ПОХОДЖЕННЯ ТА ОРГАНІЗАЦІЯ ДІЯЛЬНОСТІ ЦЕНТРАЛЬНОГО БАНКУ

Центральний банк (central bank) — це емісійно-касовий центр країни (державна установа А що здійснює нагляд за банківською системою і несе відповідальність за проведення монетарної полі­тики в економіці.

Центральний банк у ринковій економіці є ключовою ланкою банківської системи. Його головне призначення полягає у забез­печенні стійкості національної грошової одиниці, професійному нагляді та координації діяльності банківської системи. За допомо­гою монетарних інструментів центробанк виступає також органом державного регулювання макроекономічних процесів, що відбу­ваються в економіці країни. Він самостійно розробляє і впро­ваджує конкретні заходи щодо реалізації пріоритетів грошово- кредитної політики, визначених урядом, бере безпосередню участь у формуванні пропозиції грошей, щоб ефективно здійснювати уря­дові програми і стимулювати економічну кон’юнктуру в країні.

Центральні банки у своєму сучасному вигляді, з притаманними їм функціями, існують відносно недавно. До початку XIX ст. чіткого розмежування між комерційними та центральними бан­ками не було, а значить монополії на емісію грошей не існувало. Децентралізована емісія банкнот, характерна для того часу, прак­тично дозволяла комерційним банкам випускати гроші в обіг у необмеженій кількості. Тому, комерційні банки інколи зловживали випуском банкнот, що зумовило неможливість задовольнити бан­ками підвищений попит їх клієнтів в обміні банкнот на золото.

В результаті цього відбувалося неконтрольоване зростання обсягів неповноцінних грошей: банкноти масово витісняли з обігу повноцінні монети, що об’єктивно вимагало державної монополії та централізації банкнотної емісії.

Така ситуація обмежувала можливості держави в управлінні економікою за допомогою кількості грошей, що знаходяться в обігу і вимагала прийняття державою певних заходів, які дозво­ляли би регулювати грошовий обіг та захищати інтереси клієнтів комерційних банків.

Такими заходами держави спочатку стали обмеження кількості комерційних банків, що мали право на випуск банкнот (як прави­ло, це були найбільші та найнадійніші банки, з відмінною репу­тацією). Крім того, критерії щодо величини активів та надійності банків внаслідок конкуренції зростали, що зумовило процеси кон­центрації банків та централізації банкнотної емісії.

В результаті монопольне право на здійснення емісії грошей поступово закріплювалося за одним банком країни. Спочатку такий банк називався емісійним, а потім — центральним.

Історично процес організації центральних банків відбувався двома шляхами:

1) еволюційний — становлення центрального банку відбувається протягом тривалого періоду часу шляхом поступового закріплен­ня за ним монопольного права емісії банкнот. Такий шлях розвитку пройшли більшість цеіггробапків європейських країн (Банк Англії, Банк Голландії, Банк Франції та ін.);

2) директивний — держава приймає рішення (декрет) про заснуван­ня центрального байку, закріплюючи за ним монопольне право випуску грошей в країні, падання йому функцій нагляду за діяль­ністю комерційних банків та грошово-кредитного регулювання економіки (Федеральна резервна система США, Банк Німеччини, Національний банк України та іп.).

За формою організації центральні банки можуть бути держав­ними або акціонерними. Статутний капітал банку може належати державі повністю (Франція, Німеччина, Україна), частково (коли інша частина може перебувати у власності акціонерів — Австрія, Швейцарія, Бельгія, Японія), або взагалі їй не належати (США, Італія). Проте порядок (джерела) формування капіталу зараз не має принципового значення для функціонування центрального банку, оскільки цільова спрямованість його діяльності визнача­ється державними інтересами, а не інтересами акціонерів.

Світовий досвід свідчить про те, що діяльність центрального банку має бути певною мірою незалежною від владних структур. Під незалежністю центробанку від уряду слід розуміти дві її форми: політичну та економічну незалежність.

Умовами політичної незалежності центрального банку є вста­новлення порядку призначення членів його керівного органу або керуючого, ухвалення прийнятого банком рішення з боку уряду і (або) парламенту.

Рівень автономії центрального банку визначається правовим актом, який регулює його діяльність. У багатьох країнах завдан­ня і функції центрального банку, його монетарні інструменти та їх застосування регулюються Законом “Про центральний банк”. Іноді питання незалежності центрального банку передбачаються У конституції країни. Досить часто місце центрального банку у процесі економічного регулювання та ступінь його самостійності визначаються не лише законодавством, а й національними тради­ціями та історичними особливостями функціонування банківської системи країни.

Роль і місце центрального банку в економіці та процеси еконо­мічного регулювання значною мірою залежать від його відносин з органами державного управління.

До факторів оцінки рівня незалежності відносяться:

- участь держави в капіталі центрального банку та розподілі прибутку;

- ступінь відображення у законодавстві цілей та завдань цент­рального банку;

- процедура призначення (виборів) керівництва банку;

- право держави втручатися у грошово-кредитну політику;

- правила, які регулюють можливість прямого та непрямого фінансування державний видатків центральним банком країни.

Суттєвий вплив на місце і роль центрального банку в економі­ці, в ті чи інші проміжки часу, мають домінуючі економічні докт­рини, які, в кожен окремий період, беруть гору в тій чи іншій країні. Наприклад, коли у багатьох ринкових країнах після гли­бинних кризових потрясінь дотримувалися кейнсіанських погля­дів, позиції центрального банку значно посилювалися. Досить часто державою і центральним банком використовувалися адміні­стративно-розпорядчі методи регулювання економіки.

В умовах домінування ліберально-монетаристських теорій втру­чання держави в економіку зменшується. Центральний банк здійс­нює регулювання економіки переважно через економічні важелі, впливаючи з їх допомогою на грошову масу в обігу.

Отже, незалежний статут центрального банку дає йому мож­ливість не пов’язувати свої дії з динамікою політичної та соціаль­ної кон’юнктури, яка склалася в державі, а зосередитися на забез­печенні стабільності національної грошової системи.

Водночас незалежність центрального банку об'єктивно не може бути абсолютною. У тактичних питаннях щодо регулювання еко­номіки вона не повинна вступати у протиріччя за стратегічними цілями економічної політики органів державного управління.

Центральний банк, як агент уряду, повинен враховувати загально­економічні цілі та узгоджувати свої дії з урядом й іншими дер­жавними установами, які формують в країні економічну і фінан­сову політику.

Центральний банк нашої країни — Національний банк Украї­ни ~ за своїми функціями принципово не відрізняється від цент­ральних банків інших країн. Він підзвітний Верховній Раді Украї­ни, а тому незалежний від Уряду, але активно співпрацює з ним.

Слід зазначити, що у багатьох країнах є спеціальний контролер над діяльністю центрального банку, який, як правило, присутній на засіданнях правління центрального банку, перевіряє його опе­рації, інформує владні структури про його діяльність. В Україні відсутній апарат такого контролера. Банк самостійно звітує про свою діяльність, а в разі необхідності Верховна Рада України створює комісії для перевірки певних дій центрального банку. Проте такий контроль не має систематичного характеру, і у цьому питанні досвід інших країн може бути корисним.

11.2.