Тема 2.1. Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності

1. Основи зовнішньоекономічної діяльності.

2. Регулювання торговельної діяльності.

3. Іноземне інвестування і його регулювання.

4. Роль держави в залученні іноземних кредитів.

1. Зовнішньоекономічна політика – це діяльність держави, спрямована на регулювання економічних відносин з іншими країнами, на забезпечення ефективного використання зовнішнього фактора у національній економіці.

Причини, що обумовлюють регулювання ЗЕД:

· інтенсифікація міжнародних економічних зв’язків і необхідність інтеграції у світову економіку;

· потреба використання переваг міжнародного поділу праці й можливостей світового ринку;

· прискорення ринкового реформування країни для підвищення ефективності національної економіки.

Об’єкти регулювання ЗЕД:

· зовнішня торгівля;

· міжнародний рух капіталів;

· валютні й кредитні відносини;

· науково-технічний обмін;

· міжнародна міграція робочої сили;

· зовнішній борг країни;

· навколишнє середовище;

· багатство Світового океану, повітряно-космічний простір тощо.

Сприятливі фактори входження економіки України у світове господарство:

· геополітичне становище;

· достатньо кваліфікована і дешева робоча сила, здатна до висококваліфікованої та наукомісткої праці;

· багаті природні ресурси, сприятливі природно-кліматичні умови;

· потенційно великий ринок товарів і послуг;

· значний науково-технологічний потенціал країни.

Основні цілі зовнішньоекономічної політики держави:

· створення сприятливих економічних та організаційно-правових умов для суб’єктів економіки у здійсненні зовнішньоекономічної діяльності;

· забезпечення раціонального входження економіки України в міжнародний поділ праці;

· реалізація конкурентних переваг країни;

· підвищення конкурентоспроможності економіки на основі структурної перебудови і модернізації виробництва;

· розвиток орієнтованого на експорт сектору економіки, розширення експортного потенціалу країни;

· раціоналізація експортно-імпортних операцій.

Основні методи регулювання ЗЕД:

· правові;

· економічні;

· валютне регулювання;

· адміністративні.

2. Міжнародна торгівля — це система економічних відносин країн, метою яких є ввезення або вивезення товарів і послуг. До товарів, що продаються і купуються на зовнішньому ринку, на­лежать: готова продукція, сировина, напівфабрикати, а також призначені для продажу продукти інтелектуальної діяльності — патенти, ліцензії, фірмові знаки тощо. Міжнародна торгівля по­слугами охоплює міжнародний туризм, транспортні послуги, страхові операції, банківські, біржові й посередницькі послуги, ярмарки та ін.

Політика вільної торгівлі характеризується відсутністю або мінімальним втручанням держави в зовнішню торгівлю. За таких умов експортно-імпортні відносини регулює не держава, а ринок на основі співвідношення попиту і пропозиції. Саме вільна торгів­ля стимулює конкуренцію, змушує національні підприємства під­вищувати якість своєї продукції і знижувати ціни.

Протекціонізм — це державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції через систему певних обмежень. Така політика, з одного боку, спрямована на розвиток національ­ного виробництва і захист вітчизняного виробника, а з іншого — може призвести до застійних явищ, посилення монополізму і зниження конкурентоспроможності національних товарів. Існує декілька форм протекціонізму: селективний — спрямований про­ти певних країн або окремих товарів; галузевий — спрямований на захист окремих галузей (наприклад, сільського господарства) і колективний — проводиться об'єднаннями країн проти дер­жав, які не входять до таких об'єднань, та ін.

Спробуємо класифікувати всі методи й інструменти зовнішньоторговельного регулювання за певними критеріями:

1) за характером втручання:

- прямі (адміністративні);

- непрямі (економічні);

2) за рівнями втручання:

- мікроекономічні, тобто на рівні окремого господарського суб’єкта (текст статуту, повноваження підрозділів, зокрема закордонних і т.д.);

- макроекономічні, тобто з боку державних органів і недержавних загальнонаціональних інститутів (профспілок, торговельно-промислових палат і т.д.);

- мегаекономічні (наднаціональні), тобто з боку міжнародних організацій або органів інтеграційних угруповань;

3) за характером впливу на умови конкуренції:

- монополістичні;

- конкурентні;

4) за кількістю сторін регулювання:

- однобічні (автономні);

- двосторонні;

- багатосторонні (конференційні);

5) за офіційністю методів:

- офіційні, або правові;

- неофіційні, тобто звичаї, джентльменські угоди та ін.;

6) за характером інструментів:

- тарифні;

- нетарифні.

Тарифні засоби пов’язані з прямим підвищенням ціни завдяки використанню митних тарифів. Центральне місце в державному регулювання зовнішньої тор­гівлі посідає тарифне регулювання, яке в Україні спирається на Митний кодекс, Закони України «Про Єдиний митний тариф» і «Про митний та­риф України» та ін.

Митний тариф — це систематизований перелік товарів із за­значенням мит, якими вони обкладаються під час перетину мит­ного кордону країни. Отже митний тариф складається з двох елементів: товарної номенклатури і ставок мита. В основу товар­ної класифікаційної схеми Митного тарифу України покладено національну класифікацію товарів зовнішньоекономічної діяль­ності, яка базується на Гармонізованій системі опису й кодуван­ня товарів.

Основним елементом митного тарифу є мито. Мито — це податок, який стягується митними органами з то­варів, які вивозяться або ввозяться на територію країни. Упрова­дження мита сприяє захисту національних виробників від інозем­ної конкуренції, забезпечує надходження коштів до державного бюджету, поліпшує умови доступу національних товарів на зару­біжні ринки, раціоналізує товарну структуру, підтримує оптималь­не співвідношення доходів і витрат держави. У міжнародній практиці застосовуються експортні, імпортні, транзитні, сезонні антидемпінгові, компенсаційні та інші види мита. Найбільше при державному регулюванні зовнішньоторговельних операцій вико­ристовуються імпортні (ввізні) мита; експортні (вивізні) мита за­стосовуються тільки окремими країнами здебільшого до товарів традиційного експорту.

Нетарифні засоби прямо не підвищують ціни, але є заходами прихованого протекціонізму. Існують численні методи нетарифного регулювання як адміністративного, так і фінансового характеру. Їх можна згрупувати таким чином:

1. Заборона експорту або імпорту, тобто ембарго.

2. Кількісні обмеження, зокрема:

1) квотування - визначення ліміту обсягу поставок у вартісному чи фізичному вираженні на період часу (квартал, рік та ін.) у таких формах:

– глобальна квота без зазначення конкретної країни-партнера;

– групова квота для окремих товарів для деяких конкретних країн;

– індивідуальна квота при зазначенні однієї країни-партнера;

– антидемпінгова, компенсаційна і спеціальна квоти;

2) ліцензування - обмеження у вигляді одержання права або дозволу (ліцензії) від уповноважених державних органів на ввіз або вивіз продукції з такими видами ліцензій:

– генеральна з дозволом експортно-імпортних операцій по даному товару чи в дані країни без обмеження кількості угод;

– глобальна без обмежень поставки чи закупки кількісно чи вартісна;

– автоматична, яка надається негайно після отримання заяви від експортера чи імпортера;

– разова (індивідуальна) для однієї угоди на період здійснення останньої.

Механізм розподілу ліцензій різноманітний з такими головними формами:

– аукціон;

– система явних преференція з урахуванням колишніх підсумків ЗЕД;

– розподіл на неціновій основі за підсумками експертних оцінок.

3) так звані “добровільні” обмеження експорту, коли експортер зменшує поставки у зв’язку з небезпекою більш негативних бар’єрів.

3. Прихований протекціонізм, зокрема:

1) державні закупки як гарантування реалізації національних товарів з одночасним зменшенням ринкової ніші імпортної продукції;

2) вимоги про обов’язкове використання місцевих компонентів і чинників (сировина, робоча сила, транспортні засоби та ін.);

3) технічні бар’єри з вимогами подання сертифікатів якості, екологічної безпеки, виконанням санітарно-гігієнічних ветеринарних і фітосанітарних норм, правил техніки безпеки та ін.;

4) антидемпінгові засоби з переслідуванням постачальників іноземної продукції за заниженими цінами;

5) податки й збори на ввіз чи вивіз продукції (прикордонний податок за факт перетину кордону; екологічні, фітосанітарні та інші збори; митні збори за оформлення документів).

3. Світо­вий досвід показує, що країни з перехідними економіками не спроможні вийти з економічної кризи без залучення іноземних інвестицій. їх використання сприяє формуванню національних інвестиційних ринків, веде до макроекономічної стабілізації еко­номіки, дає змогу вирішити окремі соціальні проблеми перехід­ного періоду. Політика України щодо державного регулювання іноземних інвестицій визначається Митним кодексом, Законами України «Про зовнішньоеко­номічну діяльність», «Про режим іноземного інвесту­вання», «Про захист іноземних інвестицій» та ін. Цими документами визначаються загальні засади державного регулювання іноземних інвестицій, суб'єкти, види й форми інвестування, порядок конт­ролю за здійсненням інвестицій і державні гарантії їх захисту.

До іноземних інвестицій належать цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об'єкти інвестиційної діяльності з ме­тою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту. Іноземні інвестиції після їх фактичного внесення підлягають обов'язковій реєстрації, яка здійснюється Радою Міністрів Авто­номної Республіки Крим, обласними, Київською і Севастополь­ською міськими державними адміністраціями.

Важливою формою залучення іноземного капіталу в Україну є угоди про розподіл продукції, які надають виключне право іно­земному інвесторові здійснювати виробничу діяльність на платній і терміновій основі. При цьому вироблена продукція розподіля­ється між сторонами угоди у пропорціях відповідно до цієї угоди.

Значний вплив на інвестиційний клімат в Україні має Закон України «Про концесії» (1999 р.), який визначив поняття і пра­вові засади надання на платній та строковій засадах суб'єкту підприємницької діяльності права на створення (будівництво) об'єкта концесії та (або) управління ним (експлуатацію).

В Україні широко застосовувалася така форма залучення інозе­мних інвестицій, як спеціальні економічні зони (СЕЗ) і території пріоритетного розвитку (ТПР). Діяльність 11 СЕЗ і 72 ТПР регулювалася низкою законодавчих актів, головними з яких є Закон України «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон» (1992 р.) і Концепція створення спеціальних (вільних ) еко­номічних зон в Україні (1994 р.). Але у зв’язку з вступом нашої держави до СОТ проблеми існування зазначених територій мають суперечливі перспективи.

Іноземне інвестування здійснюється у таких формах:

- прямі іноземні інвестиції— це вкладення, що забезпечують іноземним інвесторам контроль або участь в управлінні підпри­ємством;

- портфельні іноземні інвестиції — це вкладення в цінні па­пери підприємств з метою одержання підвищеного доходу, що не дають іноземному інвестору реального контролю над об'єктом інвестування;

З точки зору платіжного балансу країни, пряме іноземне інвестування – це будь-яке надання кредиту іноземному партнеру або придбання власності зарубіжного економічного об’єкта. Згідно з чинним українським законодавством суб’єкт ЗЕД набуває статус підприємства з іноземними інвестиціями (далі ПІІ), якщо сума вказаних внесків у статутний фонд складає не менше 10 %.

Оскільки прямий інвестор значною мірою контролює діяльність об’єкта, пряме інвестування дозволяє:

1) мати управлінський контроль і використовувати попередній управлінський досвід;

2) знати й використовувати виробничі й торговельні секрети;

3) використовувати авторитет і торговельну марку материнської компанії у випадку створення дочірнього підприємства.

Пряме іноземне інвестування складається з трьох головних форм:

1) акційний капітал, тобто придбання інвестором певного, наприклад, контрольного пакета акцій іноземного підприємства;

2) реінвестовані доходи, наприклад, прибуток, тобто підсумки економічної діяльності, які не повертаються на батьківщину інвестора;

3) внутрішньофірмові позики, тобто кошти, які надають або материнська компанія, або інші її філії.

Світовий досвід створення ПІІ підкреслює існування трьох основних організаційних форм:

- філія з 100 % належності іноземному власнику;

- дочірня компанія з часткою нерезидента в статутному фонді понад 50 %;

- асоціативна компанія з часткою нерезидента менше 50 %.

Частіше за все входження на зарубіжний ринок здійснюється послідовно з використанням наступного ланцюга поведінки: експорт ® ліцензування ® інвестування.

Пряме інвестування має низку ризиків як для експортерів, так і для імпортерів.

Прямий інвестор, який здійснює внесок на довготривалий термін, ризикує зіштовхнутися з наступними проблемами:

- недосконалість законодавства і відсутність реального правового захисту від втручання влади або конкурентів;

- проблеми з поведінкою інших власників (акціонерів);

- економічні проблеми в країні-імпортері інвестицій;

- проблеми зі сталістю материнської компанії;

- несталість міжнародного фондового і валютного ринків;

- інші політичні ризики.

Конкретний економіко-правовий зміст має визначення терміну “промисловий інвестор”. Промисловим є прямий інвестор з певним досвідом роботи в галузі, який гарантує збереження профільної діяльності об’єкта, що придбається.

Портфельні вкладення існують, як правило, у вигляді таких цінних паперів:

- первинні – акції, облігації, векселі та інші боргові розписки; інструменти грошового ринку – казначейські векселя, депозитні сертифікати, банківські акцепти;

- вторинні – фінансові деривати.

Слід відзначити можливості мікро , макро – і мегарегулювання міжнародного інвестування.

На мікрорівні текст статуту дозволяє маневрувати в ЗЕД.

Державне макрорегулювання включає такі форми :

1) державні гарантії;

2) страхування;

3) урегулювання інвестиційних суперечок;

4) виключення подвійного оподаткування;

5) адміністративна і дипломатична підтримка;

6) фінансові засоби, зокрема :

- амортизаційний режим;

- режим обліку витрат;

- податки, не пов`язані з прибутком;

- податкові стимули – податкові канікули, пільги, пільгові податкові зони, наприклад, офшорні.

Використання офшорних територій за сучасних умов має велику кількість ризиків. Після терористичних актів 11 вересня 2001 року США зробили низку розслідувань і активізували діяльність міжнародної агенції з боротьби з незаконним відмиванням грошей ( FATF ). Перелік країн, які рекомендовані FATF для санкцій, очолюють деякі офшорні території, насамперед Океанії і Карибського басейну. Але факт існування офшорів затверджений міжнародним і національним законодавствами України. Так, діє розпорядження Кабінету Міністрів України № 53–р від 14.02.2002 з доповненнями та змінами “ Про перелік офшорних зон”.

4. Міжнародний кредит — це економічні відносини, що виникають між державами, іноземними комерційними банками і фірмами з метою надання валютних або товарних ресурсів на умовах їх по­вернення у визначені строки з винагородою (процентами). Інозе­мні кредити є важливим інструментом фінансування зовнішньої торгівлі, проведення комплексної модернізації і реконструкції підприємств, сприяння ліквідації перебоїв у міжнародних розра­хунках.

Залежно від суб'єктів кредитних відносин розрізняють такі види міжнародного кредиту: міжнародний кредит між фірмами різних країн як різновид комерційного кредиту; банківський кредит у зовнішній торгівлі; міждержавні (міжурядові) кредити-кредити регіональних банків розвитку; кредити міжнародних І валютно-фінансових організацій. За видами кредити поділяються на: товарні, які експортери надають своїм покупцям; валютні, що надаються банками у грошовій формі; емісію цінних паперів як особливий різновид міжнародного кредиту, коли банк виступає посередником між кредитором і позичальником, які вкладають свої кошти в цінні папери. За термінами міжнародні кредити по­діляються на короткострокові — до 1 року, середньострокові — від 1 до 5 років і довгострокові — понад 5 років.

До основних джерел залучення Україною іноземних коштів належать:

- позички міжнародних фінансових організацій, зокрема Міжнародного валютного фонду (МВФ), Світового банку (СБ), Європейського банку реконструкції і розвитку (ЄБРР) тощо;

- кредити іноземних держав;

- розміщення облігацій внутрішньої державної позики;

- надання грантів, субсидій, стипендій через науково-техніч­ну допомогу від міжнародних фінансових організацій і країн з розвиненою економікою.

Порядок залучення позик починається з розгляду пропозицій, які офіційно надійшли до закордонних представництв України, міністерств, інших державних органів і юридичних осіб від іно­земних установ і банків. Після остаточного схвалення поданих документів КМУ при­ймає рішення про укладання міжнародних договорів і надає по­вноваження посадовим особам на підписання від імені КМУ або України міжнародних угод щодо залучення іноземного кредиту. У разі потреби визначається юридична особа, яка є головним ви­конавцем — агентом Кабінету Міністрів України з реалізації пе­вного кредиту. Підписані вповноваженими особами міжнародні угоди та інші документи про надання іноземного кредиту подаються на ратифікацію Верховній Раді України. Гарантом креди­тів, які відповідно до міжнародних договорів надаються Україні урядами іноземних держав, міжнародними фінансовими органі­заціями і банками, від імені держави виступає Кабінет Міністрів України.

Надання гарантій щодо залучення іноземних кредитів, для по­гашення яких передбачається використовувати бюджетні кошти, здійснюється тільки у тому разі, якщо такі кошти передбачені в державному бюджеті. Тоді юридичні особи подають аналогічні документи до Мінфіну. У разі позитивного висновку щодо наяв­ності в державному бюджеті необхідних коштів Кабінет Мініст­рів України приймає рішення про доцільність надання гарантій щодо повернення іноземних кредитів. Юридичні особи-резиденти, які отримали такі гарантії, несуть повну відповідальність за повне й своєчасне погашення кредиту, процентів за нього, а також за сплату комісійних. Контроль за ціль­овим і ефективним використанням і своєчасним погашенням кредитів здійснюється центральними органами виконавчої влади відповідно до галузі, КМУ, Мінфіном, Мінекономіки та іншими державними органами України.