ШЛЯХИ СТВОРЕННЯ ЦЕНТРАЛЬНИХ БАНКІВ

Центральні банки у сучасному вигляді виникли у XIX ст., тобто порівняно недавно. До цього не було чіткого розмежування між цен­тральними і комерційними банками.

Комерційні банки широко використовували випуск банкнот як одне з джерел мобілізації капіталу.

Перший центральний банк створений у Швеції 1668 р. Другим був Банк Англії, заснований 1694 р. У той період центральні банки ще не володіли монопольним правом на емісію банкнот і їхні функції відріз­нялися від функцій сучасних центральних банків.

Спочатку центральні банки ставали банкірами уряду, тобто були покликані забезпечувати його фінансування. Згодом вони почали виконувати функцію кредитора останньої інстанції для банків, хоча водночас безпосередньо кредитували реальний сектор економіки. Зо­крема, поряд з емісійною функцією та функцією банку держави Банк Англії кредитував промисловість і торгівлю, а Банк Нідерландів - вну­трішню і зовнішню торгівлю [6. С. 7].

Учені виділяють два шляхи утворення центральних банків:

1) еволюційний - утвердження їхнього сучасного статусу і закріп­лення функцій відбувалося в процесі довготривалої історичної еволю­ції (прикладом може слугувати Банк Англії);

2) прийняття державою спеціальних банківських актів про ство­рення центрального банку як емісійного інституту, наприклад, так створені Федеральні резервні банки в США 1913 р.

Уже на початку ХХ ст. центральні банки були майже у всіх країнах Європи і в окремих країнах Азії та Африки. Наприклад, 1800 р. за­сновано Банк Франції, 1814 - Банк Нідерландів, 1816 - Банк Норвегії, 1850 - Національний банк Бельгії, 1860 - Державний банк Росії, 1875 - Рейхсбанк Німеччини, 1882 - Банк Японії, 1893 - Банк Італії, 1907 р.

Залежно від форми власності на капітал центральні банки бувають:

- державні, капітал яких цілком належить державі (наприклад, центральні банки Німеччини, Англії, Франції, Нідерландів, Іспа­нії, Росії, України);

- акціонерні (зокрема, капітал Федеральних резервних банків США є у власності комерційних банків відповідного округу);

- змішані - у вигляді акціонерних товариств з участю державного капіталу (наприклад, центральні банки Японії, Бельгії).

Більшість центральних банків створювали як акціонерні товари­ства. Проте після Другої світової війни внаслідок посилення держав­ного регулювання їх націоналізовано. Зокрема, Банк Франції націона­лізовано 1945 р., Банк Англії - 1946 р.

Форма власності на капітал банку не впливає на його політику, оскільки незалежно від джерел формування капіталу керівництво цен­тральних банків призначають органи державної влади (президент, пар­ламент, уряд), а підпорядковані вони здебільшого парламентам країн.

У діяльності центральні банки покликані керуватися лише держав­ними інтересами, а головною їхньою функцією є забезпечення ста­більності національної грошової одиниці.

Традиційно центральні банки тісно співпрацюють з органами вико­навчої влади. Однак історичний досвід функціонування системи цент­ральних банків у провідних країнах світу довів, що для забезпечення ефективної діяльності центральні банки повинні мати певну автоно­мію у реалізації своїх функцій. Це зумовлено тим, що цілі їхньої діяль­ності можуть суперечити цілям уряду, наприклад, намаганню уряду використати ресурси центрального банку для покриття дефіциту дер­жавного бюджету.

Наприкінці XX ст. посилилася тенденція до забезпечення незалеж­ності центральних банків від урядів. Принцип незалежності від ви­конавчої влади покладений в основу функціонування Європейського центрального банку та Європейської системи центральних банків.

Водночас незалежність центрального банку від уряду є відносною, оскільки економічна політика держави не може бути успішною без узгодження грошово-кредитної та фінансової політики. З огляду на це макроекономічні пріоритети урядового курсу є визначальними у фор­муванні грошово-кредитної політики центрального банку.

11.2.