ВІДОКРЕМЛЕННЯ КОМЕРЦІЙНОГО БАНКІВНИЦТВА ВІД СФЕРИ ЦІННИХ ПАПЕРІВ

До 1933 року інвестиційне банківництво та комерційне банківництво часто здійснювалося одним і тим же фінансовим інститутом. Об’єднання комерційного та інвестиційного банківництва призводило до потенцій­ного конфлікту інтересів.

Після банківських банкрутств у 1930 —1933 рр. та незадоволень і протестів громадськості щодо документованих випадків зловживань трастовими відділами банків, збільшився політичний тиск з метою усунення конфлікту інтересів та забезпечення більшої стабільності банківської системи. У відповідь на цей тиск Конгрес прийняв у 1933 р. Закон про банківництво, відомий як закон Гласа — Стігола. Цей закон заборонив комерційним банкам здійснювати андерайтинг і мати справу з цінними паперами корпорацій (комерційним банкам було дозволено продавати нові випуски урядових цінних паперів). Закон обмежив купівлю банками боргових цінних паперів, що визначалося банківсь­кими регулятивними установами. Цей закон так само заборонив ін­вестиційним банкам здійснювати комерційну банківську діяльність. Закон Гласа — Стігола фактично відокремив діяльність комерційних банків від сфери діяльності з цінними паперами.

За умовами закону Гласа — Стігола, комерційним банкам довелося розпродати їхнє інвестиційне банківництво. Наприклад, Перший на­ціональний банк Бостона продав свої інвестиційні банківські операції Першій Бостонській корпорації, нині одній з найбільших інвестиційних банківських фірм в Америці. Інвестиційні банківські фірми переважно перервали свій бізнес з депозитами.

Аргумент на користь дозволу банкам вступати в бізнес цінних паперів

Захисники дозволу банкам брати участь в ринковій діяльності з цін­ними паперами твердять, що несправедливо не допускати до цієї діяльності комерційні банки як конкурентів брокерських фірм. Річ у тім, що брокерські фірми здатні здійснювати традиційну банківську діяльність з розвитком взаємних фондів грошового ринку та рахунків управління готівкою. Чому ж тоді банкам не дозволяють конкурувати з брокерськими фірмами в цих традиційних сферах бізнесу — продажу цінних паперів корпорацій та управління взаємними фондами?

Інший аргумент на користь дозволу банкам займатися діяльністю з цінними паперами полягає в тому, що вступ банків у цю сферу

посилить конкуренцію. Вступ банків у цьому випадку означатиме, що для нового випуску цінних паперів буде більше претендентів для здійснення андерайтингу випуску. В результаті різниця між ціною, гарантованою емітенту випущених цінних паперів, і ціною, оплаченою за них громадськістю, зменшиться. Це зменшення різниці означатиме, що і позичальники, і позикодавці на фінансових ринках будуть у виграші. Емітенти цінних паперів (позичальники) отримають вищу ціну за свої цінні папери і, отже, нестимуть менші витрати на проценти. Покупці цінних паперів (позикодавці) будуть здатні купувати цінні папери за нижчу ціну, що, отже, забезпечить їм вищу процентну ставку. Той факт, що андерайтингова різниця для облігацій суттєво зменшилася б, якби комерційним банкам було дозволено здійснення андерайтингу цих цінних паперів, є могутнім аргументом на користь цього погляду. Якби банкам дозволили займатися брокерським бізнесом, то збільшення конкуренції в цій сфері зменшило б брокерську вина­городу — ще одна перевага для інвесторів.

Доказ проти дозволу банкам вступати в бізнес цінних паперів

Опоненти вступу банків у бізнес цінних паперів наголошують, що банки мають несправедливу перевагу в конкуренції з брокерськими фірмами.

Бізнес у сфері цінних паперів, зокрема інвестиційне банківництво, більше ризиковий, ніж традиційна банківська діяльність. Інвестиційний банк може зазнавати суттєвих збитків, якщо неспроможний продати цінні папери за ціну, по якій гарантував розміщення цінних паперів і погодився платити емітенту. Отже, дозвіл комерційним банкам за­йматися інвестиційним банківництвом міг би викликати більше банк­рутств банків та дестабілізацію фінансової системи. Ця проблема стала б навіть гострішою внаслідок існування федерального страхування депозитів. Як ми бачили в попередньому розділі, дозвіл комерційним банкам скористатися з інших видів ризикової діяльності збільшує потенціал для морального ризику і несприятливого вибору. Тому ймо­вірніше, що платники податків нестимуть і тягар витратної поруки за галузь комерційного банківництва. Наслідки одної такої поруки за ощадно-позичкові асоціації ми вже відчули.

¹ Банки також мають додаткову перевагу над брокерськими фірмами, адже всі витрати на проценти вираховуються із оподатковуваного доходу, навіть коли мобі­лізовані кошти використовуються на купівлю муніципальних облігацій. З іншого боку, брокерським фірмам не дозволяють вираховувати сплату процентів на кошти, вико­ристані для купівлі муніципальних облігацій.

Іншим аргументом проти дозволу банкам вступати в бізнес з цінними паперами є те, що комерційні банки зустрінуться з потенційним кон­фліктом інтересів, якщо вони гарантуватимуть розміщення цінних паперів. Слухання в Конгресі щодо прийняття закону Гласа — Стігола у 1933 р. викрили багато зловживань, що були пов’язані з діяльністю комерційних банків в інвестиційній банківській сфері.

Банки, що гарантували розміщення нових випусків цінних паперів, продавали їх трастовим фондам, якими керували, якщо ці папери не можна було продати комусь іншому.

Прихильники дозволу банкам проводити операції з цінними папе­рами відкидають цей аргумент, акцентуючи на тому, що нині ринки цінних паперів і комерційне банківництво є зовсім іншими галузями, порівняно з тим, якими вони були до 1933 р. Банківське регулювання і Комісія з цінних паперів та бірж змогли, очевидно, запобігти багатьом тим зловживанням, що існували до прийняття закону Гласа — Стігола. Регулятивні установи мають нині значно більші повноваження, ніж до 1933 р., щоб виявляти і карати тих учасників комерційного бан- ківництва, що зловживали б в операціях з цінними паперами. Хоча прихильники участі комерційних банків в інвестиційному банківництві не гарантують, що такі зловживання не траплятимуться, все ж вони вважають, що зловживання будуть досить нечастими. Тому пов’язані з ними втрати будуть далеко меншими від вигод посилення конкуренції в галузі цінних паперів.

Куди прямує відокремлення банківництва та бізнесу цінних паперів?

Суперечка навколо питання, чи дозволити банкам займатися опера­ціями з цінними паперами, поки що не розв’язана. Проте гонитва за прибутками стимулює як банки, так і інші фінансові установи (на­приклад, «Merrill Lynch» із рахунком управління готівкою) обходити закон Гласа — Стігола і втручатися в традиційні володіння одне одного. Крім того, навіть первинно фінансові корпорації входять у банківництво та бізнес цінних паперів. Наприклад, «Sears» уже відкрив у своїх магазинах так звані «фінансові супермаркети», в яких клієнт може застрахуватися, купити цінні папери, здійснити вклад у взаємний фонд грошового ринку та купити нерухоме майно.

Оскільки частка комерційних банків на ринку фінансових послуг зменшувалася, то у січні 1989 р. Федеральна резервна система до­зволила банківським холдинговим компаніям гарантувати розміщення боргових цінних паперів корпорацій, а також продавати заставні на

Вставка 12.5. Глобальна перспектива

Відокремлення банківництва та бізнесу цінних паперів у

Головні індустріальні країни дозво­ляють різноманітні зв’язки між бан- ківництвом і бізнесом цінних папе­рів. Розрізняють три основні систе­ми відокремлення банківництва від бізнесу цінних паперів. Перша — це так зване «універсальне банків- ництво», що існує в Німеччині, Ні­дерландах, Швейцарії. Воно реа­льно означає відсутність відокрем­лення банківництва від сфери цін­них паперів. В універсальній бан­ківській системі комерційні банки повністю забезпечують набір бан­ківських та страхових послуг, а та­кож послуг, пов’язаних з цінними паперами, на єдиній правовій основі. Банкам дозволяють володіти знач­ною часткою акцій ділових фірм, що вони і роблять.

Так звана «Британська універ­сальна банківська система» поши­рена у Великобританії та в країнах, близьких до неї, таких, як Канада і Австралія. Британський універ­сальний банк бере участь у гаран­туванні розміщення цінних паперів. Проте він відрізняється від такого ж німецького універсального банку за трьома ознаками:

1) відокремлені відділення більш традиційні;

розвинутих країнах

2) частка банків в акціонерному капіталі комерційних фірм менш традиційна;

3) поєднання банківських і стра­хових фірм менш типове.

Третя система передбачає пра­вове відокремлення банківництва від бізнесу цінних паперів, як це має місце в США та Японії. Головна відмінність між американською бан­ківською системою та японською по­лягає в тому, що японським банкам дозволено володіти значною част­кою акцій промислових фірм, в той час як американським — не дозво­лено. Крім того, більшість американ­ських банків використовує струк­туру банківської холдингової ком­панії, тоді як у Японії банківські холдингові компанії заборонені чин­ним законодавством. Хоча існує за­конодавче відокремлення між банків- ництвом і безнесом цінних паперів, згідно до закону Гласа — Стігола в США і 65 параграфа японського закону про цінні папери, в обох країнах комерційні банки втягу­ються щораз більше в проведення операцій з цінними паперами і тому наближаються до британського уні­версального банку.

страхування життя. Голова ради керуючих Федеральної резервної системи Алан Грінспен ставиться прихильно до дозволу банкам утво­рювати філіали разом з фірмами, що здійснюють операції з цінними паперами. У вересні 1990 р. Федеральна резервна система зробила історичний крок, дозволивши комерційному банку «J. P. Morgan» га­рантувати розміщення акцій. Федеральна корпорація страхування де­позитів також дозволила банкам інвестувати у нерухоме майно та брати участь в окремих видах страхової діяльності. План міністерства фінансів реформувати банківську систему, описаний в попередньому розділі, пропонує скасувати закон Гласа — Стігола. Банкам з великим власним капіталом буде дозволено створювати філіали разом з фір­мами, що працюють із цінними паперами, взаємними фондами та страховими компаніями.

Курс регулятивних установ, здається, полягає у прийнятті того, що вже відбувається на ринку. Важливим чинником такої політики є те, що іноземним комерційним банкам часто дозволені операції з цінними паперами, що надає їм переваги в конкуренції над американськими банками (вставка 12.5). Тому регулятивні органи з неохотою обмежу­ватимуть діяльність комерційних банків, пов’язану з цінними паперами, коли це ставитиме американські банки у конкурентно невигідне ста­новище порівняно з іноземними банками. Тенденція до усунення ві­докремлення банківництва і бізнесу цінних паперів, очевидно, продо­вжуватиметься, і, можливо, скасування закону Гласа — Стігола не таке й далеке.