СУЧАСНИЙ МОНЕТАРИЗМ ЯК АЛЬТЕРНАТИВНИЙ НАПРЯМОК ІЛЬКІСНОЇ ТЕОРІЇ ГРОШЕЙ

Монетаризм — напрям економічної теорії, що вбачає у змінах пропозиції грошей основне джерело змін рівня цін та сукупного обсягу виробництва (ВВП) і розглядає економіку як внутрішньо стабільну.

Найбільш вагомими компонентами сучасного монетаризму є кілька напрямків, про які йдеться далі.

Монетаризм та економічне регулювання. Всупереч базовому положенню кейнсіанської теорії відносно того, що ринкова еко­номіка внутрішньо не збалансована, а її механізм не здатний до саморегулювання, монетариста дотримуються прямо протилеж­ного погляду — вільна ринкова економіка, що базується на приватній власності, є потенційно гармонійною, спроможною до повного саморегулювання, якщо певні зовнішні сили не стануть цьому на заваді.

Монетариста вважають, що ринковій економіці притаманна внутрішня стійкість, а тому немає необхідності активного дер­жавного втручання у процес відтворення (тобто у процес вироб­ництва). Таке втручання, на їх думку, не лише не сприяє стійкості економіки, але й навпаки, є основною причиною порушення стабільності.

Прихильники монетаризму відводять грошам роль основного чинника, від якого залежить стан економіки. У зв’язку з цим, представник чиказької школи монетаризму Р.Т. Селдан зазначає, що “... монетаризм слід розуміти як поєднання двох основних принципів: 1) гроші мають значення, іншими словами, зміни в кредитно-грошовій сфері спричиняють вирішальний вплив на загальну господарську кон'юнктуру; 2) центральні банки спро­можні контролювати кількість грошей в обігу.”

Отож, головним об’єктом державного втручання в економічні процеси стає сфера грошових відносин, де кейнсіанську концеп­цію “керованих грошей” трансформовано в положення “money matters” (гроші мають значення), за яким гроші трактуються не лише як вагомий чинник економіки, а як визначальна ланка ринкової системи.

У монетаристів грошова сфера вважається відносно екзоген­ною, відокремленою від сфери реальної економіки і виступає як зовнішній генератор дестабілізації процесів економічного розвитку. Тому грошова сфера повинна бути центральним об’єктом держав­ного регулювання для того, щоб створити найсприятливіші умови для повної реалізації можливостей ринкового механізму саморегу­лювання. При цьому держава повинна регулювати грошову сферу переважно економічними методами, щоб максимально виключити її пряме втручання в монетарну політику^[I].

Розбіжності монетаристів і кейнсіанців щодо питання про роль держави у господарському житті вилилися в кінцевому підсумку у протиставлення двох основних інструментів макроекономічного контролю, які використовуються урядами для впливу на еконо­мічну кон’юнктуру, а саме: монетарної і фіскальної політики. Перший вид політики, пов’язаної із впливом центрального банку на величину грошової маси, розцінюється монетаристами як най­ефективніший. Другий вид політики, що ґрунтується на зміні податкових ставок і управлінні державним боргом, пов’язується зі “свавіллям” уряду і вважається малокорисним для розвитку економіки.

Враховуючи вищезазначене, монетариста пропонують скорота­ти до мінімуму можливості урядів впливати на кредитну експан­сію і, відповідно, на емісію платіжних засобів. Звідси багаторічні пошуки способу поставити жорсткі межі використанню урядами механізму емісії грошей для фінансування бюджетних дефіцитів.

Монетарна теорія грошей (monetary theory) — теорія, що пов’язує зміни кількості грошей зі змінами економічної активності.

Одним з найважливіших постулатів монетаризму, який ґрун­тується на кількісній теорії, є висновок про те, що величина ВВП, відображаючи рівень ділової активності, змінюється відповідно до пропозиції грошей. У спільній роботі “Історія грошей Сполу­чених Штатів, 1868-1960” Мілтон Фрідман та Анна Шварц не­заперечно довели, що номінальний обсяг ВВП перебуває у тісному кореляційному зв’язку з пропозицією грошей.

Досліджуючи поведінку грошей у діловому циклі, М.Фрідман і А. Шварц зауважили закономірність, згідно з якою темпи збіль­шення грошової маси, що перебуває в обігу, змінюються по цик­лічній схемі, випереджуючи загальні тенденції розвитку ділового циклу. Вони довели існування взаємозв’язку між зміною темпів зростання величини грошової маси і точками екстремумів (мак­симумів і мінімумів) у діловому циклі. Темпи росту пропозиції грошей досягають своєї вищої точки і починають уповільнюва­тися ще до початку піку ділової активності. Аналогічно, темпи росту пропозиції грошей починають прискорюватися ще до того моменту, коли діловий цикл досягає дна, а це, відповідно, впливає на реальний обсяг виробництва. В свою чергу, з деякою затрим­кою реальний обсяг виробництва впливає на темпи зміни абсолют­ного рівня цін (рис. 2.2.),

Зміна темпів збільшення грошової маси, що перебуває в обігу, впливає на реальний обсяг виробництва швидше, ніж на абсолют­ний рівень цін. Ця зміна може впливати на швидкість обігу грошей.

М. Фрідман і А. Шварц стверджують, що величина (V) ста­більна на коротких часових інтервалах, а змінюється на довго­термінових інтервалах, проте зміни ці відбуваються плавно і можуть легко передбачатися. Це дало підстави монетаристам аб­страгуватися від чинника (V) при визначенні впливу (M) на рівень цін (P).

Отже, М. Фрідман і його послідовники розробили сучасну кількісну теорію грошей і цін, яка суттєво обновила класичну тео­рію у двох аспектах:

J по-перше, вона розглядає (V) у динаміці доходів як змінну величину;

v^z по-друге, допускає деяке запізнення у взаємозв’язках між гро­шовою масою, номінальним ВВП і абсолютним рівнем ціп.

Теоретичні положення про те, що грошова сфера виступає як своєрідний індикатор процесів економічного відтворення, в тому числі й економічного циклу, є одним із джерел потенцій­ної сили та авторитету монетаризму.

Водночас слід врахувати слабкі сторони монетаризму.

Зокрема, він повністю ігнорує сферу виробничого відтворен­ня — основну структуру, де безпосередньо утворюється нова вартість. Для монетаристів сфера виробництва — ніби “чорний ящик”, внутрішні процеси якого регулюються автоматично рин­ковими механізмами, і для економічної теорії, відповідно, інтересу не представляє. Дослідника економіки, на їхню думку, повинні цікавити лише елементи “входження” і “виходу” з економічної структури, тобто лише ресурси, що виступають у грошовій формі.

2.5.