До початку 1960-х років темп інфляції коливався між 1 % та 2 %, але відтоді економіка потерпала від високих і нестабільних темпів інфляції.
Наприкінці 60-х років темп інфляції підвищився до понад 5 % і з 1974 р. сягнув двозначних чисел. Після певного зниження у 1975 — 1978 рр. темп інфляції знову стрибнув до понад 10 % у 1979—1980 рр., знизившись приблизно до 5 %-ного рівня з 1982 до 1990 року.
Інфляція й постійне зростання рівня цін стали основною турботою політиків і громадськості, а спроби контролю інфляції часто переважали в дискусіях про економічну політику.Розгляньмо, як запобігали інфляційним спалахам і зупиняли прискорення темпу інфляції протягом останніх тридцяти років. Мілтонові Фрідману належить відоме твердження: «Інфляція завжди і всюди є грошовим феноменом». Він приймає без доказів, що джерелом всіх видів інфляції є високий темп зростання пропозиції грошей. На його думку, інфляцію можна не допустити просто завдяки зменшенню темпу зростання пропозиції грошей.
У цьому розділі ми застосуємо апарат сукупного попиту і сукупної пропозиції (розділ 26), щоб зрозуміти роль монетарної політики в творенні інфляції, і виявимо, що доки інфляція визначається як умова постійного зростаючого рівня цін, доти і монетариста, і кейнсіанці погоджуються з твердженням Фрідмана, нібито інфляція — грошовий феномен.
Однак що викликає інфляцію? Чому застосовується інфляційна монетарна політика? Ви побачите, що така політика виступає наслідком інших видів урядової політики: намагання досягнути високого рівня зайнятості або управляти великим бюджетним дефіцитом. Розуміння того, як ці види політики ведуть до інфляції, забезпечить нам певне уявлення, як не допустити інфляції з мінімальними втратами, що виникають внаслідок зменшення обсягу виробництва і зростання безробіття.