайнятості та формування оптимальних міграційних потоків;
• розбудова регіональної та міжрегіональної інфраструктури.
При цьому постає питання про кінцеву мету — цільову функцію територіальної організації господарства в ринкових передумовах господарювання. У даному випадку необхідно виходити з того, що, являючи собою єдиний економічний цикл, виробництво, обмін, розподіл і споживання (накопичення) матеріальних благ та послуг орієнтується за будь-якої форми організації виробничих відносин на отримання максимального ефекту — співвідношення результатів та витрат економічної діяльності.
Отож, цільова функція територіальної організації господарства має за мету отримання максимального ефекту від певного оптимального сполучення в часі та просторі учасників економічного циклу. Таким чином, за умов ринку пріоритети комплексного розвитку районної економіки акцентуються в сторону забезпечення збалансування в часовому й територіальному вимірах потоків ресурсів та новостворених вартостей, у той час, коли проблеми забезпечення оптимуму та широти спеціалізації, а також економічної її ефективності вирішуються переважно через економічно ефективні за своєю природою ринкові відносини господарювання.
Тому виключно важливою є при цьому роль виробничих відносин, через які й організується (тобто впорядковується та спрямовується в бажане русло) економічний цикл. Ці відносини створюють так зване “поле” економічної діяльності, градієнт якого значним чином визначає для кожного учасника економічного циклу можливості й ступінь участі у суспільно- економічних відносинах. Штучне відривання територіальної організації господарства від організації відповідних конкретно-регіональним передумовам виробничих відносин є не тільки недоцільним, але й прямо шкідливим. Тобто одним з основних компонентів територіальної організації господарства є й організація відповідних певному моменту й спе-
Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України цифічним територіальним передумовам господарювання виробничих відносин. Звісно, вони мають відповідати загальноекономічним передумовам господарювання в країні, визначеним державною внутрішньою політикою й сучасними світовими загальноекономічними передумовами ведення господарювання.
Звідси, можна зробити висновок про особливе місце комплексного розвитку продуктивних сил в територіальній організації господарства. Він є її рушійною, системоутворюючою й багато в чому самоорганізуючою силою, який і забезпечує через властивості системності, всеохоплення, збалансованості й пропорційності й ефективні ринкові механізми функціонування продуктивних сил максимізацію всіх складових соціально-економічного ефекту суспільно-економічної діяльності — економічної, соціальної й екологічної з піднесенням могутності держави у цілому.