ТЕОРІЇ КРЕДИТУ

Кредит, як і гроші, — одна з найдавніших економічних кате­горій. Кредит виник у ті далекі часи, коли почали розвиватися виробництво й обмін товарів. Кредитні відносини охоплювали широкі верстви населення, усі соціальні групи, прискорювали роз­виток суспільного виробництва.

Попервах економічна думка сконцентрувалася на дослідженні самого поняття кредиту, на пізнанні його суті. Тривалий час до­сить поширеним було трактування кредиту як довіри, котру вияв­ляє кредитор до свого боржника. Були спроби визначити кредит і як мінову операцію, що складається з двох розділених у часі явищ — передачі цінностей та їх повернення, і як тимчасове користування позичальником цінностями кредитора. Пізніше до­сліджувати кредит стали через пізнання механізму його зв’язку з економічним середовищем, а це вже торувало шлях справді науковим теоріям кредиту.

Проте й досі не знайдено однозначного вирішення основних проблем теорії кредиту, і, передусім, його ролі в процесі від­творення. В економічній науковій думці чітко визначилися дві концепції — натуралістична й капіталотворча.

Натуралістична теорія кредиту. Суть натуралістичної теорії кредиту вичерпується такими положеннями:

-об’єктом кредиту стає тимчасово вільний капітал у вигляді нату­ральних речових благ, які можуть бути позичені одним економіч­ним агентом іншому;

- кредит — це форма руху матеріальних благ, а тому роль кредиту полягає в перерозподілі цих благ у суспільстві;

- позичковий капітал є реальним капіталом, тобто капіталом у речо­вій формі;

- банки виступають лише як посередники в кредиті, спочатку акуму- люїочи вільні кошти, а потім розміщуючи їх у позику;

-пасивні операції є первинними порівняно з активними.

Основоположниками натуралістичної теорії кредиту були кла­сики політичної економії А.

А. Сміт і Д. Рікардо вважали, що об’єктом кредиту є не позич­ковий капітал, а капітал у його речовій формі. Гроші, які позича­ються, — це лише технічний засіб перенесення реального капіта­лу від одного економічного агента до іншого для використання фактично наявного капіталу; кредит не створює капітал, він тільки визначає, як цей капітал буде застосований.

На думку А. Сміта, банківські операції можуть сприяти роз­витку виробничої діяльності в суспільстві не збільшенням капі­талу, а його перетворенням на активний і продуктивний капітал, чого не було б за відсутності банку.

Погляди на кредит класиків політекономії поділяють і такі відомі економісти, як Ж. Сей, А. Вагнер, А. Маршалл та ін.

Натуралістичний підхід до трактування суті й ролі кредиту мав не тільки теоретичне значення, а й помітно впливав на бан­ківську і грошову політику тієї доби. Це стосується, зокрема, так званої грошової школи, представники якої об’єдналися навколо акта Р. Піля (1844 р.), котрий обмежував випуск банкнот в Англії вузькими рамками золотого забезпечення. Якщо позичковий капі­тал — це лише дзеркальне відображення реального капіталу, то випуск банкнот має обмежуватися лише повним золотим забез­печенням таких.

Заслугою натуралістичної теорії було те, що її представники не просто визнавали зв’язок кредиту з процесами виробництва, а виходили з первинності виробництва і вторинності кредиту; вони переконливо доводили, що кредит сам по собі не може створю­вати реального капіталу, що останній виникає тільки в процесі виробництва. З цих позицій прихильники натуралістичної теорії пояснювали зв’язок позичкового процента з прибутком, тракту­вали його як частину прибутку, створеного в процесі виробницт­ва, визнавали залежність норми процента від норми прибутку. Усе це було кроком наперед у вивченні кредиту, сприяло розкриттю утопічності концепцій щодо його “чудодійної” сили у створенні капіталу, у розвитку суспільного виробництва.

Проте натуралістичний підхід мав і багато недоліків, зумов­лених тим, що А.

Визначаючи похідний характер кредиту від виробництва, А. Сміт і Д. Рікардо не побачили його зворотного впливу на сферу виробництва, на обіг реального капіталу. Роль банків вони зводили до простих посередників у кредиті, не визнаючи їхнього активного впливу на процес відтворення. Така однобіч­ність позначилася і на трактуванні суті позичкового процента. Вони виводили норму процента з норми прибутку і не розгледіли залежності процента від зміни попиту на позичковий капітал і його пропозиції, відносної самостійності руху процента і його впливу на зміну ринкової кон’юнктури.

Указані недоліки натуралістичної теорії не можна, проте, розцінювати як помилки її основоположників. Це лише та межа, до якої вони змогли дійти у своїх дослідженнях. Переступити її мали вже їхні послідовники.

У міру зростання ролі кредиту та банків у розвитку виробницт­ва, заміни дійсних грошей кредитними засобами обігу, використан­ня кредиту й банків у цілях державного регулювання економіки послаблювалися передумови для дальшого розвитку концепцій, що випливали з натуралістичної теорії кредиту. Обмежуючи кре­дитні можливості банків масштабами їхніх пасивних операцій, ці концепції дедалі частіше вступали в суперечність із реальною дійсністю в грошово-кредитній сфері. Тому вони замінювалися іншими теоріями — експансіоністською, відтворювальною, фондо­вою, — які виросли з так званої капіталотворчої теорії кредиту.

Капіталотворча теорія кредиту. Суть капіталотворчої теорії І кредиту визначається такими основними положеннями:

-кредит, як і гроші, є безпосередньо капіталом, багатством, а тому розширення кредиту означає нагромадження капіталу;

- банки — це не посередники у здійсненні кредитних операцій, а “фабрики кредиту”, творці капіталу;

- активні операції є первинними щодо пасивних;

- кредит відіграє домінуючу роль у розвитку економіки.

Основоположником капіталотворчої теорії кредиту був англій­ський економіст Дж. Ло. Згідно з його поглядами кредит не зале­жить від процесу відтворення, і відіграє важливу роль у розвитку економіки.

Поняття кредиту поєднувалося з грішми й багатством. На думку Ло, за допомогою кредиту можна залучити і привести в рух усі невикористані виробничі можливості країни, створити багатство й капітал.

Банки він розглядав не як посередників, а як творців капіталу. Для цього достатньо лише активно розширювати кредит за раху­нок випуску грошей. Щоб розірвати вузькі межі обігу грошей, Дж. Ло пропонував випускати нерозмінні грошові знаки. Шляхом розширення кредитування за рахунок емісії незабезпечених банк­нот він обіцяв у короткий строк збагатити країну. Однак, на прак­тиці, ці ідеї провалилися. Так, будучи міністром фінансів Франції, Дж. Ло 1720 р. реорганізував свій приватний емісійний банк у державний Королівський банк. Поки він випускав банкноти в порядку дисконту векселів і розмінював їх на срібло, усе було гаразд. Як тільки цей банк розпочав випуск не забезпечених банкнот, вони катастрофічно знецінилися і банк збанкрутував. Це на тривалий час підірвало довіру до капіталотворчої теорії і зміцнило позиції прихильників теорії натуралістичної.

Проте в міру розвитку кредитної системи, акціонерних банків і чекового обігу капіталотворча теорія знову відродилася. Особливо сприяв цьому у другій половині XIX ст. англійський економіст Г. Маклеод. У своїх наукових працях “ Основи політичної еконо­мії” і “Теорія і практика банківської справи” Г. Маклеод висунув нові обґрунтування капіталотворчої природи кредиту. На відміну

від Дж. Ло він стверджував, що кредит не створює капіталу, а сам є капіталом, причому продуктивним, оскільки дає прибуток у вигляді процента; банки — “фабрики кредиту”, вони створю­ють кредит, а значить, і капітал. Розглядаючи банки як “фабрики

кредиту”, Г. Маклеод цілком логічно вирішальної ролі в їхній діяльності надавав активним операціям. На його думку, банки

через депозитну чи готівкову емісію можуть здійснювати кредитні операції, унаслідок яких потім формуються депозити. Тому він не бачив суттєвої різниці між емісійними та депозитними банка­ми. Якщо перші здійснюють кредитування за рахунок готівкової

емісії, то другі — за рахунок емісії депозитної.

Головна помилка Г. Маклеода полягала в ототожненні катего­

рій кредиту, грошей і капіталу. Прихильники цієї теорії помил­ково доводили, що кредит і гроші — багатство, оскільки цінні папери (акції, облігації, чеки) можна обміняти на гроші, а банки створюють капітал саме через активні операції. Вони не розуміли, що розміри банківського кредиту визначаються умовами суспіль­ного відтворення (можливостями ресурсного відтворення), а не обсягами позичкових операцій банків.

Проте Г. Маклеод, завдяки експериментам Дж. Ло з емісійним банком, уже розумів, що капіталотворення з допомогою кредиту не може бути безмежним. Він попереджав, що у здатності банків приумножувати капітали криється велика загроза. Тому Г. Мак­леод навіть ставив завдання знайти межі “розумного” збільшен­ня обсягів кредиту. Усе це стало помітним внеском у розвиток капіталотворчої теорії кредиту, а водночас, і кроком до збли­ження з натуралістичною теорією.

Кредитна політика, що базувалася на капіталотворчій теорії, дедалі більше набирала експансіоністського характеру, у зв'язку з чим сама теорія стала називатися експансіоністською.

Першими зробили спробу пристосувати постулати капітало­творчої теорії до потреб державно-монополістичного регулювання економіки австрійський економіст Й. Шумпетер і.німецький еко­номіст А. Ган. Аналізуючи закономірності розширеного відтворен­ня, Й. Шумпетер у своїй книзі “Теорія господарського розвитку” дійшов висновку, що основним рушієм економічного розвитку є кредит. Це зумовлено тим, що банки, надаючи кредит, випуска­ють в обіг нові платіжні засоби, які є капіталом, оскільки вико­ристовуються підприємцями для розширення виробництва.

Ототожнивши кредит із капіталом, Й. Шумпетер оголосив кре­дит і банки вирішальними факторами розвитку виробництва, здат­ними запобігти економічним кризам, інфляції, забезпечити про­цвітання суспільства. Й. Шумпетер впритул підійшов до розробки кредитних методів економічного регулювання.

Ще далі в розробці кредитної політики, згідно з ідеями капі- талотворчої теорії кредиту, просунувся А. Ган. Як і його поперед­ники, А. Ган уважав, що банки спроможні безмежно розширю­вати кредит шляхом депозитно-чекової емісії, що їхні активні опе­рації первинні стосовно пасивних, а останні є лише відображен­ням перших.

На відміну від своїх попередників, А. Ган зробив спробу по­яснити механізм капіталотворчої функції кредиту. Найповніше вона може розкритися під час кредитування за контокорентом. У такій формі банки задовольняють потреби підприємств не тіль­ки в короткострокових, а й у довгострокових кредитах, а отже, і в капіталах. За контокорентом банк може будь-коли збільшити “купівельну силу” підприємства, необхідну для залучення в його обіг робочої сили і матеріальних цінностей. Збільшення вироб­ництва і зростання цін зумовлюють додатковий попит на кредит. Такий механізм забезпечує зрощування банків з підприємствами, їхній постійний контроль над економікою.

Виходячи з цього, А. Ган розробив рекомендації щодо широ­кого використання кредитної політики для підтримування високої економічної кон'юнктури. Змінюючи умови кредитування, ПОСТІЙ­НО форсуючи надання позик, банки можуть створити стільки “ку­півельної сили”, скільки необхідно, щоб збільшити попит, запобігти кризі надвиробництва, згладити коливання економічного циклу. У зв’язку з цим, А. Ган проголосив теоретичну можливість створення “безкризового”, “безкон’юнктурного” господарства. Рекомендації А. Гана користувалися великою популярністю в 20-ті роки XX ст., коли глибокі економічні кризи регулярно вра­жали капіталістичний світ. Проте тривала гіперінфляція в самій Німеччині не сприяла підвищенню авторитету капіталотворчих рекомендацій. А. Гана навіть звинувачували в тому, що його тео­рія сприяла розкручуванню гіперінфляції. Під тиском цих зви­нувачень він дещо переглянув свої позиції, зокрема, перестав вважати кредитну експансію єдиною умовою високої економіч­ної кон’юнктури. Замість політики постійної кредитної експансії А. Ган почав радити періодично проводити кредитну рестрикцію.

Помилковість поглядів цих вчених полягала у виправданні кре­дитної експансії та інфляції. Криза 1929-1933 років розвінчала капіталотворчу теорію кредиту. Проте “раціональні зерна” цієї теорії були використані Дж. Кейнсом і його послідовниками. Зокрема, були обґрунтовані принципи кредитного регулювання економіки через зниження норми позикового процента і відповідне розширення інвестицій, що призводить у кінцевому підсумку до збільшення виробничого і споживчого попиту, а відтак — до змен­шення безробіття.

Дж. Кейнс повністю сприйняв основні положення капітало- творчої теорії і запропоновану А. Ганом ідею використання її в інтересах державного регулювання економіки. Слідом за А. Ганом і Дж. Кейнс стверджував, що кризи й безробіття можуть бути ліквідовані втручанням емісійного банку й уряду в економічні процеси.

Причини економічних криз він вбачав у недостатньому попиті на предмети споживання й засоби виробництва. А брак попиту на предмети споживання пояснював тим, що зі зростанням доходів відносно зменшується схильність населення до споживання. Те саме і щодо обмеженого попиту на засоби виробництва: за Кейн­сом, його можна пояснити обмеженістю приватних інвестицій. Цю останню тенденцію' Дж. Кейнс вважав наслідком високого рів-

ня процента. Якщо рівень процента дорівнює чи перевищує норму

прибутку, то це стимулює капіталістів віддавати перевагу ліквід­

ності, тобто тримати свій капітал і доходи в грошовій формі, а не

вкладати в підприємства чи збільшувати споживання. Особливо

відчутно перевага ліквідності над інвестиціями виявляється за умов “невпевненості”.

Високий рівень процента Дж. Кейнс пояснював тільки недостат­ньою кількістю грошей в обігу, що спричиняє обмежену пропози­цію позичкового капіталу порівняно с попитом. Відтак Дж. Кейнс ототожнював гроші з позичковим капіталом, а рівень процента

пов’язував з рухом попиту і пропозиції позичкового капіталу, відриваючи його від рівня прибутку. Це давало йому можливість сконструювати простий на вигляд і ефективний механізм впливу

на рух платоспроможного попиту, а через нього — на зміну

економічного циклу.

Дж. Кейнс вважав за можливе посиленням кредитної експансії збільшити масу грошей в обігу і пропозицію позичкового капіта­лу. Проте вплив цього фактора на збільшення попиту, а отже, на послаблення кризового спаду і зростання зайнятості він бачив не прямим, а опосередкованим — через ставку процента. Якщо внаслідок кредитної експансії ставка процента знижується, то послаблюється перевага ліквідності і зростають інвестиції, які дають таку саму або більшу норму прибутку. Це сприяє швид­кому виходу з кризового стану. У тому ж напрямі діє розширення платоспроможного попиту з боку населення, що стимулюється зростанням схильності до споживання внаслідок зростання доходів і зменшення процента за умов кредитної експансії.

Встановлена Кейнсом залежність зростання економічної актив­ності й зайнятості від зниження позичкового процента, а в кінце­вому підсумку — внаслідок кредитної експансії, базувалася на кількісній теорії грошей і капіталотворчій теорії кредиту. Проте Дж. Кейнс розумів “вузькі місця” обох теорій і у своїх побудовах механізму грошово-кредитного регулювання прагнув їх обминути. Саме цим пояснюється той факт, що Дж. Кейнс пов’язував ціни, ї 8 Гроші та кредит

економічну кон’юнктуру і зайнятість з кількістю грошей не прямо, а опосередковано — через кредит, попит та інвестиції. Більше ⅛ того, вплив кількості грошей (кредитної експансії) на рівень про­цента він уважав відчутним лише в певних межах, після виходу за які процент перестає реагувати на кількість грошей в обігу, ; а збільшення кредитної експансії набирає інфляційного характеру. * Тому Дж. Кейнс відмовився від ідей своїх попередників щодо « безмежних капіталотворчих можливостей кредиту та банків і радив поряд з кредитними інструментами широко використову­вати інші заходи для регулювання економіки.

Послідовниками Кейнса виступали представники неокейнсі- анської школи грошово-кредитного регулювання (П. Самуельсон, Л. Лернет, Дж. Гелбрейт). В основу їх поглядів покладено ідею Кейнса про необхідність активного втручання держави у госпо­дарські процеси, у тому числі і за допомогою кредиту.

Капіталотворча теорія кредиту отримує подальший розвиток у теорії сучасного монетаризму (М. Фрідман, А. Бернс, О. Файт), згідно з якою основними інструментами регулювання економіки є зміни грошової маси і процентних ставок, що дає змогу застосо­вувати кредитну рестрикцію чи експансію.

7.4.