Економіко-історичні аспекти комплексного розвитку продуктивних сил України

Теорія комплексного розвитку регіонального господарст­ва свого часу набула виключного значення в державно-плано-

вому господарюванні радянських часів. Позбавлена основних елементів вільного ринку, т.з.

Саме цільове формування системи міжгалузевих регіональних виробничих комплексів, через емержентний ефект від ресурсокористування та компенсацію територіаль­ними масштабами господарювання ефекту автаркії забезпечу-

Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України вало радянській економіці максимізацію господарського ефек­ту від економічної діяльності при відносно мінімізованих вит­ратах, що значним чином компенсувало відсутність ефектив­них ринкових механізмів функціонування національної еко­номіки. Хоча, треба сказати, що у мінімізації витрат вироб­ництва не останню роль відіграло використання у великій кількості дешевої робочої сили працівників села, робітників та інженерно-технічного персоналу при цілеспрямованій на за­безпечення високого рівня освіти й кваліфікації трудових ре­сурсів державній освітянській політиці. Наукові підходи до найбільш оптимального підбору взаємопов’язаних галузей, підприємств і виробництв, забезпечення економічно ефектив­них пропорцій їх розвитку при розбудові територіально-ви­робничих комплексів сприяли як виконанню загальногоспо­дарських завдань розвитку, так і піднесенню й певному зба­лансуванню рівнів розвитку окремих регіонів.

При цьому у радянській науці на період найбільш стійкого функціонування економіки (60-і — 70-і роки минулого сторіччя) склалися в основному теоретико-методологічні підходи до комплексного розвитку господарства територій. Так, під комплексним розвитком господарства економіки регіону розумівся узгоджений пропорційний розвиток усіх га­лузей його господарства, які знаходилися у певній залежності одна від одної й були поєднані між собою тісними виробничи­ми зв’язками. Комплексність розумілася, як різнобічний роз­виток господарства регіону в сполученні з планомірно сформо­ваною його спеціалізацією. Виходячи з конкретно-територіаль­них природно-економічних та соціально-економічних переду­мов розвитку, виявлялося доцільним у визначених ними ме­жах спеціалізувати кожен район на виробництві певних видів продукції, які мали б цілком чи частково вивозитися в інші райони для задоволення потреб останніх у товарах та послугах.

Такий розвиток, з точки зору радянських економістів, доз­воляв найбільш повно використовувати місцеві природні і трудові ресурси, підтримувати в регіоні “правильні” (з точки зору суб’єкта управління) пропорції виробництва й тісний

зв'язок між його галузями, мав забезпечувати належну їх участь у міжрайонному поділі праці та сприяти неухильному зростанню її продуктивності як на даній території, так і в мас­штабі усього народного господарства країни.

Цільовою функцією комплексного розвитку територіаль­ного господарства радянські економісти вважали створення умов з одного боку — для найбільш повного економічно доцільного задоволення потреб району в машинах, сировині, паливі, електроенергії, будівельних матеріалах, у товарах на­родного споживання, а також у послугах транспорту і зв'язку, у послугах комунально-побутового й інших секторів соціаль­ної сфери, і т.п. за рахунок місцевого виробництва, а з іншого боку — для виконання планових завдань розвитку економіки країни через формування потрібної для народного господарст­ва спеціалізації територій та формування необхідного для цьо­го потенціалу виробництва для міжрегіонального обміну про­дукцією та послугами. Таким чином, кожна територія повинна була б мати свій, особливий, найбільш оптимальний у даний період часу саме для неї комплекс галузей господарства, який дозволив би з максимальним ефектом використовувати при­родні і трудові ресурси, скоротити нераціональні перевезення і забезпечити високу продуктивність суспільної праці. Причо­му припускалося, що в системі територіального поділу всере­дині країни й кожного регіону окремо через планове розміщення й розвиток виробництв можливим є встановлення певного найбільш оптимального для даних умов сполучення галузей і секторів виробництва, чим забезпечувалося б не­ухильне й найбільш швидке зростання продуктивних сил шляхом усебічного використання сировинних ресурсів на базі економічно вигідної спеціалізації району. Поряд з критеріями економічної вигідності обов'язковим було забезпечення роз­витку й тих виробництв, які орієнтувались не на економічний, а на інші види очікуваних ефектів (соціальний, державної без­пеки та оборони, в геополітиці тощо).

В дослідженнях тих часів абсолютно правомірно наголо­шувалося, що характер комплексного розвитку території зале-

Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України жить від рівня розвитку її продуктивних сил і можливостей капітального будівництва, від наявності трудових ресурсів, природних ресурсів і умов господарювання, від техніко-техно- логічної підготовки виробництв, а також від наявності й рівня розвитку інфраструктури. Регіони з традиційно моногалузе- вою структурою господарства й низьким рівнем розвитку про­дуктивних сил (як правило — аграрні або сировинно-промис­лового значення, зокрема, в Україні — це північні, західні й південні області республіки) були пріоритетними для підви­щення рівня їх комплексного розвитку, в основному через прискорену індустріалізацію господарства на протязі всього періоду існування СРСР.

Також не викликає сумнівів у будь-якому випадку й вис­новок про те, що комплексний розвиток господарства є не са­моціллю, а засобом забезпечення функціонування економіки і комплексний розвиток продуктивних сил не повинен про- тирічити закону суспільного територіального поділу праці. Ні в якому разі на території не повинні створюватися всі без ви­нятку галузі виробництва і розбудовуватися “макро-натураль- не” господарство з повним рівнем самозабезпечення товарами й послугами. Досвід таких країн, як Албанія показав у свій час неможливість в умовах планової економіки довгострокового комплексного саморозвитку територій рангу макромасштаб- них економічних районів навіть у порівняно сприятливих природно-економічних передумовах господарювання. Цілком слушним був у цьому контексті висновок про існування об’єктивно обумовленої конкретної спеціалізації кожної тери­торії на випуску визначеного ряду товарів та наданні певного кола послуг, про шкідливість “насильного” нав’язування регіонам невиправданої об’єктивними передумовами спеціалізації. Остання призвела б до порушення народногос­подарських пропорцій, розпилення капітальних вкладень, збільшення обсягів нераціональних перевезень, погіршення міжрайонного поділу праці і зниження його продуктивності, а загалом — до економічно необгрунтованого, а в умовах тодішньої продуктивності суспільної праці — й до стрімкого

зростання витрат виробництва. Навпаки, в теорії основою формування комплексного господарства економічного району проголошувалася галузева спеціалізація, яка визначала його місце в територіальному поділі праці.

Однак галузями спеціалізації району, поряд з тими, вироб­ництво продукції котрих обходилося в даному регіоні дешев­ше, ніж в інших районах країни, часто могли бути й ті, розви­ток яких обумовлювався іншими, зокрема — соціальними чин­никами, а іноді — й суб’єктивними факторами. Тобто, ком­плексний розвиток економічного району за планової еко­номіки не виключав розвитку різноманітного набору галузей, які випускали дефіцитну для даної території продукцію, хоча б це й було зв’язано з порівняно високими витратами вироб­ництва та економічною невигідністю функціонування такого роду виробництв. Загалом, це було пов’язано з існуванням у плановому соціалістичному господарстві соціально-еко­номічного явища, яке отримало назву “дефіциту” і стало од­ним з основних чинників, які спонукали до розвитку еко­номічно невигідні виробництва в більшості регіонів СРСР. Проте проблема товарного дефіциту при цьому не вирішува­лась, а лише приховувалася за випуском часто недостатніх об­сягів малоякісної або ж такої, що не відповідала запитам спо­живачів, продукції. Фактично, близьким до оптимуму був рівень забезпечення товарами столиць союзної держави та республік, у меншому ступені — крупних промислових та об­ласних центрів. Відчутним був і дефіцит послуг, який особли­во був характерним для сільських місцевостей. Проблема дефіциту товарів та послуг знаходила часткове вирішення у тому, що підприємства додатково, за свій кошт розбудовували соціальну інфраструктуру та закуповували товари для ком­пенсації їх нестачі в регіонах для задоволення потреб власних працівників. Інший набір чинників розвитку маловигідних та невигідних виробництв (переважно соціально-політичного ха­рактеру) був пов’язаний зі специфікою виробництва продукції та розбудови інфраструктури військового призначення, очіку­вання високого суто економічного ефекту від котрих в умовах зовнішньополітичної ізоляції країн соціалістичної орієнтації було малоймовірним.

Тобто, достатньо поширеним було й штучне завищення рівня комплексності виробництв при перспективному плану­ванні їх розвитку й розміщення, що вступало у протиріччя із об’єктивним законом територіального суспільного поділу праці. Треба однак вказати, що при низькому рівні розвитку виробничої (у т.ч. транспортної та складської) інфраструктури та високих транспортних витратах при загальній значній про­тяжності транспортних шляхів часто економічне невиправда­не для даного району виробництво функціонувало саме через те, що транспортування продукції з тих регіонів, де це було більш ефективним, такий ефект мінімізовувало.

Проте об’єктивною реальністю є те, що крім галузей, пов’язаних зі спеціалізацією районів, для комплексного роз­витку економічного району дійсно необхідно всебічно розви­вати виробництва, призначені винятково для задоволення місцевих потреб: виготовлення багатьох будівельних ма­теріалів і предметів праці, видобуток місцевого палива, розви­ток підприємств, що надають необхідні виробничі послуги то­що, а також тих, продукція котрих носить масовий характер у всіх районах і які базуються на достатньо широко розповсюд­женій сировині, або ж орієнтується на життєво-важливі потре­би населення регіону. Ця група має обслуговуюче значення і за­безпечує господарство засобами виробництва, а населення — предметами споживання і різними послугами. При цьому з га­лузей, що обслуговують господарство району, насамперед ува­га приділялася виробництвам, які забезпечували нормальну роботу підприємств галузей спеціалізації, виготовлення то­варів широкого вжитку, а також транспорту і зв’язку, підприємствам невиробничої сфери (у першу чергу — соціаль­но-побутовим та соціально-культурним галузям). Однак це не знімало проблеми визначення оптимального рівня комплекс­ності базових виробництв, яка виявлялася все більш склад­ною, враховуючи зростаючу ресурсну кризу, яка охопила ра­дянську економіку, починаючи з середини 70-х років.

Загалом, оскільки спеціалізація регіонального господарст­ва при соціалізмі проголошувалась вираженням планомірного розвитку територіального поділу праці, її формування для різних регіонів повинно було знаходитися у певному балансо­вому ув’язуванні, а до визначення шляхів комплексного роз­витку кожної території варто було підходити перш за все з на­родногосподарської точки зору, встановивши його виробничу спеціалізацію і визначивши раціональні міжрайонні зв’язки, маючи на увазі передусім загальнодержавні інтереси, при цьо­му часто не зважаючи на інтереси й потреби територій, і пере­дусім — потреби не у виробництві, а в споживанні продукції й послуг.

Підсумовуючи вищесказане, можна зробити основні вис­новки про розвиток теорії комплексного розвитку тери­торіальної економіки в адміністративно-планових умовах гос­подарювання та головні проблеми, з якими мали справу дослідники в цій галузі, а також основні невирішені за ра­дянський час вузлові питання, які дісталися в спадок національній українській економічній науці.

Головною проблемою теорії комплексного розвитку було, як це не парадоксально, визначення показників комплексного розвитку територіального господарства (у тому числі показ­ників його ефективності). У даному випадку це являло скоріше методологічну проблему, пов’язану з наявністю різних — виробничо-технологічних та виробничо-відтворю- вальних підходів до виділення територіально-виробничих комплексів, як сукупностей взаємопов’язаних об’єктів госпо­дарювання, а також через специфіку цінової політики в СРСР, за якої ціни на товари та послуги істотно відрізнялися від вар­тості їх виробництва, а структура товарної продукції визнача­лася в основному виробництвом засобів виробництва. Це за­вдання вирішувалося різними дослідниками по-своєму, і за­пропоновані ними показники та критерії з певних сторін відбивали комплексність розвитку виробництва, але при цьо­му практично в усіх розробках мало віддзеркалювались показ­ники кінцевого споживання населенням товарів та послуг, у

Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України першу чергу — якісна структура цього споживання й рівень за­доволення регіональних потреб у товарах та послугах, що бе­зумовно є однією з головних складових комплексного розвит­ку економіки території. Враховуючи особливості структурної будови економіки супердержави Радянського Союзу, орієнто­ваної значним чином на виробництва військово-промислової сфери, використання традиційних показників комплексного розвитку територіальної економіки, яка працювала як прави­ло на “вивіз” (споживання у межах всього народногосподарсь­кого комплексу країни), застосування зорієнтованих на рин­кову форму обміну показників ефективності комплексного розвитку територій, у т. ч. й запропонованих У.Ізардом район­ного мультиплікатора та мультиплікатора міжрайонної торгівлі не зовсім коректно відбивала реалії господарювання.

Наступну проблему являла собою можливість ефективно­го планового управління комплексним розвитком територій, яке реалізовувалося, як правило, за допомогою державного програмування, різнострокового планування, програмно- цільового способу, засобів нормування, директивних рішень тощо. При цьому ефективного економічного механізму забез­печення комплексного розвитку регіонального господарства у загальному випадку винайдено та запропоновано не було ні за галузевої (міністерства та відомства), ні за територіальної (раднаргоспи) форми управління господарством, оскільки розподільча система радянської економіки не подолала голо­вної проблеми — товарного, а пізніше й ресурсного дефіциту. Балансові методи аналізу, оцінки, обліку ресурсів та узгод­ження територіально-господарських пропорцій при всій своїй ефективності на рівні малих та середніх територій часто не спрацьовували через ефект “великої системи”, що її являло со­бою господарство Радянського Союзу. Причому зростаючі диспропорції в рівнях соціального розвитку територій так і не компенсували певних успіхів у збалансуванні рівнів розвитку продуктивних сил регіонів. Через це складалося на перший погляд неадекватне загальноекономічним закономірностям явище. До 80-х років все частіше індустріально високорозви-

нуті, високоурбанізовані регіони поступалися показниками рівня життя населення, у тому числі — екологічного характеру територіям із середнім рівнем розвитку продуктивних сил за­галом, що відбилося й у соціально-демографічних показниках, зокрема, у показниках народжуваності, смертності та у цілому в статево-віковій структурі населення, яка у високорозвину- тих Донбасу і Придніпров’я наприкінець існування союзної країни була гіршою, ніж у помітно менш розвинутих областей Західної України. Успіхи комплексного розвитку деяких регіонів, на жаль багато в чому обумовлювались унікальними для земної кулі якісним поєднанням та концентрацією на відносно невеликих територіях потужних ресурсних ком­плексів (наприклад — у тодішньому Донецько-Придніпров­ському районі). Однак в будь-якому випадку одна з головних складових комплексного розвитку — соціальна, яка й відбива­ла кінцеве споживання населенням товарів та послуг соціаль­но-побутової та соціально-культурної сфери в загальному ви­падку залишалася на декларативно-пріоритетному рівні.

Екологічна складова комплексного розвитку на протязі існування планово-розподільчої системи господарювання та­кож проходила в концепціях регіонального розвитку на друго­му плані, оскільки з 30-х років на теренах союзу панувала кон­цепція “скорення природи”. Екологічні негаразди в ті часи вва­жалися притаманними капіталістичному способу вироб­ництва, а їх існування в СРСР або замовчувалося, або ж при­знавалося на рівні явищ, що мало впливають на соціально-еко­номічне становище суспільства. Перші серйозні еколого-еко- номічні дослідження почалися наприкінці 60-х — на початку 70-х років, коли подальше замовчування екологічних нега­раздів через свою очевидність стало позбавленим сенсу, а по­рушення природно-господарської збалансованості призвело до значного зниження ефективності виробництва та відчутних втрат продукції морепромислового, аграрно-промислового, лісового та мінерально-сировинного комплексу. На цьому тлі Чорнобильська катастрофа стала скоріше закономірністю, аніж трагічним випадком в череді еколого-економічних нега-

Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України раздів радянського періоду. Серед останніх можна згадати події в Арзамасі-16, порушення природно-господарської рівноваги російської Півночі, деградацію природно-господар­ського басейну Аральського моря, невдалі проекти перерозпо­ділу водотоків північних річок на південь, в Україні — нега­тивні наслідки меліоративних робіт у Поліссі, будівництва ка­скаду водосховищ на Дніпрі, початкових робіт на каналі Ду- най-Дніпро тощо. Загалом, з усіх колишніх республік саме в Україні у зміні суспільних настроїв у другій половині 80-х років пріоритет екологічної складової менталітету був найви­щим і багато в чому визначальним у ході здобуття незалеж­ності та в подальшій розбудові держави. Пріоритетність еко­логічних проблем відбилася у формуванні національної кон­цепції сталого розвитку, створенні Української екологічної академії наук. Проте на протязі існування незалежної України екологічні проблеми на тлі зростаючих шаленими темпами соціальних негараздів, все більше відходили на другий план, при цьому не втрачаючи загалом своєї болючості та пріоритет­ності.

Центральною проблемою комплексного розвитку тери­торій на протязі всього радянського періоду залишався госпо­дарський механізм. Ані створення раднаргоспів та розвиток територіальної системи управління в 60-ті роки, ні наступна “косигінська” реформа (названа так за прізвищем радянського суспільно-політичного діяча) кінця 60-х — початку 70-х років через свою заідеологізованість та “половинчатість” не дали ба­жаних ефектів. Навіть застосування у свій час (з другої поло­вини 80-х років) теоретично ефективних методів госпрозра­хунку (“державно-ринкових відносин”) для формування ре­сурсів саморозвитку виробництв не відкрило шляхів виходу з проблеми забезпечення самофінансування та самоокупності підприємств, що мало б скласти підґрунтя комплексного роз­витку територіальних виробничих комплексів загалом. За цієї форми господарювання частина прибутків ефективно працю­ючих виробництв (де рентабельність перевищувала встанов­лену для них норму) вилучалася у підприємства. На практиці

часто ефективно працюючі господарські об'єкти вольовими рішеннями вищестоячих суб'єктів управління взагалі позбу­валися прибутків, що не дозволяло їм витрачати кошти на роз­виток власної соціальної інфраструктури та підвищення осо­бистих доходів працівників.

При цьому створювалося замкнене коло: для того, щоб компенсувати недостатній рівень державного забезпечення соціальною інфраструктурою власних працівників, підприємства за свій рахунок будували й утримували на ба­лансі великий обсяг основних фондів соціальної сфери (жит­лові приміщення, дитячі садки, амбулаторно-клінічні заклади, санаторії, спортивні споруди тощо). Це призводило до вельми помітного підвищення собівартості продукції й зниження еко­номічного ефекту, розбудови малостійких “гіперкомплексних” територіально-господарських утворень. При цьому через низький рівень економічної ефективності останніх більша ча­стина прибутків не спрямовувалася на відтворення засобів ос­новного виробництва, що загальмовувало його розвиток та знижувало прибутковість, а звідси — й можливості подальшої розбудови, а то й просто підтримування соціальної сфери. Створена за свій кошт соціальна інфраструктура лягала тяга­рем на ефективно функціонуюче підприємство, яке в числі інших факторів (дефіцит ресурсів розвитку, соціально-еко­логічні негаразди тощо) через це за певний період часу става­ло збитковим, дотаційним і знижувало видатки на соціальну сферу. Це призводило до поступової деградації соціальної складової відтворювального процесу, звуження можливостей ефективного відтворення робочої сили, знижувало рівень ком­плексного розвитку даного територіально-господарського ут­ворення. Для подолання цієї тенденції на державному рівні було прийнято рішення про вилучення невиробничих фондів підприємств на користь інших суб'єктів господарювання. Більшість ефективно функціонуючих на даний момент ук­раїнських підприємств у свій час (в середині 90-х років) поз­булися левової частки и соціальних об'єктів, передавши їх у підпорядкування місцевим органам управління. Це, однак не

Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України вирішило проблеми належного фінансування таких об'єктів соціального призначення.

Невирішеною залишилася й проблема забезпечення еко­номічної ефективності комплексного розвитку продуктивних сил, особливо територій з природним ресурсним дефіцитом. Багато регіонів, такі як російське Нечернозем'я, українське Полісся з граничними за ефективністю передумовами госпо­дарювання в галузях спеціалізації (АПК тощо) так і не здола­ли межу дотаційності навіть за відносно благополучних ра­дянських часів. Економічний ефект комплексного розвитку за уявами тодішніх дослідників багато в чому визначався співвідношенням особистого споживання (товарів та послуг на душу населення) в країні та регіоні. При цьому мало врахо­вувалися проблеми дотаційності територій, певною мірою штучного, невідповідного економічній віддачі підвищення рівня споживання товарів та послуг неефективно працюючи­ми регіонами, хоча це й мало певний соціальний ефект. Еко­номічна ж ефективність комплексного розвитку при цьому відзначалася певною мірою штучним завищенням показника.

Також теорія комплексного розвитку не дала повної відповіді на запитання про взаємовідносини між територіаль­ною спеціалізацією й комплексним розвитком продуктивних сил з одного боку та між територіальною спеціалізацією та розвитком профілюючих галузей виробництва регіонів — з іншого. У даному випадку значним чином штучне ігнорування радянськими економістами об'єктивно існуючого діалектич­ного протиріччя між комплексним розвитком та спеціалізацією (пошук оптимального рівня спеціалізації), скоріше за все, й не дало змоги запропонувати економічно ефективного механізму забезпечення комплексного розвитку продуктивних сил загалом, оскільки тут необхідною є обов'яз­кова присутність саморегуляційних ринкових механізмів, че­рез які вказане протиріччя вирішується. Щодо другої складо­вої цього питання, то в теоретичних розробках того часу мало враховувалися питання використання так званих “критичних ресурсів”, локалізованих у певних регіонах та обмежених за

кількістю, але конче необхідних для повноцінного розвитку економіки. Тоді, коли їх залучення у господарський обіг не стосувалося профілюючих для даних регіонів галузей, такі ре­сурси часто залишалися маловикористовуваними у суспільно­му виробництві, особливо за територіальної форми уп­равління господарством.

Додаткову проблему викликала загальноресурсна криза, що охопила у 70-і — 80-і роки світову економіку й економіку СРСР та кінець кінцем стала причиною докорінної зміни ре­сурсно-технологічного способу виробництва й переходу від індустріальної до постіндустріальної моделі розвитку суспільства в розвинутих країнах світу. Для радянської еко­номіки таке навантаження перевищувало межу можливостей господарської системи, ресурсна криза переросла у структурну, а структурна — у політичну, яка й завершилася розпадом країни на сукупність певною мірою незалежних (в усякому разі — політично) держав. При цьому традиційні форми та засоби територіальної організації виробництва потребували істотного коригування, оскільки їх переваги (особливо це торкнулося концентрації виробництва та у меншому ступені — спеціалізації й комбінування) за нових, перш за все ринкових, а також екологічно та соціально орієнтованих цілей господарю­вання помітно мінімізувалися. Проблеми ефективного, про­порційного та охоплюючого всі підрозділи виробництва, а го­ловне — територіально-збалансованого розвитку продуктив­них сил набули вже в незалежній Україні ще більшого загост­рення і потребують негайного вирішення з метою створення надійного підґрунтя першим успіхам економічного зростання.

Звідси, не відкидаючи цінний попередній досвід ком­плексного розвитку територіально-господарських систем, на­гальним питанням сучасної економічної науки є винайдення адекватних ринковим передумовам засобів господарювання, перш за все — економічних його механізмів, які б дозволили спрямувати регіональний розвиток в русло науково обґрунто­ваних господарських, соціальних та екологічних трансфор­мацій сучасної територіальної організації продуктивних сил.

Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України За рахунок таких трансформацій має бути отримано у першу чергу кумулятивний господарський ефект, а саме — прискоре­ний, і одночасно — стабільний та збалансований розвиток те­риторій. Вказаний ефект може бути забезпечено тільки за ра­хунок у повному розумінні комплексного функціонування продуктивних сил усіх територій України. При цьому наріжним каменем таких досліджень, з нашої точки зору по­винно бути усвідомлення того, що сучасна територіально ор­ганізація господарства України на протязі відносно довгого історичного періоду розвивалася саме на засадах комплексно­го розвитку продуктивних сил. Отож, відкидання попередньо­го економічного досвіду в цій галузі не тільки є шкідливим, але й неприпустимим. Комплексний розвиток продуктивних сил регіонів має стати складовою парадигми розвитку національної економіки, а саме — дійовим засобом, централь­ним елементом механізму досягнення прискореного соціаль­но-економічного розвитку України.

Вражаючі на перший погляд негативні ознаки функціону­вання національної економіки у середині 90-х років мали під собою цілком реальні причини, а саме — спробу “вбудови” ринкових відносин в структуру господарювання, первісно не призначену для функціонування в умовах ринку. Керовані структурні господарські трансформації, у тому числі — інсти- туційні (перш за все — перетворення форм власності, в ор­ганізації виробництва, в територіальному управлінні, у фінан­совій системі, в інвестиційно-інноваційній діяльності мали б передувати широкому впровадженню ринкових відносин у взаємовідносинах між суб’єктами господарювання. Наслідком “шокової терапії” 1991-1992 рр., замість очікуваного пожвав­лення виробництва, став практично повний колапс національ­ної економіки, оскільки територіально-господарські комплек­си позбулися основного важеля розвитку — керованості, у той час, коли можливості їх саморозвитку були обмеженими через відсутність досвіду, брак ресурсів, а головне — розірвані тери­торіальні економічні зв’язки з господарськими об’єктами, які залишилися на території інших країн СНД, та навіть й на рівні

національних товаровиробників. Порушення принципів ком­плексного розвитку продуктивних сил призвело на кінець 90­х років до швидкої та глибокої територіальної диференціації рівнів розвитку територій, при цьому що найгірше — не через випереджаючий розвиток одних регіонів відносно до інших, а через більш прискорену деградацію продуктивних сил навіть на рівні цілих економічних районів. Певні ознаки стабілізації, а потім — й економічного зростання свідчать саме про те, що ринкові відносини в спромозі давати відчутний економічний ефект лише тоді, коли існує відповідна ним організація вироб­ничої діяльності суспільства з розвинутими структурними та інфраструктурними елементами, а саме — економічно ефек­тивними формами територіальної організації продуктивних сил, зв'язок між якими забезпечується відповідно інсти- туціональною, виробничою, ринковою та соціальною інфраст­руктурою. Тому трансформація існуючої структурної ор­ганізації господарської діяльності — у тому числі — територі­альної організації продуктивних сил в ефективно функціону­ючі, соціально та екологічно ефективні в умовах ринкових відносин територіально-господарські комплекси і являє со­бою чи не актуальніше завдання сьогодення, вирішення котро­го дозволить подолати явища структурної кризи та вийти на режим стійкого соціально-економічного зростання в регіональному розвитку та в економіці країни у цілому.

Стратегія пропорційно-збалансованого (комплексного) регіонального розвитку ґрунтується на вірогідних шляхів за­безпечення оптимальних міжгалузевих, територіальних інсти- туціональних та техніко-економічних пропорцій регіонально­го господарства. Основними цільовими функціями формуван­ня стратегії є економічна та екологічна безпека держави, зміцнення позицій національної економіки у глобальних та регіональних взаєминах, суттєве підвищення життєвого рівня народу, відповідна екологізація та соціалізація економічних відносин. Парадигмою розвитку є вибір та обґрунтування шляхів переходу до національного типу сталого розвитку в ме­жах інноваційно-високоіндустріальної моделі розвитку країни

Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України за допомогою активізації використання наявного природно­ресурсного, матеріально-виробничого, інвестиційно-інно­ваційного та інфраструктурного потенціалу, скорочення вит­рат обмежених ресурсів, подальшого пожвавлення економіки за допомогою структурних перетворень, мобілізації уп­равлінських та організаційних резервів, а також підвищення внутрішнього споживчого та інвестиційного попиту залучен­ням банківського капіталу та підвищенням ефективності регу­лятивних економічних важелів на всіх рівнях регіональних господарських систем. Мета стратегії — забезпечити еко­номічне зростання та високі соціальні результати від пожвав­лення виробництва у кожному регіоні й галузі, зробити відчутними цей позитивний вплив для всіх соціальних про­шарків українського суспільства.

Стратегія комплексного (пропорційно-збалансованого) розвитку і розміщення продуктивних сил України є узагаль­ненням найважливіших, інтегральних напрямків соціально- економічної політики держави, спрямованої на позитивні пе­ретворення в кожному конкретному виді продуктивних сил і оптимізацію їх розміщення по території держави. До таких найважливіших напрямків (блоків стратегії) відносяться: стратегія макроекономічної, промислової, структурної, аграр­ної, соціальної, фінансової та регіональної політики.

Дані стратегічні блоки покликані впливати на стан про­дуктивних сил з урахуванням особливостей територій, на яких останні розташовані. Вони повинні бути об'єднані єди­ною метою соціально-економічного розвитку суспільства на конкретно-історичному етапі, який можна охарактеризувати, як формування соціально-транзитивної економіки, котра, з одного боку, несе в собі більшість ознак перехідного періоду, а з іншої сторони — спрямована на високі соціальні результати й поступове, стабільне формування суспільства добробуту європейського типу, подальшу інтеграцію в соціально-еко­номічний простір розвинутих країн світу.

На першому (90-і роки) й другому (з 1999 р. по теперішній час) етапах ринкової трансформації економіки й управління

важелі, які позитивно вплинули б на піднесення вітчизняного виробництва і розвиток людського потенціалу не були залу­чені у достатній мірі. Результатом стабілізації й піднесення вітчизняного підприємництва не у повній мірі стало бажане залучення в економічне зростання усіх форм власності і мас­штабів виробництва (велике, середнє і мале) в усіх регіонах країни. Певні економічні досягнення менше, ніж очікувалося, торкнулися подолання проблем розвитку периферійних регіонів, малого й середнього підприємництва, людського роз­витку тощо.

Для нового етапу розвитку (2005-2015 рр.) стратегія з ок­ремих складових соціально-економічної політики полягає у наступному:

Структурна політика на вказану перспективу полягає у визначенні на регіональних рівнях пріоритетних галузей і сек­торів економіки, а також пріоритетів розвитку у кожній галузі та в кожному секторі суспільного виробництва і створенні для них сприятливого інвестиційного та виробничого клімату, тобто у помірному протекціонізмі. Такими пріоритетами на даному етапі повинні бути сільське господарство, харчова і легка промисловість, окремі галузі машинобудування, енерге­тика, охорона здоров'я. Має бути також впорядкована робота вільних економічних зон та територій пріоритетного розвитку, у першу чергу — їх виробничо-господарська спеціалізація та механізм фінансування задля уникнення розпорошення коштів і необгрунтованого їх використання. Результатом структурної політики має стати раціоналізація як структури виробництва, так і структури споживання, у першу черг — в ресурсомістких галузях господарювання.

Макроекономічна політика — подальша трансформація монетарної політики з подальшою зміною її орієнтирів, як за­собу контролю та подолання інфляції, на політику, стимулю­ючу інвестиційну, виробничу діяльність й накопичення. Важ­ливою складовою цієї політики виступатимуть як старі, так і нові інструменти грошової політики — планування грошової маси повинно здійснюватись виходячи не лише з інфляційних

Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України очікувань, а й реального попиту на гроші, але й з контролюван­ням сезонного попиту на іноземну валюту, включаючи як пла­новану девальвацію, так і ревальвацію гривні по відношенню до провідних світових валют, з орієнтацією на подальше підвищення рівня монетизації економіки. В цей період має бу­ти посилена функція грошей, як інструменту розвитку, у пер­шу чергу — інвестування, на відміну від попередніх періодів, коли вони використовувалися в основному, як засіб платежу та накопичення. Наступне десятиліття має стати періодом інтенсивного інвестування. Економічне зростання повинно бути не самоціллю, а результатом інвестиційно-інноваційної діяльності, спрямованої на створення підґрунтя економічного розвитку у подальших періодах. Одночасно вдосконалювати­меться структура грошової маси, оптимізовуватиметься її роз­поділ по регіонах, забезпечуватиметься зниження її частки, яка перебуває поза обігом в межах ринкової інфраструктури, а також передбачається мінімізація питомої ваги “квазігрошей” — бартеру, тіньових валютних розрахунків тощо. Основну ува­гу має бути приділено розвитку системи електронних пла­тежів, електронних грошей та платіжних засобів з поширен­ням цього процесу на всі регіони країни.

Промислова політика повинна формуватись на засадах інноваційного, високотехнологічного оновлення виробництва та структурних змін у галузях, спрямованих на подальше підвищення конкурентоздатності та ефективності національ­ної промисловості, насамперед — у галузях, які виробляють кінцеву продукцію, а серед неї — товари для населення. Ре­алізація цього завдання вимагає оптимізації поділу всієї про­мисловості держави на окремі сегменти, а саме: сировинні та заготівельні, високотехнологічні проміжні та кінцеві вироб­ництва, експортоорієнтовані та експортоспроможні галузі і виробництва, соціально значущі галузі, забезпечуючі галузі. В структурі кожного сегменту повинні бути визначені підприємства, які забезпечують економічну безпеку України та сформовано керовані замкнені (вертикально-інтегровані) виробничі цикли в межах як галузей, так і регіонів, що має

суттєво підвищити рівень комплексності промислового регіонального виробництва.

Інвестиційна політика перспективного періоду базува­тиметься на подальшому створенні загального сприятливого інвєстиційного клімату для усіх видів капiталiв. Необхідним є гармонійне поєднання територіального й галузевого підходів до управління інвестиційно-інноваційними процесами на ос­нові визначення з одного боку, рівня потреб регіонів у інвес­тиціях, а з іншого — регіональних пріоритетів інвестування у критичних структуроформуючих галузях економічної діяль­ності, спроможних дати поштовх інтенсифікації регіонального розвитку в цілому. Цьому повинно сприяти оптимальне, пари­тетне поєднання прямих та портфельних інвестицій в еко­номіку регіону, яке враховує як інтереси підприємств, так і регіону в цілому. Має розвиватись стимулювання інвес­тиційної діяльності за рахунок власних коштів підприємств, податкове стимулювання процесу реінвестування в регіональ­ну економіку, централізація амортизаційних відрахувань, при­тягнення коштів банківської системи і заощаджень населення, подальше залучення прямих іноземних інвестицій. Не­обхідною складовою є удосконалення галузевої і територіаль­ної структури інвестицій, збільшення їх питомої ваги в інфра­структуру агропромислового комплексу, сільське господарст­во, об'єкти соціального призначення (лікарні, школи, на­вчальні заклади, об'єкти культури, оздоровчі комплекси), ма­шинобудування та інші високотехнологічні промислові ком­плекси. Провідним напрямом політики повинно стати залу­чення в інвестиційний процес коштів населення, у першу чер­гу — на вирішення завдань соціального розвитку.

Екологічна політика розвиватиметься на основі кон­цепції сталого розвитку, принципах прийняття запобіжних за­ходів, платного ресурсокористування, сталості, поділу відповідальності, пріоритетності екологічних чинників над ринковими з одночасним розвитком ринкових еколого-еко- номічних відносин, зокрема — екологічних сертифікатів, еко­логічних податків і зборів, системи еколого-економічної

Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України оцінки та моніторингу господарської діяльності, екологічної експертизи тощо. Розвитку таких підходів має сприяти роз­робка методів оцінки господарських місткостей локальних і виробничих екосистем. Цілі еколого-економічної політики держави мають бути спрямовані як на вирішення найбільш невідкладних проблем, а саме: ліквідацію загрози здоров'ю лю­дей, що викликана низькою якістю стану довкілля; зменшення виробничих втрат від екологічних чинників; припинення де­градації екологічних ресурсів, так і на конвергенцію еколого- економічних умов і природоохоронних методів в масштабах європейського та світового співтовариства. Пріоритетними напрямами політики є подальше розмежування власності на природні ресурси між державною та регіональною гілками влади, формування нового правового і економічного ме­ханізму регулювання взаємодії державних органів різних рівнів і природокористувачів, включення екологічних вимог в процедуру оцінки соціально-економічної ефективності уп­равлінських рішень, реструктуризація екологічного законо­давства у зв'язку з подальшою зміною умов життєдіяльності населення і структури виробництва.

Аграрна політика полягатиме у подальшому реформу­ванні відносин власності на землю та створенні ефективних організаційних форм господарювання, розширенні спеціалізації та кооперування сільськогосподарських підприємств, подальшому розвитку фермерства зі збережен­ням державного контролю над цінами та державної підтримки сільгоспвиробників. Особливу роль в пожвавленні еко­номічного зростання в аграрному секторі відіграватимуть орендні відносини, побудовані на рентному механізмі, розви­ток усіх форм аграрного лізингу та забезпечення сільськогос­подарських товаровиробників засобами виробництва, відповідними новим формам господарювання, активізація ф'ючерсної біржової торгівлі сільськогосподарською про­дукцією та розвиток інших форм страхування сільськогоспо­дарських ризиків. Провідним напрямом господарювання в регіонах повинна стати активізація харчових та переробних

промислових ланок в АПК на основі розвитку як малого й се­реднього, так і крупного підприємництва, формування аг­рофірм комплексного типу, контролюючих усі стадії вироб­ництва й збуту як сільськогосподарської продукції, так про­дуктів її переробки.

Соціальна політика полягатиме, по-перше, в одночасно­му зростанні вартості робочої сили та підвищенні її продук­тивності на основі якісних факторів росту. По-друге — у трансформації системи соціального захисту непрацюючого на­селення, пенсіонерів, інвалідів у дієвий важіль стабілізації соціальної ситуації в країні, з подальшим переходом від пільгових до адресних засобів підтримки. По-третє, у відне­сенні охорони здоров'я населення у розряд пріоритетних галу­зей економічного виробництва. По-четверте, у докорінному реформуванні житлової політики через широке залучення усіх форм, у тому числі — іпотечного кредитування та використан­ня коштів громадян і державних фінансів для вирішення жит­лової проблеми. По-п'яте, необхідним є подолання бідності, як розповсюдженого явища у першу чергу в домогосподарствах, працівників бюджетної сфери, кваліфікованих працівників з формуванням рівнів доходів громадян, відповідно. Важливим моментом стратегії соціальної політики виступає її децент­ралізація, тобто посилення ролі регіонів і місцевих органів влади, територіальних громад у її здійсненні з коригуванням структури місцевих бюджетів. Повинна впроваджуватися дієва державна, у першу чергу фінансова підтримка інституту сім'ї, молоді, материнства й дитинства. Мають розвиватися й усі форми недержавного соціального страхування — пенсійно­го, ризикового та страхування життя.

Стратегія регіональної політики полягає у подальшому нарощуванні національного багатства держави шляхом як­найбільш ефективного використання природно-ресурсного, людського, матеріально-виробничого, інфраструктурного, інноваційно-технічного, фінансового потенціалу кожного регіону та тісного співробітництва між територіями всередині країни й на міжнародному рівні, підтримці внутрішньо-

Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України регіональної збалансованості економічного розвитку, еко­логічного стану, соціально-демографічного і суспільно- політичного процесу на основі розвитку економічної са­мостійності регіону й впровадження заходів адміністративно- територіальної реформи з розбудовою у першу чергу міцних і дієвих нижніх ланок територіального устрою — територіаль­них громад. Збільшення прав регіонів у використанні са­мостійно надбаних ресурсів розвитку, відмова від дотаційного типу розвитку депресивних територій з активізацією викорис­тання їх власних ресурсів повинно забезпечити соціально-еко­номічну стабільність регіонального розвитку, посилити на регіональному рівні мотивацію до економічного зростання.

Стратегія фінансово-економічної політики полягає з одного боку — в прискореному створенню й розвитку ринків капіталів таким чином, щоб вони ефективно виконували влас­тиву їм обслуговуючу й організуючу роль як сфері обігу, так і в загальноекономічних перетвореннях в господарстві, а з іншого боку — в структурних змінах у політиці міжбюджетних відносин з поступовим відходом від широкого використання коштів держбюджету для підтримки функціонування місцевої бюджетної сфери, з активізацією місцевого бюджетотворення на основі пріоритетної вибірковості, договірності, взаємозвітності та господарської ефективності з суттєвим удо­сконаленням ресурсної бази місцевих бюджетів у вигляді по­датків і зборів. Стратегічним принципом розвитку фінансової галузі на регіональному рівні має стати єдність територіаль­них пріоритетів, регіональної фінансово-економічної політи­ки та господарського будівництва. Умовою ефективної фінан­сової діяльності регіону є оптимальний рівень її керованості з боку владних структур різних рівнів та прискорений розвиток всієї ринкової інфраструктури регіону, а особливо не- банківських фінансово-кредитних установ, оскільки вони фінансують дрібні, динамічні нові фірми, що грають централь­ну роль у забезпеченні економічного росту.

Згідно визначених стратегічних напрямів державної соціально-економічної політики в межах бажаних структурних

перетворень на рівні національної економіки, макромасштабних економічних районів та областей країни виділяються наступні пріоритети їх комплексного соціально-економічного розвитку.

У галузі макроекономічної політики:

• деконцентрація грошової маси з розподілом її із сто­личного й промислово розвинутих регіонів (Київський регіон, Донбас Придніпров’я), зі збільшенням концентрації в аграр­но-промислових та інфраструктурних Подільський, Карпатсь­кий, Південний економічний район). Приведення у відповідність цьому регіональної цінової політики;

• збільшення рівня охоплення населення системою елек­тронних розрахунків (периферійні регіони, в першу чергу — Південний, Карпатський, Поліський, Східний економічний райони);

• реструктуризація економіки країни в напрямах збільшення у суспільному виробництві часток аграрно-про­мислових регіонів (Поділля, Полісся, Карпатського та Півден­ного) й інфраструктурних галузей (транспорту, зв’язку, соціальних послуг тощо) у відповідних (територіальній та га­лузевій) структурах народного господарства;

• подальша мінімізація бартерних відносин та тіньового виробництва (усі регіони країни);

• зменшення питомої ваги готівки у розрахунках між фізичними та юридичними особами, розвиток системи персо­нальних рахунків фізичних осіб на основі банківських за­кладів ринкової інфраструктури. Промислово-інфраструк- турні центри, Київщина, Придніпров’я, Донбас, Східний еко­номічний район, Одеський, Львівський регіон, АРК.

У галузі фінансово-економічної політики пріоритета­ми є:

В міжбюджетних відносинах:

• на міжрегіональному рівні — здійснення економічно доцільної політики перерозподілу трансфертів з Державного бюджету України на принципах пріоритетної вибірковості, взаємозвітності та господарської ефективності; розширення та оптимізація переліку місцевих податків, які зараховуються до

Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України бюджету регіонів, у т.ч. — податку на майно фізичних осіб — в усіх регіонах України;

• розгляд можливостей звільнення від сплати податку на землю об'єктів лікувально-рекреаційного та туристичного призначення, екологічно проблемних територій тощо (Кар­патський, Південний та Поліський економічні райони);

• передбачити оптимізацію пільг та податків суб'єктам підприємництва з метою запобігання зміни їх юридичної адре­си та втрати бази оподаткування — периферійні регіони;

• кількісне розширення мережі суб'єктів малого бізнесу, осіб, які займаються індивідуальною трудовою діяльністю то­що та інфраструктури малого бізнесу для збільшення податко­вої бази — усі регіони;

• залучення у бюджет коштів суб'єктів господарювання та фізичних осіб через систему місцевих позик — Київщина, Придніпровський економічний район.

В галузі страхового ринку:

• прискорений розвиток системи страхування життя та майнового страхування із залученням провідних компаній — світових лідерів у цій галузі (AlikoGroop та ін), а також національних страховиків, впровадження системи місцевого медичного страхування з обов'язковим страхуванням визначе­ного переліку осіб — в усіх регіонах.

В галузі банківської справи:

• максимальне залучення вільних коштів фізичних та юридичних осіб з наступним вкладанням їх в кредитування підприємництва — в усіх регіонах;

• розробка програм пільгового споживчого кредитування на визначений перелік товарів соціальної необхідності — в Кар­патському, Поліському, Подільському економічних районах;

• пільгове кредитування малих та середніх структур з можливостями сплати частини або усіх відсотків за кредит з бюджетних чи позабюджетних коштів — в усіх регіонах.

В галузі фінансових ресурсів населення:

• підвищення особистих доходів населення через стиму­лювання індивідуальної підприємницької діяльності в усіх регіонах;

• використання місцевих бюджетних ресурсів для підви­щення заробітної плати працівників бюджетних уста-нов — в усіх регіонах, особливо — Карпатський, Подільський, Півден­ний, Поліський економічні райони;

• розвиток іпотечного кредитування для формування фінансових ресурсів домогосподарств та підприємців-фізич- них осіб, у першу чергу — працівників аграрної сфери — в усіх регіонах.

В сфері фінансів суб’єктів господарювання:

• суттєве збільшення оборотних коштів суб’єктів госпо­дарювання, поступова мінімізація кредиторської та дебіторсь­кої заборгованості підприємств за рахунок зменшення подат­кового тиску з боку держави, надання цільових кредитів під бізнес-плани розвитку підприємництва — в усіх регіонах;

• широке застосування процедури банкрутства до постійно збиткових підприємств усіх форм власності з метою зменшення рівня тінізації доходів від підприємницької діяль­ності в усіх регіонах;

• розвиток мережі вертикально-інтегрованих компаній в межах енерговиробничих та технологічних циклів вироб­ництва з метою збільшення ефективності фінансового ме­неджменту у комплексах юридично відокремлених підприємств — Донбас, Придніпров’я, Центральний, Східний економічні райони.

У сфері фондового ринку:

• посилення конкурентоспроможності ринку цінних па­перів шляхом розширення випуску обласних та муніципаль­них цінних паперів, випуск та використання короткотерміно­вих місцевих цінних паперів для вирішення поточних нагаль­них соціальних та економічних завдань розвитку — у першу чергу м. Київ, Центральний, Південний, Східний, Донецький та Придніпровський економічні райони;

• податкове стимулювання розвитку регіонального фон­дового ринку;

• впорядкування корпоративного управління цінними паперами муніципальних та комунальних підприємств з поси-

Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України ленням контролю з боку територіальних громад та регіональ­ного відділення Рахункової палати України — м.Київ; крупні міста-промислові центри Східного, Донецького та Придніпровського економічних районів, Львівський та Одесь­кий регіони.

• сприяння розбудові інфраструктури регіонального фондового ринку;

• сприяння розвитку усіх форм ринкової інфраструктури на селі — Поліський, Подільський, Карпатський, Південний економічні райони,;

• формування ефективно діючого механізму залучення та перерозподілу інвестиційно-інноваційних ресурсів в еко­номіку регіону з можливим використанням ВЕЗ та ТПР — регіони з наявними відповідними умовами господарювання;

• широке залучення інвестиційних коштів населення за рахунок випуску муніципальних цінних паперів простих імен­них акцій низького номіналу — Придніпров’я, Донбас, Київщини;

• вихід з місцевими цінними паперами на міжрегіональ­ний фондовий ринок, створення регіональної рейтингової інформаційної бази даних про фондовий ринок та його учас­ників — для периферійних регіонів.

В галузі промислової політики основними пріоритета­ми є:

• трансформація регіональної спеціалізації промисло­вості України в напрямах поглиблення її на галузях вироб­ництва кінцевої продукції — для регіонів з сировинною спеціалізацією промисловості, сировинно-напівфабрикатною (Донбас, Придніпров’я), у першу чергу, розвиток різно- профільного машинобудування на основі металургійно-маши­нобудівних комплексів Донбасу і Нижнього Придніпров’я;

• поглиблення спеціалізації на працеємних та нересур- сомістких галузях промисловості (легка промисловість, точне машинобудування та електронна промисловість) регіонів з об­меженою сировинною базою розвитку — західна України, Поділля, Південний економічний район;

• поглиблення промислової спеціалізації усіх регіонів на експортоспроможній на ринках СНД продукції в межах роз­витку інтеграційних процесів з Росією та з іншими країнами економічного союзу та СНД з одночасним пошуком ринкових ніш збуту продукції в рамках Панєвропейської інтеграції та входження в СОТ;

• цільовий розвиток легкої промисловості та вироб­ництва товарів широкого вжитку — Поліський, Подільський, Карпатський економічні райони, з використанням при цьому кластерних територіальних форм організації виробництва для об'єднань малих і середніх промислових підприємств;

• пріоритетний розвиток хімічного комплексу, машино­будування, металургії з формуванням високоефективних вер- тикально-інтегрованих в єдиний енерговиробничий цикл ви­робництв комплексного типу з розвинутою інфраструктурою і високим рівнем керованості в межах міжгалузевих структур­них форм технологічної організації виробництва — Донбас, Придніпров'я, Східний та Південний економічні райони;

• інтенсифікація виробництва у високотехнологічних нематеріаломістких працеємних машинобудівних промисло­вих комплексах через залучення іноземних та вітчизняних інновацій (Центральний, Придніпровський та Східний еко­номічні райони, Львівська, АРК, Поділля);

• удосконалення паливно-енергетичного балансу в па­ливно-енергетичному комплексі зі збільшенням обсягів ви- роблювальної електроенергії в ядерній енергетиці та залучен­ням нетрадиційних, альтернативних джерел енергії (народно­господарський комплекс у цілому);

• створення замкнених промислових циклів у вироб­ництві високотехнологічної та орієнтованої на потреби внутрішнього ринку продукції машинобудування, у вироб­ництві засобів виробництва для промисловості АПК — До­нецький, Придніпровський, Східний економічний район;

• поглиблення спеціалізації на виробництві експортно- орієнтованих товарів експортоорієнтованої продукції військо­вого та подвійного призначення — Дніпропетровський, За-

Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України порізький, Київський, Харківський, Одеський регіони;

• ліквідація деформацій, що склалися в галузевій, внутрішньогалузевій і виробничій структурах, що вияв­ляється в технічному і технологічному відставанні промисло­вості — Донецький, Дніпропетровський, Харківський, Сумсь­кий, Полтавський, Київський регіони;

• сбереження та примноження елементів накопиченого науково-технічного потенціалу та його застосування для роз­витку промисловості всіх регіонів України (наукові регіональні центри — Київ, Івано-Франківськ, Львів, Харків, Одеса, Дніпропетровськ, Донецьк тощо) через формування інтегрованих науково-виробничих бізнес-структур техно- полісного типу;

• використання крім традиційних прямих і портфельних інвестицій нефінансових (негрошових) — в формі вкладання прав, ліцензій, ноу-хау, майна в інвестиційний проект, підприємство, бізнес та інноваційних інвестицій — здійсню­ються з метою впровадження на підприємстві вже створених технологічних новацій;

• зростання конкурентоздатності промислової продукції на основі технологічної модернізації виробництва, ефективна і швидка реструктуризація, переміщення ресурсів від за­старілих галузей, до нових, створюваних на основі принципо­во нових технологій — Київський, Черкаський, Львівський, Миколаївський, Херсонський, Вінницький, Житомирський, Рівненьський регіони.

В галузі аграрної політики основними пріоритетами є:

• формування нових територіально-галузевих форм ор­ганізації сільськогосподарського виробництва на основі вер­тикального інтегрування агрофірм, агрохолдингів, об'єднань фермерських господарств по виробництву, переробці та збуту сільськогосподарської продукції — для всіх регіонів України;

• поглиблення ринкових перетворень та розвиток цивілізованих економічних відносин в АПК: біржової торгівлі, заставних операцій на ринку сільськогосподарської продукції і земель сільськогосподарського призначення — для всіх

регіонів України, у першу чергу — в крупних аграрно-промис­лових центрах — Одесі, Полтаві, Харкові, Вінниці, Сумах, Херсоні тощо;

• підвищення конкурентоспроможності і стійкості сільськогосподарського виробництва за рахунок дивер­сифікації, стимулювання впровадження сучасних ресурсо- і вологозберігаючих технологій виробництва, інтенсивної меліорації, укріплення матеріально-технічної бази з викорис­танням механізмів лізингу і субсидування видатків по сплаті відсотків за кредитами — для всіх регіонів України, з пріори­тетом до регіонів аграрної спеціалізації — Карпат, Полісся, Поділля;

• подальший розвиток інфраструктури агропромислово­го виробництва і аграрного ринку шляхом залучення вітчиз­няних страхових, кредитно-фінансових, інформаційно-кон­салтингових, товариств взаємного страхування і інших ор­ганізацій ринкової інфраструктури в АПК — Волинська, Рівненська, Житомирська, Кіровоградська, Сумська, Чернігівська, Хмельницька, Луганська області;

• поглиблення спеціалізації сільськогосподарського вироб­ництва відповідно агрокліматичних умов вирощування сільськогосподарських культур: картоплярство, зернове госпо­дарство, льонарство — Полісся, зернове господарство, бу­ряківництво, вирощування кукурудзи, соняшнику — лісостепові регіони України, баштанництво, соняшник, овочівництво, вино­градарство та виноробство, плодівництво — Південь України;

• модернізація виробництва засобів виробництва для АПК та забезпечення конкурентоспроможності сільськогосподарсь­ких підприємств шляхом фінансового лізингу та створення ком­плексних регіональних центрів технічного сервісу сільськогос­подарської техніки — Київська, Одеська, Харківська, Вінницька, Кіровоградська, Львівська, Сумська, Житомирська, Полтавська, Запорізька, Луганська області, АРК;

• подолання тенденції скорочення посівних площ та підвищення показників урожайності в галузі рослинництва під важливими сільськогосподарськими культурами (цукро­вий буряк, льон, хміль, зернобобові тощо) — Поліський, Східний, Подільський економічні райони;

• подолання кризового стану в галузі тваринництва, на­рощування поголів'я худоби та птиці, виробництва м'яса, мо­лока, яєць — Полтавська, Рівненська, Хмельницька, Чернігівська, Житомирська, Донецька, Чернівецька області;

• відновлення втрачених експортних позицій на міжна­родних аграрних ринках, суттєве збільшення частки експорту продукції переробки сільськогосподарської сировини (олія, цукор, зерно, овочеконсервна та виноробна продукція тощо) — АРК, Херсонська, Кіровоградська, Одеська, Миколаївська, Черкаська, Київська, Полтавська, Вінницька області.

У галузі екологічної політики та забезпечення сталого розвитку пріоритетами є:

• структурна перебудова економіки регіонів в напрямах зменшення ресурсомісткості виробництва, зменшення антро­погенного й техногенного навантаження на довкілля і враху­вання вимог екологічної безпеки — Придніпровський, Донець­кий, Східний економічні райони;

• сприяння формуванню якісної структури господарсько­го споживання, в основі якої лежать принципи раціональності й безвідходності — в усіх регіонах, особливо — у промислово-роз­винутих територіях та в крупних міських агломераціях — Дон­бас, Придніпров'я, Київський регіон, Харківщина;

• подальше формування ефективного правового і еко­номічного механізму регулювання взаємодії органів влади різних рівнів та природокористувачів, включення екологічних вимог в процедуру оцінки соціально-економічної ефектив­ності управлінських рішень на регіональному й загально­національному рівнях — для всіх регіонів, з особливим наголо­сом на екологічно проблемних — Київщина, Житомирщина, Донецька, Луганська, Дніпропетровська, Запорізька області, Південний район;

• реструктуризація екологічного законодавства у зв'язку із прогнозованою зміною умов життєдіяльності населення і структури виробництва, розширення системи екологічних по­датків і зборів — для всіх регіонів, з пріоритетним розвитком місцевого екологічного оподаткування в регіонах з курортно- рекраційною спеціалізацією (Карпатський, Південний райо­ни), у крупних міських агломераціях — Київській, Одеській, Харківській, Львівській тощо;

• подальша мінімізація наслідків аварії на ЧАЕС — Цен­тральний, Поліський райони;

• суттєве розширення мережі заповідних і охоронних те­риторій за рахунок невикористаних резервів унікальних ланд­шафтних об'єктів (Східний район, Придніпров'я, Полісся, Донбас), історико-архітектурних та історичних пам'яток (Поділля, Центральний район), територій з рекреаційними властивостями (Карпатський та Південний райони);

• впровадження економічних методів регулювання при­родокористування на місцях і децентралізація управління охороною навколишнього природного середовища, розширен­ня повноважень місцевих органів управління — для всіх регіонів країни;

• розвиток міжрегіонального та транскордонного співробітництва в охороні природи та екологічних програмах збереження біорозмаїття (Південний (Причорномор'я), Кар­патський, Поліський економічні райони);

• забезпечення найбільш економічно ефективного вирішення природоохоронних проблем за рахунок викорис­тання фінансових ресурсів суб'єктів господарювання в ринко- во-орієнтованих сферах природокористування з високим рівнем окупності — курортно-туристичній галузі (Карпатсь­кий, Південний райони); видобуванні окремих видів мінераль­ної сировини тощо.

Пріоритетами соціальної політики в регіональному розрізі є:

• подолання невиправданих розбіжностей в рівнях соціально-економічного розвитку аграрно-промислово-інфра- структурних (Південний, Карпатський, Подільський, Поліський) та індустріально-інфраструкутурно-аграрних (Центральний, Придніпровський, Донецький, Східний) рай­онів, центру та периферії;

• призупинення депопуляції населення через цілеспря­мовану міграційну політику, підтримку народжуваності, інституту сім'ї, молоді тощо (пріоритетні регіони — Чернігівщина, Сумська, Полтавська, Кіровоградська, Лугансь­ка, Донецька області);

• оптимізація соціальної диференціації населення в ме­жах регіональних соціумів, формування “середнього класу” — м. Київ, крупні міські агломерації, інноваційно-інвестиційні центри зростання в межах регіональних систем розселення, ВЕЗ та ТПР;

• подолання бідності (Миколаївська, Вінницька, Лу­ганська, Волинська, Чернівецька обл.), підвищення рівня людського розвитку (Луганська, Рівненська, Сумська, До­нецька, Миколаївська, Херсонська обл.);

• оптимізація використання робочої сили та мак- симізація віддачі трудоресурсного потенціалу Львівській, Іва­но-Франківській, Харківській, Полтавська, Одеська та Авто­номна Республіка Крим, забезпечення продуктивної зайня­тості і мінімізація безробіття в Донецькій і Луганській облас­тях, на Волині, в Закарпатті та Чернівецькі області, у Подільському економічному районі;

• удосконалення політики соціального захисту з викори­станням ринкових методів організації пенсійного забезпечен­ня (розвиток недержавних пенсійних фондів, всіх форм соціального недержавного страхування) — в усіх регіонах;

• прискорений розвиток мережі соціальної інфраструк­тури (території й регіони з аграрною спеціалізацією, малі й се­редні міста);

• удосконалення національної політики з урахуванням прав національних меншин на доступ до послуг соціально- культурної сфери з урахуванням національно-мовної та куль­турної специфіки (АРК, Південний, Придніпровський, До­нецький, Східний економічні райони).

На основі вказаних пріоритетних напрямів розвитку у перспективному періоді очікуються суттєві позитивні зрушен­ня як в територіальній організації господарських регіональних комплексів, так і в економічних процесах регіональної еко­номіки й народного господарства в цілому.

5.3.