Поняття й сутність комплексності та комплексного розвитку продуктивних сил економічного району

Поняття комплексного розвитку є одним з основних, базо­вих та ґрунтовних понять економічної науки про розміщення продуктивних сил та економіку районів. Територіальна ор­ганізація господарства, вивчення якої являє собою предмет цієї науки, найважливішим своїм завданням вважає саме за­безпечення комплексного розвитку продуктивних сил всіх те­риторій країни.

Даючи визначення поняттю комплексного розвитку, перш за все треба розглянути явище комплексності і особли­вості цього явища в економічному, територіально-господарсь­кому контексті. Розглядаючи явище комплексності, треба ви­ходити з того, що це поняття є багатовимірним, і, судячи з усь­ого, не може бути визначено категорійною характеристикою лише однієї якості, як, наприклад, у випадку з економічною категорією “гроші” (товарний еквівалент). Різні дослідники по-різному підходять до визначення поняття комплексності. Однак всі вони відзначають те, що комплексність є явищем, притаманним комплексу.

Головною ознакою комплексу є те, що він являє собою си­стему. Явище комплексності, таким чином, нерозривно пов'язано з явищем системності, а саме — із взаємозв'язком елементів системи.

Таким чином, комплексність, як ознака розвитку продук­тивних сил, об'єктивно виділяється лише в тому випадку, ко­ли вона розглядається дослідниками як система взаємо-

Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України пов'язаних елементів. Такий системний підхід до вивчення продуктивних сил на протязі довгого часу використовувався, як основний в економічній науці радянських часів. Однак вив­чення продуктивних сил на основі елементів системного підходу (з розглядом їх складових у взаємообумовленості та взаємозв'язку) було в тому чи іншому ступені притаманно практично всім економістам — дослідникам продуктивних сил.

Зокрема, в класичних працях дослідників минулих століть І.Тюнена (1826 р.) та А.Вебера. (1909) з достатньою для свого часу ймовірністю доводився зв'язок розміщення й розвитку аграрного й промислового виробництва у взаємозв'язку з на­явністю, з одного боку, природно-ресурсної бази, а з іншого боку — соціально-економічних передумов розвитку ринків збуту продукції з мінімізованими сукупними витратами ви­робництва як головним критерієм розміщення й розвитку продуктивних сил.

На основі аналізу підходів різних вітчизняних дослідницьких шкіл радянських та пострадянських часів, представлених, зокрема П.М.Алампієвим, Е.Б.Алаєвим, П.В.Волобим, В.В.Кістановим, М.М.Колосовським, В.Ф.Косо-

вим, О.М.Мошкіним, В.А.Поповкіним, А.Ю.Пробстом, Ш.Л.Розенфельдом, Ю.Г.Саушкіним. Є.Д.Сілаєвим, Д.М.Сте- ченком, М.Ф.Тимчуком, М.Г.Чумаченком, О.І.Шаблієм, П.Г.Шиченком, М.І.Шрагом та ін., а також вченими з країн СНД тощо до визначення поняття комплексності, можна зро­бити висновок про наступні ознаки комплексу (стосовно роз­витку й розміщення продуктивних сил):

• об’єктивність існування комплексу;

• системність комплексу;

• територіальна (конкретно-географічна) прив’язаність комплексу до певних комплексоутворюючих ресурсів;

• територіальна та галузева ієрархічність внутрішньої структури комплексу, наявність в ній підкомплексних елементів, які самі володіють ознаками комплексу;

• глибинний взаємозв’язок між комплексоутворенням та формуванням економічних районів;

• взаємозв’язок і взаємообумовленість функціонування різних елементів комплексу;

• виробничо-технологічна взаємопов’язаність та взаємо- підпорядкованість складових елементів комплексу;

• поглиблений розвиток внутрішньої мережі як техно­логічних, так і економічних зв’язків, які забезпечують процес виробництва й відповідної їм виробничої, соціальної та ринкової інфраструктури;

• пропорційність розвитку окремих елементів комплек­су;

• конкретна спеціалізація господарства комплексу;

• емержентний характер економічного ефекту від функ­ціонування елементів комплексу (продуктивність всьо­го комплексу є вищою за просту суму продуктивностей його окремих елементів);

• керованість комплексом, можливість оптимізаційного управління з функціонуванням як окремих елементів комплексу, так і ним самим у цілому;

• здатність до самоорганізації та саморегульованого роз­витку елементів і комплексу в цілому за умов існуван-

Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України ня ефективного економічного механізму забезпечення виробництва;

• певний рівень самозабезпеченості комплексу як ресур­сами виробництва, так і товарами та послугами, з чого витікає здатність комплексу існувати, у тому числі за рахунок роботи на власні потреби;

• тісна взаємопов’язаність у комплексі природних, сус­пільних та матеріально-виробничих продуктивних сил, яка веде до формування єдиної еколого-соціально-еко- номічної відтворювальної системи;

• довгострокова економічна ефективність функціонуван­ня комплексу;

• економічна доцільність і раціональність розвитку ви­робництва комплексу;

• певний рівень економічної й виробничо-технологічної відкритості комплексу по відношенню до зовнішніх джерел ресурсів та ринків збуту, без чого комплекс стає автаркічно-системним, а його функціонування — еко­номічно невигідним та соціально й екологічно небез­печним.

Таким чином, комплексний розвиток продуктивних сил — це заснований на раціональній спеціалізації економічно ефективний тип розвитку продуктивних сил, який харак­теризується взаємопов'язаністю, пропорційністю, збалан­сованістю поєднання галузей, виробництв і споживачів в економічному циклі, раціональним ресурсоспоживанням та оптимальною щодо цього територіальною організацією економічної діяльності.

При розгляді вказаних ознак перш за все виникає питання про той ступінь системності, взаємообумовленості та взаємо- пов’язаності елементів продуктивних сил, а також інших оз­нак, який дозволив би казати про наявність комплексу (на відміну від практично безсистемного конгломерату). При чо­му в останній час в деяких закордонних та навіть у вітчизня­них розробках і дослідженнях ставляться під сумнів сис­темність та комплексність розвитку продуктивних сил як

невід’ємна ознака регіонального господарства в умовах роз­витку ринкових відносин. З першого погляду позбавлене на­укового підґрунтя таке твердження, при більш близькому роз­гляді може здається небезпідставним. Так, посилкою до цих висновків береться відсутність в ринкових умовах на галузе­вому рівні явно вираженої управлінської, керуючої ланки над підприємством, що виступає в умовах вільного ринку са­мостійним суб’єктом господарювання. Проте ігнорування існуючих тісних виробничо-технологічних, інформаційних та економічних, у т.ч. фінансових (прямих та особливо — опосе­редкованих) взаємозв’язків як між підприємствами-товарови- робниками, так і між товаровиробниками та споживачами продукції з точки зору не витримує критики. Зв’язуючою лан­кою, об’єднуючою в комплекс учасників відтворювального економічного циклу, в умовах вільної конкуренції виступають самі по собі достатньо ефективні ринкові економічні важелі (за виразом А.Сміта — “невидима рука ринку”). Тісні системні зв’язки (з кооперування, комбінування виробництва тощо) при цьому простежуються як на галузевому, так і на міжгалу­зевому рівні. Ще більш тісний зв’язок між суб’єктом уп­равління (державною, регіональною владою), господарськими об’єктами та кінцевими споживачами регіону виявляється при урахуванні стадійності економічного циклу, в ланках “вироб- ництво-обмін” та “розподіл-споживання”, коли важелями фінансової, бюджетної та податкової системи забезпечується перерозподіл створених вартостей.

З іншого боку, певний вид керованості господарськими об’єктами як на територіальному, так і на загальнонаціональ­ному рівнях є притаманним будь-якій відтворювальній сис­темі, яка функціонує в економічному та організаційно-право­вому полі держави. Остання виступає регулюючою ланкою розвитку територіального господарства, системою керування динамічними процесами розвитку ринкової економіки. В да­ному випадку, регулювання з його орієнтацією (за допомогою певних обмежень та стимулів) на спрямування самоорганізо­ваних процесів ринкового господарювання у потрібному з точ­ки зору соціально-економічних та політичних пріоритетів роз­витку напрямі, на відміну від традиційного командно- адміністративного управління економікою дає більш бажаний соціально-економічний ефект розвитку території.

У сучасному суспільстві продуктивні сили регіону будь- якого системного рангу — від селища або малого міста до світового господарства у будь-якому випадку є організовани­ми в напрямку системності. Це витікає перш за все з самої при­роди людини, яка для задоволення своїх потреб цілеспрямова­но організовує середовище функціонування продуктивних сил, їх матеріальні елементи, а також відносини між ними з певним рівнем системності. При цьому для досягнення соціального й економічного ефектів за будь — якого способу виробництва та суспільно-економічної формації цілеспрямо­вано використовуються такі переваги системи, як керованість та можливість (за рахунок комплексного функціонування її елементів) отримання кінцевого результату функціонування, більшого за витрати на забезпечення функціонування такої системи продуктивних сил.

Сучасна регіональна економічна наука виділяє різні види комплексів, при чому останні можуть стосуватись різних скла­дових територіальної соціально-економічної системи. Зокре­ма, виділяються інтегральні природно-ресурсний, соціальний та виробничий комплекси, які загалом відповідають трьом ос­новним складовим територіальної соціально-економічної сис­теми. У кожному з таких інтегральних комплексів можуть бу­ти виділені ієрархічні підкомплекси нижчих системних рангів, як-то мінерально-сировинний чи рекреаційний підкомплекс у природно-ресурсному, культурно-освітній підкомплекс — у соціальному, АПК у виробничому комплексі.

Інтерес викликає питання про існування територіально- господарського комплексу “мінімального”, самого низового рівня. З різних точок зору, такими підкомплексами можуть бути або низові територіальні утворення поселенської мережі (селища, села), або навіть окремі господарства — учасники суспільного виробництва. Враховуючи достатньо високий су­часний рівень розвитку продуктивних сил, дійсно в розвину­тих країнах невеликі господарства цього “нуклеарного” вироб­ничого рівня можуть мати практично всі ознаки комплексів, оскільки включають в себе елементи виробництва, а також ви­робничої, соціальної, а з розвитком інформаційно-мережних технологій — і ринкової інфраструктури.

В конкретно-регіональному вимірі комплексний роз­виток продуктивних сил стає основою ефективного функціонування територіальних відтворювальних систем еко­номічних районів різних географічних масштабних рангів.

При цьому комплексний розвиток економічного району передбачає різносторонній, пропорційно взаємоповязаний розвиток усіх галузей господарства, що може забезпечити швидкі темпи зростання його продуктивних сил і високий рівень ефективності виробництва. Комплексний розвиток ви­робництва можливий при оптимальному розміщенні його сто­совно сировинних і трудових ресурсів, районів збуту про­дукції через досягнення максимального зниження витрат на виробництво продукції, що сприятиме економії витрат суспільної праці, зниженню собівартості продукції у виробни­ка. Тобто питання комплексності розвитку економічних рай­онів різних таксономічних рангів є важливим чинником, що формує економічну незалежність України.

Комплексний розвиток господарства економічного райо­ну можна розглядати як суму всіх господарських відносин, су­му всього господарського обороту хоча б невеликої місцевості. Ця ідея знайшла свій подальший розвиток у працях М.М.Ко- лосовського і Ю.Г.Саушкіна. Комплексність в організації гос­подарства не втрачає свого значення і в ринковому середо­вищі, адже науково обгрунтований комплексний розвиток регіону дозволяє раціонально використовувати власні й імпортовані ресурси, вигідно інвестувати кошти у вже існуючі та новостворювані види діяльності людини і через одержання прибутку підтримувати соціальні програми.

Питання комплексного економічного та соціального роз­витку регіонів важливе при розгляді проблем територіальної

Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України організації виробництва. Зміст поняття комплексності зміню­вався з розвитком продуктивних сил країни. Від класичного уявлення про комплекс як невелике, але господарсько-цілісне утворення, воно трансформувалось в ідею формування еко­номічних районів, їх комплексного економічного і соціального розвитку. Більшість науково-практичних розробок у цій га­лузі присвячена розвитку комплексоутворюючих виробництв, що безпосередньо чи опосередковано забезпечують розвиток галузей регіону, а також досягненню пропорційності та зба­лансованості комплексоутворюючих елементів соціально-еко­номічної системи.

Збалансованість розвитку території — це один з аспектів проблеми досягнення комплексності розвитку району, істо­ричний і соціально обумовлений процес як динамічна реакція на зміну економічної ситуації. Це дуже складний поліструк- турний і багатогранний процес, що поєднує внутрішньовироб­ниче, виробничо-демографічне, соціально-виробниче, вироб­ничо-природне та інші види взаємодії, чим обумовлюється йо­го діалектичний зв'язок з поняттям стабільність. Стабільність або збереження пропорцій і темпів зростання є необхідною умовою всякого процесу в будь-який історичний момент. Стабільність як умова збалансованості виявляється у збере­женні відповідних пропорцій між основними складовими про­цесу комплексного розвитку економічного району, якісне і кількісне відображення яких змінюється в часі. Тобто збалан­сованість — це процес відтворення певних пропорцій, що за­безпечують стабільність у кожний конкретно взятий момент з метою забезпечення прогресу розвитку і його сходження від простого до складного.

Мета збалансованого розвитку регіону — це ефективне гос­подарювання із забезпеченням соціальних та екологічно ком­фортних умов життєдіяльності населення. Пріоритетність при­родоохоронних заходів і соціологізація виробництва є основни­ми критеріями ефективності розвитку, причому остання повин­на постійно підтримуватися всією системою правових і ма­теріально-фінансових відносин а корегуватися згідно з розвит-

ком продуктивних сил. Досягнення збалансованого економічно­го, соціального і екологічного розвитку регіонів потребує пере­будови всієї системи економічних відносин з урахуванням соціально-економічних і природних особливостей економічних районів. Для упровадження цього положення необхідно ввести поняття ефективна віддача районної економіки, що означає доцільне забезпечення потреб територій на основі раціонально­го господарювання, науково обґрунтованого використання ре­сурсів і можливостей міжнародної інтеграції господарств. Кінце­вим виміром комплексного розвитку економічного району є у будь-якому випадку рівень якості життя його населення.

Комплексний розвиток і раціональна спеціалізація відповідають головній вимозі господарювання — досягненню в інтересах суспільства найвищих результатів при мінімальних витратах. У період розбудови ринкової економіки ідея ком­плексного (пропорційного) розвитку не втрачає важливості для економіки взагалі та індикативного планування зокрема. Спеціалізація залишається однією з основних засад розвитку району і впливає на формування комплексу його господарства. Очевидно, що в умовах формування ринкового економічного середовища розміщення продуктивних сил здійснюватиметься за тими принципами, що нададуть найбільший економічний і соціальний ефект при мінімумі витрат.

Саме суспільний поділ праці, його рівень і характер, при­таманні будь-якій економічній системі, зумовлюють можли­вості комплексного розвитку через дію механізму ринкової рівноваги, принципи його функціонування, визначають спе­цифіку його прояву на історичному рівні. Ступінь розвитку та економічні межі суспільного поділу праці залежать від стану наявності і рівноваги у структурній збалансованості еко­номічних зв'язків. Взаємозв'язок між економічною рівновагою і суспільним поділом праці характеризується тим, що рівнова­га безпосередньо впливає на вдосконалення стану комплекс­ного розвитку регіону через макроекономічні чинники.

Для комплексного розвитку регіону матеріальною осно­вою, можливістю досягнення економічної рівноваги в ньому

Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України (або в сукупності регіонів чи в державі) є об’єктивна зумов­леність характеру і рівня розвитку суспільного поділу праці.

Функціональна структура економічного району виявляє себе через поєднання внутрішніх властивостей його частин, компонентів і явищ. Однією з важливих ознак комплексно- пропорційного розвитку території району є пропорційний розвиток видів та галузей діяльності людини.

Згідно із теорією М.Д. Пістуна, за своєю функцією вони поділяються на:

• головні;

• базові;

• супутні;

• додаткові;

• місцеві;

• обслуговуючі.

Головні галузі або види діяльності формують функціональний профіль району, можуть визначати його кон­тур і межі.

Базові галузі або види діяльності постачають сировину і паливо головним та іншим видам діяльності, окремі з яких мо­жуть набирати значення головних.

Супутні галузі визначають побічні гілки головних вироб­ництв, базуючись на переробці та використанні сировини і відходів виробництва. Саме вони є важливими для комплекс­ності регіону.

Додаткові види діяльності або виробництва не пов’язані з головними, але при певній економічній ситуації можуть посісти їх місце.

Місцеві виробництва чи види діяльності задовольняють потреби населення, активно впливають на рівень його життя і можуть бути опосередковано пов’язані з іншими галузями чи залежати від галузей спеціалізації регіону.

Обслуговуючі галузі виконують важливі функції щодо постачання електроенергії, тепла, води, будівельних ма­теріалів, виконання ремонтних робіт, перевезення, послуг на­уки, культури, охорони здоров’я. Ці галузі, як правило, нале-

жать до виробничої та соціальної інфраструктури і посилюють можливості комплексного розвитку регіону.

Виробнича спеціалізація економічного району є виражен­ням територіального поділу праці. Кожен з них має свої ґрун­тові, кліматичні, геоморфологічні умови, природні багатства, трудові навики населення і географічне положення, що відрізняє його від інших економічних районів. Саме тому еко­номічно вигідно використовувати найбільш сприятливі умови для розвитку тих чи інших галузей, в певних межах спеціалізу­вати кожен район на виробництво продукції цих галузей, яка призначена для повного або часткового вивозу в інші райони з метою забезпечення їх потреб.

Галузі обслуговування і спеціалізації постійно знаходять­ся в тісному, балансовому зв'язку.

Галузі, в яких коефіцієнт локалізації і виробництва про­дукції на одного жителя перевищує одиницю і продукція яких значною мірою вивозиться за межі регіону, належать до галу­зей виробничої спеціалізації регіону.

Функціонування галузей проявляється через комплекси взаємопов'язаних видів господарської діяльності. Таким чи­ном, комплексний розвиток регіону є процесом економічно і соціально доцільного, пропорційного та збалансованого роз­витку всіх видів діяльності людини в межах певної території або країни. Тобто комплексний розвиток повинен охоплювати всі сфери життєдіяльності людини: матеріальне виробництво, невиробничу сферу, інфраструктуру, розселення і зайнятість населення, використання природних ресурсів. Рівень ком­плексного розвитку регіону можна розглядати як високий, се­редній чи низький. Якісною ознакою такого розвитку є поєднання і пропорційності у людській діяльності, динамічна рівновага між природними ресурсами та соціально-еко­номічним розвитком окремих територій. Отже, можливо пов'язати місцеві, регіональні особливості з інтересами держа­ви в цілому.

Комплексний розвиток передбачає розмежування сфер та інструментів економічного механізму держави на загально-

Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України національному, так і на регіональному рівнях. Власне держава повинна формувати певні конкретні параметри економічної поведінки господарюючих суб'єктів, сприяти комплексному розвитку регіону і всього господарства. Засобом регулювання є створення правової бази щодо дотримання економічної політики.

Політика комплексного розвитку регіону втілюється в життя на основі стратегічної концепції соціально-економічно­го розвитку держави. Вона повинна бути довгостроковою, послідовною і постійно впроваджуваною. Важливо наголоси­ти, що саме держава має розробити стратегію комплексного соціально-економічного розвитку. Важливим є дотримання системності у визначенні пріоритетів і напрямів комплексного розвитку господарства, правильність методів реалізації по­ставлених цілей і власне цілей, а також співвідношення між цілями досягнення комплексного розвитку і тими інструмен­тами, за допомогою яких вони досягатимуться.

Для ефективного господарювання кожен район повинен створювати свій, економічно виправданий, найбільш повний комплекс галузей господарства, що дозволить з максимальним ефектом використовувати природні і трудові ресурси району, скорочувати нераціональні перевезення. Ступінь комплексно­го економічного району залежить від багатьох факторів — рівня розвитку продуктивних сил і можливостей — трудових ресурсів, природних багатств, грунтово-кліматичних умов, від успіхів науково-технічного прогресу, стану і наявності транс­портних засобів тощо, а також від застосовуваних ор­ганізаційно-економічних механізмів розвитку регіональної економіки.

5.2.