Загально-описовий етап
Вихідною точкою наукових досліджень цього етапу стали міркування відомих класиків німецької економічної та географічної школи Йоганна Генріха фон Тюнена (Thunen) та Альфреда Вебера (Webber, А.).
Фон Тюнен у своїй епохальній праці „Der isolierte Staat in Beziehung auf Landwirtschaft und Nationalokonomie, oder Untersuchungen uber den Einfluss, den die Getreidepreise der Reichtum des Bodens und die Abgaben auf den Ackerbau ausuben[5]” (Гамбург, 1826-1863 рр.) ще на стадії становлення індустріального розвитку Німеччини розвинув вчення про взаємовідносини абстрактного ізольованого міста із приміською аграрною зоною. В цьому дослідженні фон Тюненом було показано характер взаємодії міста із периферією, особливості рентних відносин, територіальної диференціації різних видів людської діяльності в залежності від їх віддаленості від урбанізованого центру системи [262]. Ми не будемо детально аналізувати вчення фон Тюнена, оскільки це виходить за рамки нашого дослідження. Зазначимо лише, що у ньому були закладені фундаментальні закономірності просторових відносин та господарювання в агломераційних утвореннях.
Розроблено автором.
Рис. 1.1. Етапи розвитку географічних досліджень промислових агломерацій
Вперше термін „агломерація” та детальний аналіз її сутності на прикладі промислового виробництва виник у „теорії штандортів” відомого економіста, географа і філософа Альфреда Вебера. В своїх книзі „Uber den Standort der Industrien[6]” (1909 р.) вчений закладає основи не реального, а оптимального розвитку виробництва, на який, за його тлумаченням, діють три провідні фактори: орієнтація на транспорт, орієнтація на трудові ресурси та орієнтація на концентрацію перших двох факторів та, власне, і самого виробництва, яка і була названа „агломеруванням”.
Під впливом перших двох факторів, писав Вебер, складається мережа вузлів що характеризується або мінімізацією транспортних затрат, або оптимальним наближенням до трудових ресурсів. Однак, розміри цих вузлів та їх виробничі потужності визначаються власне агломераційними процесами, тобто скупченням промисловості в певному місці внаслідок укрупнення самого підприємства, або в результаті сумісного розміщення декількох виробництв. Вигода від цього пов’язана із зниженням витрат виробництва, що створюються власне їх концентрацією та спільним використанням ринків робочої сили і кредитних послуг, ринкових зв’язків із постачання матеріалів та збуту готової продукції, складського господарства, під’їзних шляхів, енергопостачання, ремонтної бази та допоміжних виробництв при певних технологічних процесах. Економія від агломерації призводить до відхилення пунктів розміщення виробництва від точок транспортних мінімумів та робочих поселень. Найбільш схильні до агломерування за Вебером ті підприємства, які мають найбільший коефіцієнт формування (відношення вартості формування підприємства до транспортних затрат) [155]. Отже, із самого початку становлення вчення про агломерації, науковці звернули увагу на специфічний економічний ефект, який формується у висококонцентрованому середовищі і призводить до значної економії матеріальних ресурсів в процесі промислового виробництва.Вчення Вебера знайшло своє подальше відображення у формуванні теорії центральних місць в роботах В. Кристаллера та А. Льоша (W. Christaller, A. Losch). Вчені розрізняли скупчене (агломероване) та дисперсне розміщення різноманітних ринкових закладів. Їх розвиток „не є результатом природних чи політичних нерівностей”, - писав Льош. - „Він виникає на основі дії різних економічних сил, деякі з яких ведуть до концентрації, а деякі до диспергування виробництва. В першій групі сформувались переваги спеціалізації і масштабів виробництва, в іншій - переваги низьких затрат на транспортування (тобто, наближеності до споживача) і диверсифікації продукції” [331]. Проте, основні праці Кристаллера та Льоша були присвячені визначенню центральних місць в ієрархії населених пунктів, що лежить поза глибоким аналізом агломераційних процесів. Вітчизняні вчені глибоко сприйняли праці Альфреда Вебера, але, починаючи з 30-х років його міркування були визнані буржуазними, а сама теорія хибною. Її послідовники (Бернштейн-Коган, Гінзбург, Рамзін та ін.) були проголошені „шкідниками” [99]. Це відкинуло далеко назад розуміння процесів агломерації і концентрації виробництва в радянській науці.