ЕКОНОМІЧНИЙ ЗМІСТ ТА ФОРМИ СТРАХУВАННЯ КРЕДИТІВ

З найдавніших часів кредитні операції були пов’язані з ризи­ком неповернення кредиту. Ця обставина пояснює постійний пошук кредиторами різних способів протидії як першопричинам ризиків, так і їх негативним наслідкам.

У взаємовідносинах між кредитором і боржником предметом їхнього спільного інтересу є кредит, який породжує протилежні правничо-економічні ситуації: для кредитора — право вимагати повернення боргу, а для боржника — зобов’язання повернути позику згідно з кредитною угодою. Невиконання цих домовле­ностей загрожує кредитору фінансовими збитками, які й можуть стати об’єктом страхування з метою захисту майнових інтересів кредитора. Отже, ризик кредитної операції матеріально проявля­ється в неповерненні, несплаті боргу, юридичне — у невиконан­ні зобов’язань. Це означає, іцо суть страхування кредитів дещо різниться від інших видів страхування. З огляду на домінуюче значення правового аспекту у страхуванні кредитів його було визнано за особливу форму страхового захисту — страхування відповідальності.

Найбільш важливими моментами у страхуванні є розмір від­повідальності, порядок встановлення страхового випадку та визна­чення страхового відшкодування. Ці умови є обов'язковими скла­довими страхового договору.

Необхідною умовою виникнення відповідальності є факт на­стання страхового випадку і як результат поява ризику неплато­спроможності. Страховим випадком за страхування відповідаль­ності позичальника вважається непогашений кредиту та несплата процентів у строк, обумовлений кредитним договором.'

У зарубіжній страховій практиці відомі дві основні форми кредитного страхування: страхування кредитів (делькредерне страхування) і страхування застави під отримані кредити (кау ційне страхування).

За першої форми страхувальник, а ним завжди є банк, захищає власні інтереси з допомогою механізму страхування.

Відносини сторін характеризуються такими ознаками: страхувальник (банк):

отримує страхове відшкодування збитків у разі невиконання боржником своїх зобов’язань;

-частішу відповідальності (близько 20%) бере па себе;

- зобов’язується не збільшувати позичкового процента на застра­ховані кредити.

страховик (страхова компанія):

- вживає санкції в разі порушення страхувальником своїх зобо­в’язань аж до повної відмови від виплати страхової премії;

- пропонує, як правило, форму договору, що відмовляє у загать- ному покритті позички страховим захистом;

- залишає за собою право перевірки й самостійного прийняття рішень щодо запропонованих до страхування ризиків;

-бере па себе право регресу до кредитоотримувача.

За другої форми страхування кредитів страхувальником є боржник, котрий захищає право свого кредитора чи вірителя. При використанні заставного (гарантійного) страхування застра­хованим, як правило, є кредитор. При реалізації другої форми страхування взаємовідносини між сторонами набирають харак­теру. показаного на рис. 9.2.

Кожна з цих форм (делькредерна або заставна) конкретизу­

ються, зрозуміло, різними видами страхування, зміст яких зале­жить від форм кредитування й умов надання кредитів. Однак, незалежно від техніко-організаційного здійснення страхових опе­рацій, економічна суть їх єдина настільки, наскільки єдиною в суть кредитних операцій, які обслуговуються в процесі страху­вання. У будь-якому разі суть кредитного страхування зводиться

до запобігання можливим втратам кредиторів, а отже, установлен­ня нормальних ділових відносин між кредиторами й позичаль­никами.

На українському ринку страхування кредитів як новий вид стра­хового захисту з’явилося порівняно недавно (на початку 90-х рр.) у двох варіантах:

а) добровільного страхування ризику пепогашешія кредитів, відмін­ною рисою якого є те, що страхувальником виступає банк. Це типове делькредерпе страхування, коли банк, передаючи ризик страховику, стає одночасно страхувальником і застрахованим (бенефіцієптом);

б) добровільного страхування відповідальності позичальника за пе- погашення кредитів, за умовами якого страхувальником є борж­ник, що страхує кредит на користь свого кредитора.

За першої форми страхувальник (банк) після укладення кре­дитного договору може самостійно застрахувати надану позичку, підписавши зі страховою компанією договір про добровільне стра­хування кредитного ризику. У цьому разі сума страхових внесків враховується за встановлення ставки позичкового процента. Із логіки взаємних інтересів випливає, що ініціаторами таких стра­хових операцій мають виступати самі банки, як пошукувані стра­хового захисту. Для них ця операція за своїм характером анало­гічна страхуванню від нещасних випадків, якими є факти непо­вернення кредитів.

Проте, описаний у вітчизняній страховій практиці варіант стра­хування поки що не має поширення на страховому ринку. Це можна пояснити кількома обставинами:

- комерційні банки не можуть сьогодні широко використати страху­вання кредитів як основну форму захисту від ризиків банківської діяльності, оскільки мають цілком обґрунтовані сумніви щодо на­дійності та платоспроможності страхових компаній, тим більше, що відсутнє широке висвітлення в економічній пресі балансів, фінансових звітів таких компаній, майже нема страхового аудиту тощо. З іншого боку, надміру високі страхові премії, яких вима­гають страхові компанії, призводять до збільшення витрат вироб­ництва за рахунок страхових платежів, що, у свою чергу, спри­чиняє необгрунтоване підвищення ціп па товари й послуги;

- надто складною є процедура оформлення страхового договору, яка потребує від банків дуже відповідальної аналітичної роботи щодо узгодження страхових тарифів, характеру відповідальності, передавання страховику документів, необхідних йому для від­криття регреспого позову до боржника, та іп.

Простішим з погляду процедури є страхування відповідаль­ності позичальника за непогашений кредиту, оскільки страховий поліс розглядається як різновид гарантійного листа з боку стра­хової компанії щодо клієнтів-позичальників банку. Проте цей варіант страхування можна розглядати як форму забезпечення повернення кредиту і сплати процентів лише у разі, коли страхо­ва фірма спроможна здійснити виплату страхової винагороди. Для цього банку необхідно через позичальника одержати від страхової компанії і розглянути такі документи:

- свідоцтво про державну реєстрацію;

- статут і установчі документи;

- ліцензію па проведення страхової діяльності з переліком видів страхування, у тім числі і страхування відповідальності;

- правила (умови) страхування, затверджені в передбаченому ста­тутом порядку;

- типову форму договору про добровільне страхування відпові­дальності;

- типову форму страхового поліса (свідоцтва, сертифіката).

Про платоспроможність страхової компанії в цілому може свідчити перевищення її вільних активів над пасивами. Однак рекомендується ґрунтовно проаналізувати фінансові можливості страхової компанії, особливо ті фактори, які забезпечують фінан­сову стійкість страховика:

- методологію розрахунку страхових тарифів;

- збалансованість страхового портфеля;

- величину страхових резервів на предмет їхньої адекватності об­сягам узятих зобов’язань;

- розміщення страхових резервів (із дотриманням принципів їх диверсифікації, повернення, ліквідності та прибутковості);

- можливості перестрахування.

Якщо аналіз усіх поданих матеріалів виявився позитивним і банк прийняв рішення про укладення договору страхування, то наступним етапом перевірки буде ретельне вивчення підготов­леного страховою компанією проекту договору щодо урахування таких вимог:

предметом страхування має бути відповідальність позичальника за непогашений кредиту і процентів за користування ним;

строк дії договору страхування (угоди) має перевищувати кін­цевий строк погашення кредиту і процентів за ним па період, протягом якого страховик за умовами страхування зобов’язаний виплатити страхове відшкодування, включаючи строк, потрібний для подання і розгляду заяви;

договір страхування має набувати чинності не пізніше дати ви­дачі кредиту;

строк подання страховій компанії й розгляду нею заяви про на­стання страхового випадку має бути мінімальним: крім заяви стра­хувальника про настання страхового випадку можна подати й відповідну заяву бапку-кредитора;

дата настання страхового випадку, а отже висунення претензій до страхової компанії, має відповідати даті погашення кредиту й виплати процентів. Відшкодування здійснюється у мінімальні строки;

договір страхування набуває чинності лише після сплати страху­вальником суми страхового платежу (премії) в повному обсязі.

Страхування здійснюється за рахунок страхувальника шляхом списання страхової премії з його рахунку в даному банку. Взаємо­відносини контрагентів страхової угоди ілюструє рис. 9.3.

Недоліком такої форми страхування є те, що страховик не вступає в прямі правові відносини з банком-кредитором, а отже, банк як третя особа втрачає можливість безпосереднього захисту своїх інтересів. Ситуація ускладнюється й тим, що український страховий ринок іще не розробив жодних загальних умов стра­хування кредитів, які мали 6 охоплювати найбільш суттєві норми кожного виду страхування. Вочевидь дальший шлях розвитку страхування кредитів пролягатиме не лише через удосконалення чинних умов страхування відповідальності типу страхування за­стави (кауцій), а й через поступову його трансформацію в стра­хування делькредерного типу, котре можна буде розглядати як страхування банків-кредиторів від “нещасного випадку’" в їхній діяльності. Такий страховий захист міг би здійснюватися у ре­жимі коверноту, був би стабільнішим та ліпше захищав інтере­си кредиторів.

9.5.