МЕТОДИ ВАЛЮТНОГО РЕГУЛЮВАННЯ І КОНТРОЛЮ В УКРАЇНІ

Головними методами валютного регулювання і контролю, якими користуються органи грошово-кредитного регулювання (зокрема, центральні банки), є такі:

- девізна політика (валютні інтервенції);

- дисконтна (облікова) політика;

- девальвація та ревальвація валют;

- управління валютними резервами (диверсифікація);

- валютні обмеження.

Девізна політика - це інструмент валютної політики, сутність яко­го полягає у впливі на обмінний курс національної валюти через ку- півлю-продаж державними органами іноземної валюти (девіз). Девіз­ну політику проводять у формі валютних інтервенцій.

Валютна інтервенція - це пряме втручання центрального банку в операції на валютному ринку для регулювання курсу національної валюти через операції купівлі-продажу іноземних валют.

Спрямованість валютної інтервенції визначена тим, яка мета цен­трального банку - підвищити чи знизити обмінний курс національної валюти. Наприклад, для підвищення курсу національної валюти цен­тральний банк в обмін на національну валюту продає іноземну валю­ту, коли її пропозиція на ринку є недостатньою. Завдяки цьому обсяги національної валюти порівняно з іноземною на ринку зменшуються, а тому її ціна (у вигляді обмінного курсу) зростає.

Центральний банк скуповує іноземну валюту, щоб знизити обмінний курс національної валюти, коли є надлишок її пропозиції на ринку. У підсумку обсяги іноземної валюти на ринку зменшуються, а національ­ної валюти - збільшуються, а відтак знижується її ціна - валютний курс.

Головними цілями проведення валютних інтервенцій є:

- підтримання на певному рівні курсу національної грошової одиниці, щоб не допустити її знецінення або необґрунтованого зміцнення;

- стабілізація кон’юнктури на валютному ринку країни, тобто врівноваження попиту і пропозиції на іноземну валюту;

- підтримання курсу національної валюти на штучно заниженому рівні, щоб стимулювати збільшення обсягів чистого експорту і підтримання конкурентоспроможності на зовнішніх ринках.

Головні принципи проведення валютних інтервенцій центральним банком такі:

- центральні банки не проводять котирування свого власного курсу купівлі-продажу валюти, а відіграють роль рівноправних суб’єктів ринку, що визначає винятково економічний характер впливу девізної політики;

- операціїцентральногобанкумаютьбутидостатньопередбачувані для всіх учасників ринку; це означає, що банк бере участь у купівлі-продажі валюти для підтримання її курсу, керуючись тими цілями і завданнями валютної політики, які заздалегідь декларовані центральним банком у відповідних документах;

- у процесі інтервенцій на внутрішньому валютному ринку купівлю-продаж національної грошової одиниці проводять пе­реважно за одну іноземну валюту (зазвичай, за долар США);

- валютні інтервенції відбуваються винятково на ринкових за­садах, що передбачає продаж центральним банком валюти тим суб’єктам ринку, які готові сплачувати за конкретних обставин найвищу ціну, і купівлю валюти у тих, хто готовий продавати її за найнижчою ціною.

Характерними рисами валютних інтервенцій є їхні порівняно зна­чні масштаби на ринку та короткі терміни застосування.

Залежно від впливу на динаміку внутрішніх економічних проце­сів валютні інтервенції центрального банку поділяють на два головні види: нестерилізовані (звичайні) і стерилізовані (нейтралізувальні).

Нестерилізовані валютні інтервенції - це ті інтервенції, за яких зміна валютних резервів центрального банку приводить до зміни гро­шової маси в країні.

Стерилізовані валютні інтервенції - це такі інтервенції, за яких зміна іноземних активів центрального банку компенсована відповід­ною зміною його внутрішніх активів.

Отже, валютні інтервенції не можуть бути ефективним інструмен­том валютної політики в періоди валютних криз і нестабільної фінан­сової ситуації в країні. Проте вони є досить дієвим засобом впливу на обмінний курс національної валюти в разі поточного регулювання центральним банком валютних відносин, особливо коли перебіг гос­подарських процесів у країні має достатній рівень стабільності.

Дисконтна політика полягає в зміні облікової ставки центрального банку для регулювання валютного курсу та впливу на платіжний баланс. Центральний банк, змінюючи розмір облікової ставки, чинить певний вплив на приплив чи відплив капіталів, а відтак і на валютний курс. Під­вищення ставки сприяє підтриманню курсу, оскільки стимулює попит на цю валюту, а її зниження призводить до послаблення валюти.

В основі механізму дисконтної політики - вплив на міжнародний рух капіталу, з одного боку, і динаміку сукупного попиту, внутрішньо­го кредитування, грошової маси і цін, - з іншого. Дисконтна політика є інструментом з порівняно низькою ефективністю. Це пояснюють не­однозначним впливом відсоткових ставок на мобільність капіталів за умов нестабільності.

Девальвація - офіційне зниження курсу національної грошової одиниці щодо іноземних валют або міжнародних розрахункових оди­ниць. За умов золотого стандарту, коли законодавчо фіксували золо­тий вміст валют та був прямий чи опосередкований їх обмін на золото, девальвація виявлялася в зменшенні їхнього золотого вмісту та збіль­шенні ціни на золото. Девальвація може відбуватися стихійно або бути цілеспрямованою як елемент валютної політики держави для впливу на розвиток економіки, передусім на розвиток зовнішньоекономічних відносин через підвищення конкурентоспроможності експорту та по­ліпшення стану платіжного балансу.

Ревальвація - офіційне підвищення курсу національної грошової одиниці щодо іноземних валют та міжнародних розрахункових оди­ниць. За умов золотого стандарту ревальвація виявлялася в збільшенні офіційного золотого вмісту грошової одиниці. З відмовою від золото­го стандарту ревальвація почала виявлятися в підвищенні курсу на­ціональної грошової одиниці щодо іноземних чи міжнародних валют. Ревальвація вигідна для імпортерів та кредиторів, проте не вигідна для експортерів. Після ревальвації імпортер може купити на внутріш­ньому ринку необхідну для оплати імпорту суму іноземної валюти за меншу кількість національної валюти.

Експортер, продаючи після ревальвації свою продукцію в інших країнах за попередніми цінами в іноземній валюті, за одержану суму зможе купити меншу суму національної валюти, і його прибутки зни­зяться відповідно до ревальвації. Щоб не допустити цього, він змуше­ний буде підвищувати ціни на експортну продукцію в іноземній валю­ті, що негативно впливає на його конкурентоспроможність.

Диверсифікація валютних резервів - це інструмент реалізації ва­лютної політики центрального банку, що полягає в регулюванні струк­тури офіційних валютних резервів країни шляхом включення до їх­нього складу різних іноземних валют інших країн.

Під валютними резервами розуміють належні державі офіційні за­паси іноземної валюти, що перебувають у центральному банку, бан­ківських установах інших країн та міжнародних валютно-кредитних організаціях.

Головними цілями диверсифікації валютних резервів, як спеціально­го інструменту валютної політики, є:

1) захист від валютного ризику, тобто ризику втрати коштів уна­слідок коливання обмінних курсів різних валют;

2) забезпечення міжнародних розрахунків, включаючи розрахун­ки за зовнішньою заборгованістю країни;

3) проведення валютних інтервенцій на ринку, для чого в складі резер­вів мають бути належні обсяги необхідних видів іноземних валют.

Практичний механізм застосування цього інструменту валютної політики передбачає, зазвичай, продаж нестабільних валют і купівлю більш стійких, а також валют, необхідних для проведення міжнарод­них розрахунків та інтервенцій. Хоча офіційні резерви країн склада­ються з іноземних валют, золота, СПЗ, їхнім головним компонентом є одна з провідних іноземних валют, яка відіграє роль резервної.

Валютні обмеження є сукупністю законодавчих або адміністра­тивних норм, які застосовують на рівні держави і на міждержавному рівні й які регламентують проведення операцій з валютою, золотом, іншими валютними цінностями. Валютні обмеження запроваджують щодо двох типів міжнародних економічних операцій:

- поточних операцій платіжного балансу;

- операцій з капіталом і фінансовими інструментами.

Щодо поточних операцій поширеними є такі обмеження:

- обов’язковий продаж експортерами свого валютного виторгу центральному та/або уповноваженим (девізним) банкам;

- обмеження продажу іноземної валюти імпортерам;

- обмеження щодо форвардних купівель іноземної валюти імпор­терами;

- блокування виторгу іноземних експортерів від продажу товарів у конкретній країні, обмеження їхніх можливостей щодо користу­вання цими коштами;

- регулювання термінів сплати за експорт та імпорт. Наприклад, можуть бути обмежені терміни продажу експортерами іноземної валюти за національну (30 днів) для недопущення спекулятивно­го використання валютних коштів.

Обмеження щодо операцій з капіталом і фінансовими інструмен­тами застосовують переважно країни, які мають пасивний платіжний баланс. Такі обмеження спрямовані на стимулювання припливу капі­талу в країну, обмеження вивезення і запобігання “втечі” капіталу, а саме:

- запровадження ліміту на вивезення валютних цінностей;

- обмеження участі національних банків у наданні міжнародних позик в іноземній валюті;

- залучення іноземних кредитів для фінансування облігаційних позик;

- примусове вилучення іноземних цінних паперів, які належать ре­зидентам, і продаж їх за валюту;

- повне або часткове припинення погашення зовнішньої заборго­ваності чи дозвіл оплати її національною валютою без права пе­реказу за кордон.

Наявність валютних обмежень у країні знижує ступінь конвертова- ності її валюти.

Для країн, економіка яких перебуває на стадії ринкової трансфор­мації, застосування валютного контролю має особливе значення, оскільки ринкові механізми валютного регулювання в цих країнах є недостатньо зрілими. Ці країни, проводячи зовнішньоекономічну ді­яльність, мають справу з такими складними проблемами, як відплив капіталів, скорочення офіційних золотовалютних резервів, різкі коли­вання ситуації у грошово-кредитній сфері.

17.3.