ФУНКЦІЇ ЦЕНТРАЛЬНОГО БАНКУ

Центральні банки країн з ринковою економікою виконують майже однакові функції, хоча в їхній діяльності існує низка спе­цифічних особливостей. До функцій центральних банків, що ви­значають його місце і роль в економіці, відносяться:

1.

2. Нагляд і регулювання діяльності банківської системи. Функція “банку банків”.

3. Центральний банк є банкіром і фінансовим агентом уряду.

4. Грошово-кредитне регулювання економіки.

Кожну з названих функцій центральний банк виконує за допо­могою певного набору заходів, прийомів і операцій. Кожен цент­ральний банк, як емісійний центр країни, здійснює випуск в обіг грошей на кредитній основі. Це відбувається шляхом кре­

дитування комерційних банків, уряду, а іноді й великих підпри­ємств. Для цього банк прогнозує необхідну для розвитку еконо­міки грошову масу (як готівкову, так і безготівкову), стежить за співвідношенням грошей в обох сферах грошового обігу, розроб­ляє проект грошово-кредитної політики та подає його на розгляд вищих органів влади.

Центральний банк має монопольне право на випуск банкнот і розмінної монети, які є єдиним законним платіжним засобом, обов’язковим для всіх платежів на території країни. Процедура випуску грошей в обіг здійснюється шляхом продажу банкнот і монет комерційним банкам в обмін на їх резерви, що знаходяться на окремому коррахунку в центральному банку. Він також здійс­нює емісію депозитних грошей шляхом кредитування комерційних банків, купівлі цінних паперів та іноземної валюти (рис. 11.1).

Отже, центральний банк, використовуючи названі канали емісії грошей, збільшує свої активи — переважно у формі державних боргових зобов’язань.

Сьогодні в усіх країнах банкнотна емісія має фідуціарний ха­рактер, забезпеченням якої слугують, в основному, державні цін­ні папери. Наслідком такої емісії банкнот може бути те, що вона не виключає можливості надлишкового товарообігу, який може призвести до переповнення товарами каналів обігу та їх знецінен­ня. Тому центральний банк, як провідник монетарної політики, регулює загальну суму грошової пропозиції відповідно до зміни реального попиту на гроші.

В процесі виконання емісійної функції центральний банк здійснює регулювання грошового обігу, що передбачає сукуп­ність монетарних заходів для підтримання стабільності грошо­вого обігу, сталості національної валюти, стримування інфляції, гнучкого забезпечення грошима потреб економіки, тобто урівно­важення попиту і пропозиції грошей.

Регулюючи грошовий обіг з метою підтримки стійкості націо­нальної валюти та сприяючи розвитку економіки своєї країни, центральний банк має дотримуватися вимог економічного закону грошового обігу. Цей закон вимагає, щоб кількість грошей в обігу (готівковому і безготівковому) зростала прямо пропорційно до зростання обсягів валового національного продукту та обер­нено пропорційно до швидкості обігу грошей. Для цього у роз­порядженні центрального банку для регулювання грошової маси в обігу є певний набір інструментів грошово-кредитної політики, якими він повинен кваліфіковано оперувати.

Відповідно до закону “Про банки та банківську діяльність” емісійним центром країни є НБУ. На нього покладено органі­зацію грошового обігу й регулювання емісійних операцій, тобто операцій, пов’язаних з випуском та вилученням готівки з обігу.

Згідно з чинним законодавством, НБУ забезпечує виготовлен­ня грошових знаків (банкнот і монет) і регулює їх функціонуван­ня на всіх етапах обігу: від випуску до вилучення з обігу зно- 24 Гроші та кредит

шених, пошкоджених та фальшивих банкнот і монет.

Національний банк, як емісійний центр країни, має повнова­ження щодо організації і регулювання грошового обігу на терито­рії України. Він встановлює правила випуску в обіг, зберігання, перевезення, інкасації та вилучення готівки з обігу, визначає по­рядок ведення касових операцій для банків та суб’єктів госпо­дарювання.

Регулювання емісійних операцій, як у країні в цілому, так і в регіонах, проводиться на основі прогнозного розрахунку касових оборотів. Такий розрахунок складається на підставі показників економічного й соціального розвитку з врахуванням основних на­прямів державної грошово-кредитної політики. Прогноз встанов­лює розмір і джерела надходження готівки у каси банків, розмір і цільове спрямування видач готівки з банківських кас, розмір випуску грошей або вилучення їх з обігу в країні в цілому. Цей емісійний результат має бути узгоджений з розрахунками НБУ щодо загального обсягу грошової маси та її обов’язкового компо­нента, який щоквартально визначається на підставі прогнозних цін, швидкості обертання грошей та реального обсягу ВВП.

Для реалізації емісійної функції в установах НБУ організо­вуються резервні фонди (запаси) грошових знаків. Таке розмі­щення грошових фондів забезпечує своєчасне касове обслугову­вання комерційних банків, дає можливість регулювати покупюр- ний склад грошової маси та її відновлення, усуває зустрічні пере­казування готівки, що прискорює грошовий обіг та зменшує його витрати.

Слід зауважити, що значення емісійної функції центрального банку у наші дні дещо знижується, оскільки постійно зменшу­ється питома вага готівкових платежів у загальному грошовому обігу. У розвинених країнах їх частка не перевищує 5-10%, а сфера застосування обмежена, в основному, роздрібним товаро­обігом. При безготівкових (електронних) платежах, що здійсню-

ються переважно через банківську систему, джерелом емісії депо­зитних грошей стають позичкові операції комерційних банків.

Функція “банку банків”. Центральні банки у більшості країн безпосередньо не вступають у фінансові відносини із суб’єктами господарської діяльності та населенням, а забезпечують касове, розрахункове та кредитне обслуговування комерційних банків. Вплив центральних банків на економічні процеси в державі здійс­нюється уже через комерційні банки. Отож, центральні банки, в основному, обслуговують кредитні установи та уряд.

Виконуючи функцію “банку банків” центральний банк відкри­ває кореспондентські рахунки комерційним банкам; проводить міжбанківські розрахунки; кредитує та організовує систему рефі­нансування комерційних банків. Центральний банк здійснює на­гляд за діяльністю комерційних банків; видає інструкції, методич­ні положення та інші нормативні документи, що регламентують процедуру проведення банківських операцій; визначає напрями діяльності банківської системи.

Центральний банк, виступаючи у ролі посередника у міжбан- ківських розрахунках, забезпечує:

- здійснення міжбанківських розрахунків через централізовану пла­тіжну систему (рахунки комерційних банків, що відкриті в цент­ральному банку), дає дозвіл на проведення міжбанківських роз­рахунків через прямі кореспондентські відносини комерційних банків та використовуючи їх власні розрахункові системи;

- падає кредити комерційним банкам (денні — “daylight” і нічні — “overnight”) па завершення міжбанківських розрахунків; встановлює правила, форми і стандарти розрахунків в країні, дає дозволи па здійснення клірингових операцій.

Центральний банк виступає кредитором останньої інстанції та організовує систему рефінансування для комерційних банків. Це робиться з метою підтримки їх ліквідності та забезпечення стабільності банківської системи. Відносно окремого банка ця підтримка орієнтована на мінімізацію потенційних втрат і здійсню­ється в разі неможливості залучення комерційними банками кош­тів з інших джерел, зокрема кредитів на міжбанківському ринку.

Рефінансування комерційних банків — це надання централь­ним банком кредитів комерційним банкам з метою підтримання поточної ліквідності. Це означає, що центробанк, як кредитор останньої інстанції, має право (але не зобов'язаний) надавати кредити для рефінансування комерційного банку, якщо це не тягне за собою ризиків для банківської системи. Такі кредити надаються на короткий термін (до одного року) у порядку ре- дисконтування векселів, під заставу цінних паперів або через операції “репо". Надаючи їх, центральний банк збільшує пер­винні резерви комерційних банків (кошти на коррахунку в цент­ральному банку), а значить і загальну масу грошей для обслуго­вування економіки.

Порядок кредитування комерційних банків у різних країнах має свої особливості. У США федеральні резервні банки здійс­нюють рефінансування комерційних банків шляхом надання лом­бардних кредитів через так зване “дисконтне віконце". Такі кре­дити надаються під заставу державних цінних паперів, що оберта­ються на відкритому ринку. Вартість застави повинна перевищу­вати суму ломбардного кредиту. Банк-позичальник офіційно збе­рігає право власності на депоновані в центральному банку цінні папери, проте якщо кредит вчасно не погашається, право власності переходить до кредитора. Після реалізації заставного майна цент­ральний банк утримує з виторіу суму основного боріу з нарахо­ваними процентами.

Хоча останнім часом центральні банки розвинених країн світу активно не проводять операції з редисконтування (переврахуван- ня) векселів, проте значно зросла роль рефінансування комерцій­них банків на умовах угоди “репо". Вона означає, що комерційний банк для забезпечення поточної ліквідності (кредитного потенціа- лу) продає цінні папери центральному банку і, водночас, бере на себе зобов’язання викупити їх пізніше у визначений угодою термін або на вимогу другої сторони.

Процентні ставки на кредити рефінансування центральний банк визначає залежно від прогнозованого рівня інфляції та кон’юнк­тури (співвідношення попиту і пропозиції), що склалася на кре­дитному ринку.

В Україні Національний банк поступово освоює методи креди­тування комерційних банків, що є загальноприйнятими у світовій банківській практиці. Важливим кроком в освоєнні ринкових ін­струментів рефінансування комерційних банків було запровад­ження після грошової реформи (1996 р.) ломбардного кредиту­вання комерційних банків під заставу державних цінних паперів та шляхом угод “репо”.

Центральні банки здійснюють регулювання діяльності комер­ційних банків, а в окремих країнах до їх повноважень належить і банківський нагляд.

Банківське регулювання — це система заходів, що визнана ють загальні правила і принципи банківської діяльності, порядок здійснення банківського нагляду, відповідальність за порушення банківського законодавства.

Державне регулювання діяльності комерційних банків здійс­нюється центральним банком у таких формах:

1. Адміністративне регулювання:

- реєстрація банків та ліцензування їх діяльності;

-нагляд за діяльністю банків;

- встановлення вимог і обмежень щодо діяльності комерційних банків;

- застосування санкцій адміністративного чи фінансового ха­рактеру.

2. Індикативне регулювання:

кореспондентські відносини; економічні нормативи; процентна політика.

Головна мета банківського регулювання і нагляду — безпека та стійкість банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів.

Заходи впливу центробанку на діяльність комерційних банків здійснюється за двома основними напрямами:

а) постійний нагляд за дотриманням комерційними банками законо­давства України і нормативно-правових актів центрального банку;

б) нагляд за дотриманням комерційними банками економічних нор­мативів, встановлених центральним банком.

Банківський нагляд — це система контролю та активних засобів впливу, спрямованих на забезпечення дотримання бан ками у процесі їх діяльності вимог законодавства України і встановлених економічних нормативів. Банківський нагляд здійс­нюється з метою забезпечення стабільності банківської системи та захисту інтересів вкладників та кредиторів.

Структура і повноваження органів банківського нагляду ви­значаються національним законодавством, спираючись на рекомен­дації міжнародних організацій і, зокрема, Базельського комітету банківського нагляду, яким передбачено основні принципи (близь­ко 25-ти положень). ^κ

Сукупність цих заходів спонукає банки діяти пруденційно (від франц, prudence), тобто обережно, розважливо. Банківський на­гляд забезпечує моніторинг процесів, які відбуваються у банківсь­кому секторі на всіх стадіях життєдіяльності банків: створення, становлення, діяльності, реорганізації чи ліквідації/ Після отри­мання та аналізу результатів моніторингу наглядові органи засто­совують відповідні регулятивні заходи, як непримусового (реко­мендаційного), так і примусового характеру. Такі заходи застосо­вуються до банків, які допускають порушення та відхилення від пруденційних вимог.

З метою забезпечення фінансової стійкості комерційних банків і захисту інтересів вкладників та кредиторів, центральний банк встановлює для них обов’язкові економічні нормативи, які мають забезпечувати здійснення контролю за банківськими ризиками, пов’язаними з капіталом, ліквідністю, платоспроможністю, кре­дитно-інвестиційними та валютними операціями.

До основних завдань банківського нагляду належать:

- забезпечення стабільності та надійності банківської системи;

- захист інтересів вкладників та інших кредиторів від ризику втрати коштів;

- створення конкурентного середовища у банківському секторі;

- забезпечення прозорості діяльності банківської системи;

- підтримання необхідного рівня професіоналізму і стандартів діяльності банків;

- запровадження новітніх банківських технологій тощо.

Відносини центральних банків з суб’єктами кредитної систе­ми. Центральні банки здійснюють регулювання економіки грошово- кредитними методами не самі, а через кредитні інститути. З цією метою центральний банк створює певні умови для функціонування комерційних банків та інших фінансових посередників. А вони вже впливають безпосередньо на хід економічного розвитку країн.

У кожній країні спостерігаються свої особливості в побудові відносин центрального банку з комерційними банками та іншими фінансовими інститутами. Саме ці особливості вирішальною мірою впливають на вибір центральним банком шляхів і методів грошово- кредитного регулювання. Від них також залежить надання пріори­тетів окремим інструментам грошово-кредитної політики.

Слід відзначити, що відносини центрального банку з кредит­ними інститутами в різних країнах можуть суттєво змінюватися залежно від змін в економіці та тих завдань, які стоять перед нею на даному етапі розвитку.

З усієї системи взаємовідносин центрального банку з комер­ційними банками та іншими фінансовими посередниками можна виділити такі основні аспекти:

- порядок виконання центральним банком функції “банку банків”, кредитора в останній інстанції для комерційних банків;

- ступінь монополізації, широта обхвату та жорсткість нагляду центрального банку за діяльністю комерційних банків та інших фінансових посередників;

-міра розвитку комунікаційних мереж, якими здійснюється обмін інформацією між центральним і комерційними банками, характер контактів між ними (через свої філії, через групу великих банків, па рівні керівників банків тощо).

Якщо взяти, наприклад, Великобританію, то Банк Англії свої контакти з банківською системою організовує через такі спеціа­лізовані кредитні інститути, як дисконтні доми. Вони (їх 8) займа­ють проміжне положення між центральним банком та іншими кре­дитними інститутами. Саме ці дисконтні доми мають право ре­фінансування в Банку Англії, а вже інші кредитні інститути звер­таються до них з питань придбання кредитних ресурсів. За такі привілеї дисконтні доми зобов’язані приймати на себе казначейські векселі від центрального банку у повному обсязі, знімаючи з нього проблеми розміщення цих державних цінних паперів.

Іншою особливістю англійської банківської системи є помітна спеціалізація окремих банків, хоча з 1980-х років посилюються процеси універсалізації банків.

Німецький федеральний банк, навпаки, має можливість пря­мого впливу на кожен кредитний інститут. Він володіє розгалуже­ною мережею філій (близько 230), через які, а також через великі банки, будує свої контакти з банківською системою. Він встанов­лює норми обов’язкових резервів та інші економічні нормативи для фінансово-кредитних інститутів, забезпечує банки готівкою, виконує роль клірингового (міжбанківського розрахункового) центру. В цілому ж, відносини між системою Німецького феде­рального банку та національною банківською системою розціню­ються як досить “сухі” та часто односторонні.

Досить конструктивним є співробітництво між центральним банком і банківською системою країн ЄВС. Тут національні цент­ральні банки досить активно втручаються у функціонування кре­дитних інститутів, якщо їх діяльність не відповідає інтересам кре­дитної системи в цілому. В той же час, вони проводять регулярні консультації з представниками національних фінансово-кредитних установ з метою роз’яснення основних напрямів своєї політики, _ββH???M^?^???^?^?aHBB?βH???????s???^?????B^?????a???????β?????B?H??B????H?a????i^* опрацювання спільними зусиллями стабілізаційних, антиінфля- ційних заходів. Це сприяє встановленню взаєморозуміння між обома рівнями банківської системи, швидкому реагуванню на проблеми, які виникають. Таким чином, фактично виробляється політика діяльності всієї грошово-кредитної системи.

Російські економісти, зважаючи на велетенську територію краї­ни, вважають, що взаємовідносини Центробанку Росії з комерцій­ними банками повинні будуватися через його територіальні управ­ління та великі комерційні банки в регіонах. Крім цього, вони дотримуються думки, що на базі таких банків мають створювати­ся добровільні банківські консорціуми, які б виконували функції, аналогічні функціям англійських дисконтних домів.

Національний банк України діє відповідно з законами “Про Національний банк України” (1999 р.) та “Про банки та банківсь­ку діяльність” (1991 р.), які з тих пір неодноразово змінювали­ся і доповнювалися. Цими законами не регламентуються взаємо­відносини НБУ з комерційними банками. У них виписані лише права та функції Національного банку України, що робить його подібним до Німецького федерального банку. Іноді дії НБУ сто­совно комерційних банків є навіть більш жорсткими (і не без під­став). Сучасні стосунки НБУ з комерційними банками є поєднан­ням жорсткого нагляду за діяльністю та консультацій з керівни­ками й фахівцями комерційних банків, Асоціації українських банків, банківськими союзами (спілками) в регіонах. Керівництво банку, його провідні фахівці досить часто зустрічаються з пред­ставниками комерційних банків на з’їздах, семінарах, нарадах тощо, проведення яких ініціюється обома сторонами.

У функції банкіра і фінансового агента уряду центральний банк тісно взаємодіє з фінансовими органами держави у вирішен­ні загальних проблем монетарної і фіскальної політики. Зокрема, йому належить провідна роль в організації касового виконання державного бюджету — організації надходження грошових кош­тів до бюджету та їх видачі в процесі виконання бюджету. З цією метою фінансові органи відкривають рахунки, на яких відбива­ються (відображаються) відповідні розрахунково-касові операції:

- прийняття розрахункових документів на виплату податків, зборів та інших платежів до бюджету;

- зарахування доходів па рахунки відповідних бюджетів;

-зберігання бюджетних коштів;

-видача цих коштів па передбачені бюджетом заходи;

- ведення відповідного обліку та звітності.

Центральний банк, виконуючи роль фінансового агента уряду, є його кредитором, здійснюючи кредитування державних видатків у формі прямих позик, або шляхом емісії та розміщення на від­критому ринку державних цінних паперів. Пряме кредитування держави центральним банком характерне для країн з низьким рівнем розвитку ринкових відносин, а у країнах ринкового типу воно використовується рідко, здебільшого у вигляді короткотер­мінових позик на покриття касового розриву у виконанні держав­ного бюджету під майбутні бюджетні надходження.

У світовій практиці, в умовах незбалансованості (дефіциту) бюджету, кредитування уряду здійснюється переважно способом проведення емісії та розміщення цінних паперів, які використо­вуються державою для акумулювання тимчасово вільних коштів економічних суб’єктів (комерційні банки, парабанки, суб’єкти під­приємницької діяльності, населення) на внутрішньому та зовніш­ніх фінансових ринках з метою подальшого їх спрямування на покриття дефіциту державного бюджету. Крім того, на централь­ний банк можуть покладатися всі обов’язки з обслуговування державного боргу країни.

Центробанк відповідальний також за зберігання золотовалют­них резервів країни, що використовуються центральними банками як гарантійно-страхові фонди для міжнародних платежів і для під­тримки курсів національних валют шляхом здійснення інтервенцій на валютному ринку.

Центральні банки беруть активну участь у фінансово-кредитних операціях своїх держав на міжнародних фінансових ринках у якості фінансових агентів (радників, консультантів), а також представляють інтереси своїх країн у міжнародних фінансових інститутах.

Функція грошово-кредитного регулювання економіки. Най­важливішою функцією, що притаманна всім без винятку централь­ним банкам, є регулювання грошової пропозиції (Ms) шляхом розробки стратегії і тактики монетарної політики в країні. Для центрального банку, як органу державного регулювання, основне стратегічне завдання полягає у забезпеченні стабільності і купі­вельної спроможності національної грошової одиниці. Тактика монетарної політики полягає у виборі інструментів для досягнення поставленої мети.

До основних напрямів грошово-кредитного регулювання еко­номіки належать процентна політика, політика рефінансування, політика обов’язкових резервних вимог, політика операцій на від­критому ринку і валютна політика. Кожен із зазначених напрямів має набір власних інструментів та механізмів, які використову­ються в єдиній системі з метою ефективного впливу (трансмісії) на господарську активність, темпи економічного зростання, галь­мування інфляції та забезпечення зайнятості.

Процентна політика базується на регулюванні центробанком офіційної облікової ставки, тобто процентної ставки, за якою комерційні банки при необхідності отримують позики від цент­рального банку шляхом переобліку векселів або під заставу дер­жавних цінних паперів. Облікова ставка центрального банку прак­тично розглядається як альтернативна вартість (базова ціна) гро­шової одиниці.

Зміна офіційної облікової ставки впливає на кон’юнктуру рин­ку позичкових капіталів, оскільки підвищення облікової ставки зумовлює зниження попиту на цінні папери та зменшення їх рин­кової вартості, а зниження ставок — навпаки.

Обов’язкові (мінімальні) резерви — це безпроцентні вклади комерційних банків на своїх резервних рахунках у централь­ному банку, розмір яких встановлюється у визначеній про­порції (фіксованій нормі) до банківських зобов'язань.

Резервні вимоги можуть виставлятися до всіх банківських паси­вів або тільки до окремих видів банківських зобов’язань, наприк­лад, депозитів клієнтів. Спочатку обов’язкові резерви виконували лише функцію страхування банківських депозитів. В умовах рин­кової економіки цей інструмент широко використовується для реалізації монетарної політики центрального банку. Залежно від ринкової ситуації й типу монетарної політики центральний банк змінює норми резервування, маніпулюючи якими він намагається вплинути на пропозицію грошей. Підвищення норми обов'язкових резервів зменшує кредитний потенціал банків, а значить і масу грошей в обігу. Відтак знижується кредитоспроможність банків і підвищуються процентні ставки за кредити. І навпаки, знижен­ня цієї норми вивільняє додаткові ресурси, сприяє розширенню активних операцій банків і збільшенню маси грошей в обігу. За допомогою цього інструменту центральні банки, як правило, обмежують можливості кредитної експансії та депозитної емісії.

Політика операцій на відкритому ринку здійснюється цент­ральним банком за допомогою купівлі або продажу цінних паперів з метою впливу на ресурси комерційних банків та динаміку про­центних ставок. Так, продаж цінних паперів зумовлює дефіцит ресурсів у комерційних банків, що призводить до підвищення ринкових ставок позичкового процента. Якщо ж центральний банк купує цінні папери, на ринок надходять додаткові ресурси, що сприяє зниженню процентних ставок.

Політика рефінансування. Комерційні банки мають можли­вість пом'якшити жорстку політику обов'язкових резервів і значно поліпшити поточну ліквідність за рахунок активних операцій на відкритому ринку та кредитів рефінансування, що проводить цент­ральний банк у порядку переобліку комерційних векселів чи під заставу цінних паперів.

Основним об’єктом грошово-кредитного регулювання з боку центрального банку є сукупна грошова маса, від розміру якої за­лежить динаміка основних показників розвитку економіки. У зв’язку з цим центральний банк, залежно від стану господарсь­кої кон'юнктури, може реалізовувати два основні типи грошово- кредитної політики, що справляють взаємно протилежний вплив на динаміку грошової маси (рис. 11.2).

Перший тип — це рестрикційна грошово-кредитна політика (політика “дорогих грошей”), яка спрямована на обмеження об­сягу кредитних операцій, підвищення рівня процентних ставок і гальмування темпів зростання грошової маси в обігу. Якщо цент­ральний банк підвищує базову процентну ставку, збільшує норму обов’язкових резервів комерційних банків, продає їм державні цінні папери, то цим самим він зв’язує певну частину грошових ресурсів і обмежує можливості спрямувати їх в економіку шляхом кредитування чи інвестування, збиває попит на банківський кре­дит, стримує інфляцію. Таким чином політика кредитної рестрик­ції, сприяючи падінню темпів інфляції, в той же час призводить до падіння темпів економічного розвитку. Така політика “дорогих грошей” застосовується як з метою згладжування різких коливань фаз економічного циклу, так і з метою боротьби з інфляцією та для стабілізації грошової системи.

Другим типом регулювання є експансіоністська грошово-кре­дитна політика (політика “дешевих грошей”), яка супроводжу­ється розширенням обсягів кредитних операцій, зниженням рівня процентних ставок і загальним зростанням грошової маси. З цією метою центральний банк зменшує базову процентну ставку і норму обов’язкових резервів, скуповує у комерційних банків державні цінні папери. Цими заходами він сприяє припливу коштів в еко­номіку, чим добивається збільшення темпів її росту. Але, в той же час, це може викликати розкручування темпів інфляції.

Політика грошової експансії застосовується з метою подолан­ня спаду виробництва та пожвавлення ділової активності стимулю­ванням інвестиційних процесів та збільшенням платоспроможного попиту на товари і послуги.

Центральний банк повинен досить обережно і зважено корис­туватися інструментами грошово-кредитного регулювання еконо­міки, що знаходяться у його розпорядженні. Особлива майстер­ність у застосуванні тих чи інших методів та інструментів вима­гається від центрального банку в умовах стагфляції (збігу інфляції з кризою, падінням виробництва та зростанням безробіття). Адже підвищення темпів росту економіки потребує від центрального банку проведення політики кредитної експансії, а необхідність стримування темпів інфляції — політики кредитної рестрикції.

За таких умов центральні банки застосовують селективні (ви­біркові) методи регулювання економіки. При цьому важливим є

тісне співробітництво і взаєморозуміння при координації дій цент­рального банку та уряду. Необхідні також розуміння і підтримка грошово-кредитної політики центрального банку з боку органу, якому підпорядкований банк. Тому майстерність у застосуванні в кожний конкретний період певних інструментів або їх оптималь­ної комбінації характеризує якість грошово-кредитного регулю­вання економіки з боку центрального банку.

В арсеналі центрального банку є не тільки економічні важелі. Він може використовувати й адміністративно-розпорядчі методи управління банківською системою. Причому, за певних обставин, особливо екстремальних, вони дають бажаний результат скоріше, ніж економічні та рекомендаційні. Серед прямих адміністратив­них методів регулювання найбільш відомими є регулювання про­центної ставки, система лімітування кредитів і обмеження окремих видів банківських операцій.

Головне стратегічне завдання валютної політики — це регулю­вання валютного курсу національної грошової одиниці централь­ним банком шляхом проведення валютних інтервенцій, валютних обмежень, девальвації та ревальвації.

Для підтримання курсу національної валюти відносно інозем­них валют центральний банк повинен мати достатні золотовалют­ні резерви. Це дає йому можливість, у випадках необхідності, застосовувати політику валютної інтервенції з метою впливу на курс національної валюти шляхом купівлі-продажу іноземної ва­люти. Коли треба підвищувати курс національної валюти, цент­ральний банк продає іноземну валюту, а для зниження курсу своєї валюти — скуповує іноземну валюту за національну. Золото в сучасних умовах слугує особливим стратегічним товаром грошово- кредитної системи, який завжди можна продати і виручити не­обхідну іноземну валюту для регулювання курсу національної валюти.

Водночас слід пам’ятати, що центральний банк не є всесиль­ним у питаннях підтримки стійкості національних грошей. Вона, перш за все, залежить від стану економіки країни, збалансованості її платіжного балансу, державного бюджету, забезпечення обігу необхідної грошової маси, що є збалансованою за вартістю, асорти­ментом та якістю з товарною масою та обсягами товарних послуг.

В цілому необхідно відзначити, що всі функції центрального банку перебувають у тісному взаємозв’язку між собою. Так, кре­дитування держави й комерційних банків дає змогу досягнути окремих цілей грошово-кредитної політики. Водночас канали гро­шового обігу забезпечуються належною кількістю грошей, необхід­них для економіки. Однак, якщо на початкових етапах розвит­ку центральних банків їх головною функцією була емісійна, то за сучасних умов тенденція посилення державного регулювання еко­номічних процесів поступово вивела на перший план функцію реалізації грошово-кредитної політики.

11.3.