Тема 1.6. Державне регулювання підприємництва

1. Підприємництво як об’єкт державного регулювання.

2. Роль держави у процесі становлення підприємницького середовища в України.

3. Механізм державного регулювання підприємництва.

4. Фінансові важелі державної підприємницької політики.

5. Основні напрямки регуляторної політики.

1. Підприємництво, або підприємницька діяльність – це особливий творчий вид діяльності людини з поєднання інших чинників виробництва на власний страх і ризик з метою отримання прибутку.

Р. Кантільон (1680 – 1734) першим визначив підприємця як людину, здатну до виваженого ризику. Й. Шумпетер (1883 – 1950) називав підприємця економічним лідером, творцем інновацій.

Успіх підприємництва залежить від зовнішніх і внутрішніх чинників. До перших відносять роль держави, насамперед законодавство, природні ресурси, поведінку інших людей, до других – достатній рівень стартового капіталу, ефективність чинників виробництва.

Організація ефективного господарювання передбачає наступні моменти:

- всебічне дослідження ринку своїх товарів за рахунок розвинутої системи маркетингу;

- чітко налагоджене постачання факторами виробництва при достатньому рівні внутрішньої організації за рахунок системи виробничого менеджменту;

- постійний контроль за бюджетом підприємства за рахунок досконалого фінансового менеджменту;

- розвинута робота з кадрами за рахунок системи менеджменту з персоналу;

- постійний контроль за станом ліквідності, тобто спроможності своєчасно виконувати свої зобов’язання перед контрагентами за рахунок менеджменту з обліку і контролю.

Підприємництво – це багатопланове явище, яке можна характеризувати з різних поглядів: економічного, правового, психологічного та ін. Закон України «Про підприємництво» визначає підприємництво як самостійну ініціативу, систематичну, на власний ризик діяльність з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг торгівлі з метою одержання прибутку.

Підприємництво відіграє особливу роль в національному господарстві країни, створюючи інноваційне середовище, руйнуючи традиційні структури і відкриваючи шлях до перетворень, тобто стаючи тією силою, котра прискорює рух економіки шляхом ефективності, раціоналізації, бережливості та постійного оновлення. Досвід індустріально розвинутих країн показує, що розвиток підприємництва – необхідна умова економічного зростання.

Для нормального функціонування підприємництва мають бути забезпечені такі основні умови :

- стабільна національна грошово-кредитна система;

- пільгова системи оподаткування;

- активно діюча система інфраструктурної підтримки підприємницької діяльності;

- державна фінансова і матеріально-технічна підтримка підприємництва;

- ефективний захист інтелектуальної власності;

- спрощена процедура регулювання підприємницької діяльності з боку державних органів;

- правовий захист підприємства;

- формування в суспільстві привабливого іміджу підприємництва;

2. Державне регулювання підприємництва – це система правових, організаційних і регулятивно-контролюючих заходів держави, спрямованих на створення сприятливого підприємницького середовища й управління державним сектором для забезпечення ефективності та конкурентоспроможності національної економіки.

Підприємницьке середовище – сукупність умов, що впливають на формування і розвиток підприємництва. Воно складається з таких елементів:

1. Економічні умови визначають умови розподілу ресурсів і ступінь активності підприємницької діяльності – ступінь економічної свободи; обсяг сукупного попиту; рівень розвитку ринків; конкуренції; стабільність національної валюти; податкову політику; рівень доходів населення.

2. Політична ситуація обумовлює характер взаємодії суспільства і підприємницьких структур, їхню соціальну інтегрованість.

3. Правове середовище створює умови для розвитку цивілізованих ринкових відносин – стан розвитку ринкового законодавства; характер регулюючого втручання держави в діяльність суб’єктів економіки; захист інтересів підприємців.

4. Соціально-культурне і демографічне середовище виявляє вплив на формування потреб споживачів, обумовлює специфіку попиту; формування типу економічної культури у суспільстві; кількість населення; рівень його освіти, культури; моральні норми; традиції; релігійні погляди; домінуючі соціально-культурні цінності тощо.

5. Технологічне середовище обумовлює не тільки характер виробництва, а й способи підприємницької діяльності – рівень індустріального розвитку країни; рівень науки, техніки; наявність технологій і їх впровадження у виробництво тощо.

6. Природно-географічне середовище визначає галузеву, територіальну, зовнішньоекономічну структуру економіки; види підприємницької діяльності; наявність природних ресурсів; їхню якість; клімат; географічне положення країни тощо.

7. Інституційно-організаційне середовище характеризує систему органів державного управління, їхню взаємодію з суб’єктами підприємницької діяльності, способів та інструментів державного впливу на підприємство, розвиток інститутів ринкової інфраструктури.

Суб’єкти державного регулювання підприємницької діяльності в Україні:

· Міністерство економіки;

· Міністерство фінансів;

· Державний комітет України з питань регулятивної політики й підприємництва;

· Державна податкова адміністрація;

· Державний комітет стандартизації, метрології та сертифікації;

· Антимонопольний комітет України.

Основою державної політики підтримки підприємства є розроблення і реалізація державних програм науково-технічного, ресурсного, фінансового, консультативного, кадрового та іншого сприяння розвитку підприємства. Державні програми підтримки можуть реалізуватися центральними й місцевими органами виконавчої влади. Програми мають забезпечити формування тих невід’ємних елементів соціально-економічного простору, які підприємницький сектор не спроможний створити самостійно, а саме: нормативно-правового (адміністративного) забезпечення; інституційних засад розвитку бізнесу; функціональних (цільових) форм державного регулювання.

Нормативно-правове забезпечення розвитку підприємництва включає: формування законодавчої бази підприємництва і її вдосконалення; нормативне регулювання умов господарської діяльності, включаючи сертифікацію і стандартизацію; адміністративне регулювання через механізм державної реєстрації підприємств, ліцензування підприємницької діяльності, квотування обсягів виробництва, експорту, імпорту товарів.

Базою нормативно-правового забезпечення є законодавчі та інші нормативно-правові акти, відповідні норми цивільного, кредитно-фінансового, податкового, адміністративного, трудового та інших галузей чинного законодавства, основними з яких є Закони України «Про підприємництво», «Про власність», «Про підприємства в Україні», «Про господарські товариства» та ін..

3. Визначимо головні цілі державної підтримки підприємництва:

· формування потужного підприємницького сектора;

· стимулювання перспективних видів і напрямків діяльності;

· сприяння нагромадженню інвестиційних ресурсів та інвестиційних ресурсів та інвестиційно-інноваційній діяльності у пріоритетних галузях;

· забезпечення стабільного функціонування вітчизняного підприємництва в умовах міжнародної конкуренції. Основні напрямки державної підтримки підприємництва в Україні

1. Вдосконалення нормативно-правової бази підприємництва.

2. Проведення ефективної конкурентної політики.

3. Створення ефективної системи фінансово-кредитної та гарантійної підтримки підприємця.

4. Дерегуляція економіки.

5. Створення сприятливого інвестиційно-інноваційного клімату.

6. Забезпечення стабільності національної валюти.

7. Удосконалення приватизаційного процесу.

8. Проведення реструктуризації, системної трансформації підприємств, адаптації їхньої діяльності до вимог ринку.

9. Підтримка ефективно працюючих підприємств незалежно від форм власності, сприяння розвитку малого підприємництва.

10. Підвищення ефективності функціонування державного сектора економіки.

11. Заохочення іноземних інвестицій, залучення їх у приватизаційну сферу і в реальне виробництво.

12. Сприяння держави у створенні й розвитку ринкової та соціальної інфраструктури.

13. Обмеження тінізації економіки шляхом стимулювання трансформації некримінальної тіньової економіки в легальну, а також перекриття джерел кримінального бізнесу.

14. Ефективне використання міжнародної допомоги з метою розвитку підприємництва.

15. Формування у суспільстві відповідного типу економічної культури й морально-психологічної атмосфери.

Конкурентна (антимонопольна) політика держави спрямована на запобігання монопольній діяльності, на її обмеження і припинення. Основою конкурентної політики держави є антимонопольне законодавство, представлене Законами України «Про обмеження монополізму і недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» (1992 р.), «Про Антимонопольний комітет України» (1993 р.), «Про захист від недобросовісної конкуренції» (1996 р.), «Про захист економічної конкуренції» (2001 р.) та інші нормативно-правові акти.

Визначальною ознакою підприємця-монополіста є його монопольне, тобто домінуюче становище, яке забезпечує йому можливість одноосібно або разом з іншими монополістами обмежувати конкуренцію на певному сегменті ринку.

Момент, коли виникає монопольне становище підприємців на ринку всіх видів товарів (послуг) у межах певної території, визначає Антимонопольний комітет. За такий показник беруть перевищення частки товару підприємця на певному ринку (понад 35 %). Підприємство, яке має монопольне становище на ринку, називається монопольним утворенням, а його діяльність – монопольною діяльністю. Ринок у визначених територіальних і товарних межах, на якому діє хоча б одне монопольне утворення або існує бар’єр для вступу інших суб’єктів господарювання на нього, вважається монополізованим ринком.

В основу антимонопольної політики покладена Державна програма демонополізації економіки та розвитку конкуренції. Метою цієї Програми є формування і розвиток конкурентного середовища, яке б забезпечувало ефективне використання суспільних ресурсів, вільний доступ на ринок для підприємців, свободу споживачів у виборі товарів.

Суб’єктами антимонопольної політики в Україні є державні органи, які забезпечують процес демонополізації економіки й розвитку конкуренції. Ними є: Верховна Рада, Президент України, Кабінет Міністрів, Антимонопольний комітет, Фонд державного майна України; центральні й місцеві органи державної виконавчої влади; керівництво й трудові колективи підприємств і покупці.

Для реалізації конкурентної політики, контролю за використанням антимонопольного законодавства утворено Антимонопольний комітет України та його територіальні управління в АР Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

До засобів антимонопольного регулювання належать:

- обмеження на встановлення вищого рівня цін і тарифів, запровадження граничних нормативів рентабельності;

- декларування зміни цін;

- установлення стандартів і показників якості для товарів і послуг;

- квотування обсягів виробництва товарів (послуг);

- використання державних замовлень;

- розподіл ринків;

- тарифне регулювання імпорту й експорту товарів та ін.

4. Єдину систему державних органів приватизації в Україні репрезентують Фонд державного майна України, його регіональні відділення і представництва в районах і містах, органи приватизації АР Крим.

Для правильного визначення мети приватизації, її пріоритетів, можливих і доцільних обмежень розробляються державна, республіканська (АР Крим) і місцеві програми приватизації. У державній програмі приватизації визначаються:

- завдання щодо приватизації майна, яке перебуває в державній власності;

- перелік об’єктів, які підлягають приватизації;

- відповідні способи приватизації для різних груп об’єктів;

- завдання відповідним органам виконавчої влади щодо забезпечення приватизації;

- заходи щодо залучення у процес приватизації інвесторів;

- особливості участі в процесі приватизації громадян України, іноземних інвесторів та інших покупців;

- розрахунок витрат на виконання програми приватизації, порядок відшкодування їх та джерела фінансування;

- прогноз надходження коштів від приватизації і напрямів їх використання.

На сучасному етапі в Україні ставиться завдання переходу до інвестиційно-орієнтованої приватизації, яку пропонується здійснювати за двома напрямами:

1. Приватизацію великих підприємств стратегічних галузей економіки проводити за індивідуальними планами на підставі галузевих програм реструктуризації продажем пакетів акцій з можливою передачею прав на управління закріпленим за державою пакетом акцій стратегічному інвестору під конкретні зобов’язання;

2. Організувати масовий розпродаж (навіть за символічну ціну) за грошові кошти й державні цінні папери малоліквідних об’єктів, залишків реалізованих пакетів акцій підприємств, які не мають стратегічного значення для економіки країни, об’єктів незавершеного будівництва, а за наявності вигідних пропозицій і окремих інвестиційно привабливих підприємств. Це створюватиме передовсім економічне середовище для формування широкого прошарку управлінців, менеджерів, здатних забезпечити ефективну діяльність підприємств в умовах жорстокої внутрішньої і зовнішньої конкуренції.

Інститут банкрутства є невід’ємною складовою державної підприємницької політики та інструментом цивільно-правової відповідальності за неефективну організацію роботи підприємницьких структур.

В Україні нормативно-правове регулювання процесу банкрутства ґрунтується на Законах України «Про банкрутство», «Про банки і банківську діяльність», «Про аудиторську діяльність», а також на Арбітражному процесуальному кодексі України. Суб’єктом банкрутства можуть стати підприємницькі структури або державні підприємства, які неспроможні своєчасно виконати свої зобов’язання перед кредиторами або перед бюджетом. Однак неспроможний суб’єкт господарювання на цьому етапі ще не є банкрутом. Він визнається таким тільки за рішенням арбітражного суду. До прийняття такого рішення йому надається можливість вийти із стану неспроможності через процедуру санації (систему заходів, спрямованих на запобігання банкрутству).

Умовами санації можуть бути: випуск нових акцій або облігацій для залучення грошового капіталу; збільшення банківських кредитів і надання урядових субсидій; зменшення процентів за облігаціями, випущеними підприємством, та відстрочка їх погашення; реструктуризація короткострокової заборгованості в довгострокову; ліквідація нерентабельного підприємства і створення на його базі нового; зміна форми власності підприємства; структурна перебудова виробництва; зміна ринків збуту; зміна сировинної бази; інші заходи, спрямовані на оздоровлення підприємства.

5. На сучасному етапі розвитку України суттєвим елементом державної підтримки бізнесу має стати регуляторна політика, яка означає: спрощення порядку створення, реєстрації та ліквідації суб’єктів підприємництва, скорочення переліку видів підприємницької діяльності, що підлягають ліцензуванню та патентуванню, потребують одержання сертифікатів і будь-яких інших дозволів на здійснення підприємництва; обмеження кількості перевірок і права контролю за діяльністю суб’єктів підприємництва; спрощення процедури митного оформлення вантажів у процесі здійснення експортно-імпортних операцій; забезпечення послідовності й стабільності нормативно-правового регулювання підприємництва.

Інституційні засади регуляторної підтримки підприємництва включають: наявність організаційної структури; інформаційно-консультаційне забезпечення підприємництва; кадрове забезпечення; наукове методичне забезпечення; моніторинг державної підтримки.

Організація ефективної підтримки підприємництва обов’язково вимагає формування розвинутої інфраструктури, що є невід’ємним компонентом ринкової економіки і створює сприятливі умови для розвитку бізнесу. До складу інфраструктури ринку входять: фінансово-кредитна інфраструктура, організаційно-технічна інфраструктура, інформаційно-аналітична інфраструктура.

Розвиток підприємництва потребує створення розвинутої системи інформаційно-консультаційного забезпечення. Основним елементом такої системи має бути мережа регіональних інформаційно-аналітичних центрів, що у подальшому інтегруватимуться в єдину інформаційну систему.

Держава сприяє створенню ефективної системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів та підприємницької діяльності, розробленню навчальних планів, програм і методичних посібників для підготовки підприємців залежно від рівня їх базової підготовки, термінів навчання, для підвищення кваліфікації учителів і викладачів, використання державних телерадіоканалів для навчання широких верств населення основам підприємницької діяльності.

Сприяння розвитку підприємництва в Україні передбачає також: проведення комплексу наукових досліджень, пов’язаних з проблемами розвитку підприємництва; розроблення і впровадження нових підходів та методів щодо аналізу й прогнозування розвитку цього сектора економіки; вивчення світового досвіду з питань формування державної політики сприяння розвитку підприємства.