Системно-структурний аналіз промислових агломерацій

Загальнонауковим методом дослідження промислово-агломераційних утворень, як і інших суспільно-географічних об’єктів, є системно- структурний підхід. Він дозволяє розглянути агломерації з точки зору складної взаємообумовленої єдності компонентів, які володіють одночасно властивостями функціональної дискретності і цілісності, господарської відокремленості і зв’язаності, територіальної єдності і розмежованості.

Із поняттям системності тісно пов’язана філософська категорія структури (від лат. Structura - будова, порядок, зв’язок). Під нею здебільшого розуміють сукупність стійких зв’язків між окремими компонентами системи, що забезпечує її цілісність [268]. Фактично, вона є каркасом системи та відображає загальні риси її функціонування, оскільки характеризує особливості сукупності компонентів системи - частини об’єкту, його властивості, стани, фази і стадії, етапи розвитку тощо. Саме тому, структурний аналіз спрямований на виявлення окремих часткових структур цілісного об’єкту дослідження (певної системи), що дозволяє всебічно вивчити складні суспільно-географічні об’єкти, якими, зокрема, виступають промислові агломерації.

Застосування системно-структурного аналізу як основного методу дослідження промислових агломерацій дозволяє оцінити відношення між елементами системи, простежити внутрисистемні і міжсистемні потоки речовини, енергії, інформації, виявити співвідношення між окремими компонентами агломерації (галузевими, територіальними, управлінськими) та їх функціональні взаємозв'язки. На основі системно-структурного аналізу відкриваються широкі можливості для вирішення складних питань управління розвитком промислових агломерацій, зокрема встановлення правильного співвідношення двох основних підходів до їх вивчення — галузевого і територіального, а також механізмів забезпечення комплексно- пропорційного розвитку агломерованої системи.

В контексті системного підходу (на думку ряду учених - системної парадигми в науці) промислові агломерації розглядаються як єдність і протилежність центральних і периферійних компонентів (в галузевому, територіальному, управлінському аспектах). Саме цей підхід до системно­структурного аналізу промислових агломерацій, на нашу думку, є найбільш ефективним, оскільки орієнтовний на ключову проблему розвитку агломераційних систем, що підтверджується в дослідженнях ряду українських і зарубіжних учених [66;137;173;226;322].

Так, агломераційні утворення, що складаються із ядра та підпорядкованої йому периферійної зони і мають поясно-секторну структуру, обумовлену характером приядерних процесів, повністю підпадають під визначення моделі „центр-периферія” локального рівня. В їх межах протікають інтенсивні процеси природокористування, обміну робочою силою, речовиною, енергією, інформацією, дифузії нововведень та інтелектуального потенціалу, розвиток і поширення ринкових механізмів функціонування господарства, комерційної та підприємницької активності.

Під моделлю,,центр-периферія” розуміють здебільшого такий стан певної територіальної системи (в нашому випадку, агломерованої), структурні компоненти якої поділені на дві узагальнені групи (центральну і периферійну), сформувались на основі дії об’єктивних законів територіальної диференціації і концентрації та характеризуються різними параметрами обширу, внутрішньої будови й конфігурації, мають різні функції і властивості та перебувають у тісному діалектичному взаємозв’язку одне з одним.

Поняття центральності є одним із найбільш проблематичних в суспільно-географічних дослідженнях територіальної організації промислового виробництва. Центр певного територіально-виробничого комплексу не завжди збігається з географічним центром території, може мати асиметричний (нецентровий) характер по відношенню до інших територіальних елементів системи та знаходитись у віддаленні від великих осередків ринкової, ділової та соціальної активності (у випадку низької індустріальної освоєності території або обмеження розвитку промислового виробництва через спеціальний статус земель - сельбищний, курортно- рекреаційний, науково-інноваційний, природоохоронний тощо) [226;291]. Класичні теоретичні розробки учених-географів та економістів виводили феномен центральності з концентрації та володіння значною кількістю ресурсів суспільного розвитку (трудових, економічних, соціальних, управлінських, інформаційних, інтелектуальних, організаційних), за рахунок чого відбувається підпорядкування навколишніх територій в господарському, соціально-культурному, ринковому, управлінському аспектах [66].

Таким чином, на основі попередніх досліджень, можна виділити найбільш важливі функції центральних і периферійних територій агломерацій. Центральні (фокусні) місця, пануючи над оточуючим простором, виконують у ньому ряд провідних функцій [173;199;226]: 1) збирають, переробляють і перерозподіляють речовину, енергію, інформацію, притягують до себе потоки людей; 2) концентрують та утримують комунікації і трансформують їх вплив на навколишні землі; 3) розповсюджують відцентрові хвилі освоєння території, які утворюють концентричні зони (ближня периферія, середня, дальня тощо); 4) сприяють формуванню радіальних (магістральних) потоків поширення нововведень, що відбивається на формуванні секторності периферійних територій; 5) виконують управлінські та організаційні функції по відношенню до периферії, підпорядковуючи прилеглі території своїм потребам, розширюючись і трансформуючись в їх межах. В ядрах промислових агломерацій, згідно з класичним теоріями моделі „центр-периферія”, концентруються головні підприємства певного виробничого циклу, які спрямовані на виготовлення кінцевої трудо- і капіталомісткої продукції на основі розвиненої предметної та подетальної спеціалізації і постачання сировини та напівфабрикатів з периферії.

Периферія промислових агломерацій в класичних міркуваннях потенційно була приречена на відсталість в технологічному, інфраструктурному, соціально-ринковому плані. В ній мали розвиватись галузі виробництва з низькою доданою вартістю, зокрема суміжні/обслуговуючі підприємства і філіали головних виробництв ядра, які пов’язані з ними різноманітними виробничо-технологічними та інфраструктурними зв’язками, виконують допоміжну децентралізуючу роль і характеризуються невисокими показниками економічної ефективності.

Висвітлені вище теоретичні міркування мають місце в умовах переважання індустріального типу суспільних відносин, недостатнього розвитку комунікативності та інформатизації різних видів людської діяльності. За сучасних умов життєдіяльності суспільства, в інформаційну постіндустріальну еру, відносини центру і периферії на локальному рівні є не такими однозначними та ієрархічно вираженими [50].

В умовах постіндустріалізації, центром локальної територіальної системи (в тому числі, агломерованої) переважно стає певна відносно невелика за площею територія, в межах якої спостерігається виключно високий рівень концентрації населення та „вищих поверхів” ринково- підприємницької соціально-інформаційної людської діяльності.

Особливостями такого центру (ядра агломерації) стає глибока і всебічна інтегрованість та контактність виробничих і соціальних функцій, піонерність, прогресивність і репрезентативність соціальної активності населення, висока комунікативність і модульність. Такий рівень розвитку центральності на локальному рівні досягається лише в межах соціально-перетвореного агломерованого середовища, в якому формуються найвищі показники економічної ефективності господарювання та створюється додатковий агломераційний ефект (переважно, в неіндустріальних видах діяльності). Це яскраво видно з онтологічних розробок урбаністичної концепції розвитку суспільства в працях ряду філософів, істориків, географів, літераторів, які висвітлено в розділі 1.1.

Таким чином, центр промислової агломерації поступово позбавляється індустріальних функцій, які не повністю відповідають високим вимогам висококонцентрованого середовища і отримують у ньому значно менший економічний ефект (за показниками рентабельності, продуктивності праці тощо), ніж функції соціального спрямування. В межах висококонцентрованого середовища ядра, в якому складається монопольна земельна рента, формується працедефіцитний ринок робочої сили (за рахунок постійно зростаючого попиту на працівників, підвищення рівня їх освіти та кваліфікації) та загострюються конкурентні процеси в економіці істотно зростає собівартість виробництва і його інфраструктурні затрати, що значно впливає на показники економічної ефективності. Це призводить до скорочення виробничих потужностей ядра агломерації, перенесення їх до агломерованої зони тяжіння.

Периферійна зона агломерацій інтенсивно розвивається в індустріальному відношенні. В ній з’являються витіснені з ядра високоприбуткові модульні виробництва, які працюють в умовах ефективного використання інноваційного, трудоресурсного,

інфраструктурного та ринкового потенціалу останнього. Вони здебільшого є самостійними господарюючими суб’єктами, мають високі показники формування доданої вартості та значний рівень рентабельності, продуктивності праці і фондовіддачі, які сформувались на основі використання переваг приядерного розміщення, наближення до центральних осередків соціальної активності та джерел інформації і комунікацій. Ці підприємства не мають чітко встановлених технологічних і постачальницьких зв’язків із центральними виробництвами. В ринкових умовах вони розвиваються як самостійні одиниці і визначаються фінансовою і організаційною незалежністю у виборі потенційних партнерів і стратегії розвитку.

Ближня периферія, внаслідок високого рівня урбанізації та максимального наближення до ядра має вищий рівень індустріалізації ніж дальня [322]. Цьому сприяють: низька вартість землі і ресурсів, інженерного та інфраструктурного обслуговування, скорочення „бюрократичної ренти” та затрат на конкуренцію при значній кількості відносно дешевої робочої сили високої кваліфікації (яка не зайнята на підприємствах ядра через низький рівень доступності та ускладненість комунікацій, а також через незначну кількість місць прикладання праці, які відповідають їх професійним здібностям). Промислові підприємства ближньої периферії характеризуються більш високим рівнем ефективності функціонування ніж центральні, що дозволяє цим територіям отримати більшу фінансову та організаційну самостійність, ніж в класичних концепціях центро-периферійних відносин (розділ 1.5).

Також, ближня периферія може утримувати на своїй території деякі об’єкти соціального комплексу ядра, які займають значні території і потребують винесення за межі сельбищної зони. Це можуть бути заклади спортивного, рекреаційно-оздоровчого і розважального спрямування, спеціалізовані підприємства прикладної освіти і науки, дослідно- конструкторських бюро тощо.

Дальня периферія характеризується процесами поступового угасання індустріальної і соціально-ринкової активності, проте все ще залишається доволі розвиненою в індустріальному відношенні порівняно із неагломерованими територіями. Ефективність функціонування ринково- орієнтованих промислових підприємств істотно знижується. Це пов’язано із зменшенням показників урбанізації і комунікативності середовища, що накладає значний відбиток на інтенсивності процесів суспільного відтворення, кількісних і якісних характеристиках руху робочої сили, капіталу, нововведень, інформації тощо. В межах дальньої периферії агломерації зростає частка неурбанізованих видів людської діяльності, зокрема аграрного, природоохоронного та рециклінгового характеру. Це

яскраво видно при аналізі розподілу функціональних повноважень центру і периферії промислової агломерацій, який представлено на рис. 2.2.

Розроблено автором.

Рис. 2.2. Розподіл функціональних повноважень центру і периферії промислової агломерації

Дана схема є певною мірою теоретично-абстрагованою і на практиці може порушуватись під впливом різноманітних умов і факторів. Так, зокрема в ядрі агломерування можуть розмішуватися застарілі низькорентабельні виробництва часів індустріалізації початку-середини ХХ ст. їх функціонування в межах ядра визначається зростанням собівартості продукції в результаті підвишення вартості землі, робочої сили та інфраструктурного обслуговування. Однак, їх утримання в межах ядра пов’язано із лобіюванням та субсидуванням затратної частини бюджету з боку монополістичного капіталу (переважно, державного), захистом стратегічних інтересів держави з приводу функціонування даного підприємства, складністю подрібнення і реорганізації його основних засобів, складністю інженерної підготовки процесу перенесення до агломерованих периферійних територій тощо. Ще одним фактором може бути історично сформована спеціалізація підприємств ядра на виробництві певного виду промислової продукції, яка гальмує розвиток соціальних функцій і сповільнює процеси формування агломераційного ефекту території. Також, диспропорції у функціонуванні ядра можуть виникати через недостатній розвиток соціального ринкового середовища, комунікацій та ІТ, що не стимулюють повною мірою створення модульних високотехнологічних виробництв в периферійній зоні агломерації.

Диспропорції периферійної зони виникають через: 1) недостатній розвиток процесів урбанізації, які позначаються на швидкості та ефективності засвоєння агломераційного впливу ядра; 2) ускладнення комунікативності середовища, які гальмують поширення інноваційного впливу ядра на прилеглі території; 4) високий рівень застарілості і зношеності основних засобів виробництва, інерційність галузевої структури господарювання, викликаної історичними, трудоресурсними, структурними, організаційними чинниками; 5) штучне стримування розвитку периферії директивними управлінськими важелями; 6) збереження традиційної супідрядної спеціалізації через недостатній розвиток новітніх факторів виробництва; 7) недостатню прозорість процесів приватизації, ринкової трансформації господарства, передачі у недержавну власність земельних ділянок та оцінки їх ринкової вартості, численні бюрократичні перепони тощо.

Зазначені вище фактори справляють негативний вплив на характер агломераційних процесів та ефективність розвитку промислових агломерацій. Їх сукупна дія спричинює ряд диспропорцій в системі господарювання, а також відбивається на характері господарської взаємодії центру і периферії (рис. 2.3).

За оптимальних умов розвитку промислово-агломераційного утворення, центр системи, як вже зазначалось, виступає основним генератором інновацій, соціальних трансформацій, інформаційних, комунікативних, кредитно-фінансових ресурсів, ринкових та

підприємницьких сил, передового прогресивного досвіду управління тощо. Отримуючи розширений доступ до цих видів матеріальних і духовних благ, промислові підприємства периферійної зони забезпечують високу ефективність свого функціонування при мінімізації затрат на землю, трудові ресурси, інфраструктуру. Так, в межах периферійної зони всебічно розвинених агломерацій, ефективно функціонують інноваційні галузі промисловості, споживчої орієнтації: електронне та електротехнічне машинобудування, приладобудування, верстатобудування, високотехнологіч- на хімія, виробництво будівельних матеріалів та продуктів харчування глибокої переробки. Слаборозвинені агломераційні утворення утримують в своїй периферійній зоні підприємства енергетики, лісопереробного комплексу, легкої і харчової промисловості, а в старопромислових регіонах - гірничодобувної, металургійної (що характерно подекуди і для ядер агломерування), паливно-енергетичної, гірничохімічної тощо.

Розроблено автором.

Рис. 2.3. Господарська взаємодія центру і периферії промислової агломерації

Індустріалізація периферійної зони на викладених вище засадах забезпечує збалансоване функціонування центру і периферії, оптимізацію їх взаємодії на основі перерозподілу повноважень та взаємного доповнення на рівнозначних умовах. Порушення такого балансу викликає ряд негативних тенденцій, пов’язаних із системно-структурними диспропорціями. Отже, функції регіонального управління розвитком промислових агломерацій мають зводитись до пошуку шляхів оптимальної господарської взаємодії центру і периферії, виходячи з їх профільних функцій.

Центро-периферійна модель функціонування промислових агломерацій відображається також на особливостях територіальної структури цього промислового утворення. Так, в опорному каркасі промислових агломерацій чітко простежується наявність центральних і периферійних територій, тісно взаємопов’язаних між собою на основі системи комунікацій [251]. Найбільш повно в радянській географії, теоретико-методичні основи виділення та дослідження опорного каркасу території були розроблені в працях Г. М. Лаппо. Вчений виділив п’ять основних типів територіальних структур господарства економічних районів: 1) радіально-кільцевий (доцентровий); 2) прямокутно-регулярний (решітчастий); 3) лінійно-вузловий (стрижневий); 4) приморський (лінійно-фасадний); 5) осередковий (багатоядерний). На думку Г. М. Лаппо, агломераційним утворенням найбільш притаманний перший тип опорного каркасу, оскільки саме за умов радіально-кільцевої структури забезпечується оптимальна взаємодія центру і периферії та створюються максимально сприятливі умови для поширення процесів урбанізації, розвитку транспортних комунікацій та господарського освоєння території [150]. Ще М.М. Баранський стверджував, що "міста і мережі доріг — це каркас, кістяк, на якому все останнє тримається, кістяк, що формує територію, надає їй певної конфігурації" [цит.: 116]

Дійсно, радіально-кільцевий варіант територіальної структури промислової агломерації сприяє безперешкодному поширенню впливу ядра на прилеглі території та формуванню агломераційного ефекту в різних сферах суспільного життя. За такої структури, ядро і периферія тісно взаємопов’язані між собою завдяки транспортним магістралям, науково- продумана організація яких не перевантажує центральну частину агломерації та сприяє підвищенню комунікативності більш віддаленої периферії (рис. 2.4). На основі радіально-кільцевої структури виникають специфічні функціональні зони агломерованих територій: історичне ядро, серединний і периферійний пояси (інколи, центральний і лісопарковий) ядра агломерації, а також пояси ближньої і дальньої периферії. Цілісна радіально-кільцева структура перш за все формується навколо великих світових міст та столиць різних держав світу, які розташовані у віддаленні від природних бар’єрних перешкод (узбережжя морів, гірських хребтів тощо) та володіють максимальним агломераційним потенціалом завдяки глибокій соціальній перетвореності та всебічній модульній інтегративності і комунікативності середовища [11]. Найбільш яскравими прикладами є Москва, Париж, Берлін (після об’єднання Німеччини), Мадрид, Будапешт, Делі, Мехіко, Пекін, а в Україні - Львів, Київ тощо [233;235]. Недоліком цієї структури є різке домінування ядра над периферійною зоною, унікальне географічне положення якого спричинює надмірну замкненість зв’язків на центрі, супідрядність і підпорядкування навколишніх територій потребам ядра тощо.

Рис. 2.4. Типи функціонально-територіальних структур промислових агломерацій

Ці недоліки мають бути вирішені за допомогою: 1) удосконалення системи транспортних комунікацій за рахунок розбудови об’їзних та кільцевих шляхів; 2) чіткого перерозподілу повноважень органів влади центру і периферії, надання їм виваженої організаційної і фінансової самостійності.

Одним із часткових варіантів попередньо розкритої територіальної структури промислової агломерації є радіальна напівкільцева [51]. Вона виникає в тих агломераційних утвореннях, в периферійній зоні яких існують суттєві природні або антропогенні обмеження для поширення урбанізації та розвитку господарства. Ці обмеження відштовхують від себе сельбищну та господарську діяльність і унеможливлюють усесторонній планомірний розвиток територіальної структури агломерацій. В результаті, периферійні території утворюють навколо ядра напівкільце, яке розвивається, як і в попередньому випадку, використовуючи переваги агломераційного ефекту території. Природними факторами формування напівкільцевої територіальної структури агломерації можуть бути гірські пасма, улоговини та каньйони, природно-заповідні території, наявність широких та складних для освоєння річкових систем (що характерно, переважно, для попередніх історичних періодів розвитку міст та низько-технологічних типів суспільства, які не в змозі розробити відповідних інженерних споруд для подолання цієї перешкоди). Серед антропогенних факторів формування напівкільцевої структури можна виділити близькість території агломерації до сухопутних державних кордонів (що не є характерним для більшості країн з міркувань національної безпеки), близькість до зон екологічного лиха (наприклад, до зони відчуження навколо Чорнобильської АЕС), до інших вузлових та агломераційних утворень в межах територій із високим рівнем урбанізації, які підпорядковують собі частину периферійної зони агломерації тощо.

Прикладами напівкільцевої структури є Осло (обмежуючим фактором виступає Осло-фіорд), Цюріх (фактором є однойменне озеро), Детройт (фактором є озеро Ейр), Єреван (фактором є гірський масив Арарат) та ін. [232]. Поступово, така структура формується і навколо Києва в результаті обмеження господарської діяльності людей на територіях, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Притаманна вона також Харківській агломерації через наближення її території до державного кордону з Росією. Однак, з огляду на стрімкий розвиток південно-західної периферії Київської агломерації, вона може згодом трансформуватись у моновекторний тип. Напівкільцева структура могла сформуватись і навколо Берліну за умови штучного тривалого розмежування ядра міста на західну і східну частини.

Істотними недоліками радіально-напівкільцевого типу територіальної структури промислових агломерацій є: 1) недостатні можливості для усестороннього поширення агломераційного впливу ядра та його адаптації і засвоєння на периферії; 2) розірваність зв’язків периферії, відсутність замкнених кілець комунікацій; 3) зниження економічної ефективності функціонування промислових підприємств через комунікаційні, інженерно- технологічні та соціально-інфраструктурні проблеми. Для подолання зазначених недоліків необхідне усунення негативних антропогенних факторів, що лімітують територіальний ріст агломерацій, а також розвиток інженерних та інфраструктурних систем для подолання природних бар’єрів на шляху до оптимальної взаємодії центру і периферії.

У вітчизняній географії традиційно виділяється приморський тип територіальної структури господарства певної території (в тому числі, агломерованої), розкритий ще Г. М. Лаппо у 1978 році. Він склався в районах, територія яких прилягає до морського узбережжя і утворює своєрідний морський фасад для розвитку процесів урбанізації і концентрації господарства. Море при цьому виступає сприятливим фактором розвитку агломерації (на відміну від попереднього варіанту), який одночасно і притягує до себе і лімітує розвиток міст та промислового виробництва. В приморському типі територіальної структури, саме ядро та значна кількість агломерованих поселень периферії витягнута вздовж морського узбережжя, яке забезпечує їх відповідними ресурсами економічного розвитку (морепромисловими, рекреаційно-оздоровчими) та комунікаціями (торговельними, транзитними, постачальницько-збутовими) за рахунок діяльності портового господарства. На основі морських комунікацій в агломерації відбувається значна концентрація комерційних ринкових сил, капіталу і робочої сили, активізуються міжнародні економічні відносини. Проте, соціальне середовище приморських агломерацій має менший ступінь розвиненості та перетвореності, ніж у попередніх типах, оскільки функції з формування агломераційного ефекту забезпечують переважно потужні комунікації, а не соціально-культурні, науково-інноваційні, освітні, ринково- інфраструктурні та комерційно-підприємницькі переваги.

Саме тому, прикладів приморських агломерацій в світі нараховується значна кількість, при чому в різних країнах світу з різним рівнем і характером соціально-економічного розвитку. Це: Санкт-Петербург, Лісабон, Копенгаген, Афіни, Ліверпул, Мельбурн, Сідней, Токіо, Осака, Ріо-де- Жанейро, Сан-Паулу, Консепсьон тощо [233]. В Україні це Одеська агломерація. Серед недоліків агломерацій даного типу слід виділити: 1) недостатній рівень розвитку соціальних функцій ядра, що негативно відбивається на формуванні агломераційного ефекту території; 2) поширення комунікацій між центром і периферією переважно за рахунок морських шляхів сполучення, що призводить до плинності опорного каркасу території та трансформаційності її агломераційного ефекту; 3) моноспеціаліазцію, зумовлену приморським розміщенням. Для усунення зазначених проблем, необхідно активізувати розвиток „вищих поверхів” соціальних функцій ядра агломерації (що можна зробити, знову ж таки, на основі масового розвитку комунікацій, в тому числі міжнародних), а також сприяти налагодженню ефективних систем сухопутного сполучення в межах агломерації, що дозволить їй розвиватися вглиб території у віддаленні від морського узбережжя. Характерним прикладом останнього є „долоневидна” агломерація Стокгольму.

Деякі моноцентричні агломерації можуть мати моно- та полівекторну територіальну структуру. Вектор частіше за все йде від ядра агломерування вздовж потужної внутрішньої економічної вісі - здебільшого транспортної магістралі, долини річки або гірської улоговини. Ця магістраль відрізняється від інших високою пропускною здатністю та потужністю, що притягує до неї різні види економічної активності агломерації (здебільшого промислові). Вздовж векторної магістралі можуть формуватися потужні промислові центри і вузли другого порядку, які використовують агломераційний ефект. Однак, із віддаленням від ядра, цей ефект поступово знижується, що не дозволяє підприємствам дальньої периферії отримувати високі прибутки від підприємницької діяльності та розвивати активні ринково-комерційні і соціально-економічні відносини із ядром. Значно послаблюється і розвиток центро-периферійних зв’язків, а з ним і рівень комунікативності середовища, адаптації до агломераційного впливу ядра, дифузії інновацій тощо.

Моновекторна структура виникає переважно на основі потужної відцентрової транспортної магістралі, а полівекторна - на основі обопільних транзитних шляхів сполучення, річкових/гірських долин тощо. Векторний характер агломерації може бути також викликаний недостатнім розвитком доцентрових сил, зв’язків і комунікацій, слабкістю агломераційного ефекту ядра, яке формує навколо себе недостатньо потужне поле тяжіння, а також низькою здатністю периферії до засвоєння і адаптації доцентрових тенденцій. Ці проблеми усуваються із розвитком і трансформацією соціального середовища центрального міста та активізацією його комунікаційного потенціалу, що посилює процеси планомірного розвитку зони агломерування [51].

Прикладами векторних агломерацій є Тбілісі (бівекторний розвиток по долині р. Кура), Каїр (вздовж русла Нілу), Бомбей (вздовж берегів Аравійського моря та бухти Тхана), Кіто (вздовж магістральних автошляхів по гірській улоговині Анд) та ін. [232]. Основними недоліками цього типу територіальної структури агломерації є значна розтягнутість у просторі та віддаленість периферійних територій від центру системи, що накладає істотний негативний відбиток на характері та інтенсивності центро- периферійних відносин, розвитку агломераційного ефекту та формуванні економічної ефективності виробництва. Для усунення зазначених протиріч, необхідна розробка стратегій планомірного розвитку радіальних магістральних та кільцевих транспортних шляхів агломерації, формування вузлів-противаг, які б частково забирали на себе функції формування агломераційного ефекту території, а згодом забезпечили перехід до поліцентричної структури агломерації.

В поліцентричних агломераціях наведені вище типи територіальних структур певною мірою повторюються, однак до кожного з них вносяться свої особливості та корективи. Так, поліядерний кільцевий тип агломерацій характеризується тими ж самими параметрами, що і радіально-кільцевий, однак роль ядер агломерування виконує декілька поселень його центральних територій. Навколо них формуються своєрідні подрібнені елементи територіальної структури, що підпорядковуються переважно лише певному ядру, порушується замкненість зв’язків і комунікацій на єдиному центрі, посилюється осередковість та різноплановість агломераційних процесів. Поліцентризм ослаблює агломераційний ефект окремих ядер агломерування. Кожне з них справляє свій унікальний вплив на навколишні території, виходячи з власних характерних особливостей та факторів розвитку, однак жодне не виконує агломераційних функцій повною мірою. Цей факт, поряд із іншими чинниками (перш за все, історичними та природно-ресурсними), спричинює недостатній розвиток „вищих поверхів” соціальних функцій агломерації, її ринкових і підприємницьких сил, науково-інноваційного, освітнього, інформаційного та інтелектуального потенціалу, що ослаблює модульні механізми агломерування території та підвищує значення ефекту масштабу виробництва і монополістичної концентрації виробничих потужностей.

Серед учених існує думка, що переважна більшість моноцентричних агломерацій, із розвитком периферійної зони, перетвориться на поліцентричні [137;226]. На нашу думку, така позиція є не зовсім обґрунтованою. Поліцентричні агломерації, за висловом Г. М. Лаппо, формуються,,від району”, тобто самий по собі поліцентризм початково закладений в їх функціональній структурі та обумовлений природними, історичними та суспільними чинниками. Високорозвинена моноцентрична агломерація не зможе перерости у поліцентричну, оскільки тоді ослабне або порушиться той унікальний агломераційний ефект, яким вона володіє, зміняться основи його формування та провідні рушійні сили зростання економічної ефективності виробництва. Виключення можуть складати лише агломерації приморського типу, які характеризуються меншим рівнем розвитку соціального середовища ніж інші аналогічні утворення. Отже, поліцентричні агломерації слід вважати лише окремим повнофункціональним утворенням, а не стадією еволюції моноцентричних агломерацій.

Класичні поліцентричні промислові агломерації виникли і розвиваються в межах старопромислових районів різних країн світу: РУР, Саар, Сілезія, Американські озера, Мінас-Жерайс, Кабу-Бранку тощо. Це - Гессен-Дортмунд-Дюссельдорф, Рандштадт, Буффало-Рочестер та ін. [14;232]. Однак, повноцінної кільцевої структури досягає далеко не кожна з них. Причини цього будуть окреслені нижче. Основними недоліками розвитку поліядерних кільцевих агломерацій слід вважати: 1) недостатній рівень формування агломераційного ефекту території; 2) ускладненість комунікацій та високий рівень техногенного перетворення середовища; 3) значне загострення екологічних проблем; 4) державний і корпоративний монополізм, який ускладнює процеси ринкової трансформації та соціалізації агломерацій. Для їх вирішення необхідні істотні зміни в галузевій структурі ядер агломерування, їх переорієнтація із старопромислових функцій (ПЕК, металургія, важке машинобудування) на сучасні, інноваційні, соціально- та ринково-орієнтовані види діяльності. При цьому, традиційна старопромислова спеціалізація агломерацій, може зберегтись (за умови, якщо вона є економічно ефективною) та перенестись до ближньої периферії агломераційного утворення (в місця з невисокою земельною рентою), тим самим звільнивши місце для розвитку високорентабельних соціальних функцій та покращивши екологічну ситуацію в центрі. Таким чином, буде збережено ефект масштабу виробництва, а також коопераційні зв’язки підприємств в межах єдиних монополістичних корпорацій, які багато в чому визначають економічну ефективність цих виробничих утворень.

Поліядерний кільцевий тип агломерацій зустрічається лише на тих територіях, в межах яких немає певних природних чи антропогенних обмежень для його розвитку. На практиці, таких місцевостей досить мало. Природними лімітуючими факторами у старопромислових районах виступають гірські пасма і кряжі, русла річок, а антропогенними -наявність інших локальних вузлових або агломераційних утворень, що обмежують поширення зони агломерування, а також інші чинники, викладені вище. Так, в старопромислових районах територія здебільшого насичена різними формами територіального зосередження виробництва і населення, тому значна кількість агломераційних утворень має напівкільцеву структуру. Це ряд агломерацій Руру, східного Китаю, Аппалачського басейну, Поволжя і Приуралля тощо [14]. В Україні - це Донецько-Макіївська агломерація, розвиток якої обмежений із північного сходу наявністю близько розташованого Горлівсько-Єнакіївського промислового вузла. Проблеми даного типу промислових агломерацій відтворюють в собі недоліки поліядерного кільцевого типу територіальної структури із додаванням проблем, пов’язаних із лімітуючими факторами агломерування. Їх вирішення має спиратися на комплексне врахування викладених вище рекомендацій.

Поліядерний приморський тип територіальної структури агломерацій є доволі рідкісним та зустрічається переважно в межах великих портових зон, які мають багатогалузеву спеціалізацію. Кожне ядро такої агломерації розміщене безпосередньо біля морського узбережжя і розвинулось на основі специфічних функцій: суднобудування і ремонту, торговельного вантажообороту і транзиту, нафто- і газопостачання (на основі портового терміналу і мережі трубопроводів), відпочинку і туризму тощо. Такі поліфункціональні утворення успадкували всі недоліки приморського розміщення агломерації, до яких додаються проблеми поліцентризму та ослаблення агломераційного ефекту внаслідок недостатнього розвитку соціальних функцій високоурбанізованого середовища. Основним напрямком оптимізації їх функціональної структури має бути поступова перепрофілізація ядер в напрямку активізації „вищих поверхів” соціальних функцій, розвиток сухопутних магістралей та формування розвиненої мережі населених пунктів, віддалених від морського узбережжя.

Характерними прикладами поліядерних приморських агломерацій є Амстердам-Ґаарлем, Рейк’явік-Кеблавік, Норфолк-Ґамптон-Н’юпорт та ін. [14;232]. Із розвитком потужностей нафтового терміналу в м. Южне, поліцентричного типу згодом може набути й Одеська агломерація.

Останнім типом територіальної структури промислових агломерацій є поліядерний розосереджений. Серед моноцентричних структур йому відповідає полівекторний тип. Однак, на відміну від нього, в розосередженій агломерації кожне ядро характеризується наявністю своєї власної системи населених пунктів із найближчого оточення, тісно пов’язаної з ним комунікаціями та агломераційним ефектом території. Ці осередкові системи можуть мати між собою ослаблені нецентрові зв’язки (типу периферія- периферія), які недостатньою мірою формують цілісність агломерації. Переважна більшість зв’язків окремих елементів розосередженої структури здійснюються через основні ядра агломерування. Суттєвими недоліками розосереджених агломерацій є: 1) ускладненість та розірваність комунікацій, перевантаженість центру; 2) недостатній прояв агломераційного ефекту; 3) монополізація виробничо-технологічних процесів, яка проявляється у закріпленні спеціалізації периферійних міст, підпорядкованих певному ядру, та в ускладненні формування багатогалузевих утворень; 4) загострення екологічних проблем. Основними шляхами вирішення зазначених проблем має бути розвиток міжосередкових комунікацій, які сприятимуть формуванню кільцевої структури навколо поліцентричного ядра, а також впровадження тих заходів і механізмів соціалізації ядра та оптимізації функціональної структури, які були висвітлені раніше [10].

Із розвитком комунікацій, розосереджений тип агломерацій може трансформуватись у поліядерний кільцевий за умови, що зв’язки між окремими осередками агломерування будуть розвиватись на основі сукупного агломераційного ефекту території. На нашу думку, в Україні поліядерною розосередженою агломерацією є Дніпропетровсько- Дніпродзержинська. Причиною цього стала наявність природних бар’єрів (русла Дніпра) для розвитку кільцевої структури, а також формування усталених технологічних і постачальницько-збутових зв’язків між суміжними галузями промислового виробництва (металургія, енергетика, гірничодобувна промисловість тощо), що відбувались навколо виокремлених ядер агломерування.

Реалізація окреслених вище заходів з оптимізації компонентної і територіальної структури промислових агломерацій має бути покладена на науково-обґрунтовану та ефективно розроблену систему управління регіональним розвитком промислово-агломераційних утворень. Управлінська структура промислових агломерацій також розвивається за моделлю центр- периферія, де зазначені елементи мають різні функції, важелі, повноваження та ресурси для здійснення своєї діяльності [252].

Центральні органи управління мають спрямовувати свою діяльність на максимально повне забезпечення формування агломераційного ефекту території шляхом створення оптимальних умов для функціонування прогресивних ринкових, інвестиційних, кредитно-фінансових, освітніх, науково-інноваційних, інформаційних та інших соціальних функцій в ядрі агломерування, розвитку інженерних систем транспорту, зв’язку і комунікацій для повноцінного поширення агломераційного впливу на периферійні території [253]. Основними важелями для здійснення зазначених функцій має стати перерозподіл майнових прав на землю (на основі її рентної вартості) між окремими підприємствами ядра з пріоритетним наданням ключових земельних ділянок лише тим з них, які характеризуються високим рівнем рентабельності, прогресивності, інноваційності і репрезентативності, а також сприяють формуванню агломераційного ефекту території. Головним ресурсом при цьому стає земля, що перебуває у власності місцевих громад та може здаватись в оренду, купуватись і продаватись уповноваженими органами управління в їх інтересах.

Ще одним істотним важелем управління стає перерозподіл ресурсів капіталу, який здійснюється на основі надання відповідних фінансових (податкових) пільг профільним суб’єктам економічної діяльності, розвиток яких входить до стратегічних інтересів агломерованого ядра. Окрім „вищих поверхів” соціального комплексу, це можуть були підприємства будівельної індустрії, комунального, транспортного та інженерно-інфраструктурного обслуговування міста, а також ті види економічної діяльності, які орієнтовані на виробництво товарів повсякденного попиту. Основними ресурсами при цьому стають податкові надходження до муніципального бюджету від різних суб’єктів підприємницької діяльності та доходи від земельних ресурсів.

Важливе значення має також регуляторна і дозвільна діяльність органів влади ядра агломерації. Вона полягає у створенні оптимальних умов для розвитку тих видів промислової підприємницької активності, які максимально відповідають вимогам агломерованого середовища та найбільш повноцінно використовують переваги агломераційного ефекту території (сприяють зростанню економічної ефективності виробництва, підвищують рівень зайнятості та достатку людей, покращують екологічний баланс території тощо). Ресурсами влади при цьому стає надання дозволів та ліцензій на здійснення підприємницької діяльності в межах певної території агломерації (які диференціюються за галузевим принципом в залежності від місця розташування підприємства), а також розробка регулятивних нормативно-правових актів, які регламентують діяльність промислових підприємств, визначаючи їх розташування та характер розвитку за допомогою економічних важелів впливу на ефективність їх господарювання. Дозвільна діяльність може реалізовуватись в сфері комунальної власності міст та агломерацій (надання прав на використання землі і комунального майна), в сфері планування розвитку територій (надання дозволів на розміщення, реконструкцію та будівництво промислових підприємств й інших об’єктів), а також в сфері спеціального призначення (введення підприємства в дію, його атестація, сертифікація, акредитація тощо).

Органи управління периферійними територіями агломерації орієнтовані на створення оптимальних умов для адаптації і засвоєння агломераційного впливу ядра, забезпечення прозорості і неупередженості у вирішенні земельно-ресурсних питань господарювання, сприяння розвитку ринкових сил, поширення конкурентних відносин і підприємницької ініціативи, стимулювання процесів підвищення економічної ефективності

виробництва. Основними важелями для здійснення цих функцій має стати дозвільна та регуляторна діяльність: розподіл дозволів на здійснення підприємницької діяльності, економічне стимулювання (за рахунок пільгового оподаткування, субсидування та кредитування) та організаційна підтримка тих видів економічної активності, які максимально повно використовують переваги свого периферійного розміщення,

характеризуються високим рівнем економічної ефективності господарювання, забезпечують населення периферійної території необхідними робочими місцями, інфраструктурним та інженерним облаштуванням, соціальними послугами тощо. Основними ресурсами при цьому стають податкові надходження до місцевих бюджетів, які сплачуються кожним підприємством на основі диференційованого підходу в залежності від особливостей використання переваг агломерованого розміщення та отримання додаткового економічного ефекту функціонування.

Також, владні органи ядра і периферії агломерації мають спільно дбати про забезпечення максимально комфортних умов (економічних, соціальних, екологічних) для проживання і життєдіяльності людей. Фінансовою базою для цього мають стати як місцеві, так і державний бюджети згідно з чинного законодавства України, а основними важелями - розподіл наявних фінансових ресурсів, виходячи з діючих нормативних документів та стратегічних пріоритетів розвитку території.

Ефективність реалізації зазначених вище функцій центральних і периферійних органів влади багато в чому залежить від особливостей їх організаційної структури, функціональних обов’язків і завдань, фінансової і матеріальної бази. З огляду на це, управлінські структури промислових агломерацій можна поділити на декілька типів [260]:

1) за цілісністю управління виділяють: а) відносно самостійні органи влади центрального міста та агломерованих територій, які мають переважно консультаційні та координаційні відносини (країни СНД, переважна більшість країн Латинської Америки та Африки), б) об’єднані на основі спільного управлінського центру органи муніципальної та регіональної влади приміської зони, що тісно співпрацюють між собою та складають єдине ціле (країни Європи, Північної Америки, Південно-східної Азії).

Перший тип управлінської структури промислової агломерації має дуже низький рівень взаємопов’язаності. Він характеризується значною складністю реалізації управлінських заходів через відсутність єдиної системи управління територією. Як правило, такі агломерації мають значні проблеми та диспропорції розвитку. Через відсутність чіткості та узгодженості управління, в них недостатньою мірою формується агломераційний ефект, знижується ефективність виробництва, виникають екологічні проблеми. В агломераціях другого типу окремі негативні явища підлягають вирішенню, оскільки їх система управління чітко збалансована і скоординована. Центральні і периферійні органи влади, на основі перерозподілу своїх повноважень, реалізують спільні управлінські стратегії. При чому за центром часто залишається лише їх координація і уніфікація, а фінансові та організаційні важелі впливу пропорційно розподіляються між управлінськими структурами агломерованих територій, виходячи з внеску кожної громади до загального бюджету агломерації. Додатковим механізмом розвитку агломерованих територій при цьому має стати підтримка депресивних регіонів, надання їм матеріальної та фінансової допомоги, залучення інвестицій, створення пільгових режимів розвитку підприємництва тощо. Ресурсною базою для такої підтримки має стати спеціальний цільовий фонд, формування і утримування якого буде забезпечуватись спеціально уповноваженим координаційним органом в межах спільної управлінської структури агломерованих територій. Проте в цілому, центральні і периферійні органи влади зберігають свою фінансову самостійність та можуть розпоряджатися надходженнями до місцевих бюджетів, виходячи із власних цілей та планів.

2) за підпорядкованістю систем управління виділяють: а) органи місцевого самоврядування, що входять до державного адміністративного апарату як його складові частини (країни СНД, Латинської Америки, Центральної Азії і Близького Сходу), б) відносно самостійні органи влади, що мають широкі управлінські повноваження та координуються державою при вирішенні загальнонаціональних завдань (Сполучені Штати Америки, країни Європи) [150]. Другий тип системи управління є найбільш прогресивним в умовах функціонування агломераційних утворень, оскільки забезпечує повномасштабне врахування інтересів різних територіальних громад агломерації незалежно від рівня центральності їх положення. Маючи рівні можливості і повноваження, центральні і периферійній органи влади агломерації зможуть на рівноправних засадах спільно підійти до реалізації своїх управлінських стратегій. Їх різниця у ресурсах та можливостях розвитку буде тільки підкреслювати необхідність активізації процесів зростання економічної ефективності господарювання та формування конкурентного середовища, що матиме позитивне значення для оптимізації функціональної структури агломерації [228].

В Україні сформувалась система управління агломераціями першого типу [3]. Вона має низький рівень самостійності, що значно ускладнює діяльність регіональних органів управління через значні бюрократичні перепони. Тому, надання широких повноважень регіонам та великим агломерованим поселенням (як правило, містам загальнодержавного та обласного підпорядкування) повинно розглядатись нашою державою як перспективне і необхідне завдання, що сприятиме комплексному розвитку країни та її складових частин.

Другим суттєвим недоліком системи управління агломераціями в Україні є те, що фактично, правова база для виділення промислово- агломераційних утворень як самостійних одиниць адміністративно- територіального устрою нашої держави та суб’єктів регіонального управління відсутня. Поняття „агломерація” не входить до офіційної системи адміністративно-територіального устрою нашої держави, що накладає істотні обмеження на реалізацію концепції ефективного управління цими територіями.

Ці обмеження полягають у відсутності чітко встановлених меж агломерації, розірваності організаційної структури влади центрального міста агломерації та периферійної зони тяжіння, розбіжності стратегій розвитку ядра із програмами органів влади периферійної зони, недостатності інформаційного і статистичного забезпечення, низькій організаційній і фінансовій самостійності [126;132]. З огляду на це, органи влади центрального ядра та периферійної зони виявляються безпорадними перед цілою низкою спільних питань розвитку господарства та районного і міського планування. Неузгодженість дій різних відомств, значна різниця у цілеспрямованості та прийнятті їх управлінських рішень стримують розвиток промислових агломерацій і перешкоджають формуванню раціональної територіальної організації.

Для розв’язання існуючих проблем, в основу функціонально- управлінської структури промислової агломерації повинен бути покладений системний підхід (на основі проаналізованої вище центро-периферійної моделі) при якому органи влади ядра агломерування та адміністративних одиниць периферійної зони тяжіння будуть об’єднані між собою єдиним консультативним управлінським центром. В його рамках на основі прозорості та узгодженої збалансованої рівноваги інтересів буде розроблятись програма соціально-економічного розвитку території та районного планування, здійснюватись перерозподіл повноважень та джерел надходження фінансових ресурсів, виконуватись програма оптимізації компонентної і територіальної структури агломерації з врахуванням стратегічних інтересів всіх суб’єктів управління. Така координація управлінської системи має сприяти найбільш повному формуванню конкурентних переваг агломерованого розміщення в ядрі та максимально ефективному їх використанню на периферії.

В основу діяльності об’єднаної системи управління промислової агломерації повинні бути покладені такі принципи:

1) управління агломерацією, як цілісним поліструктурним господарським комплексом. За цим принципом, промислова агломерація є єдиним територіально-виробничим утворенням, що складається з багатьох компонентів, які вирізняються між собою за унікальним набором спеціалізованих функцій та ефективністю їх реалізації. Тому, при розробці комплексної структури управління агломерацією слід враховувати стартові можливості та функціональні особливості кожного компонентного і територіального елементу системи. Без цього неможливо підійти до збалансованого розвитку агломераційного утворення та підтримки його агломераційного ефекту.

2) узгодженого і оперативного прийняття управлінських рішень з розвитку ядра та периферійної зони агломерації на основі взаємного співробітництва їх владних структур та прогнозно-індикативного планування [285]. Цей принцип означає необхідність формування єдиного управлінсько- координаційного центру для всієї території промислової агломерації, в якому будуть представлені інтереси як підприємств центрального ядра, так і всіх агломерованих поселень. Це дасть можливість вільного прозорого доступу всіх адміністративно-управлінських елементів агломерації до вирішення питань спільного узгодженого розвитку промислового виробництва, інфраструктури та соціального комплексу на основі територіальних і функціональних пріоритетів, окреслених вище. Прийняття управлінських рішень стане можливим лише при врахуванні позиції кожного регіону окремо.

3) спільної розробки і затвердження комплексної програми соціально- економічного розвитку території, схем і проектів районного та міського планування. Можливість розробляти такі прогнози і плани, які б враховували інтереси як центрального міста, так і периферійної зони агломерації сприятиме підвищенню якості життя людей та ефективному розвитку господарства і підприємництва. Спільне проектування і планування перетворить промислову агломерацію на єдиний, складний, взаємоузгоджений комплекс, який буде розвиватись збалансовано, максимально враховуючи інтереси і потреби окремих людей та господарюючих суб’єктів [290].

4) координації діяльності державних і недержавних організацій. Як відомо, інтереси держави не завжди співпадають із комерційними. Однак, в межах промислових агломерацій, за умови ефективної підтримки і всебічного розвитку агломераційного ефекту території, можливе і необхідне їх взаємовигідне поєднання. За державою має залишитись захист загальнонаціональних інтересів розвитку конкретного регіону, підтримка стратегічних видів економічної діяльності (наприклад тих, на які розповсюджується державна монополія), а решта функцій може відійти до комерційних кіл.

5) застосування ринкових управлінських важелів. Вони сприятимуть зростанню економічної ефективності розвитку промислової агломерації на основі дії агломераційного ефекту території, компонентному і територіальному перерозподілу та упорядкуванню її структури, та враховуватимуть логіку економічного життя, а не директиви чиновницького апарату, які часто відірвані від реальної ситуації.

6) економії коштів на утримання управлінського апарату.

Зусилля об’єднаних органів влади міст і територій у складі промислової агломерації мають бути спрямовані на спільну реалізацію наступних управлінських стратегій, що органічно випливають із загальних принципів розвитку промислово-агломераційних утворень (розділ 1.5):

1) забезпечення необхідних умов для повноцінного розвитку господарства і системи розселення ядра на основі її тісної взаємодії із агломерованими територіями;

2) всебічне сприяння формуванню ринкових сил, підприємництва та конкурентного середовища в агломерації, що має забезпечити зростання економічної ефективності господарювання;

3) надання пріоритетів для розвитку в ядрі агломерування всебічно-

розвиненого інформаційно-інноваційного, ринково-орієнтованого

соціального середовища на основі високорентабельних елементів ринкової інфраструктури, кредитно-фінансової, підприємницької

діяльності, науково-освітніх закладів та підприємств ІТ;

4) підтримка розвитку інноваційних модульних промислових виробництв в периферійній зоні агломерування та створення умов для максимально повної реалізації ними конкурентних переваг розміщення на основі використання агломераційного ефекту ядра [297];

5) економічне стимулювання комплексної взаємодії підприємств ядра і периферійної зони на основі функціонального перерозподілу прибутків та взаємного зростання показників ефективності господарювання;

6) підвищення рівня життя людей та задоволення їх матеріальних та духовних потреб на основі зменшення відмінностей між ядром і периферійною зоною агломерації, містами і сільською місцевістю;

7) забезпечення прозорого розподілу земельних ділянок та інших ресурсів економічного розвитку (капіталу, інформації тощо) в ядрі агломерування та на периферії, що дасть змогу реалізувати принципи добросовісної конкуренції та уникнути можливості формування низькорентабельних виробництв на основі монополістичної власності;

8) посилення функціональної зв’язаності ядра та агломерованих територій шляхом прийняття спільних управлінських рішень та узгодження взаємного розвитку і функціонування господарюючих суб’єктів;

9) уникнення нераціональних трудових, культурно-побутових та господарських зв’язків, підтримка ринкових механізмів з їх оптимізації;

10) формування екологічного балансу території та раціональне використання її природно-ресурсного потенціалу.

Реалізація зазначених стратегій сприятиме збалансованому розвитку промислових агломерацій України, активізації ринкових трансформацій та зростанню економічної ефективності виробництва. Їх впровадження в практику має стати невід’ємною частиною узгодженої регіональної політики загальнодержавних і місцевих органів влади, спрямованої на оптимізацію функціональної структури промислово-агломераційних утворень. Вагомим підґрунтям реалізації такої політики має стати комплексний системно- структурний аналіз промислових агломерацій на основі моделі,,центр- периферія”. Його методичний апарат, як видно з проаналізованого матеріалу, має високу ефективність застосування при подальших наукових дослідженнях в даному напрямку.

2.3.