ВАЛЮТНА (КУРСОВА) ПОЛІТИКА ТА її ІНСТРУМЕНТИ

На фундаменті валютних відносин формується валютна політика.

Валютна політика — сукупність заходів, які проводяться державою у сфері міжнародних валютних відносин відповідно до її тактичних та стратегічних цілей.

Окремими елементами політики є дисконтна політика з метою регулювання грошової маси в обігу та руху позичкових капіта­лів; валютна інтервенція з метою впливу на курс національної валюти; зміна валютного курсу шляхом ревальвації чи деваль- \ вації, запровадження або скасування тих чи інших валютних обмежень; диверсифікація валютних резервів; укладання між­державних угод про структурні зміни в міжнародній валютній системі тощо.

Валютна політика здійснюється органами економічного управ­ління — центральним банком, міністерством фінансів, органами валютного контролю — і проводиться як засіб координації між­державних економічних відносин, посилення позиції країни в бо­ротьбі за ринки збуту, сфери руху капіталів тощо. Реально об­ґрунтована валютна політика відіграє важливу роль у розвитку національної економіки, її інтеграції у світову систему, у забез­печенні міжнародної валютної ліквідності.

Валютна політика в залежності від її спрямування та інстру­ментів реалізації поділяється на поточну та структурну. Змістом поточної валютної політики є оперативне (у короткостроковому періоді) регулювання обмінного курсу національної валюти, ва­лютно-ринкової кон’юнктури, регламентація режиму конвертова- ності національної валюти, управління валютними резервами країни тощо. Структурна валютна політика спрямована на забез­печення послідовних змін у світовій валютній системі в ході про­ведення валютних реформ в інтересах країн, що беруть участь у міжнародному обміні. Здійснюється шляхом міждержавних пере­говорів (угод) щодо принципів та форм валютного регулювання на міждержавному рівні.

Регулювання валютних курсів. Для регулювання динаміки обмінного курсу країни застосовується широкий набір інструментів валютної політики для впливу на фактори, що визначають попит та пропозицію іноземної валюти.

До основних методів регулювання валютного курсу належать: валютна інтервенція, валютний демпінг, дисконтна політика, девальвація та ревальвація (рис. 14.1).

Валютна інтервенція (від лат. interventus — втручання) — втручання центрального банку країни в операції на валютному ринку з метою впливу на курс національної валюти через куте лю чи продаж іноземної валюти. Центральний банк купує інва­люту, коли її пропозиція є надмірною, а курс низьким, і продає, коли курс інвалюти стає високим. У такий спосіб обмежується коливання курсу національної валюти.

Як показано на рис. 14.1, інтервенція, що полягає в продажу національної валюти для купівлі іноземної, забезпечує:

1) приріст валютних резервів;

2) збільшення пропозиції грошей па внутрішньому ринку;

3) знецінення національної валюти (девальвацію).

Навпаки, інтервенція, за якої національну валюту купують, про­даючи зарубіжні активи, спричиняє:

1) зменшення валютних резервів;

2) зменшення пропозиції грошей па внутрішньому ринку;

3) підвищення вартості національної валюти (ревальвацію).

Базою для визначення обсягів валютної інтервенції центрального банку є економічне обґрунтування та розмір валютних резервів.

Здійснення валютної інтервенції можливе за умови, що не­врівноваженість платіжного балансу є незначною і характеризу­ється поступовою зміною пасивного сальдо на активне, чи навпаки. Адже резерви інвалюти для інтервенції обмежені, а продаж має поєднуватися з купівлею. Якщо офіційні валютні резерви вичер­пано, то цю акцію проводять за рахунок міжбанківських кредитів через операції “своп”.

Валютна інтервенція набула широкого розмаху в умовах обігу нерозмінних грошових знаків. Спочатку вона часто використову­валась для зниження курсу національної валюти з метою форму­вання експорту.

За часів функціонування*Бреттон-Вудської валютної системи валютна інтервенція була засобом підтримки валютного курсу на рівні фіксованого паритету. З переходом до плаваючих валютних курсів у рамках сучасної Ямайської валютної системи валютні інтервенції використовуються для вирівнювання курсових коли­вань і підтримки стабільності (рівноважності) валютних курсів. Наприклад, валютні інтервенції протягом останніх років є одним з методів регулювання курсу української гривні відносно іно­земних валют.

Часто валютна інтервенція використовується для свідомого під­тримування курсу валюти на зниженому рівні, тобто здійснення валютного демпінгу — знецінювання національної валюти з метою масового експортування товарів за цінами, нижчими від світових. Демпінгова ціна може бути нижчою за ціну виробника. Валютний демпінг є засобом боротьби за ринки збуту. Головною умовою тут є зниження курсу національної валюти у більших розмірах, ніж падіння її купівельної спроможності на внутрішньо­му ринку. При валютному демпінгу експортер купує товари на внутрішньому ринку за порівняно низькими цінами, потім продає їх на зовнішньому ринку за іноземну валюту за демпінговими цінами нижчими світових. При подальшому обміні валютного виторгу на більшу кількість знеціненої національної валюти екс­портер отримує додатковий прибуток за рахунок курсової різниці.

Валютний демпінг раніше використовувався одним із методів, “валютної війни” в конкурентній боротьбі експортерів різних країн за ринки збуту. Нерідко він набуває форм конкурентного знецінення національних валют, що було характерно для періоду світової кризи (1929-1933 рр.), коли цілий ряд країн шляхом зниження курсів валют намагався подолати фінансову кризу та зміцнити власні позиції на світових ринках. Однак, у сучасних умовах Статут МВФ (IV стаття) не дозволяє маніпулювати валют­ним курсом з метою отримання недобросовісної конкурентної переваги перед іншими державами-членами. У межах Генеральної угоди з тарифів і торгівлі (ГАТТ) та Світової організації торгівлі (СОТ, з 1966 р.) діє міжнародний антидемпінговий кодекс, відпо­відно до якого проти країни, що використовує валютний демпінг, застосовуються санкції та спеціальні процедури.

Суть дисконтної політики полягає в підвищенні або зниженні дисконтної ставки центрального емісійного банку з метою впливу на попит та пропозицію позичкового капіталу на стан платіжного балансу і валютний курс. Підвищенням дисконтної ставки у періо­ди погіршення стану платіжного балансу центральний банк сприяє припливу капіталів із країн, де дисконтна ставка нижча, тобто поліпшенню стану платіжного балансу, збереження валютних ре­зервів та підтримки курсу валют. Наприклад, у першій половині 80-х рр. адміністрація США проводила політику високих процент­них ставок та курсу долара, що сприяло припливу в країну з 1980 до 1984 р. 417 млрд. дол. США. Це спричинило своєрідну ланцюгову реакцію підвищення процентних ставок у Західній Європі, тому що внаслідок “переливання” капіталів у США в Цих країнах зменшилися інвестиції та зросло безробіття. Але цей спосіб може бути ефективним лише тоді, коли рух капіталів між країнами зумовлений пошуками більш прибуткового їх розміщен­ня, а не нестабільною економічною ситуацією в країні. Тому підвищення дисконтної ставки не завжди може бути рекомендо-

ваним. До того ж воно призводить до подорожчання кредиту всередині країни. Ефективна дисконтна політика досягається шля­хом її поєднання з іншими формами валютного регулювання.

Методами валютного регулювання, іцо використовуються традиційно, є девальвація та ревальвація — зниження та підви­щення валютного курсу. Причинами їх є інфляція та неврівно­важеність платіжного балансу, розрив між купівельною спромож­ністю національних валют (про що вже було сказано).

Девальвація національної валюти сприяє підвищенню конку­рентоспроможності національного виробництва, посиленню торго­вельних позицій країни на світовому ринку та стимулюванню експорту. Разом з тим, політика девальвації може негативно впли­вати на позиції імпортерів, бо їм доведеться купувати інвалюту за вищим курсом. Це може спровокувати зростання цін на імпорт­ні товари. Тому при запровадженні політики девальвації потрібно добре зважити як позитивні, так і негативні наслідки. Якщо країна багато імпортує виробничих ресурсів (енергетичних, сировинних тощо), то втрати імпортерів можуть повністю перекрити виграш експортерів, і при цьому розпочнеться інфляційне зростання цін.

Якщо ціллю курсової політики визначається підвищення об­мінного курсу, то вона називається політикою ревальвації. Ця політика стимулює розвиток імпорту, оскільки імпортери для своїх платежів за кордоном купуватимуть за нижчим курсом. Буде збільшуватися пропозиція на товарних ринках, що позитив­но впливатиме на стабільність цін. Скорочуватимуться виробничі витрати на підприємствах з великим споживанням імпортованих енергії, сировини, матеріалів, комплектуючих. Разом з тим, підпри- ємства-експортери за політики ревальвації зазнаватимуть втрат. Якщо одночасно вони не є великими “споживачами імпорту”, то можуть послабити свої конкурентні позиції на світовому ринку. Тому політику ревальвації потрібно застосовувати теж надто обережно і виважено.

Валютне регулювання -- це заходи держави, зокрема, уповно важених нею монетарних органів щодо регламентації валютних

відносин економічних суб'єктів ma їх діяльності на валютному ринку, які закріплені національним законодавством та між народними угодами.

Валютне регулювання — один із методів валютної політики держави, застосовується для підтримання рівноваги платіжного балансу, стабільності національної валюти, стимулювання зайня­тості та структурних змін в економіці. Валютне регулювання спрямовується на скорочення відпливу капіталу і платежів за кордон та підтримки валютного курсу, забезпечення безперебій­ності міждержавних розрахунків, нагромадження валютних резер­вів держави.

Форми валютного регулювання визначаються сферою спря­мування валютної політики. Розрізняють національну та світову систему валютного регулювання. Національна система валютного регулювання — форма організації валютних відносин окремої держави, яка закріплена національним законодавством з ураху­ванням норм міжнародного права. Основними функціями держав­ного валютного регулювання є: спосіб конвертування національної валюти, режим валютного курсу, регламентація та обмеження валютних операцій тощо. Валютне регулювання в країні здійсню­ють центральний банк та органи валютного контролю.

Основною функцією світової системи валютного регулювання є формування міжнародних ліквідних ресурсів, визначення меха­нізму регулювання валютних курсів та механізмів міжнародних кредитно-розрахункових операцій тощо. Органами міждержавного валютного регулювання є світові та міжнародні регіональні кре­дитно-фінансові інститути, які розробляють міжнародні норми і правила валютних відносин у масштабах світового господарства.

В Україні нормативно-правова база валютного регулювання почала формуватися на основі декрету KM України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 19.02.1993 р., яким призначено НБУ головним валютним органом держави. Він визначає загальні правила валютного регулювання в Україні, статус національної валюти, встановлює режими валютних опера­цій, права й обов’язки суб’єктів валютних відносин.

Починаючи з 1993 р. НБУ було здійснено низку заходів для забезпечення поступової лібералізації і децентралізації валютного ринку України, що сприяло, насамперед, запобіганню різким коливанням курсу національної грошової одиниці до іноземних валют, переходу до реальних цін, забезпеченню стабільних умов функціонування валютного ринку України.

Валютний контроль — це сукупність заходів безпосереднього контролю за валютними операціями з метою збереження валют­них ресурсів країни. Валютний контроль може поширюватись як на всі валютні операції, що відображаються у платіжному балансі країни, так і на їх частину. Як правило, він поширюється на рух капіталів для захисту стабільності національної грошової системи та валютних резервів переходу до ринку.

Стабілізуючи рух капіталів, країна отримує можливість обме­жити коливання обмінних курсів та процентних ставок.

Система валютного контролю розробляється на загальнодер­жавному рівні і закріплюється національним законодавством з урахуванням міжнародних правових норм.

Національний банк України є головним органом валютного контролю, який проводить роботу, спрямовану на врегулювання та забезпечення контролю за зовнішньоекономічними операціями суб’єктів господарської діяльності, що пов’язані з валютними операціями, використання іноземної валюти на території України, виконанням комерційними банками та підприємствами і організа­ціями різних форм власності, валютного законодавства. Функції валютного контролю покладено також на уповноважені банки, які контролюють валютні операції, що здійснюються резидентами і нерезидентами; на Державну податкову службу, яка здійснює фінансовий контроль за валютними операціями; на Державну митну службу України, яка здійснює контроль за додержанням правил переміщення валютних цінностей через митний кордон України.

Важливим елементом впливу на платіжний баланс є також валютні обмеження, тобто сукупність законодавчих або адміні­стративних обмежень щодо купівлі, продажу та інших операцій з іноземною валютою, а також правила регулювання валютних операцій, які необхідно враховувати у статтях руху капіталу платіжного балансу.

У світовій практиці валютні обмеження впроваджуються дер­жавами, які мають дефіцит платіжного балансу. Ці обмеження можуть полягати у прямих заборонах, лімітуванні валютних опе­рацій, запроваджені кредитних лімітів тощо.

Метою політики валютних обмежень є, як правило, вирівню­вання платіжного балансу, підтримування валютного курсу, кон­центрація валютних резервів. Разом з тим, ці заходи справляють також руйнівний вплив на економіку, позбавляючи країну переваг вільної міжнародної торгівлі, а національну валюту — конвер- тованості.

⅞

14.4.