ТЕОРІЇ КРЕДИТУ
8.3.1. Натуралістична теорія кредиту
Натуралістична теорія кредиту сформувалась і досягла найбільшого розвитку в епоху домонополістичного капіталізму. Представники цієї теорії розглядали кредит як форму руху виробничого капіталу.
Суть натуралістичної теорії кредиту зводиться до таких положень:- об'єктом кредиту є тимчасово вільний капітал, тобто сукупність натуральних речових благ, які можуть бути позичені одним економічним суб'єктом іншому;
- позиковий капітал - це дійсний капітал (у речовій формі), його рух збігається з рухом виробничого капіталу;
- роль кредиту полягає в переході матеріальних благ від одного суб'єкта до іншого, тобто їхньому перерозподілі в суспільстві;
- банки є пасивними посередниками в кредиті;
- пасивні операції банків є первинними порівняно з активними. Основоположники натуралістичної теорії кредиту - класики політичної економії А. Сміт, Д. Рікардо, А. Тюрго, Дж. С. Міль.
А. Сміт і Д. Рікардо вважали, що об'єктом кредиту є не позиковий капітал, а капітал у його речовій формі. Гроші, які позичають, - це лише технічний засіб перенесення реального капіталу від одного економічного суб'єкта до іншого. Д. Рікардо, зокрема, писав, що кредит є засобом, який по черзі переходить від однієї особи до іншої для використання фактично наявного капіталу; він не створює капіталу, а тільки визначає, як цей капітал буде застосований.
А. Сміт вбачав роль банків у сприянні розвитку виробничої діяльності в країні не у тому, що вони збільшують капітал, проводячи активні операції, а в тому, що вони перетворюють більшу частину капіталу в активний продуктивний капітал. Погляди класиків політичної економії на кредит підтримували Ж. Б. Сей, Д. Р. Мак-Кулох, А. Вагнер, А. Маршалл та ін.
Зростання наприкінці XIX та у XX ст. ролі кредиту і значення банків у розвитку виробництва та державному регулюванні економіки послабили передумови для подальшого розвитку натуралістичної теорії кредиту.
Її змінила капіталотворча теорія.8.3.2. Капіталотворча теорія кредиту
Основоположником капіталотворчої теорії кредиту вважають шотландця Дж. Ло (1671-1729), міністра фінансів за часів правління короля Франції Людовіка XV. Саме Дж. Ло висловив ідею про те, що кредит має силу давати дохід, а банки в цьому разі є не просто фінансовими посередниками, а установами, які створюють капітал.
Дж. Ло вважав, що кредит - це гроші й багатство, і він спроможний надати руху всім невикористаним виробничим ресурсам. Кредит відіграє провідну роль у розвитку економіки.
Цю ідею він спробував утілити в життя: із бюджету Франції було видано кредит, який планували погасити за кошти прибутків від французьких колоній на Міссісіпі та в Луїзіані. Однак тоді проект зазнав невдачі.
Згодом ідеї Дж. Ло розвинув англійський економіст Г. Маклеод (18211902). У Г. Маклеода кредит і гроші - це купівельна сила, а все, що має купівельну силу, - це багатство. І оскільки кредит дає прибуток, то він є виробничим капіталом. Банки, на думку Г. Маклеода, - це “фабрики кредиту”. Вони створюють кредит, і, відповідно, капітал. Ці погляди на підтримку капіталотворчої теорії кредиту Г. Маклеод висвітлив у працях “Основи політичної економії” та “Теорія і практика банківської справи”.
Популярність капіталотворчої теорії зросла наприкінці XIX - на початку XX ст., що було зумовлено значним посиленням ролі банків в економіці. Про це свідчили дослідження Дж. А. Гобсона, Р. Гільфер- динга та ін.
На початку XX ст. значний внесок у розвиток капіталотворчої теорії кредиту зробили німецький банкір А. Ган (1889-1968), австрійський учений Й. Шумпетер (1883-1950), англійські економісти Дж. М. Кейнс і Р. Хоутрі, американський економіст Е. Хансен. Вони трактували кредит як засіб створення капіталу. Й. Шумпетер у книзі “Теорія економічного розвитку” (1911) наголосив на тому, що економічний розвиток країни неможливий без кредиту. Він, як і А. Ган, уважав, що банки всесильні, вони не просто перерозподіляють уже наявні в економіці капітали, а, надаючи кредити, сприяють постійному економічному зростанню і розвитку.
На думку вчених, кредит створює депозити і, відповідно, капітал; кредит безмежний, активи є первинними щодо пасивів.А. Ган спробував пояснити механізм дії капіталотворчої функції кредиту на підставі надання банками контокорентного кредиту, який може збільшити “купівельну силу” підприємства і сприяти зростанню виробництва. Вчений радив застосовувати кредитну політику, спрямовану на розширення кредитування для підтримки економічної кон’юнктури. Ця теорія отримала назву “експансіоністська теорія кредиту”. Проте гіперінфляція в Німеччині у 20-х роках XX ст. та світова економічна криза 1929-1933 рр. довели помилковість поглядів А. Гана на кредитну експансію як єдину умову високої економічної кон’юнктури. Тому А. Ган та його послідовники замість постійної кредитної експансії почали радити періодично проводити кредитну рестрикцію.
Ідеї А. Гана розвинули Дж. М. Кейнс (1883-1946) і його наукові послідовники. З використанням “раціональних зерен” капіталотворчої теорії вони обґрунтували принципи кредитного регулювання економіки, відповідно до яких, кредит визначає економічний розвиток, а кризи й безробіття можуть бути ліквідовані втручанням емісійного банку та уряду в економічні процеси.
Дж. М. Кейнс довів залежність економічної активності й зайнятості від зниження позикового процента у праці “Загальна теорія зайнятості, процента і грошей”. Високий рівень процента, на думку Дж. М. Кейнса, стимулює суб’єктів грошового ринку віддавати перевагу купівлі цінних паперів, а не інвестувати у фізичний капітал, тобто вкладати у розширення виробництва чи споживання. Причиною зростання процента, як уважає вчений, є недостатня кількість грошей в обігу, наслідок чого - обмеження пропозиції капіталу порівняно з попитом. Якщо збільшити кредитну експансію, то можна розширити масу грошей в обігу і пропозицію позикового капіталу. У цьому разі знижуватиметься ставка процента і зростатимуть інвестиції, що в кінцевому підсумку збільшить виробничий капітал і споживчий попит, знизить рівень безробіття.
Тобто, відповідно до концепції, гроші впливають на процент, процент - на інвестиції, інвестиції - на виробництво, виробництво - на дохід, дохід - на ціни. Проте згодом учений дійшов висновку, що вплив кредитної експансії на рівень процента є відчутним лише в певних межах, після виходу за які процент перестає реагувати на збільшення кількості грошей в обігу, а розширення кредитної експансії набуває інфляційного характеру (“ліквідна пастка”). Тому Дж. М. Кейнс після світової економічної кризи 1929-1933 рр. відмовився від ідеї своїх попередників щодо безмежних капіталотворчих можливостей кредиту і банків та радив, поряд з кредитними інструментами, широко використовувати інші заходи регулювання економіки, зокрема, витрати держави. Однак це не означало, що Дж. М. Кейнс повністю відступив від ідей капіталотворчої теорії кредиту. Його послідовники Л. Лернет, П. Самуельсон, Е. Хансен, С. Харріс та інші розвинули ідеї про необхідність втручання держави в економічні процеси, у тому числі застосовуючи кредит. Вони пропонували формувати грошово-кредитну політику шляхом зміни облікової ставки центрального банку.Подальшого розвитку капіталотворча теорія кредиту набула в теорії монетаризму, представниками якої є М. Фрідман, Р. Рос, А. Бернс, Ж. Рюефф, О. Файт та ін.
8.4.