14.2. Економічне районування України

Рівень економічного розвитку регіону і ступінь задоволення потреб його жителів залежать від виробничої структури цього регіону; комплексного використання його ресурсів. Раціональна виробнича структура, пропорційний розвиток усіх сфер суттєво впливають на підвищення продуктивності праці і раціональне ви­користання трудових ресурсів.

Взаємодія складових структури регіону створює реальну базу для розвитку ринкових форм управління регіональними комплек­сами, вироблення та реалізації регіональної політики, спрямова­ної на ефективне використання виробничого апарату трудових ре­сурсів та довкілля.

497

Одним із напрямів регіональної політики та проведення ад­міністративних реформ є вдосконалення адміністративно-терито­ріального поділу України.

На рівні теоретичних розробок щодо економічного району­вання сформувались різні погляди українських вчених, зокрема, К.Г. Воблого, М.М. Паламарчука, Ф.Д. Заставного, М.Д. Пістуна, 0.І. Шаблія, А.Т. Ващенка, І.А. Горленка, Л.М. Корецького, С.С. Мохначука, В.А. Поповкіна та ін.

Перегляд адміністративно-територіального поділу України проф. Ф.Д. Заставний вбачав у деталізованішому внутрішньодер­жавному економічному районуванні1.

Для цього він пропонував дотримуватись низки вимог, а саме:

враховувати рівень розвитку важливіших галузей матеріаль­ного виробництва - промисловості і сільського господарства;

передбачати однакові перспективи розвитку суміжних обла­стей;

зважати на спільності розміщення областей у відповідних природних зонах, наявність і використання сировинних ресурсів тощо;

враховувати внутрішню господарську однорідність облас­тей та їхні значні відмінності у розвитку і спеціалізації вироб­ництва;

зменшувати невідповідності у площі територій та кількості населення.

Здобуття Україною незалежності та перехід до ринкових відносин зумовили потребу формування внутрішньодержавного поділу праці, нових територіально-виробничих комплексів, вільних економічних зон та відповідних ринкових структур. Сфор­мувались умови для проведення нового економічного районуван­ня України. Один із таких варіантів запропонували автори підруч­ника "Розміщення продуктивних сил" (рис. 14.1).2

_____

1 Заставний Ф.Д. Територіальні передпланові прогнози. К., 1988. С. 120-138. 2 Розміщення продуктивних сил України: Підручник /Є. П. Качан, М.О. Ковтонюк, М.О. Петрига та ін.; Заред. Є.П. Качана. К., 1997. С. 218.

498

Рис. 14.1. Економічне районування України.

499

Останнім часом оригінальну думку про регіоналізацію (ра­йонування) висловив О. І. Шаблій1. Соціально-економічний рай­он у його розумінні - це великий регіон України, територія якого тісно пов'язана з найбільшим розташованим на ній населеним пунктом - демографічним, урбаністичним, соціальним, культур­ним та економічним ядром, що визначає його головні зовнішні функції і геопросторову організацію. Відповідно до цього автор пропонує виділити в Україні шість соціально-економічних райо­нів. У їх центрі є великі міста, тут враховані загальноукраїнський поділ та інтеграція праці тощо. Виділено такі соціально-економічні райони: Західний, Центральний, Центральне-Східний, Північно-Східний, Південний та Східний.

В.А. Поповкін запропонував таке макроекономічне району­вання України.

1. Центральноукраїнський район (Київська, Чернігівська. Житомирська, Черкаська та Кіровоградська області, або Київське Полісся і Середнє Придніпров'я).

2. Донбас і Нижнє Подніпров'я (Донецька, Луганська, Дніпропетровська. Запорізька області).

3. Слобідська Україна (Харківська, Сумська і Полтавська області).

4. Причорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська області та АР Крим, або Північне Причорномор'я та Крим).

5.

Макрорайонування території України за В.А.Поповкіним можна використати для регулювання головних економічних про­порцій, формування раціонального територіального поділу праці, а також для науково-аналітичного прогнозування. Такий поділ грунтується на історичних, економічних і соціальних факторах,

_____

1 Соціально-економічна географія України: Навч. посібн. / За ред. проф. О. І. Шаблія. Львів. 1994. С. 444-453.

500

спільності перспективних інтересів і напрямів розвитку економі­ки виділених регіонів. У сільськогосподарському виробництві ви­діляють такі зони і райони спеціалізації: Полісся, Лісостеп, Північний і Центральний Степ, Південний Степ, Передгірські і Гірські райони Криму, Передгірські й Гірські райони Карпат, зони великих міст і промислових центрів.

Досить вдалими спеціалісти вважають варіанти економічно­го районування, запропоновані М.Д. Пістуном і Ф.Д. Заставним (табл. 14.1). Як видно з табл. 14.1, запропоноване цими вченими районування має невеликі розбіжності.

Регіональна політика є важливим компонентом розбудови державності. В Україні потрібно регіоналізувати, передусім, уп­равління, що сьогодні є визначальним напрямом розвитку реформ та стабілізації економіки. Регіональну політику треба формувати, враховуючи економічні, соціальні, науково-технічні, демографічні, гуманітарні та національні процеси, що відбуваються в регіонах. ЦЬОМУ найбільше відповідає схема соціально-економічного райо­нування України, наведена у табл. 14.2, рис. 14.2.1

Як видно з табл. 14.2, автори намагались пов'язувати назву району з характерними особливостями географічного положення території (Західний, Донеччина, Придніпров'я, Причорномор'я);

в інших випадках давали назву від його центру - найбільшого міста, що є на цій території (Київщина, Харківщина). Однак під Київщиною і Харківщиною можна розуміти територію відповід­ної області.

Проблеми удосконалення управління регіонами є надзвичай­но актуальними. З опублікованих останнім часом фундаменталь­них праць на цю тему варто назвати монографію В. Симоненка2.

_____

1 Долішній M.I., Паламарчук М.М., Паламарчук ОМ., Шевчук А.Т. Соціально-економічне районування України. Львів, 1997. C.16.

2 Симоненко В.К. Регионы Украины: проблемы развития. К., 1997.

501

Таблиця 14.1 Сучасне економічне районування України

502

Таблиця 14.2. Соціально-економічне районування України

Рис. 14.2. Соціально-економічне районування України.

503

Під регіоном автор розуміє господарську територію, виділену все­редині країни за економіко-географічним положенням, природ­ними і трудовими ресурсами, спеціалізацією і структурою госпо­дарства, спільністю екологічних, демографічних та інших проб­лем, роллю у міжнародному поділі праці. В. Симоненко виділяє такі регіони: Причорноморський, Центральний, Поліський, Східний, Придніпровський, Подільський. Карпатський та Крим­ський.

Загалом спільним у підходах до економічного районування є тенденція до вирівнювання не тільки меж регіонів, а й економіч­ного потенціалу; введення в них великих міст, які виконують міжга­лузеві функції виробничого, наукового і культурного обслугову­вання, підготовки і перепідготовки кадрів тощо.

Крім того. в Україні потрібно уточнювати межі адміністра­тивних одиниць - сіл, адміністративних районів, великих міст. Розукрупнення сільських Рад зумовлене потребою відродження так званих неперспективних сіл. З іншого боку, перехід до ринко­вих відносин та на переважно економічні методи управління пе­редбачає укрупнення сільських районів.

Формування регіонів обласного рангу пов'язане з динамікою розвитку продуктивних сил, їхньою територіальною концентра­цією. спеціалізацією- інтеграцією і диференціацією. Виконавчі уп­равлінські структури, планові, статистичні, фінансово-кредитні органи визначають область як основну ланку територіального управління, оскільки в її межах функціонує багатогалузеве гос­подарство, галузі якого взаємодіють між собою. Важливою озна­кою цієї системи є її стійкі зовнішні і внутрішні зв'язки, які регу­люють специфічні регіональні умови відтворення, спрямовані на раціональне використання природних, трудових і матеріальних ресурсів.

Зазначимо, що немало вчених піддають сумніву раціо­нальність поділу України на 25 областей. Зокрема, В. Каспрук 1 вважає, що для сучасної України доцільнішим був би адміністра­тивний поділ території за принципами природної єдності земель. На його думку, на території всієї держави доцільно виділити

504

дев'ять адміністративних новоутворень, які мають спільні еконо­мічну структуру, історичні та географічні особливості тощо, і які доцільно назвати "край".

Поділ держави на краї грунтується на двох головних прин­ципах, спрямованих на посилення ефективності чіткого керуван­ня територіями: по-перше, значне розширення повноважень місцевої влади, впровадження принципу достатнього самовря­дування, передачі адміністрації краю в значно більшому обсязі реальних прав та можливостей для вирішення поточних і регіо­нальних питань з одночасним збільшенням їхньої відпо­відальності перед державними структурами. Другим принципом повинно стати повне врахування краєм загальнодержавних інте­ресів: зміцнення в межах крайового устрою відповідних вико­навчих інституцій, розширення їхніх повноважень щодо вирі­шення загальнодержавних питань. Такий підхід може значно спростити й прискорити виконання як місцевих, так і держав­них завдань.

Новим територіальним одиницям можна дати старі істо­ричні назви: Галицький край (Львівська, Івано-Франківська, Чер­нівецька, Закарпатська області). Подільський край (Вінницька-Хмельницька, Тернопільська області). Волинський край (Во­линська, Рівненська області). Поліський край (Київська, Черні­гівська, Житомирська області). Наддніпрянський край (Черкась­ка, Кіровоградська області). Чорноморський край (Крим, Одесь­ка, Херсонська, Миколаївська області). Слобідський край (Хар­ківська, Полтавська, Сумська області). Запорізький край ( Запо­різька, Дніпропетровська області). Східний край (Донецька. Лу­ганська області).

Надання регіонам широких прав у виробничій, фінансово-кредитній та в інших видах діяльності забезпечить ефективне ви­користання їхнього ресурсного потенціалу і зменшить тенденції до сепаратизму.

_____

1 Див. Урядовий кур'єр. 1998. №

505