ВИМІРЮВАННЯ ІНФЛЯЦІЇ ТА ЇЇ ВИДИ

Жодна держава не може нині уникнути інфляції, проте всі країни прагнуть до стабільності цін, тому що ціни - це свого роду лінійка, за до­помогою якої вимірюють результативність економічної діяльності.

Зростання загального рівня цін, як уже зазначено, свідчить про на­явність у країні інфляції. Що розуміють під загальним рівнем цін? Ми як покупці маємо справу з індивідуальними цінами на товари і послу­ги й ніколи не купуємо товарів за загальним рівнем цін. Динаміку всіх цін, або їхнього загального рівня, визначають за допомогою різних індексів цін. Проте, зазвичай, на практиці для вимірювання інфляції найчастіше застосовують індекси Е. Леспейреса та Г. Пааше.

Індекси цін за методикою розрахунку Леспейреса відображають, як змінився рівень цін упродовж певного проміжку часу, якщо структура виробництва і споживання не змінилася. Цей індекс обчислюють так: де p₁ і p₀ - ціни, відповідно, в поточному і базовому періодах; q₀ - об­сяг виробництва в базовому періоді.

Індекс цін Леспейреса, обчислений для незмінного кошика споживчих товарів і послуг, називають індексом споживчих цін (ІСЦ). Інакше кажу­чи, індекс споживчих цін обчислюють як відношення між сукупною ці­ною певного набору товарів і послуг (споживчого кошика) у поточному періоді та сукупною ціною споживчого кошика в базовому періоді:

Основними товарними групами у споживчому кошику є продукти харчування, одяг, житло, транспортні послуги, освіта, книги, медичні послуги, предмети особистої гігієни тощо.

Унаслідок того, що споживчий кошик є незмінним, у разі обчислен­ня ІСЦ виникає можливість визначити економічну вагу товару або по­слуги, що входять у споживчий кошик. Ця вага визначена часткою ви­датків на товар або послугу в сукупних споживчих видатках бюджету типової міської сім'ї. Вагу визначають для базового року. Тому індекс споживчих цін обчислюють за такою формулою:

де Р1^А - ціна товару А в розрахунковому періоді; P₀^a - ціна товару А в базо­вому періоді; E^А - економічна вага товару А; далі те саме для товарів В,... N.

Індекс споживчих цін у більшості країн обчислюють щомісяця, він є найпоширенішим показником рівня інфляції.

Для виявлення динаміки загального рівня цін визначають також ін­декс Пааше. У цьому разі змінними вагами є структура виробництва розрахункового року. Цей індекс обчислюють так:

де- ціни, відповідно, в поточному і базовому періодах; q₁ - обсяг виробництва в розрахунковому році.

Індекс Пааше, обчислений для набору товарів і послуг, що входять до ВВП країни, називають дефлятором ВВП.

ІСЦ і дефлятор ВВП дають дещо різні результати щодо динаміки загального рівня цін. Оскільки ІСЦ не враховує змін у структурі спо­живання товарів і послуг (відображає лише ефект доходу та ігнорує ефект заміщення), то цей індекс дещо завищує оцінку інфляції за зрос­тання рівня цін і занижує у разі їх зменшення.

По-друге, під час обчислення дефлятора ВВП беруть лише вітчиз­няні товари і послуги, у тому числі й експортовані. Імпортні товари не є частиною ВВП, а тому їх не враховують. До споживчого кошика входять імпортні товари, тому в індексі споживчих цін відображена і зміна цін на імпортні товари.

По-третє, найсуттєвіша відмінність між цими двома показниками динаміки загального рівня цін полягає в тому, що дефлятор ВВП є ін­дексом зі змінними вагами, а ІСЦ - зі сталими. Інакше кажучи, ІСЦ обчислюють на підставі незмінного набору товарів і послуг, тоді як у разі обчислення дефлятора ВВП зі зміною структури ВВП змінюється набір товарів і послуг.

Для згладження неточностей в оцінці зростання загального рівня цін, які притаманні індексам зі змінними і постійними вагами, вико­ристовують індекси Маршала-Еджворта та Фішера. Індекс Маршала- Еджворта обчислюють за формулою

Індекс Фішера визначають як середнє геометричне значення індек­сів Леспейреса і Пааше за формулою

Проте ці індекси доволі громіздкі, тому їх зрідка використовують для визначення рівня інфляції.

Окрім зазначених показників, у національній економіці для виявлен­ня динаміки цін у різних її складових обчислюють відповідні індекси, зокрема, такі: індекс цін виробників (відображає зростання вартості виробництва без урахування витрат на дистрибуцію і податків на про­даж); індекс видатків на проживання (враховує баланс зростання до­ходів і збільшення видатків); індекс цін активів (нерухомості, акцій та інших фінансових активів.

Той чи інший індекс цін характеризує рівень інфляції, який відо­бражає, як змінилися ціни в національній економіці за певний період. Рівень інфляції позначають буквою π. Економісти обчислюють та­кож темп інфляції, який відображає, прискорилася чи уповільнилася інфляція за певний період. Темп інфляції визначають за формулою

де π_t - рівень цін у поточному періоді; π_t1 - рівень цін у попередньому періоді.

Припустимо, у 2007 р. індекс споживчих цін становив 116,6%, а у 2008 р. - 122,3%. У цьому разі темп інфляції становитиме

Залежно від рівня зростання цін економісти розрізняють три види інфляції: помірну, галопуючу та гіперінфляцію. Помірна інфляція є тоді, коли ціни зростають повільно, до 10% за рік. За такої інфляції ціни по­

рівняно стабільні, люди охоче заощаджують гроші, бо їхня вартість мало знецінюється, тобто цей вид інфляції не супроводжується кризо­вими явищами. Інфляцію, за якої ціни зростають до 5% за рік, назива­ють повзучою, вона характерна для високорозвинених країн. Економісти розглядають її як елемент нормального розвитку ринкової економіки, оскільки незначна інфляція (яка супроводжується зростанням грошової маси) спроможна за певних умов стимулювати збільшення обсягів ви­робництва. Пояснюють це так: зростання грошової маси пришвидшує платіжний обіг, здешевлює кредити, сприяє активізації інвестиційної діяльності і зростанню виробництва. У підсумку зростання виробни­цтва приводить до усталення рівноваги між кількістю товарів та грошей за вищого рівня цін. У сучасних економіках рівень інфляції, зазвичай, дещо зростає наприкінці року, коли збільшується як рівень споживання товарів домогосподарствами, так і рівень витрат корпорацій.

Проте зазначимо, що допустимий рівень “звичайної” інфляції зале­жить від особливостей національної економіки і неоднаковий для різних країн. Наприклад, для Швейцарії прийнятний рівень повзучої інфляції не повинен перевищувати 1%, для Греції стабільний розвиток національ­ної економіки досягається в межах 8-10% зростання цін. В Україні, за розрахунками вітчизняних учених, цей рівень становить близько 10%.

Галопуючою є інфляція, коли ціни зростають на 20, 50, 100% або й більше за рік. Цей вид інфляції є важкокерованим, його трактують як негативне явище, що спричиняє соціально-економічне та політичне не­вдоволення в суспільстві. Гроші втрачають вартість дуже швидко, тому населення майже не заощаджує їх у вигляді готівки. Люди прагнуть ку­пити за свої гроші товари. В економіці виникають глибокі спотворен­ня: ринки капіталів звужуються, люди вкладають кошти за кордоном, а внутрішні інвестиції зменшуються. Чітку межу між розглянутими видами провести доволі важко, проте загальною ознакою є зростання швидкості обігу грошей, різке зниження сукупної купівельної спро­можності грошової маси і зникнення з грошового обігу не лише монет, а й поступово банкнот малого номіналу. Галопуючу інфляцію національ­на економіка може витримувати роками чи десятиліттями, проте вона свідчить про наявність економічних проблем у країні. Цей вид інфляції здебільшого характерний для країн, що розвиваються.

Найнебезпечніший і руйнівний вид інфляції називають гіперінфля­цією; вона настає тоді, коли ціни починають зростати на тисячі, десятки тисяч, навіть мільйони відсотків за рік (МВФ за гіперінфляцію приймає 50% і більше зростання цін за місяць, за рік - 1 000 разів). Небезпека гіперінфляції полягає в тому, що вона виходить з-під контролю, стає практично некерованою. Ціни зростають швидкісними темпами, різ­ниця між цінами і заробітною платою стає катастрофічною, руйнуєть­ся добробут навіть найзабезпеченіших верств населення, збитковими стають найбільші підприємства. Усі прагнуть запастися речами і позбу­тися грошей: підприємства купують інвестиційні товари, а населення використовує заощадження і поточні доходи для купівлі споживчих благ, доки гроші остаточно не знецінилися. У підсумку посилюються ін­фляційні очікування, виникає “інфляційний психоз” і тиск на ціни ще більше зростає. Інфляція починає сама себе “підгодовувати”. Оскільки вартість життя зростає, то наймані працівники вимагають вищої но­мінальної заробітної плати, що спричиняє нове підвищення цін. Ви­никає інфляційна спіраль зарплата-ціни, коли заробітна плата і ціни підсилюють зростання одне одного. Зростання цін веде до підвищення зарплати, а підвищення зарплати, відповідно, призводить до подальшо­го зростання цін. Вести успішний бізнес за умов гіперінфляції майже нереально. Може йтися лише про стратегію виживання.

Водночас відомий російський учений О. Шмідт відкрив закон гі­перінфляції - кількість грошей в обігу зростає в арифметичній про­гресії, а ціни - у геометричній. На практиці гіперінфляція призводить до того, що зусилля спрямовують не на виробничу, а на спекулятивну діяльність. Замість вкладати капітал у розвиток, виробники й окремі особи, аби захиститися від інфляції, купують непродуктивні матері­альні цінності - ювелірні вироби, золото та інші дорогоцінні метали, нерухоме майно тощо. Підприємствам вигідно нагромаджувати сиро­вину і готову продукцію до майбутнього підвищення цін. Невідповід­ність між готовою продукцією і попитом на неї дедалі більше посилює інфляцію. Постійні стрибки цін підривають нормальні економічні від­носини, паралізують функціонування господарського механізму, гро­шовий обіг може навіть поступитися натуральному обміну (бартеру).

Отже, гіперінфляція означає економічний і соціальний хаос, фінансо­вий крах та суспільно-політичне безладдя. Історія має чимало прикла­дів гіперінфляції, які, зазвичай, наставали внаслідок тривалих війн чи серйозних соціально-економічних потрясінь. Наприклад, переможена у Першій світовій війні Німеччина у 1920-ті роки, щоб сплатити репара­ційні платежі, використовувала друкарський верстат. З початку 1922 р. до грудня 1923 р. розмір готівки збільшився у 7 трлн разів, а індекс цін - з 1 до 10 000 000 000 (якщо на початку 1922 р. за певний товар треба було заплатити одну марку, то наприкінці 1923 р. - уже 10 млрд марок), тоді як з одного у 1913 р. він зріс до 15 у 1919 р. і до 1,09∙10¹³ у грудні 1923 р. Гіпе­рінфляція тривала 16 місяців - з серпня 1922 до грудня 1923 р., а середньо­місячний темп інфляції становив 322%. Примірник газети у 1921 р. ко­штував 30 пфенінгів, у травні 1922 - 1 марку, у лютому 1923 р. - 100 марок, у вересні 1923 р. - 1 000 марок, 1 жовтня 1923 р. - 2 000 марок, 29 жовтня 1923 р. - 1 млн марок, 9 грудня 1923 р. - 15 млн марок, 17 грудня 1923 р. - 70 млн марок. Трамвайний квиток наприкінці інфляції коштував 150 млн марок. У грудні 1923 р. державний борг Німеччини становив 1,9∙10²⁰ ма­рок. Основними причинами гіперінфляції були емісія грошей і дефіцит державного бюджету у період Першої світової війни. Урядом країни в грудні 1923 р. була проведена грошова реформа і старі марки обміняли на нові рейхмарки за курсом 1 нова марка до 1 трлн старих марок.

Рекордні приклади гіперінфляції:

- Німеччина (1921-1923). У 1923 р. інфляція в Німеччині становила 3,25∙10⁶% (3,25 млн %) за місяць (тобто ціни подвоювались кожні 49 годин);

- Греція під час німецької окупації (1941-1944). Інфляція становила близько 8,55∙10⁹% (8,55 млрд %) за місяць (тобто ціни подвоювались кожні 28 годин);

- Угорщина після завершення Другої світової війни (1945-1946). Інфля­ція становила близько 4,19∙10¹⁶% (близько 42 квадрильйонів відсотків) за місяць (тобто ціни подвоювались кожні 15 годин);

- Югославія початку 1990-х років. З жовтня 1993 по 24 січня 1994 р. ін­фляція становила близько 5∙10¹⁵% (5 квадрильйонів відсотків) щомісяч­но (тобто ціни подвоювались кожні 16 годин);

- Зімбабве 2000-х років. Після експропріації землі білих фермерів у жов­тні 2008 р. інфляція становила 231 млн % за рік (за офіційними даними). За неофіційними даними, інфляція досягла 6,5 квінкватригінтильйонів відсотків (тобто 6,5∙10¹⁰⁸%). Ціни подвоювались приблизно за 1,5 год.

Випадки гіперінфляції траплялись і до ХХ ст., зокрема, у Китаї (1166) внаслідок надлишкової емісії винайдених китайцями паперо­вих грошей; державі Хулагуїдів (1294 р., сучасний Іран і деякі сусідні території), у якій, за прикладом Китаю, було випущено паперові гроші “чау” з примусовим курсом під загрозою смертної кари (ціни зросли більше ніж у 10 разів, а продавці відмовлялись продавати товари за чау, торгівля на ринках завмерла); Франції (1719-1720, 1789-1796); США (1861-1865) головно Конфедеративних штатах Америки внаслі­док фінансування громадянської війни.

Гіперінфляція була і в Україні 1993 р. Знецінення українських карбо­ванців (купонів) за період їхнього обігу становило в середньому близько 140% за місяць. Якщо у 1992 р. найбільшою за номіналом була банкнота у 100 карбованців, то в 1995 р. - 1 млн карбованців. Тому 1996 р. проведено грошову реформу за курсом 100 тис. карбованців за 1 грн.

Загалом інфляцію як багатофакторне та багатоаспектне явище можна класифікувати за різними критеріями, зокрема, за зовнішнім проявом - прихована і відкрита; співвідношенням темпів зростання різних цін - збалансована і незбалансована; ступенем відповідності прогнозам - пе­редбачувана й непередбачувана (очікувана й неочікувана); причинами виникнення - адміністративна, імпортована, кредитна, соціальна та ін.

Прихована інфляція притаманна економіці з командно-адміністра­тивним контролем за цінами та доходами, коли ціни штучно стримують або заморожують. Жорсткий контроль за цінами не дає змоги інфляції відкрито виявлятись у зростанні цін. За таких умов інфляція набуває прихованого характеру. Зовні ціни залишаються стабільними, та оскіль­ки грошова маса зростає, то її надлишок спричиняє товарний дефіцит. Купити товари за фіксованими державою цінами практично неможли­во, їх немає у вільному продажі. За таких умов, зазвичай, виникає офі­ційне та неофіційне нормування, посилюються розподільчі відносини.

Для економіки СРСР тривалий період була характерна прихована ін­фляція, яка виявлялась у зростанні незадоволеного попиту і грошових за­ощаджень населення, які не можна було реалізувати. Грошова маса на ру­ках у населення зростала швидше, ніж кількість товарів та послуг. Рівень заощаджень у прирості доходів 1969 р. становив 50%, 1976 р. - 79, 1984 р. - 100%. Часто заощадження були вимушеними, інфляційний розрив сягав 40% ВНП. Дефіцит призводив до черг, спекуляцій, підривав стимули до праці. У той період, крім дефіциту, для інфляційного процесу були харак­терні погіршення якості продукції (за незмінних цін), асортиментні зміни (зростання виробництва дорогих товарів і зменшення випуску дешевих). Також в економіці через зростання витрат виробництва і збереження ста­більних цін зменшувалася рентабельність, зростали державні дотації.

За прихованої інфляції товарний дефіцит стає видимою стороною невидимого інфляційного процесу, оскільки на ту ж кількість товарів припадає більша кількість грошових знаків. У ринковій економіці дис­пропорція знайшла б природний вихід у вигляді зростання цін. У випад­ку прихованої інфляції лише частина грошових знаків є грошима. По­купці, бажаючи підтвердити значення своїх грошей, намагаються зна­йти дефіцитний товар. З’являється “чорний ринок” - нелегальна форма інфляції за умов її стримування, на якому дефіцитні товари продають за вищою ціною. Це призводить до перетікання товарів з офіційної еко­номіки в тіньову. “Чорний ринок” якоюсь мірою відображає справжню ціну товарів, а ілюзія незмінності цін створює видимість економічного добробуту, вводячи в оману продавців та покупців. Прихована інфля­ція може бути і в ринковій економіці, коли уряд намагається стрима­ти інфляцію, не розвиваючи виробництво, а зменшуючи грошову масу та фіксуючи курс долара США. У такому разі інфляція виявляється у неплатежах, натуралізації господарських відносин, зменшенні обсягів виробництва. Для досягнення визначеного рівня інфляції держава за­тримує платежі за державними замовленнями, оплатою праці, видачею пенсій та компенсацій, фінансуванням бюджетних галузей.

Відкрита інфляція характерна для країн з ринковою економікою, де вільна взаємодія попиту і пропозиції зумовлює відкрите, нічим не об­межене зростання цін. Хоча відкрита інфляція й спотворює ринкові процеси, все ж вона зберігає за цінами роль сигналів, інформуючи ви­робників і покупців про сфери вигідного вкладення капіталу. Відкри­ту інфляцію характеризує постійне зростання цін. Водночас причини такого зростання, як з'ясовано вище, можуть бути різними.

Відкрита інфляція, на відміну від прихованої, легше піддається “лі­куванню”, оскільки, зазвичай, можна з'ясувати її причини.

У разі збалансованої інфляції ціни різних товарів одна щодо одної є незмінними, тобто в процесі такої інфляції відносні ціни не зміню­ються. І навпаки, незбалансована інфляція супроводжується зміною відносних цін товарів, причому в різних пропорціях, тобто змінюєть­ся структура цін національної економіки. Ця класифікація дає змогу глибше аналізувати соціально-економічні наслідки інфляції.

Збалансована інфляція не страшна для бізнесу. Доводиться лише періодично підвищувати ціни товарів. Ризик втрати дохідності при­таманний тільки тим підприємцям, які є останніми в ланцюжку підви­щення цін. Це, зазвичай, виробники складної продукції, виготовлення якої ґрунтується на інтенсивних зовнішніх коопераційних зв'язках. Ціна на їхню продукцію відображає всю суму підвищення цін зовніш­ньої кооперації, і власне вони піддаються ризику затримки збуту над- дорогої продукції кінцевому споживачу.

Незбалансованість інфляції - велика біда для бізнесу. Однак ще гір­ше, коли немає прогнозу на майбутнє, немає впевненості хоча б у тому, що товарні групи - лідери зростання цін - залишаться лідерами і в найближчому майбутньому. Неможливо раціонально вибрати сфери вкладення капіталу, розрахувати й порівняти дохідність варіантів ін­вестування. Промисловість розвиватися за таких умов не може.

Комбінація збалансованої та очікуваної інфляції не завдає особливої шкоди економіці, а незбалансована та неочікувана особливо небезпечні, вони призводять до великих витрат адаптаційного плану. Під очікуваною інфляцією розуміють інфляцію, яку передбачають і прогнозують завчас­но (враховувана в очікуваннях та поведінці економічних суб'єктів, тобто учасники ринкового процесу очікували і захистилися від її згубних впли­вів), неочікувана - навпаки, є несподіваною для економічних суб'єктів.

Для неочікуваної (непередбачуваної) інфляції характерний рапто­вий стрибок цін, який негативно впливає на грошовий обіг, систему оподаткування. У такому разі якщо в економіці існували інфляційні очікування, то населення, побоюючись подальшого знецінення дохо­дів, різко збільшує видатки на купівлю товарів та послуг, що само по собі створює труднощі в економіці й спотворює реальну картину по­треб суспільства. Отже, раптовий стрибок цін може спровокувати по­дальші інфляційні очікування, які будуть стимулювати зростання цін.

Однак якщо раптовий стрибок цін відбувається в економіці, де інфляційні очікування ще не набрали сили, то поведінка населення і його реакція на зростання цін можуть бути іншими. Припускаючи, що цей стрибок цін - короткотермінове явище, і незабаром відбудеть­ся їхнє зменшення, споживачі будуть більше заощаджувати і менше пропонувати грошей на ринку у вигляді платоспроможного попиту. Зі зменшенням попиту починається тиск на ціни в бік їхнього зниження. Економіка знову повертається у стан рівноваги. Цей процес назива­ють “ефект Пігу”. Однак наголосимо, що ефект Пігу виявляється лише за умов гнучких цін і процентних ставок та відсутності інфляційних очікувань. Деякі західні економісти вважають, що ефект Пігу описує гіпотетичну, а не реальну ситуацію в економіці.

За чинниками, які спричиняють інфляцію, можна виділити багато її видів. Проте на практиці всі ці чинники діють одночасно, накладаючись один на одного. Тому чітко виокремити такі види інфляції практично неможливо. З огляду на це економісти за причинами і механізмом зрос­тання виділяють лише два види - інфляцію попиту та інфляцію витрат (пропозиції). Найбільш вдале поєднання видів інфляції з її чинниками запропонував відомий український учений С. Панчишин (табл. 6.1).

Інфляція попиту простежується тоді, коли сукупний попит зростає швидше, ніж виробничий потенціал економіки, а тому ціни зростають, щоб зрівноважити попит і пропозицію. Інакше кажучи, виробничий сектор не може відповісти на цей надлишковий попит збільшенням реального обсягу виробництва, бо всі наявні ресурси уже залучені. Отже, суть інфляції попиту полягає в тому, “що надто багато грошей полює на надто малу кількість товарів”. Проте зв'язок між сукупним попитом, з одного боку, і обсягом виробництва, зайнятістю та рівнем цін, з іншого, набагато складніший. Як бачимо з рис. 6.2 переміщення кривої сукупного попиту AD з положення AD₀ до AD₁, крім зростання рівня цін з P₀ до P₁, може сприяти економічному зростанню (рівень на­ціонального виробництва збільшився з Y₀ до Y₁).

Надлишковий сукупний попит може бути з боку: споживачів - споживча інфляція; бізнесу - інвестиційна; держави - фіскальна; зо­внішніх ринків - імпортована інфляція. Прихильники цієї концепції стверджують, що інфляція попиту приводить до збільшення обсягів виробництва і сприяє виходу економіки з кризи.

Таблиця 6.1

КЛАСИФІКАЦІЯ ІНФЛЯЦІЇ ЗА ДЖЕРЕЛАМИ ЇЇ ВИНИКНЕННЯ

Джерело: Аналітична економія: макроекономіка і мікроекономіка. - Кн. 1 / За ред. С. Пан- чишина і П. Островерха. - К.: Знання, 2009. - С. 585-587.

Рис. 6.2. Інфляція попиту

Інфляція витрат (пропозиції) виникає тоді, коли зростають ви­трати на одиницю продукції, унаслідок чого збільшують ціни. Чинни­ки, за яких зростають витрати, наведено у табл. 6.1. Проте, на думку більшості економістів, основними є зростання вартості факторів ви­робництва, головно, заробітної плати та здорожчання сировини, енер­гоносіїв, транспортних послуг. Реально зростання заробітної плати в масштабах держави завжди значно відстає від зростання цін і повної компенсації не відбувається ніколи. Зростання матеріальних витрат у всьому світі - закономірний процес з огляду на здорожчання видо­бутку, транспортування сировинних ресурсів та енергоносіїв. Проти- дійним чинником є використання новітніх технологій, які зменшують витрати на одиницю продукції.

Збільшення витрат виробництва на одиницю продукції зменшує при­бутки та обсяг виробництва, який фірми готові запропонувати за наяв­ного рівня цін. У підсумку зменшується пропозиція товарів і послуг. Це зменшення підвищує рівень цін. У цьому випадку ціни роздувають ви­трати, а не попит, як це відбувається за інфляції попиту. У разі інфляції витрат крива сукупної пропозиції переміщається вгору, наприклад, із положення AS₀ до AS₁ (рис. 6.3).

Цей вид інфляції, як бачимо з рис. 6.3, супроводжується зменшенням обсягів виробництва і нерідко призводить до стагфляції - одночасного зростання інфляції та безробіття на тлі зменшення обсягів виробництва.

Прийнято вважати: якщо для подолання інфляції попиту потрібна жорстка грошово-кредитна політика, то інфляція витрат за умов ринкової економіки, на думку окремих економістів, має деякі передумови подолати сама себе - услід за зменшенням виробництва починають зменшуватися і витрати. Отже, зростання цін унаслідок збільшення витрат призводить до зменшення обсягів виробництва, а це неодмінно супроводжується за­гостренням конкуренції, підштовхує до пошуку інструментів, спрямова­них на раціоналізацію виробництва, зменшення витрат.

Рис. 6.3. Інфляція пропозиції

Зазначимо, що інфляція попиту та інфляція пропозиції взаємопо­в’язані та взаємозалежні, їх важко чітко розрізнити. Надлишкова гро­шова маса в економіці завжди породжує підвищений попит, спричи­няючи нерівновагу сукупного попиту та сукупної пропозиції, реакцією на яку є зростання цін. Будучи результатом розбалансування грошо­вого ринку, інфляція попиту поширюється далі, вражаючи виробни­цтво та споживання, деформуючи споживчий попит, посилюючи не­рівномірність і непропорційність розвитку різних сфер національної економіки, призводячи в підсумку до інфляції витрат. Будь-яка сучас­на економічна система інфляційна, у ній діють чинники, які належать і до інфляції попиту, і до інфляції витрат. Тому поділ інфляції на ці два види - швидше інструмент наукового аналізу, ніж реальність. Одно­значно оцінити ту чи іншу інфляцію як інфляцію витрат або інфляцію попиту надзвичайно складно, а то й просто неможливо.

Інфляцію, яка поєднує елементи інфляції попиту та інфляції витрат, називають структурною інфляцією. В основі такої інфляції є процеси, пов’язані зі змінами структури попиту, економічною політикою дер­жави (різке збільшення інвестицій у важку промисловість, “ножиці цін” та ін.). Різновидом структурної інфляції є розрив двох секторів - фінансового і реального. Гроші відпливають у фінансово-торговий сектор, а реальний сектор відчуває гостру нестачу грошової маси. Сам цей розрив посилює інфляцію.

Інколи виділяють ще такі види інфляції: адміністративна інфляція - інфляція, спричинена адміністративно керованими цінами; імпортована інфляція - інфляція, зумовлена дією зовнішніх чинників (надмірним над­ходженням у країну іноземної валюти, зростанням імпортних цін тощо); кредитна інфляція - інфляція, спричинена надмірною кредитною експан­сією; соціальна інфляція - зростання цін під впливом зростання витрат, що може бути пов'язане з новими суспільними вимогами до якості про­дукції, необхідністю охорони навколишнього середовища тощо.

У сучасному глобалізованому світі дедалі більшу роль у розвитку інфляційних процесів відіграють зовнішньоекономічні чинники. Дер­жави, які інтегровані у світову економіку, відчувають наслідки інфля­ційних процесів, що відбуваються в інших країнах. Є декілька каналів імпортованої інфляції. Перший виявляється тоді, коли країна активно використовує імпортні товари. Закономірне зростання світових цін на сировину та енергоносії завжди провокує зростання інфляції витрат. Імпортні ціни не лише “підштовхують” ціни національної продукції, а й збільшують витрати виробництва в разі використання імпортних комплектувальних виробів, підвищуючи вартість готової продукції.

Особливо на інфляційні процеси впливає приплив іноземних кре­дитів, валюти, оскільки ввезення іноземної валюти та її скуповуван­ня центральним банком збільшують грошову масу в країні, сприяючи знеціненню грошей, посиленню інфляції. Тут важливе значення має зважена грошова політика центрального банку країни в сфері ство­рення валютних запасів, використання механізму регулювання і фор­мування валютного курсу й одночасно зниження його інфляційного тиску на економіку.

Вагомим інфляційним чинником є й доларизація економіки, коли долар стає паралельною валютою, виконуючи функції грошей у країні. Наявність у грошовому обігу стабільнішої валюти витісняє з обігу на­ціональну та пришвидшує зниження її курсу.

Якщо національна валюта девальвує, то це стимулює експорт, але ставить імпортерів у невигідне становище. Щоб отримати достатню кількість дорожчої іноземної валюти, яка необхідна для закупівлі чер­гових партій імпортних товарів, імпортери змушені піднімати вну­трішні ціни. Доволі часто національні виробники, користуючись та­кою ситуацією, також починають підвищувати ціни. Отже, між валют­ним курсом національної грошової одиниці та динамікою внутрішніх цін існує взаємозалежність.

Механізм імпортованої інфляції різноманітний та суперечливий. З феноменом імпортованої інфляції певним чином пов'язані соціальні, організаційні чинники, очікування і намагання уникнути ризиків, які особливо різко виявляються за умов нестабільності національної еко­номіки і значних змін кон'юнктури на світових ринках. Також інфля­цію посилює збільшення зовнішніх боргів, зменшення експортного виторгу, розриви міжнародних торгово-виробничих зв'язків.

Економісти вирізняють також інерційну інфляцію, під якою розумі­ють зростання загального рівня цін з року в рік приблизно однако­вим темпом (інколи її називають хронічною через значну тривалість у часі); стагфляцію, коли зростання цін супроводжується зменшенням обсягів виробництва (стагнацією); агфляцію для позначення зростан­ня цін на аграрну продукцію (аграрна інфляція).

Інфляцію інколи поділяють на класичну та сучасну. Класичну ін­фляцію спостерігали в минулому - від часу її виникнення із запрова­дженням грошей до середини 1930-х років. Характерна риса класичної інфляції та, що вона була епізодичною - тривала кілька років і пере­ходила у дефляцію - зниження загального рівня цін. Нерідко класична інфляція розвивалася у формі гіперінфляції.

Сучасна інфляція - це інфляція другої половини XX ст. Характер­ною рисою сучасної інфляції є її хронічність. У другій половині XX ст. практично не було дефляцій, а загальний рівень цін щорічно зростав у всіх без винятку країнах.

6.3.