СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ НАСЛІДКИ ІНФЛЯЦІЇ

Як і більшість інших явищ, притаманних ринковій економіці, ін­фляцію не можна оцінити однозначно. Негативні наслідки інфляції до­бре відомі в нашій країні. Значно менше відомий той факт, що інфля­ція може сприяти економічному зростанню.

Наслідки інфляції залежать передусім від того, якою вона є - очікува­ною чи неочікуваною, збалансованою чи незбалансованою, помірною, га­лопуючою або ж гіперінфляцією. За передбаченої помірної інфляції отри­мувачі доходів можуть ужити заходів для запобігання або зменшення її негативних наслідків, які інакше позначаться на ’їхніх реальних доходах.

Очікувана інфляція впливає на розподіл економічних ресурсів. По- перше, вона призводить до втрати вартості грошей (знижує їхню ку­півельну спроможність), зокрема, діє як податок на реальні грошові запаси (заощадження, залишки), якщо вони приносять менше доходу, ніж ринкова процентна ставка. Наприклад, якщо домогосподарство мало готівкою 1 000 грн на початку 2009 р., то за рівня інфляції 12% за рік воно втратило протягом року 120 грн купівельної спроможності. З огляду на це інфляція зменшує попит на реальні грошові запаси. Втрати купівельної спроможності ще називають “витратами зношеного взут­тя”, оскільки індивіди та представники фірм частіше відвідують банки, щоб зменшити суми готівки, якою володіють у певний момент часу, або перевести кошти з процентних активів у гроші. Якщо такі втрати пе­реважають урядову вигоду від інфляції, то вона спричиняє додатковий тягар або суспільні втрати. Фахівці Світового банку розрахували, що у США за рівня інфляції 5% суспільство втрачає близько 0,3% ВВП.

Інфляція також спотворює податки, які домогосподарства та фірми сплачують зі свого доходу.

Очікувана інфляція впливає на фінансові рішення, оскільки позикодав­ці сплачують податок з номінального, а не реального доходу. Припустимо, очікувана інфляція становить 4%, а прибутковий податок - 30%. Індивід оцінює інвестиційне рішення, яке повинне забезпечити йому 8% (номі­нальна процентна ставка). Реальна післяподаткова віддача (з урахуванням інфляції) становитиме (1 - 0,30) • (8%) - 4% = 1,6%. Якщо ж очікуваний рі­вень інфляції зростає до 8%, а номінальна процентна ставка - на стільки ж до 12%, то реальна віддача після сплати податку для індивіда зменшиться до (1 - 0,30) • (12%) - 8% = 0,4%. Тому за фіксованої ставки оподаткування номінальна процентна ставка повинна зростати більше ніж на приріст ін­фляції, щоб забезпечити попередню реальну віддачу 1,6%. Проте в період високої інфляції є люди, які користаються з неї. Позичальники, такі як кор­порації та індивіди, що купують будинок у кредит, вираховують номінальні (а не реальні) процентні платежі за позикою з доходу, який оподатковувати­муть. Зміни очікуваної інфляції можуть змінити реальну вартість позики для позичальника після оподаткування його доходу. Наприклад, за високої очікуваної інфляції корпораціям вигідніше брати позики, оскільки обслу­говування боргу вираховують з доходу за номіналом. Домогосподарства купують житло, оскільки це вигідніша інвестиція, ніж цінні папери.

Іншими втратами від очікуваної інфляції, за неокейнсіанцями, є ви­трати меню - видатки фірм на зміну цін своєї продукції (передрук ка­талогів, інформування споживачів тощо). Оскільки витрати меню різ­ні, то не всі фірми змінюють ціни одночасно; тобто зміна цін, спричи­нена інфляцією, не відбувається одночасно в усій економіці. Через це інфляція може змінювати відносні ціни у короткотерміновому періоді та зробити розподіл ресурсів в економіці менш ефективним.

Багато трудових угод унаслідок відстоювання профспілками прав працівників визначають певний рівень заробітної плати за номіналом протягом узгодженого періоду. Ціни у контрактах на постачання това­рів чи фінансових активів також часто наводять за номіналом на певний термін. Хоча більшість із цих домовленостей передбачає поправки на очікувану інфляцію, неочікувана інфляція - різниця між фактичною та очікуваною інфляцією, перерозподіляє багатство. Наприклад, припус­тимо, що позичальник та позикодавець уважають, що інфляції не буде, та домовляються про позику на суму 1 000 грн під 4% річних. Незважа­ючи на рівень інфляції, позикодавець отримає через рік 1 000∙1,04=1040 грн. Якщо фактичний рівень інфляції становив 7%, то реальна віддача позикодавця (виражена в купівельній спроможності) становить - 3%. Відповідно, для позичальника реальна процентна ставка, яка визнача­ється як різниця між номінальною ставкою процента та рівнем інфля­ції, дорівнює -3% (4%-7%=-3%). Неочікувана інфляція величиною 7% перерозподілила 70 грн реальної купівельної спроможності від позико­давця на користь позичальника. Інший приклад перерозподілу - коли найманий працівник, чий контракт укладений за номіналом, отримує меншу реальну зарплатню внаслідок неочікуваної інфляції.

Наслідки неочікуваної інфляції важче відстежити, ніж вплив очі­куваної інфляції на національну економіку. Втрати однієї сторони ста­ють виграшем для іншої. Однак цей перерозподіл може призводити до втрат. Наприклад, видатки домогосподарств та фірм на прогнозування інфляції з метою забезпечити (застрахувати) себе від перерозподілу є втратами від несподіваної інфляції.

Невизначеність щодо темпів інфляції спричиняє найбільшу втрату від неї: спотворення інформації, закладеної в цінах товарів та активів. У ринковій економіці домогосподарства та фірми використовують ці­нову інформацію, ухвалюючи рішення щодо розподілу ресурсів. На­приклад, якщо ціна телятини зростає порівняно з ціною курятини, то фермери вирощуватимуть більше корів, а індивіди споживатимуть більше курячого м'яса. Зростання ринкових цін на акції понад загаль­ний рівень цін є сигналом, що в середовищі бізнесу панують опти­містичні настрої й існують можливості для вигідного інвестування. Відносні ціни, а не ціни окремих товарів, є сигналами для подібних рішень. Якщо інфляція суттєво коливається, то відносні ціни можуть змінюватися у відповідь на зміни загального рівня цін, спотворюючи важливу інформацію, закладену в них. Коливання відносних цін через невизначеність щодо інфляції змушує домогосподарства та фірми ви­трачати ресурси на дослідження різниці у цінах.

Крайнім випадком невизначеної інфляції є гіперінфляція, коли темп інфляції досягає сотень, а то й тисяч відсотків за рік протягом тривалого періоду. Втрати від гіперінфляції надзвичайно великі. До­могосподарства та фірми повинні мінімізувати обсяги готівки, якою вони володіють, а роботодавці - частіше платити працівникам. Пра­цівники повинні швидко витрачати свої заробітки або переводити їх у стабільніші іноземні валюти до того, як ціни знову різко підвищаться.

Спотворені цінові сигнали під час гіперінфляції є особливо пробле­матичними. Оскільки загальний рівень цін зростає дуже швидко, то торговці змінюють свої ціни настільки часто, наскільки це можливо. Через короткий проміжок часу ціни неспроможні відображати віднос­ну вартість чи визначати, як розподіляти ресурси. Уряд недоотримує податкові надходження, бо завдяки фіксованим ставкам оподаткування домогосподарства та фірми якомога довше відтягуватимуть сплату по­датків, аби зменшити їхній реальний тягар.

Хоча інфляція передбачає економічні втрати, уряди часом вдають­ся до інфляційної монетарної політики задля досягнення інших цілей, зокрема, повного використання економічних ресурсів. Низький рівень інфляції може бути корисним, проте вона може спричинити й трудно­щі - недовиробництво та втрату робочих місць, якщо економіка не пе­ребуває на або біля кривої виробничих можливостей. Розлючені вибор­ці вимагають від обраних політиків якось зарадити простоям заводів та високому безробіттю. Справді, зміни обсягу національного вироб­ництва суттєво впливають на результати виборів, що схиляє до збіль­шення у короткотерміновому періоді сукупного попиту та інфляції. Економісти стверджують, що суттєвий приріст ВВП та зниження рівня безробіття помітно збільшують шанси політиків бути переобраними.

Інфляція, сприяючи зростанню цін і рівня рентабельності, спершу ві­діграє роль чинника пожвавлення кон’юнктури, однак, зростаючи, вона перетворюється з двигуна в гальмо, посилюючи соціально-економічну нестабільність у країні. Як уже зазначено, у країнах з розвиненою рин­ковою економікою повзучу інфляцію розглядають як нормальний чин­ник економічного зростання. Однак галопуючу, а тим паче - гіперін­фляцію, сприймають як явище негативне, оскільки вона завдає великих соціально-економічних втрат. Негативний вплив інфляції такого рівня на економіку країни полягає в тому, що вона: відволікає капітали зі сфе­ри виробництва у сферу обігу, де їхній оборот є вищим і дає величез­ні прибутки; руйнує товарообіг країни внаслідок порушення законів грошового обігу; призводить до деформування споживчого попиту, до “втечі від грошей” - бажання купити будь-які товари незалежно від ре­альної потреби в них; спотворює нормальну структуру співвідношен­ня попиту та пропозиції; посилює спекулятивну торгівлю; негативно впливає на кредитування і кредитну систему; спричиняє глибоке пору­шення грошової системи. Знецінення грошей підриває стимули до гро­шових заощаджень. Наслідки такої інфляції є системними і впливають на сферу як виробництва, так і обігу.

Крім того, інфляція має соціальні наслідки, вона веде до перероз­поділу національного доходу, стаючи свого роду додатковим податком для населення, що зумовлює відставання темпів зростання номіналь­них доходів і заробітної плати від цін на товари і послуги, що різко зростають. Втрат від інфляції зазнають усі категорії найманих пра­цівників, пенсіонери, рантьє, доходи яких зменшуються або зростають повільніше, ніж темпи інфляції.

Також інфляція впливає на зайнятість. У 1958 р. новозеландський економіст А. Філіпс опублікував статтю, у якій виклав модель, що на­очно відтворює цю залежність. На підставі статистичних даних Великої Британії за 1861-1957 рр. він побудував криву, що відображала несподі­вано стійку обернену залежність між темпами зростання зарплати та рів­нем безробіття: зменшення безробіття супроводжувалось підвищенням заробітної плати і цін (рис. 6.4). Пізніше цю залежність почали називати кривою Філіпса. По вертикальній осі А. Філіпс відклав темпи зростання номінальної зарплати, а по горизонтальній - рівень безробіття. Точці, в якій крива перетинає вісь абсцис, відповідає рівень безробіття, за якого рівень цін на ринку праці незмінний. Згідно з оцінкою А. Філіпса, такий рівень безробіття у Великій Британії становив 5,5%. Ця крива не пере­тинає осі ординат, бо досягти абсолютного рівня зайнятості, тобто від­сутності безробіття, практично неможливо.

У 1960 р. американські економісти П. Семюелсон і Р. Солоу модифі­кували криву Філіпса, замінивши темпи зростання зарплати темпами зростання цін (інфляцією). Таке вдосконалення дало змогу використо­вувати її для розроблення економічної політики. Сучасна крива Філіп- са відображає співвідношення параметрів темпів зростання цін і рівня безробіття. Якщо в країні спостерігають високий рівень безробіття, то уряд запроваджує бюджетні й грошово-кредитні заходи, які стимулю­ють попит. Це приведе до збільшення виробництва і створення нових робочих місць. Іншими словами, нація може знизити рівень безробіття завдяки пришвидшенню темпів інфляції.

Рис. 6.4. Крива Філіпса

Однак практика економічного регулювання засвідчила, що криву Філіпса можна застосувати до реальної економічної ситуації лише в короткотерміновому періоді, бо у довготерміновому (п’ять-десять ро­ків), незважаючи на високий рівень безробіття, інфляція продовжує зростати. У 1970-1980-х роках безробіття й інфляція зростали одно­часно. На зміну моделі Філіпса запропоновано теорію природного рів­ня безробіття, яку з 1979 р. застосовували в економічному аналізі у США (при Р. Рейгані і Дж. Буші) та Великій Британії (М. Тетчер). Сут­ність цієї теорії полягає у тому, що в довготерміновому періоді при­йнятний для суспільства рівень інфляції можливий лише за природ­ного рівня безробіття, який визначений структурою ринку робочої сили з урахуванням потреби в різних професіях.

Сучасне тлумачення взаємозв’язку інфляції та безробіття полягає в тому, що вибір між ними існує тільки у короткотерміновому періоді, а в довготерміновому зберігається класична дихотомія, тому крива Філіпса є вертикальною, і зникає можливість вибору.

Зрозуміло, що наслідки різних видів інфляції взаємодіють та накла­даються, тому загалом інфляція може призводити до такого:

- перерозподілу доходів між групами населення, сферами виробни­цтва, регіонами; суб’єктами господарювання, державою; дебіторами і кредиторами;

- знецінення грошових заощаджень населення, суб’єктів господа­рювання і коштів державного бюджету;

- сплати інфляційного податку, особливо одержувачами фіксованих грошових доходів (“Інфляція - це податок, який можна вводити без ухвалення закону”, - зазначив засновник монетаризму М. Фрідман. На­віть будучи повністю передбачуваною, інфляція є несанкціонованим податком, який домогосподарства та підприємства сплачують державі);

- нерівномірного зростання цін, що поглиблюватиме диспропорції національної економіки;

- спотворення структури споживчого попиту через прагнення пе­ревести знецінені гроші у товари і валюту, внаслідок чого пришвидшу­ється обіг грошей і збільшується інфляційний тиск;

- посилення стагнації, зниження економічної активності, зростан­ня безробіття;

- зменшення інвестицій у національну економіку та підвищення їх­ньої ризиковості; знецінення амортизаційних фондів;

- зростання спекуляцій на цінах, валюті, процентах тощо;

- активізації тіньової економіки, особливо в напрямі ухиляння від оподаткування;

- зниження купівельної спроможності національної грошової оди­ниці і спотворення її реального курсу щодо інших валют;

- соціального розшарування суспільства (зниження рівня життя) і в підсумку загострення соціальних суперечностей.

Відомі й інші несприятливі наслідки інфляції. Наприклад, вона за­вдає багатьох незручностей населенню, зокрема індукує психологіч­ні напруження і стреси. Широке соціологічне опитування громадян США, Німеччини та Бразилії засвідчило, що в умовах інфляції пере­важна більшість населення перебуває у стані невдоволення та дис­комфорту. Тому 84% американців поділяють твердження про те, що “управління інфляцією є одним із найважливіших завдань еконо­мічної політики США”. У Німеччині та Бразилії, відповідно, 94 і 88% опитаних погодилися з цим. Опитування виявило й головну причину дискомфорту від інфляції - це впевненість у тому, що інфляція зни­жує рівень життя внаслідок ерозії номінальних доходів. Окрім того, у населення побутує думка про те, що жадібність бізнесменів та неком­петентність державних чиновників є основними причинами інфляції, яка, до того ж, знижує престиж країни у світі.

З огляду на зазначене боротьба з інфляцією і розроблення спеці­альних антиінфляційних програм є необхідним елементом стабілізації грошового обігу та розвитку економіки. В основі таких програм пови­нні бути аналіз причин і чинників інфляції, набір інструментів еконо­мічної політики, які можуть усунути або знизити рівень інфляції до оптимальних меж. Очевидно те, що інфляція, яка виходить за гранич­ну межу, завдає суспільству значних втрат, які в період гіперінфляції сягають велетенських масштабів.

6.4. ФОРМИ І МЕТОДИ СТАБІЛІЗАЦІЇ ГРОШОВОГО ОБІГУ

Економічна наука виробила два підходи до управління національ­ною економікою за умов інфляції: перший полягає у виборі адапта­ційної політики, тобто в пристосуванні до інфляції; другий - у спробі ліквідувати інфляцію антиінфляційними заходами. Адаптаційна по­літика ґрунтується на тому, що всі суб'єкти ринкової економіки (до- могосподарства, фірми, держава) у своїх діях враховують інфляцію - передусім шляхом урахування втрат від зниження купівельної спро­можності грошей. У світовій практиці є два методи компенсації таких втрат. Найпоширеніший - індексація ставки процента. Зазвичай, ця операція зводиться до збільшення ставки процента на розмір інфля­ційної премії. Другий метод компенсації інфляції - індексація почат­кової суми інвестицій, яку періодично коректують згідно зі змінами певного наперед узгодженого індексу.

Домогосподарства намагаються адаптуватись до інфляції через по­шук додаткових джерел доходів. Робітники намагаються захистити себе від інфляції шляхом уведення у контракт інфляційного коригу­вання заробітної плати. Іншими способами адаптації є перебудова сі­мейного бюджету у бік найнееластичніших товарів і послуг, швидка матеріалізація грошей у товари та інші цінності тощо.

Фірми також змінюють свою економічну політику в разі інфляції. Це виявляється, наприклад, у тому, що вони реалізовують лише ко­роткотермінові проекти, які передбачають швидше повернення інвес­тицій. Нестача власних обігових коштів підштовхує фірми до пошуку нових зовнішніх джерел фінансування шляхом випуску акцій та об­лігацій, лізингу, факторингу тощо. Це приводить до зростання частки позичених коштів щодо власних і підвищення фінансових ризиків під­приємств, зокрема, ризику неплатоспроможності. У сфері управління запасами багато фірм переходить на формування спекулятивних за­пасів. Вони намагаються мати перевищення кредиторської заборгова­ності над дебіторською і лише незначну кількість грошей зберігати на рахунках у банку.

У випадку інфляції фірми змушені змінювати політику використан­ня прибутку. З одного боку, для стимулювання економічного інтересу до діяльності фірми менеджери змушені збільшувати кошти на мате­ріальне стимулювання, з іншого, - зважаючи на те, що в разі інфляції потік доходів зменшується, а потік видатків зростає, власники фірм, якщо вони не хочуть допустити банкрутства, змушені щораз більшу частину чистого прибутку скеровувати на розвиток виробництва.

У 1980-ті роки деякі країни обрали механізм індексації, щоб при­стосуватися до негативних наслідків інфляції. Індексація, як уже відо­мо, означає, що номінальні доходи громадян змінюються пропорційно до змін цін, тобто індексація є механізмом, за допомогою якого доходи частково або цілком захищені від інфляції. Інакше кажучи, індексація передбачає, що поточні доходи населення збільшуються відповідно до темпу зростання цін у країні за певний період. У разі повної індексації реальні доходи захищені від згубного впливу інфляції, а тому життє­вий рівень населення не знижується. Проте у більшості країн вона по­ширюється на меншу частину населення (наприклад, у США приблиз­но на 10%). Винятком була лише Італія, профспілки якої домоглися введення в країні повної індексації.

Досвід багатьох країн світу свідчить: що більше державні мужі прагнуть захистити економіку від інфляції через індексацію, то неста- більнішою стає економіка; чим більше суспільство намагається вбе­регти своїх членів від інфляції, тим нестабільнішим стає їхнє станови­ще. Країни, які повністю індексували все у своїй економіці (Бразилія), не мали великого успіху. Річ у тім, що індексація, по-перше, розкручує інфляційну спіраль. За умов політики індексації темпи інфляції зрос­тають, і вона з помірної може розвинутися у галопуючу або й у гіпе­рінфляцію. По-друге, неможливо повністю вберегти від знецінення всі доходи населення. Нарешті, індексація потребує значних державних видатків, що збільшує дефіцит бюджету.

Іншим варіантом державної політики в разі інфляції є мінімізація державного втручання в ринковий механізм з використанням анти- інфляційних заходів. Конкретні методи стримання інфляції, їхня гли­бина і послідовність застосування для стабілізації грошового обігу залежать від характеру інфляції та її чинників. Кожна інфляція спе­цифічна і передбачає використання таких інструментів, які найбільше відповідають умовам її перебігу.

З огляду на взаємодію чинників інфляції попиту та інфляції про­позиції в економічній науці сформувалось два основні види антиін- фляційної політики - дезінфляційна політика (регулювання попиту) і політика доходів (регулювання витрат).

Дезінфляційна політика передбачає зменшення грошового попиту через грошово-кредитний і податковий механізми шляхом зменшення державних видатків, підвищення процентних ставок за кредитами, збіль­шення податків, обмеження грошової маси тощо. Проте погляди еконо­містів на наслідки цієї політики розходяться. На думку неокласиків, втрат виробництва і робочих місць від боротьби з інфляцією фактично, коли її застосовують відкрито, а не несподівано, нема, оскільки заробітна плата і ціни гнучкі. Інфляція зменшується з мінімальним зниженням рівня на­ціонального виробництва, а то й без нього (рис. 6.5) [8. С. 780].

Рис. 6.5. Неокласична миттєва дезінфляція

Як відомо, одним із постулатів неокласичної теорії є те, що ціни та зарплати швидко змінюються внаслідок зміни сподівань. Тому неокла­сики пропонують задля боротьби з інфляцією знижувати сподівання громадськості щодо майбутнього приросту пропозиції грошей. При­пустимо, унаслідок довготермінової інфляції економічні суб'єкти (до- могосподарства та фірми) очікують, що центральний банк стимулю­ватиме сукупний попит, і крива AD переміститься вгору, наприклад, із положення AD₀ до AD1. Оскільки зростає очікуваний рівень цін, то ко­роткотермінова крива сукупної пропозиції SRAS переміститься вгору з положення SRAS₀ до SRAS1. Отже, коли громадськість сподівається на інфляцію, економічна рівновага переміщається з точки E₀ у точку E1, які є на довготерміновій кривій сукупної пропозиції LRAS. За умови, що центральний банк вдасться до миттєвої дезінфляції, тобто оголо­сить про припинення зростання пропозиції грошей для обмеження інфляції, крива AD переміститься назад у положення AD₀. Рівень цін швидко змінюється оскільки економічні суб'єкти сподіваються на ан- тиінфляційні заходи, тому крива SRAS переміщається у попереднє по­ложення, а рівновага відновлюється у точці E₀.

З огляду на це неокласики наголошують: важливо змінювати споді­вання так, щоб втрати робочих місць та обсягу виробництва були міні­мальними. Наукові дослідження засвідчують, що оголошення бюджет­ної реформи та припинення інфляційного збільшення внутрішньої пропозиції грошей значно зменшувало інфляцію, а втрати виробництва були незначними, що підтверджує висновок неокласиків про відсут­ність економічних втрат від дезінфляції, коли її застосовують відкрито, а не несподівано. Неокласики стверджують, що миттєва дезінфляція найліпше підходить країнам, які переживають гіперінфляцію, оскільки угоди в таких економіках індексують на зміни в цінах.

Неокейнсіанці так не вважають. Вони наголошують, що завжди іс­нує певна негнучкість номінальних цін. Довготермінові контракти за номіналом та видатки на зміну цін сповільнюють пристосування рівня цін до змін у сподіваннях. Навіть якщо економічні суб'єкти керують­ся раціональними сподіваннями, то не всі ціни миттєво відреагують на зміни майбутньої очікуваної інфляції. Тобто, на їхню думку, крива SRAS не повертається одразу у попереднє положення SRAS₀, а займе місце десь між SRAS₁ і SRAS₀, наприклад, положення SRAS₂ (рис. 6.6). Тому дезінфляція (зменшення рівня цін з P₁ до P₂) супроводжується втратами національного виробництва (з Y* до Y₂) та робочих місць. Лише з часом економіка повертається до точки рівноваги E₀ за повної зайнятості з нижчим рівнем цін.

Рис. 6.6. Неокейнсіанська поступова дезінфляція

Зважаючи на ці втрати, неокейнсіанці виходять з позицій посту­повості: необхідно поступово і повільно зменшувати темпи приросту пропозиції грошей, щоб темп інфляції встигав пристосовуватися до цих змін, аби мінімізувати втрати виробництва та зайнятості. Як наслідок, дезінфляція триватиме довго, проте економічні втрати менш відчутні.

З огляду на це економісти часто обчислюють коефіцієнт дезінфля- ційних утрат, який відображає відсоток річного реального ВВП, яким потрібно пожертвувати задля зниження інфляції на 1%. Для визнач ен- ня цього коефіцієнта зменшення ВВП за певний проміжок часу ділять на зниження темпу інфляції за той самий проміжок. Існує кілька оцінок цього показника, однак типова оцінка становить 5. Тобто для зниження інфляції на 1% необхідно пожертвувати 5% річного ВВП.

Коефіцієнт дезінфляційних утрат можна виразити через безробіт­тя. Згідно з законом Оукена, зміна рівня безробіття на 1% змінює ВВП на 2%. Отже, зниження інфляції на 1% потребує збільшення циклічно­го безробіття приблизно на 2,5%. Цей коефіцієнт можна використати для визначення того, на скільки має зрости безробіття задля зниження інфляції. Наприклад, для зниження інфляції на 4% потрібно пожерт­вувати 20% ВВП. Відповідно, таке зниження інфляції потребує збіль­шення циклічного безробіття на 10%.

Значення коефіцієнта дезінфляційних утрат дає змогу зробити вис­новки про доцільність чи недоцільність подальшого проведення анти- інфляційної політики. Якщо цей коефіцієнт порівняно високий, то урядові, очевидно, доречно утриматися від заходів щодо уповільнення темпів інфляції, віддаючи, наприклад, перевагу індексації доходів насе­лення. Низьке значення коефіцієнта дезінфляційних утрат свідчить про ефективність антиінфляційної політики і необхідність її продовження.

Політика доходів передбачає паралельний контроль за цінами і заробітною платою шляхом їх заморожування або визначення меж їхнього зростання. Досвід застосування цієї політики у США за пре­зидента Р. Ніксона, Великій Британії під час правління лейбористів, Скандинавських країнах свідчить про суперечність її результатів. По- перше, сповільнення зростання цін призвело до дефіциту деяких то­варів, а, по-друге, зростання цін стримували лише на певний період, зі скасуванням обмежень воно знову пришвидшувалось. Ця політи­ка дає позитивний ефект у короткотерміновому періоді (наприклад, у США 1951-1952 рр., Фінляндії 1967-1971 рр.), проте на довготермі­новий період вона не стала популярною. Тому сьогодні цю політику використовують зрідка, оскільки вона може спричинити соціальне не­задоволення та суперечності в суспільстві.

Економісти вважають, що інфляція є багатофакторним процесом, тому на практиці для боротьби з нею потрібно використовувати ши­рокий арсенал знарядь, зокрема, в розвинених країнах реалізують змі­шані програми, у яких різною мірою використовують і адаптаційні, і антиінфляційні заходи. Наприклад, у США за президента Р. Рейгана антиінфляційна політика передбачала значне зменшення соціальних програм і державних видатків, ліквідацію дефіциту державного бю­джету та послідовне проведення жорсткої обмежувальної грошово- кредитної політики. Метою програми було проголошено боротьбу і з високою інфляцією, і з високим рівнем безробіття. Отже, “рейгано- міка” поєднувала методи концепції “економіки пропозиції” (монета- ристської) та кейнсіанської теорії. У підсумку галопуюча інфляція була знижена до рівня 4-6% за рік з одночасним пришвидшенням науково- технічного прогресу і зростанням продуктивності праці.

Економісти виходять з того, що інфляція є багатофакторним проце­сом, тому на практиці для боротьби з нею потрібно використовувати широкий арсенал знарядь, зокрема в розвинених країнах реалізують змішані програми, у яких різною мірою використовують і адаптаційні, і антиінфляційні заходи. Наприклад, у США за президента Р. Рейгана антиінфляційна політика передбачала значне зменшення соціальних програм і державних видатків, ліквідацію дефіциту державного бю­джету та послідовне проведення жорсткої обмежувальної грошово- кредитної політики. Метою програми було проголошено боротьбу і з високою інфляцією, і з високим рівнем безробіття. Отже, “рейгано- міка” поєднувала методи концепції “економіки пропозиції” (монета- ристської) та кейнсіанської теорії. У підсумку галопуюча інфляція була знижена до рівня 4-6% за рік з одночасним пришвидшенням науково- технічного прогресу і зростанням продуктивності праці.

Виділяють ще один напрям боротьби з інфляцією - конкурентне стимулювання виробництва, яке передбачає заходи з прямого сти­мулювання підприємництва шляхом зменшення податків на фірми та опосередкованого стимулювання заощаджень населення через зни­ження податку на доходи, а також уживають заходів для стимулюван­ня ринкової конкуренції. Наприклад, у США адміністрація Р. Рейгана відмовилась від державної підтримки таких малоконкурентних галу­зей, як чорна металургія, автомобілебудування, текстильна і взуттєва промисловість, що спричинило хвилю злиттів великих компаній. У підсумку різко збільшена конкуренція сприяла зменшенню інфляції.

Отже, якщо інфляція уже розвинулась, то для її подолання нині здебіль­шого застосовують стримувальну економічну політику, яку нерідко нази­вають дезінфляцією, використовуючи різні інструменти, які умовно можна розділити на дві групи. Перша група охоплює методи, застосування яких дає змогу знизити рівень інфляції порівняно швидко, упродовж короткого відтинку часу. Друга група заходів, які нерідко називають антиінфляційною стратегією, спрямована на недопущення інфляції у тривалій перспективі. Основними складовими антиінфляційної стратегії є ефективна монетарна політика, впорядкування державних фінансів, раціоналізація структури національної економіки та зовнішньоекономічної діяльності.

Особливою формою боротьби з інфляцією, яку рекомендують викорис­товувати країнам під час переходу від командно-адміністративної еконо­міки до ринкової, є шокова терапія. Цей метод застосовували в багатьох країнах після Другої світової війни. Шокова терапія супроводжувалась гро­шовою реформою, яка мала конфіскаційний характер. З кінця 1944 р. до середини 1952 р. в Європі було проведено 24 такі реформи. Успішно вико­ристали цей досвід Польща та Ізраїль для подолання галопуючої інфляції. Його суть полягає у стимулюванні розвитку ринкових відносин, вільному ціноутворенні, відмові від регулювання цін. Ефективність шокової терапії залежить від того, наскільки далека економіка країни від ринкової. Лише за умов існування порівняно підготовлених ринкових структур або їхньо­го швидкого становлення спрацьовує стимулювальна роль ринкового ме­ханізму ціноутворення. Зростання цін стимулює виробництво і швидко ліквідовує дефіцит, паралельно відбувається насичення ринків і відносна стабілізація цін. За недієвих ринкових інститутів це не призводить до адек­ватної перебудови та розвитку виробництва, а набуває характеру тривалої і високої інфляції, що потребує вжиття додаткових жорстких заходів.

Антиінфляційна політика може супроводжуватися грошовою рефор­мою, яку, зазвичай, проводять у разі гіперінфляції. Грошова реформа - це повна або часткова перебудова грошової системи з метою впорядкування та стабілізації грошового обігу. Вона може відбуватись різними метода­ми (нуліфікація, деномінація та ін.) залежно від економічного становища країни, рівня знецінення грошей, політики держави. Детальніше сутність грошової реформи та особливості її проведення розглянуто в розділі 7.

Майже всі країни з ринковою економікою на шляху розвитку стикалися з проблемами інфляції. Дослідження ’їхнього досвіду дає відповіді на багато запитань. Однак в Україні своя специфіка: відсутність самоналаштовува- ної, саморегулівної ринкової економічної системи. Багато причин і чин­ників, які зумовлюють інфляцію в Україні, взагалі не належать до сфери економіки. Сьогодні можна стверджувати, що оскільки інфляція породже­на диспропорціями національної економіки за умов переходу України до ринкового способу господарювання і розірвання традиційних зв'язків з ко­лишніми союзними республіками, то домінантою в антиінфляційній стра­тегії і політиці повинен бути виробничий аспект. У боротьбі з інфляцією першочерговим завданням є розширення обсягів виробництва, ефективна інвестиційна політика, формування стабільної макроекономічної структу­ри ринку для поступового вирівнювання диспропорцій національної еко­номіки та забезпечення зростання рівня життя населення.

6.5.