Теорії економічного розвитку регіонів

Пріоритетним напрямом соціально-економічного розвитку України є регіональна стратегія розвитку, в основу якої покладені сучасні теорії рег- іоналізму, що функціонують в умовах постіндустріального суспільства.

Розробкою регіональних теорій займалися як економ географи, так і еко­номісти. Класиками регіональної науки є: німецькі вчені Іоганн Тюнен, Альфред Вебер, Вільгельм Кристаллер, Аугуст Льош; російські вчені Н.Н.Ба- ранський, Н.Н.Колосовськийтаінші. Відзначимо, щоврізних країнахпріо- ритет надавався різним напрямам регіональної теорії. Найсильніші наукові школи склалися в Німеччині, Швеції, Великобританії, США, Франції.

Виділяють такі напрями і теорії регіональної науки:

• географічний детермінізм;

• енвайронменталізм;

• штандортні теорії розміщення;

• регіональна наука;

• теорія ринків збуту;.

• геополітика.

Географічний детермінізм — форма натуралістичних учень, де провідна роль у розвитку суспільства та нації відводиться географічному положен­ню та природним ресурсам (Монтеск’є, Е.Реклю).

Енвайронменталізм — наукове вчення, що пояснює міжнародний поділ праці різницею у природному середовищі (Сміт, Е.Хентинггон). Е.Хен-

Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка тингтон розробив теорію „кліматичних оптимум ів”, згідно з якою найсп­риятливіші умови для розвитку виробництва мають країни, розташовані у [!OMtpHOMy ПОЯСІ.

Штандортні теорії розміщення виникли у XIX ст. і зв’язані з іменами Й.Г. фон Тюнена, В.Лаунхардта, А. Вебера. Основними особливостями цих теорій є: розгляд одного, окремо взятого сільськогосподарського чи про­мислового підприємства; припущення, що дані за всіма факторами розмі­щення можна зібрати, узагальнити й отримати точну відповідь про опти­мальне місце будівництва підприємства (розміщення виробництва).

Й.Тюнен вперше обгрунтував наявність об’єктивних закономірнос­тей розміщення товарного виробництва.

В. Jlаунхардт також вважав транспорта и й фактор вирі шал ьн им для роз­міщення промислових підприємств. Він обгрунтовував мінімізацією транс­портних витрат на сировину, допоміжні матеріали і готові вироби правиль­ним вибором місця для їх розміщення.

А. Вебер у праці „Теорія штандорта промисловості” (1909 р.) визначив і проаналізував основні фактори, я кі впливають на розміщення окремо взя­того промислового підприємства та запропонував основний критерій оп- тимальності розміщення — мінімізацію сумарних витрат виробництва і збуту. Вебер увів поняття „стандартного фактора” або фактора розміщен­ня і визначив його як „...чітко виражену перевагу, що виникає в процесі економічної діяльності, коли така діяльність здійснюється в даній місце­вості чи у певному типі місцевості”. На думку Вебера, на місцезнаходжен­ня підприємства найбільший вплив чинять такі фактори: транспортні вит­рати (основний), витрати на робочу силу, агломерації. Останній визна­чається технічною і просторовою концентрацією виробництва, можливі­стю використання спеціалізованої ремонтної бази, інфраструктури.

Теорія Вебера була побудована на основі спрощених припущень, зок­рема в ній розглядається абстрактна ізольована територія, з наявністю усіх необхідних ресурсів, але з ігноруванням взаємозв’язків між галузями зов­нішньої торгівлі, з диференціацією цін на ресурси тощо. Саме тому кла­сичні штандортні теорії в 20-і роки XX ст.

ми. У подальших регіональних концепціях спостерігається еволюція по­глядів на фактори розміщення виробництва:

■ перехід від мікроекономічної оцінки розміщення підприємств до макроекономічної;

- поява нових факторів (науково-дослідницька база, державне регу­лювання економіки), розвиток поглядів на фактор агломерації, введення поняття „інфраструктура”;

- еволюція методичного апарату для дослідження факторів розміщен­ня виробництва.

PeeiOHOjibHa наука — це напрям зарубіжної теорії розміщення продуктив­них сил, що виник у першій половині 50-х років і є синтезом багатьох традиц­ійних наук. Термін „регіональна наука” ввів американський економіст Уол­тер Айзард, який вважав, що це поняття є ширшим за регіональну економіку. Регіональна наука має вивчати простір, регіони (райони), локації (місце роз­ташування) та їх системи. Найвидатнішими представниками регіональної науки є: П.Хаггет (Англія), У. Айзард (США), В.Леонтьєв (США), які видали низку прань із регіонального планування й економічного прогнозування.

У. Айзард є автором таких наукових праць: „Розміщення і просторова економіка” (1956 р.), „Методи регіонального аналізу: вступ до науки про регіони” (1961 р.), „Загальна соціальна і регіональна теорія” (1968 р.). П.Хаггетом у працях „Просторовий аналіз” (1965 р.), „Моделі в географії” (1971 р.) розроблена теорія просторової організації суспільства, моделю­вання процесів на основі мінімізації витрат сил і часу під час переміщення на найкоротші відстані. В. Леонтьев розробив методи вивчення міжгалу­зевих зв’язків і міжгалузевого балансу за схемою „витрати-випуск” і є ав­тором „Дослідження структури американської економіки” (1958 р.). Ос­новним недоліком моделей типу „затрати-випуск” для пояснення регіо­нального росту є відсутність можливості повного мірою враховувати гос­подарську динаміку.

У. Айзард та В. Леонтьев на початку 50-х років розробили перші бага­тогалузеві моделі міжрайонних зв’язків.

Теорія ринків збуту пов’язана з працями таких видатних вчених як: Август Льошта Вільгельм Кристаллер.

Геополітика - це напрямок, який досліджує політику держави щодо довкілля та розглядає проблеми, які виникають внаслідок просторових відносин. Вперше цей термін увів Р.Челлен ( наукова праця „Великі дер­жави” (1910ρ.), а розвинув Ф.Ратцель (наукові праці „Антропогеографія” у 2 т, „Політична географія” (1987 р.).

В останні десятиріччя розвивалися концепції територіально-виробни­чого комплексоутворення і „полюсів зростання”. В основу теоріїтеритор­іально-виробничих комплексів, розроблену в працях Н.Н. Колосовського (1969 р.) покладено технологію енерговиробн ичих ци кл ів. H. H. Колосовсь- кий ще в 40-х роках досліджував систему територіальних комплексів рай­онного масштабу, створив фундамент для розробки теорії TBK (територі­ально-виробничих комплексів). Вчений розробив метод енерговиробни- чих циклів, який став основним для економіко-географічної характерис­тики районів і дозволив чіткіше виявити структуру господарства та виробничі зв’язки всередині районів.

На початку 50-х років минулого століття на Заході набула розвитку ідея створення „полюсів зростання”, що базувалася на теорії інновацій Йозефа Шумпетера. Автор концепції „полюса зростання” французький учений Фран­суа Перру виокремлював центр генерації та передавання інноваційних імпульсів від одного сектора економіки до іншого¹. Ця концепція пізніше стала пріоритетом регіонального планування. Відзначимо, що цей підхід рекомен­дується західними економістами для пострадянських держав у вигляді вільних економічних зон, підприємницьких зон у депресивних районах. Разом зтим, у західних країнах ця концепція використовується за умов розвинутої еконо­міки та соціально-виробничої інфраструктури, якщо запровадження режиму преференцій здійснюється без збитків для інших територій.

„Точки економічного зростання” здебільшого створюються на обме­жених територіях з метою підтримки малого та середнього бізнесу. При цьому підвищення ділової активності та рівня зайнятості призводить вод­ночас до скорочення витрат на соціальні програми для жителів підприєм­ницької зони й до збільшення бюджетних надходжень за рахунок податків здоходів підприємств та громадян. Але для країн перехідної економіки, де слабо розвинута соціально-виробнича інфраструктура ця концепція має обмежене застосування.

Посилена увага до регіональних аспектів економічного та соціального розвитку призвела в останні роки до розширення теоретичних досліджень у галузі розміщення продуктивних сил і регіонального розвитку.

Вагомий внесок у розробку теоретичних і прикладних проблем регіо­нальної економіки зробили відомі українські вчені-економісти Б.М. Да- нилишин,М.І. Долішній, С.І.Дорогунцов, 1.1. Лукінов,Я.Б.Олійник, В.І. Пав­лов, В.М.Трегобчук, М.І.Фащевський, М.А. Хвесик, Л.Г.Чернюк, Н.Г.Чу- маченко та інші, праці яких є основою для обгрунтування регіональної стра­тегії розвитку.

1.3.