Понятійний апарат курсу, зміст основних економічних категорій, їх об’єктивний характер

Розвиток природи і суспільства характеризується на­явністю багатоманітних та стабільних зв'язків і залежностей, які є проявом дії різних сил. Найбільш загальні та суттєві взаємозв'язки і залежності між явищами та процесами в при­роді і суспільстві називаються законами.

Закони відображають причинно-наслідкові зв'язки, тобто такі, коли залежності між причиною і наслідком однозначні, взаємодія різних сил (продуктивних і деструктивних) приво­дить до цілком імовірного наслідку, про який суспільству вже відомо або ще не відомо, якщо знання про сукупність взаємодіючих сил недостатні.

Тому важливо постійно поглиблювати знання про сутність і особливості прояву дії різноманітних сил (природних та суспільних), їх можливі наслідки для навколишнього середови­ща, людини, суспільства, економіки. Знаючи початковий стан процесу і закон його розвитку, можна правильно передбачити наслідок. Закони діють як сукупна сила, прояв дії якої незапе­речний, а наслідок однозначний, тому завдяки їм досягається найбільш точне передбачення (прогнозування) стану процесів.

У економічній науці термін “закон” використовується у випадках, коли встановлено істотні, тобто найбільш суттєві

(глибинні) залежності між дією різноманітних сил та еко­номічними наслідками їх взаємодії. Економічні закони відоб­ражають найзагальніші та стабільні зв'язки у сфері виробни­чих відносин — у процесі суспільно корисної діяльності. Еко­номічні закони — це необхідні та стійкі залежності між еко­номічними явищами в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ та послуг.

Люди не можуть вільно вибирати умови життя. Розвиваю­чи продуктивні сили, попередні покоління передають їх на­ступним, на базі яких відповідно до виявлених законів нові по­коління розвивають свою господарську діяльність. Вчені виділяють загальні закони розвитку природи і суспільства (за­кони діалектики), загальнонаукові закони для конкретної на­уки (наприклад, для економічної науки — це закони підвищен­ня продуктивності праці, економії часу, вартості, відповідності попиту і пропозиції), а також конкретно-наукові закони, які стосуються окремих галузей науки.

Таким чином, закономірність — це прояв дії загального економічного закону чи законів у конкретних умовах. Зако­номірність, як і закон, відображає стійкі причинно-наслідкові зв'язки, однак не однозначну залежність, а імовірнісну. Тобто наслідок дії різноманітних сил є передбачуваним, але точність такого передбачення матиме відхилення від реального.

Економічні закони і закономірності є відображенням ста­лих зв'язків та залежностей між взаємодіючими силами і тому — необхідним теоретико-методологічним підґрунтям для вирішення практичних завдань. Знання та практичне застосу­вання законів і закономірностей у господарській діяльності дозволяє раціонально використовувати природно-ресурсний потенціал регіонів, оптимізувати економічну діяльність на національному та регіональному рівнях.

Реалізація законів і закономірностей потребує розробки певних правил їх застосування в різних сферах економічної діяльності. Принципами називаються стисло викладені на­уково обґрунтовані положення, тобто правила господарюван-

Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України ня, якими мають користуватися суб'єкти економічної діяль­ності на певному етапі історичного розвитку. За допомогою використання науково обґрунтованих принципів при вирішенні конкретних питань господарської діяльності ре­алізуються економічні закони і закономірності.

Розробка принципів, визначення їх змісту базується на за­конах і закономірностях розвитку економічних систем країни чи регіонів з урахуванням дії конкретних факторів. Під фак­торами розуміють сукупність аргументів (причин), які зу­мовлюють особливості розвитку певних економічних процесів у конкретному регіоні. Фактори поділяються на такі групи: природно-ресурсні, демоекономічні, соціально-економічні, ге- ополітичні й інші.

Фактори визначають кількісні та якісні характеристики видів господарської діяльності, впливають на її обсяги і напря­ми, визначення соціальних пріоритетів, є конкретним інстру­ментом вирішення економічних завдань.

Закони, закономірності, принципи і фактори завжди є об'єктивними, тобто відображають об'єктивну реальність.

У сучасному суспільстві на формування і розвиток про­дуктивних сил найбільший вплив чинять такі загальні еко­номічні закони:

• сталого розвитку продуктивних сил;

• зростання продуктивності праці;

• територіального поділу праці;

• економії робочого часу;

• суспільного поділу праці;

• концентрації виробництва;

• комплексного розвитку;

• попиту і пропозиції;

• адекватності виробничих відносин характеру й рівню розвитку продуктивних сил;

• глобалізації і регіоналізації.

При цьому все більшу роль відіграє закон сталого розвит­ку продуктивних сил, як такий, що визначає стратегічний на­прямок досягнення комплексного розвитку економічної, соціальної і екологічної складових регіональної господарської системи. Основна ідея сталого розвитку щодо продуктивних сил полягає у посиленні соціальної складової, забезпеченні раціонального природокористування, відтворенні ресурсної бази виробництва, реструктуризації господарського комплек­су регіону у зв'язку з новими економічними і соціальними умовами; ефективному використанні природного, людського та виробничого потенціалу. Стратегія сталого розвитку ба­зується на концепції екологізації та соціальної спрямова­ності суспільних відносин.

Одним з основних понять, якими оперує наука про розмі­щення продуктивних сил та економіку районів, є поняття рай­ону та регіону. Загалом, за оцінками сучасних дослідників бу­дучи майже тотожними, ці терміни відображають два підходи до окреслення об'єкту дослідження науки з вивчення просто­рових аспектів економічної діяльності.

Розміщення продуктивних сил тісно наукою про регіони — регіоналістикою. Остання складається з багатьох напрямів наукових досліджень, які включають географічний, історич­ний, демографічний, етнографічний та інші елементи.

Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України що дозволяє певну свободу в окресленні його географічних меж. Також термін “регіон” стало вживається в українській регіоналістиці для позначення економічного району середньо­го рівня (обласного рангу) та міст Києва і Севастополя з ме­тою відокремлення його від великого міжобласного інтеграль­ного макромасштабного економічного району.

Виходячи з цього, в нашому випадку буде вживатися термін “район”, коли буде іти мова про конкретний еко­номічний, або інший район макромасштабного рангу. Термін “регіон” будемо в основному вживати для позначення еко­номічного району рангу області та міст Києва і Севастополя, а також у випадках опису соціально-економічних процесів, не прив’язаних до конкретного місця, не заперечуючи, однак, і паралельного вживання цих термінів в якості синоніма слова “ географічна територія”.

Економіка районов, також висвітлена у даному посібнику, як складова частина даного курсу вивчає особливості функціонування продуктивних сил певних чітко окреслених в географічному вимірі територій, які виділяються за су­купністю об’єктивно існуючих системних ознак, утворюють таксонну сітку і називаються економічними районами. Еконо­мічні райони можуть бути виділені різних масштабних рангів — від великих інтегральних, які охоплюють декілька областей країни до так званих територіально-господарських підрайонів мікрорівня, площа яких дорівнює розміру декількох нинішніх адміністративних районів.

У даному посібнику використовується окреслена згідно сучасних теоретичних розробок з економічного районування мережа великих інтегральних економічних районів, розробле­на й запропонована з участю Ради по вивченню продуктивних сил України Національної академії наук України Кабінетом Міністрів України у 1998 році в проекті Закону України “Про Концепцію державної регіональної економічної політики”.

Ця мережа економічних макрорайонів включає в себе такі території:

• Донецький (Донецька, Луганська області);

• Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області);

• Східний (Полтавська, Сумська, Харківська області);

• Центральний (Київська, Черкаська області, м. Київ);

• Поліський (Волинська, Житомирська, Рівненська, Чернігівська області);

• Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області);

• Південний (Автономна Республіка Крим, Мико­лаївська, Одеська, Херсонська області, м. Севастополь);

• Карпатський (Закарпатська, Львівська, Івано- Франківська, Чернівецька області) економічні райони.

Економічними районами мезорівня в ній є 25 областей України та Автономна республіка Крим. Вказана схема сітки економічного районування за більшістю ознак відповідає ви­совуваним економічною географією науковим критеріям еко­номічного районування. Існують й інші схеми економічного районування, в яких, однак, межі районів також окреслюють­ся ззовні кордонами областей.

Одним із основних документів, згідно яких формуються заходи з розвитку та розміщення продуктивних сил територій, є Державна регіональна економічна політика. В останніх її редакциях та у Законі України “Про стимулювання розвитку регіонів” для позначення обласного економічного району та міст Києва і Севастополя вживається термін “регіон”. Згідно з цим автори даного посібника вважають доцільним паралельне вживання термінів “регіон” та “область”. Враховуючи ди­намізм процесів розбудови національної економіки та вдоско­налення державотворення, не виключеними є розробка й прийняття до широкого використання нової, більш досконалої сітки макроекономічного районування. Докладно проведений аналіз економіки крупних економічних районів дозволяє ко­ристувачеві самостійно узагальнити особливості розвитку й розміщення продуктивних сил територій для інших відомих схем економічного районування України.