НЕОКЛАСИЧНИЙ ВАРІАНТ РОЗВИТКУ КІЛЬКІСНОЇ ТЕОРІЇ ГРОШЕЙ

Неокласичний варіант теорії грошей означає пристосування положень класичної кількісної теорії грошей до умов обігу не­розмінних на золото знаків вартості. Зародився він наприкінці XIX століття, коли золоті монети почали витіснятися з обігу і частіше стали з’являтися в обігу нерозмінні на золото грошові знаки.

Неокласичний варіант кількісної теорії знайшов своє обґрунту­вання в працях американського економіста і математика Ірвіна Фішера, який заперечував трудову вартість і виходив з категорії “купівельна сила грошей”. У своїй науковій праці “Купівельна сила грошей” (1911 р.) І. Фішер висунув трансакційну версію кількісної теорії: “...з того простого факту, що гроші, витрачені на блага, повинні дорівнювати кількості цих благ, помноженій на їх ціни, виходить, що рівень цін повинен підвищуватися або падати залежно від зміни у швидкості їх обігу або кількості благ, що обмінюється”.

Вважаючи, що сума грошей, сплачених за товари дорівнює кількості товарів, помножених на загальний рівень товарних цін, І. Фішер першим зробив спробу чіткіше сформувати взаємозв’я­зок цих ключових факторів у вигляді “рівняння обміну”:

Основою формули є операція товарообміну. У правій частині рівняння представлена сума цін усіх товарів, що беруть участь в операціях. У лівій їм протистоїть сума всіх негайних платежів. В даному випадку, з наукових позицій, важливе значення має не саме по собі “рівняння обміну”, а ті висновки, які були зроблені з нього І. Фішером та йаступними дослідниками кількісного фак­тора в теорії грошей. Найважливішим для розвитку кількісної теорії був висновок І. Фішера про формування рівня цін під впли­вом трьох факторів, а не одного, як це стверджували представ­ники класичної кількісної теорії.

З цієї формули видно, що рівень цін (P) залежить від:

- кількості грошей, зміна якої прямо пропорційно впливає на рівень цін;

- швидкості обігу грошей, зміна якої також прямо пропорційно впливає на ціни;

- фізичного обсягу товарообігу, зміна якого обернено пропорційно впливає на рівень ціп.

На думку І. Фішера, особливо помітно послаблюється залеж­ність рівня цін від кількості грошей на короткострокових періодах, оскільки на таких проміжках часу можуть відчутно змінюватися обсяги товарообігу під дією циклічних змін кон’юнктури ринку. Це був перший крок представника кількісної теорії у бік визнан­ня впливу на ціни виробничих факторів, а не тільки монетарних.

Проте, в довгостроковому плані, І. Фішер визнавав пропор­ційну залежність цін лише від кількості грошей. Обсяги вироб­ництва та товарообігу, а також швидкість обігу грошей зміню­ються в довгостроковому плані дуже повільно і рівномірно, тому від їхнього впливу на ціни, вважав він, можна абстрагуватися. Отже, тут І. Фішер повністю розділяє погляди представників кла­сичної кількісної теорії.

Одним із припущень цієї теорії є положення про те, іцо інди­відууми потребують грошей тільки для поточних операцій, тобто для купівлі товарів та послуг. Йдеться про так звані “трансак- Ційні гроші”, які не дають доходу.

У рівнянні обміну не враховано такого чинника, як нагро­мадження, тезаврація грошей. У формулі І. Фішера гроші функ­ціонують тільки як засіб обігу і платежу.

Теорія касових залишків. Більш привабливий варіант кількіс­ної теорії грошей відомий під назвою “кембриджського рівняння”, або теорії касових залишків. Згідно з цією теорією грошові кош­ти (касові залишки) перебувають безпосередньо у розпорядженні учасників господарського обороту — фізичних та юридичних осіб (капітальні активи). Далі “гроші, що перебувають у госпо­дарстві”, поділяються на дві частини: одна частина призначена для задоволення особистого та виробничого споживання, а друга — для заощадження “про запас”.

Представниками цієї теорії були професори Кембриджського університету А. Маршалл, A. IIiiy, Д. Робертсон, Дж.М. Кейнс (у своїх ранніх працях).

Як і Фішер, представники кембріджської школи намагалися пояснити тезу про визначальний вплив зміни грошової маси на • рівень цін. Проте, на відміну від І. Фішера, їх підхід до пробле­ми був не макроекономічним, а мікроекономічним і стосувався, насамперед, попиту на гроші. Кембриджські економісти зосереди­ли увагу на мотивах нагромадження грошей в індивідуальних еко­номічних суб'єктів. Вони намагалися відповісти на такі питання:

- чому люди зберігають гроші?;

- від яких факторів залежить попит господарюючих суб’єктів на касові залишки, тобто попит на гроші?

Важливою особливістю “кембриджської версії” було те, що розміри нагромадження грошей не нав’язувалися господарюючим суб’єктам із “залізною необхідністю” згори, а визначалися моти­вами їхньої поведінки. За основу вони брали два мотиви зберіган­ня грошей: формування фонду засобів обігу та страхового резер­ву на покриття непередбачених потреб.

Найбільш повно ця версія висвітлена у працях А. Пігу. Він визнає виконання грішми не лише функцій засобу обігу і пла­тежу, а й засобу нагромадження, надаючи їй особливого значення. На перший план висувається попит на гроші, який розглядаєть­ся поза обігом у вигляді касових залишків в окремих осіб і підприємств. Пігу акцентує увагу на індивідуальних капіталах і поведінці їх власників, тобто “мотивації”, що змушує окремих суб’єктів утримувати в себе певний запас грошей. До “касових залишків” належать готівкові гроші і залишки на поточних рахун­ках. Тому Пігу визначає кількість грошей як суму касової готівки населення і підприємств, що представлено формулою:

ч

*

Кембриджські економісти зробили висновок, що між M і P існує зв’язок і на цей зв’язок діє коефіцієнт заощадження (к). За умов сталості величин к і P виникає обернено пропорційний зв’язок між вартістю (купівельною силою) грошової одиниці і величиною наявних у господарстві грошей (касових залишків), а рівень цін знаходиться у прямо пропорційній залежності.

Кількісна теорія попиту на гроші. Теорія попиту на гроші базується на “рівнянні обміну” І. Фішера, яке аргументує пряму взаємозалежність між кількістю необхідних для обігу грошей і швидкістю їх обігу, з одного боку, та абсолютним рівнем цін і реальним обсягом виробництва, з іншого. Як відомо, класичне формулювання цієї теорії має вигляд:

Якщо кількісна теорія грошей говорить нам, скільки грошей утримується до певної величини сукупного доходу (ВВП), то вона, по суті, є теорією попиту на гроші* Ми можемо переко­натися у цьому, поділивши обидві сторони “рівняння обміну” на V — величину констант. В результаті отримаємо:

(2)

Якщо припустити, що ринок грошей перебуває у рівновазі, то кількість грошей, яку люди заощаджують (M) дорівнює величині попиту на гроші (Md), тоді можна замінити параметр M у поданому вище рівнянні на параметр Md. Визначивши значення k =ⁱ 1/V як постійне, бо величина (V) постійна, можна записати рівняння (2) як:

Новим показником у цій формулі є коефіцієнт k або, як його іце називають, “коефіцієнт Маршалла”, що характеризує рівень монетизації ВВП. Цей коефіцієнт визначає частку ВВП, яку люди бажають зберігати у вигляді грошей (касових залишків).

Як бачимо, у “кембриджському рівнянні” порівняно з “рівнян­ням обміну” відсутній показник V, який характеризує швидкість обігу грошей. Його замінено на коефіцієнт k, який за своїм характером дії і величиною відповідає коефіцієнту, значення якого можна записати у вигляді 1/V. Обидва показники покликані виявляти реальну потребу в грошах. Наприклад, якщо PQ = = 500 млрд. дол., a k — 1/5, то:

Отже, для реалізації ВВП за відповідного рівня цін буде потрібна грошова маса у п’ять разів менша, ніж PQ.

Якщо порівняти обидві формули, то значення 1/V і k збіга­ються, але показник k передбачає широку гаму чинників, які ви­значають попит на касові залишки.

Одним із чинників, що визначає величину касових залишків, є норма процента (г). Коефіцієнт k характеризує обернено про­порційну функцію норми процента: коли норма процента зростає, величина k зменшується, і навпаки. Існує й інша залежність: якщо норма процента (г) зростає, то обіг грошей (V) приско­рюється. Цей висновок має принципове значення щодо осягнення логіки розвитку теорії попиту на гроші.

Отже, якщо зіставити формулу “кембриджського рівняння” (3) і перетворену формулу “рівняння обміну” І. Фішера (2), то

вони будуть ідентичними, хоча підхід представників цих теорій істотно відрізняється. З кількісної теорії грошей 1. Фішера ви­пливає, що попит на гроші є виключно функцією доходу і про­центні ставки не впливають на попит грошей.

І. Фішер досліджував попит на гроші через розгляд визна­чальних детермінантів обсягу ділових операцій, які залежать від рівня номінального доходу (PQ) та інституцій, що впливають на спосіб здійснення людьми ділових операцій.

Кембриджські економісти пішли далі. Вони поставили питан­ня, якою сумою грошей індивіди прагнуть володіти за даних обставин. У кембриджській моделі передбачена певна гнучкість індивідів у їхніх рішеннях щодо нагромадження грошей, і вони не обмежуються лише інституційними примусами. Кембриджські економісти стверджували, що попит на гроші має бути пропор­ційним номінальному доходу, акцентували на індивідуальному виборі і не заперечували впливу процентних ставок.

Подальший розвиток капіталізму спричинив широке визнання кількісної теорії грошей. Більшість західних економістів і пред­ставників ділових кіл розглядають її як керівництво для держав­но-монополістичного втручання в економіку. Саме в регулюванні грошової маси вони вбачають спосіб впливу на рівень товарних цін і на стан господарської активності. Методологічні основи цього впливу першим сформулював М.І. Туган-Барановський. У подаль­шому їх конкретизував і поглибив Дж. Кейнс, який підкреслював необхідність поєднання кількісної теорії грошей із “теорією кон’юнктури”.

“Кон’юнктурний” варіант M.L Тугана-Барановского. Сутність “кон’юнктурної теорії” грошей Тугана-Барановського полягає в тому, що загальний рівень цін, а отже і вартість грошей, він по­в’язує не з кількістю грошей, а з загальними умовами товарно- грошового ринку, або із загальною кон’юнктурою товарного рин­ку. У фазі економічного піднесення загальний рівень цін зростає і вартість грошей знижується. А у фазі економічного спаду ціни знижуються і вартість грошей зростає. Ці коливання цін і вартос­ті грошей в економічному циклі здійснюються, на думку Тугана- Барановського, незалежно від кількості грошей, тобто під впли­вом негрошових чинників.

Свою “кон’юнктурну теорію” грошей М.І. Туган-Барановський вибудував на критиці класичної кількісної теорії, як її альтерна­тиву. І тут він повністю досяг поставленої цілі: після нього вже ніхто з економістів прямолінійно не захищав її класичного варіан­та, який згодом Кейнс назвав старомодним. Більше того, “ко­н’юнктурна теорія” започаткувала новий — неокласичний — етап у розвитку кількісної теорії. Адже кон’юнктурний фактор зміни цін і вартості грошей Тугана-Барановського — не що інше, як сукупність усіх чинників, що визначені ним на базі формули “рів­няння обміну” в процесі критичного розбору позиції І. Фішера. Зміна кон’юнктури ринку провокується чинниками, що діють з боку пропозиції — це обсяг виробництва, рівень витрат на вироб­ництво і рівень цін.

Отже, кількісний фактор у “кон’юнктурній теорії” грошей Тугана-Барановського присутній, і не як звичайний, рівний ба­гатьом іншим, а як ключовий, оскільки зміна кількості грошей впливає тією чи іншою мірою і на всі інші чинники: на швид­кість обігу грошей, процентну ставку, інвестиції, обсяги вироб­ництва тощо. Тому “кон’юнктурна теорія” грошей по суті своїй була кількісною, але вже на принципово іншому рівні, коли була усвідомлена непропорційна залежність цін і вартості грошей від зміни їх кількості. І цього не міг не розуміти М.І. Туган-Бара­новський, через що його ставлення до кількісної теорії взагалі було досить терпимим: “Кількісна теорія абстрактно цілком спра­ведлива”, — пише він. Далі уточнює своє розуміння дії кількіс­ного фактора: “Товарні ціни визначаються не кількістю грошей самих по собі, а співвідношенням між попитом на гроші і кіль­кістю їх в обігу”. Це був істотний крок у бік поглиблення аналізу дії кількісного фактора, а не його заперечення. І зроблено це було в межах “кон’юнктурної теорії” грошей.

Введення у сферу наукового дослідження попиту на гроші означало докорінну зміну спрямування самої кількісної теорії. Замість суто макроекойомічного аналізу зв’язку “гроші —ціни” вона повернулася обличчям до мікроекономічних аспектів форму­вання попиту на гроші, який поступово став п ключовим об’єктом.

Передаточний механізм впливу грошей на реальну економіку на підставі “кон’юнктурної теорії” Тугана-Барановського можна подати у такому вигляді:

де M - кількість грошей; K - кон'юнктура ринку; В - виробництво; P -- ціни.

2.3.