ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА БАНКІВСЬКИХ ОПЕРАЦІЙ

Діяльність комерційних банків за ринкових умов є різноманіт­ною. Банки, передовсім, є самостійними суб’єктами господарю­вання, що функціонують на засадах комерційного розрахунку, виробляють і продають свій власний продукт з метою отримання прибутку.

За рахунок пасивних операцій банки залучають тимчасово вільні кошти для формування своїх ресурсів. Активні операції полягають у розміщенні банками сформованих ресурсів з метою отримання прибутку. Комісійно-посередницькі операції прово­дяться банком за дорученням і на користь клієнта за певну плату. У цьому разі матиме місце на формування й розміщення ресурсів, а переміщення вже наявних у банку коштів клієнта з його роз­порядження або здійснення інших операцій, які не пов’язані безпосередньо з рухом грошей.

Виходячи зі специфіки основних функцій банку, його операції можна поділити на базові й додаткові. Базові операції пов’язані з реалізацією банком своїх функцій посередництва в кредиті та посередництва в платежах, що знаходить відображення у про­веденні депозитних, кредитних та розрахунково-касових операцій. Окремі з них можуть здійснюватись іншими фінансовими уста­новами (наприклад, приймання вкладів і видача кредитів — спеціалізованими кредитно-фінансовими інститутами, деякі види розрахунків — поштовими відділеннями).

Залежно від статусу клієнтів банківські операції поділяються на два види: операції для юридичних осіб та операції для фізич­них осіб. За конкретним змістом ці операції можуть бути майже однаковими (за винятком певних нюансів, запроваджених законо­давством або самими банками). Різниця, як правило, полягає тіль­ки в масштабах операцій (обсяги розрахунків, величина коштів, розміщених у депозити, сума наданих позик та ін.).

Основною властивістю операцій комерційних банків є їхній продуктивний характер. Акумулюючи тимчасово вільні кошти, банки перетворюють їх на капітал, тобто примушують “непрацю­ючі” ресурси працювати на користь як окремих суб’єктів ринку, так і економіки в цілому. Використання банківських кредитів у виробництві є необхідною умовою процесу розширеного відтво­рення, а позички, видані на споживчі цілі, збільшують плато­спроможний попит, що також сприяє економічному зростанню. Організація і своєчасне проведення банками розрахункових опера­цій забезпечують умови неперервного товарообігу та створюють можливості для ефективного “переливання” капіталів в економіці. Реалізація інших банківських послуг також створює умови для нормальної господарської діяльності в різних секторах економіки.

Зростання конкуренції в банківській справі, опанування сучас­них технологій, винайдення нових банківських продуктів зумов­люють постійне розширення складу операцій комерційних банків та зростання їх загального обсягу на фінансових ринках. Однак за будь-якої різноманітності та універсальності банківських опера­цій кожну з них можна віднести до однієї з трьох основних груп: пасивних, активних чи комісійно-посередницьких.

Пасивні операції комерційних банків. Пасивні операції — це операції, пов'язані з формуванням банківських ресурсів. Вони відіграють первинну й вирішальну роль щодо активних операцій, для яких необхідною умовою є достатність ресурсів. Саме в ре­зультаті пасивних операцій банки отримують додаткові ліквідні кошти. До пасивних операцій належать формування власного капіталу банку, залучення вкладів і депозитів, продаж цінних паперів, іноземної валюти тощо.

Банківські ресурси — це сукупність коштів, що знаходяться в розпорядженні банків і використовуються ними для проведення активних операцій. Вони поділяються на:

власні кошти (статутний, резервний та інші фонди);

залучені кошти (вклади та депозити);

запозичені кошти (отримані від емісії та продажу облігацій, та кредити, отримані у інших банків).

Власні ресурси комерційного банку, тобто його власний капі­тал, є основою для залучення коштів інших суб’єктів ринку і необхідною умовою розвитку діяльності банку. Власний капітал утворюється за рахунок коштів акціонерів (засновників) банку та капіталізації прибутку.

Статутний капітал формується спочатку за рахунок пайових внесків власників банку (якщо це приватне підприємство), або за рахунок мобілізації коштів від випуску й розміщення акцій (якщо це акціонерне товариство). Оскільки комерційні банки створюються переважно на корпоративних засадах, то статутний капітал здебільшого набирає форми акціонерного. Його величина дорівнює сумі випущених банком простих та привілейованих акцій. Збільшення акціонерного капіталу банку можливе за раху­нок додаткових випусків акцій або за рахунок банківського при­бутку, спрямованого на поповнення власних коштів банку. Роль статутного капіталу визначається його значенням як головного джерела коштів для забезпечення витрат на початкових етапах діяльності банку в процесі його заснування, а також як гарантії платежів банку за своїми зобов’язаннями.

Резервний фонд утворюється за рахунок щорічних відрахувань з прибутку, розмір яких визначається загальними зборами акціо­нерів банку.

Нерозподілений прибуток — це частина прибутку, що зали­шається у розпорядженні банку після сплати податків, виплати дивідендів акціонерам та відрахувань до резервного фонду. З коштів нерозподіленого прибутку формується ряд спеціальних фондів розвитку банку — розширення його матеріально-технічної бази, матеріального стимулювання персоналу, вирішення соціаль­них питань та ін.

Власний капітал комерційного банку виконує три основні фуик-_; ції: захисну, оперативну і регулювальну. Захисна функція поля* гає в реалізації інтересів вкладників і кредиторів виплатою ком­пенсацій у разі виникнення збитків або банкрутства банку, її значення пов’язане із забезпеченням можливої діяльності банку незалежно від загрози виникнення збитків. Оперативна функція полягає у створенні фінансової основи діяльності банку, тобто адекватного збільшення його активних операцій. Регулювальна функція пов’язана зі встановленням центральним банком для комерційних банків певних нормативів щодо розміру власного капіталу з метою гарантування нормального функціонування банків.

Таким чином, власний банківський капітал має важливе значен­ня для забезпечення надійності банку й ефективності його роботи. Водночас власні кошти, як правило, не бувають більшими за 10% обсягу ресурсів комерційних банків, що пояснюється специфікою їхньої діяльності та посередницькою роллю на фіксованих ринках.

Головним джерело ресурсів комерційних банків є залучені кош­ти, основну частину яких становлять депозити — кошти, передані на зберігання у банк за відповідну плату.

Депозитні операції можна класифікувати:

За категорією вкладника:

- операції із залучення тимчасово вільних коштів юридичних осіб на поточні, бюджетні, депозитні рахунки;

- операції із залучення тимчасово вільних коштів фізичних осіб на поточні, депозитні рахунки;

операції із залучення тимчасово вільних коштів банків — корес­пондентів па кореспондентські та депозитні рахунки;

За строком:

-операції із залучення тимчасово вільних коштів на рахунки до запитання (поточні, бюджетні, кореспондентські) з метою подаль­шого використання для проведення поточних розрахунків;

- операції із залучення тимчасово вільних коштів на строкові депо­зитні рахунки для зберігання протягом обумовленого договором періоду.

За призначенням депозити поділяються на строкові, ощадні та до запитання.

Депозитні до запитання можуть бути вилучені власниками на першу вимогу. При цьому кошти можна вилучити як готівкою, так і у безготівковому порядку — переказом на інший рахунок. Депо­зити до запитання призначені в основному для поточних розрахун­ків. Рух коштів на цих рахунках може оформлятися чеком, дору­ченням або іншим розрахунковим документом. У розвинутих краї­нах надходження або витрачання коштів з депозитів до запитання здебільшого відбувається за виписаними чеками, тому ці рахунки ще називають чековими.

Можливість власника рахунку будь-коли вилучити кошти по­требує наявності в обороті банку значної частки високоліквідних активів, які не дають доходу (готівка в касі, залишки на корес­пондентському рахунку в центральному банку та ін.). Тому на депозити до запитання, як правило, не сплачують процентів. Вод­ночас банки здебільшого не стягують з клієнтів і плати за корис­тування такими рахунками.

Строкові депозити мають чітко визначений термін зберігання. На них сплачують фіксований процент і, як правило, обмежують можливість їх дострокового вилучення. Величина депозиту вста­новлюється здебільшого в круглих числах і залишається незмін­ною протягом усього строку зберігання коштів. Розрізняють власне строкові депозити й депозити з попереднім повідомленням про вилучення.

Власне строкові депозити передбачають передачу коштів у повне розпорядження банку на певний строк, по закінченні якого вклад можна вилучити будь-коли. Рівень процентної ставки на такі депозити є, як правило, прямо пропорційним терміну збері­гання коштів. Депозити з попереднім повідомленням про вилу­чення допускають можливість отримання коштів клієнтом лише через певний (обумовлений договором) строк після подання від­повідної заяви. Залежно від цього строку коливається і процентна ставка на депозити. '

Часто внесення коштів на строковий депозит супроводжується видачею клієнтові депозитного сертифікату — письмового сві­доцтва банку про депонування коштів і право вкладника на отримання депозиту й належних процентів. Існують різні види депозитних сертифікатів, у тім числі іменні, що їх не можна передавати іншим особам, та на пред’явника, котрі можуть вільно обертатися на фінансовому ринку.

Важливою перевагою строкових депозитів для банку є можли­вість використання залучених коштів вкладенням у різні високо­дохідні активи, прибутковість яких дає змогу сплачувати вклад­никам порівняно високий процент.

Ощадні депозити призначені для тривалого нагромадження коштів, вилучення яких пов’язане з певними обмеженнями (на­приклад, попереднім повідомленням). Кошти, розміщені в ощадні депозити, не можуть бути використані для поточних розрахунків, а є лише заощадженням та засобом отримання доходу у формі фіксованого процента.

Характерною особливістю ощадного депозиту є видача вклад­нику ощадної книжки, яка засвідчує його особу та зобов’язує банк проводити відповідні виплати. Ощадну книжку можуть замінити періодичні виписки з рахунку, які надсилають клієнту поштою.

Ощадні депозити, як і строкові, вигідні комерційним банкам, оскільки мають здебільшого тривалий характер розміщення кош­тів, що дає можливість забезпечити належний рівень дохідності вкладанням цих коштів у довгострокові активи.

Загалом у промислово розвинутих країнах спостерігається тен­денція до поступового зникнення чітких меж між різними вида­ми депозитів. З’являються рахунки, що поєднують властивості як строкових депозитів, так і депозитів до запитання. Прикла­дом цього можуть служити НАУ-рахунки, на які сплачується рин­кова ставка процента, а власник має право виписувати в межах залишку тратти на пред’явника, що приймаються в оплату на­рівні з чеками.

-................................................................................................................................................................

Крім залучених па депозити коштів, комерційні банки можуть формувати ресурси, отримуючи позики на грошовому ринку — на ринку міжбанківських кредитів, у центрального банку, на рин­ку евровалют, випускаючи власні боргові зобов’язання, а також укладаючи угоди про продаж цінних паперів із можливістю на­ступного викупу (“РЕПО”).

Найбільш поширений спосіб серед зазначених операцій — от­римання позик на міжбанківському ринку, пропозицію, на якій формують ті банки, що мають тимчасово вільні ресурси, не задіяні у власному обороті.

Кредитними ресурсами торгують фінансово стійкі комерційні банки, в яких завжди є надлишок ресурсів. Ці банки для одер­жання прибутку прагнуть розмістити вільні ресурси в інших банках. Крім фінансової вигоди, банки-кредитори одержують можливість встановлення ділових партнерських стосунків.

Банки-позичальники залучають міжбанківський кредит для розширення своєї кредитної діяльності з клієнтами, а також у зв’язку з необхідністю регулювання банківської ліквідності. В Україні, у зв’язку із запровадженням електронних розрахунків, міжбанківське кредитування здійснюється шляхом прямих кон­тактів між банком-кредитором і банком-позичальником. Кредиту­вання здійснюється на договірних умовах на чітко визначений термін. Досить активно використовуються міжбанківські кредити (овернайт) терміном на один день, мета яких полягає у підтримці поточної ліквідності банку.

Крім власне міжбанківських кредитів, комерційні банки можуть звертатися за кредитом до кредитора в останній інстанції — цент­рального банку, який надає ломбардні кредити (під заставу дер­жавних цінних паперів), а також у формі перерахування й пере­застави комерційних векселів.

Операції РЕПО — це операції з цінними паперами, які склада­ються з двох частин. Для їх здійснення укладається єдина гене­ральна угода між учасниками ринку (НБУ і комерційними банка­ми) про продаж-купйвлю державних цінних паперів на певний строк із зобов’язанням зворотного продажу-купівлі у визначений термін або на вимогу однієї зі сторін заздалегідь обумовленою ЦІНОЮ.

Використання НБУ державних цінних паперів для операцій РЕПО здійснюється через “пряме РЕПО” — купівлю у комер­ційного банку державних цінних паперів та “зворотне РЕПО” — обов’язковий продаж державних цінних паперів. У ситуації, коли в межах визначених основних монетарних параметрів існує по­треба підвищення ліквідності комерційних банків, НБУ здійснює операції “прямого РЕПО” і на підставі генеральної угоди купує у комерційного банку державні цінні папери на відповідний період з обов’язковою умовою зворотного їх викупу цим комерційним банком у встановлений строк. У разі накопичення надлишкової ліквідності в банківській системі, зростання грошової маси значно вищими темпами, ніж передбачалося, НБУ може продати комер­ційним банкам через механізм “зворотного РЕПО” державні цінні папери, які знаходяться в його портфелі, на певний період, за умови викупу їх у комерційного банку в установлений строк.

Пасивні інвестиційні операції — це операції комерційного банку, пов'язані з випуском і розміщенням власних незабезпе- чених боргових зобов'язань. Банки можуть емітувати облігації, які поповнюють банківський капітал коштами інвесторів на строк обігу цих цінних паперів.

Зрештою, комерційні банки можуть отримати міжнародні по­зички за рахунок кредитних ресурсів евровалютного ринку, що сприяє підвищенню валютної ліквідності банків.

Мобілізовані шляхом здійснення пасивних операцій грошові кошти засновників банку, вкладників, кредиторів та інвесторів комерційні банки розміщують по різних напрямках через про­ведення активних операцій.

Активні операції — це операції, в процесі яких банки розміщу ють наявні власні і залучені ресурси з метою отримання при­бутку, а також, забезпечення ліквідності. Серед активних опе­рацій провідними є кредитні та інвестиційні.

Кредитні операції передбачають організацію економічних від­носин, що пов’язані з оформленням, наданням і погашенням бан­ківських позичок. Такі операції, як правило, забезпечують банкам основну частину їхніх доходів та займають провідне місце серед статей активу балансу. Так на початок 90-х років частка кредиту­вання становила у комерційних банках США близько 60% усього обсягу активних операцій, у банках ФРН — до 53%, Франції та Англії — більше 60%.

Комерційні банки можуть надавати кредити підприємствам усіх форм власності різних галузей господарства, населенню, централь­ним і місцевим органам державної влади, кредитно-фінансовим установам. З усіх типів кредитів найбільша питома вага (за кате­горіями позичальників) припадає на позики торгово-промисловим підприємствам. Водночас у розвинутих країнах в останні десяти­ліття спостерігається тенденція до збільшення споживчих позичок фізичним особам. У США, наприклад, нині 2/3 продажу здійс­нюється в кредит.

До кредитних операцій належать активні операції банку, що пов’язані з наданням клієнтам залучених коштів у тимчасове користування (надання кредитів у готівковій або безготівковій формі, на фінансування будівництва житла та у формі враху­вання векселів, розміщення депозитів, проведення факторингових операцій, операцій РЕПО, фінансового лізингу тощо) або прий­няттям зобов’язань про надання коштів у тимчасове користування (надання гарантій, поручительств, авалів тощо), а також операції з купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів і від свого імені (включаючи андеррайтинг), будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов’язання боржника щодо повернення заборгованої суми.

Кредитна діяльність банків пов’язана з кредитним ризиком або нездатністю контрагента виконувати частково або в повному обсязі свої зобов’язання згідно з угодою, тому банки зобов’язані оцінювати кредитоспроможність своїх контрагентів, вчасно іденти­фікувати активи, за якими існує ймовірність отримання збитків;

створювати необхідні резерви для списання безнадійних до по­гашення активів.

В Україні кредитні операції здійснюються в межах параметрів, визначених політикою (меморандумом) банку, які включають: пріоритетні напрями в кредитуванні; обсяги кредитів та структуру кредитного портфеля, іцо формується в межах наявних бан­ківських ресурсів.

Кредитний портфель — сукупність усіх позик, наданих бан­ком з метою отримання прибутку. Банк може видавати кредити безпосередньо, укладаючи угоду з позичальником, або купувати позику чи частину позики, яка була видана іншим кредитором, шляхом укладення угоди з позичальником. Кредитний портфель включає агреговану балансову вартість усіх кредитів, у т.ч. і прострочених, пролонгованих та сумнівних до повернення креди­тів. Кредитний портфель не включає в себе відсотки нараховані, але ще не сплачені, не профінансовані, зобов’язання видати кре­дит, кредитні лінії, які ще не списані, гарантії та акредитиви, депозити в інших банках.

Від структури і якості кредитного портфеля банку значною мірою залежать його стабільність, репутація та фінансовий успіх. Тому, банку необхідно аналізувати якість позик, проводити належ­ні експертизи кредитних проектів і заходів, виявляти випадки відхилення від накресленої кредитної політики.

Інвестиційні операції. Комерційні банки проводять активну засновницьку та інвестиційну політику. Зокрема, комерційні банки здійснюють інвестиційну діяльність за принципом реінвестицій — проведення реальних або фінансових інвестицій за рахунок при­бутку, отриманого від інвестиційних операцій. Прямі фінансові інвестиції передбачають внесення коштів або майна для збільшен­ня статутного капіталу юридичної особи і придбання таким чином корпоративних прав, емітованих цією юридичною особою; порт­фельні фінансові інвестиції — це придбання цінних паперів та інших фінансових активів на організованому (біржовому) ринку.

Фінансові інвестиції банк здійснює через інвестиційні опе­рації — шляхом вкладання коштів у цінні папери підприємств ■різних форм власності* Крім інвестиційних операцій, що їх банк виконуй власним коштом, банки можуть здійснювати інші опера­ції з цінними паперами, які мають назву фондових. До фондових операцій належать:

1) емісійні операції, які передбачають випуск та розміщення цінних паперів (як власних, так і третіх осіб) серед інвесторів та по­середників;

2) операції з продажу цінних паперів на вторинному ринку за дору­ченням і за рахунок клієнтів (брокерські операції);

3) операції зберігання й управління цінними паперами (операції ДЕПО);

4) операції падання кредиту під заставу цінних паперів.

№

Основними об'єктами інвестиційної діяльності банків є облігації приватних компаній і держави, а також акції корпорацій. Сукуп­ність банківських ресурсів, вкладених у цінні папери, утворює інвестиційний портфель банку. Його склад і структура форму­ються відповідно до інвестиційної політики банку. Суть такої політики полягає у визначенні кола цінних паперів, найбільш придатних для вкладання коштів, і оптимізації структури порт­феля інвестицій стосовно конкретного періоду часу.

У багатьох країнах існують законодавчі обмеження щодо фор­мування банками свого інвестиційного портфеля. У США, на­приклад, комерційним банкам заборонено тримати акції промис­лових компаній у своїх портфелях, за винятком випадків їх придбання з метою запобігання втратам, пов’язаним із неплато­спроможністю позичальника.

Структура інвестиційного портфеля комерційних банків має бути оптимізована таким чином, щоб максимально знизити ризик імовірних втрат коштів, вкладених у цінні папери, що пов’язано, передовсім, із можливим невиконанням емітентом узятих на себе зобов’язань. Основним способом зниження цього ризику є дивер- сифікація, тобто розподіл інвестиційного портфеля між різними видами цінних паперів за ступенем ризикованості та прибутко­вості. Портфель цінних паперів банку є також його фінансовим резервом, який використовується в разі погіршення фінансового стану банківської установи для забезпечення її платоспроможності та ліквідності.

Як правило, комерційні банки формують спеціальні підрозділи для організації інвестиційних операцій, оскільки проведення таких потребує високої кваліфікації, знання ситуації на фондовому ринку, а також стану справ і перспектив розвитку окремих галузей економіки.

Формування касових залишків і резервів. Хоча основною метою діяльності комерційних банків є отримання прибутку, вони не можуть вкладати всі ресурси тільки у високодохідні активи (позики та інвестиції), оскільки за здійснення активних операцій банки водночас мають забезпечити і своєчасне повернення коштів їхнім власникам, тобто виконувати свої зобов’язання за пасивами. Тому частина активних операцій комерційного банку передбачає утворення поточних резервів платіжних засобів з метою постійного підтримування платоспроможності банку. Ці резерви поділяються на дві основні групи — первинні та вторинні.

Первинні резерви — це вкладення банку у високоліквідні активи, які можуть бути негайно використані як засіб пла­тежу. До них належать кошти на кореспондентському рахунку в центральному банку і на рахунках в інших банках, що забез­печують можливість безперебійної організації безготівкових роз­рахунків, а також залишки готівки в касі банку для готівкових платежів.

Групу вторинних резервів утворюють вкладення в активи, які можна перетворити на платіжні засоби з мінімальною за­тримкою, — це, як правило, інвестиції у короткострокові дер­жавні цінні папери або боргові зобов’язання інших банків, що дають невеликий дохід, але мають високий рівень ліквідності. Вторинні резерви, по суті, є джерелом повернення коштів первин­них резервів.

а

Постійне утримання комерційним банком певної частини акти­вів у формі первинних та вторинних резервів забезпечує високий рівень його платоспроможності, що уможливлює ефективну реалі­зацію банком кредитно-розрахункових, депозитних та інших послуг клієнтам.

12.3. КОМІСІЙНО-ПОСЕРЕДНИЦЬКІ БАНКІВСЬКІ ОПЕРАЦІЇ

Комісійно-посередницькі операції (послуги) — це операції за дорученням і на користь клієнта за певну плату (у вигляді комісії), які супроводжуються не формуванням чи розміщенням ресурсів, а переміщуванням наявних у банку коштів клієнта за його розпорядженням. До цієї групи також відносять усі інші по­слуги не пов’язані з рухом грошей.

Основним видом комісійно-посередницьких операцій є розра­хунково-касове

обслуговування клієнтів.

Грошові платежі в Україні здійснюються за допомогою готів­ки та в безготівковій формі. Сукупність усіх грошових платежів, незалежно від їхньої форми, складає загальний грошовий обіг. Основну частину його (близько 80%) становить безготівковий обіг — та частина грошового обігу, яка проводиться за рахунка­ми в банках.

Сфери застосування готівкових та безготівкових платежів чітко визначені в законодавчому порядку. Платежі, що здійснюються за допомогою готівки, використовуються в процесі взаємовідно­син господарських організацій із населенням, обслуговують рух його грошових доходів та витрат. У розрахунках між суб’єктами господарської діяльності майже всі господарські платежі (крім дрібних) здійснюються у безготівковій формі шляхом переказу коштів із рахунка платника на рахунок одержувача.

Безготівкові розрахунки обслуговують господарські взаємо­відносини суб’єктів господарювання між собою та з фінансово- кредитними установами. Відтак усі безготівкові платежі поділя­ються на розрахунки за товарними й нетоварними операціями.

До перших належать платежі, безпосередньо пов’язані з одержан­ням продукції, виконанням робіт і наданням послуг; до других — платежі в бюджет, погашення заборгованості за кредит, страхові платежі та інші зобов’язання.

Існують ще й інші способи платежів, наприклад, планові, коли розрахунки проводяться не за кожну поставку матеріальних цін­ностей, а за певний період (виходячи з плану поставки), або залік взаємних вимог, коли борги суб’єктів господарювання взаємно погашаються і тільки різниця переказується на рахунок кредитора.

Організація і форми безготівкових розрахунків. Однією з найважливіших сфер банківської діяльності, від якої залежить ефективність функціонування економіки в цілому і кожного суб’єкта підприємницької діяльності зокрема, є організація без­готівкових розрахунків у господарському обігу.

Організація безготівкових розрахунків має сприяти процесу відтворення, тобто відповідати конкретним вимогам розвитку еко­номіки. Головна з них — забезпечувати своєчасне отримання кож­ною господарською організацією коштів за поставлену продукцію та надані послуги, а отже, сприяти прискоренню обігу коштів у розрахунках. Водночас організація розрахунків має забезпечу­вати умови для взаємного контролю постачальника й покупця за дотриманням господарських угод та банківського контролю за правилами розрахунків згідно з чинними інструкціями та зако­нодавством.

Організація безготівкових розрахунків нині базується на таких принципах:

1. Кошти юридичних осіб підлягають обов’язковому зберіганню в банках, за винятком залишків готівки в касах (у межах встанов­леного банком ліміту) та норм витрат з виторгу, встановлених чин­ним порядком ведення касових операцій у господарстві України.

2. Безготівкові розрахунки між підприємствами здійснюються через банки переказуванням коштів із рахунка платника на рахунок одержувача коштів.

3. Кошти з рахунка підприємства списуються в розпорядження його власника (за винятком випадків, встановлених законами України), а також па рішення суду (арбітражного суду) та за виконав­чими записами нотаріусів. У випадках, передбачених чинним зако­нодавством, із рахунків підприємства здійснюється безспірне стягнення та безакцентне списання коштів.

4. Підприємства самостійно вибирають форми розрахунків та за­кріплюють їх у договорах та угодах з банками. Банки можуть пропонувати ту чи іншу форму розрахунків, враховуючи специ­фіку діяльності своїх клієнтів та виходячи із конкретних ситуацій, які виникатимуть у процесі розрахунків.

5. Підприємства мають право вибору банків для відкриття своїх ра­хунків. Банк па договірній основі здійснює розрахунково-касове обслуговування своїх клієнтів і виконує їхні розпорядження щодо переказування коштів із рахунків.

6. Момент здійснення платежу має бути максимально наближеним до відвантаження товарів, виконання робіт, надання послуг. Взаєм­ні претензії щодо розрахунків між платником та одержувачем коштів розглядаються сторонами в претензійно-позовному порядку без участі банку.

Безготівкові розрахунки можуть здійснюватися на підставі таких розрахункових документів:

- платіжних доручень; S

- платіжних вимог-доручень;

^-чеків;

- акредитивів;

- векселів;

- платіжних вимог;

S інкасових доручень (розпоряджень)..

Платіжні вимоги та інкасові доручення (розпорядження) за­стосовуються у випадках, передбачених чинним законодавством та нормативними актами Національного банку України. Безго­тівкові розрахунки за товари та послуги можуть здійснюватися за допомогою банківських платіжних карток, порядок викорис­тання яких визначається Національним банком України.

Розрахункові документи, які подаються клієнтами в банк у паперовій формі, мають відповідати вимогам встановлених стан­дартів та містити (залежно від їхньої форми) відповідні реквізити.

Клієнт, виходячи зі своїх технічних можливостей, може по­давати до банку розрахункові документи як у паперовій формі,

так і у вигляді електронних розрахункових документів (елект­ронних повідомлень) відповідними каналами зв’язку. Спосіб по­дання документів до банку спостерігається в договорі на розра­хунково-касове обслуговування.

Розрахункові документи банки приймають до виконання без обмеження суми. Платежі з рахунків клієнтів виконуються бан­ками у межах залишків коштів на початок операційного дня.

Безготівкові розрахунки здійснюються на основі письмових розрахунково-грошових документів: платіжних доручень, чеків, акредитивів, вимог-доручень, інкасових доручень, векселів.

Платіжне доручення — розрахунковий документ, що містить письмове доручення платника обслуговуючому банку про списання зі свого рахунку зазначеної суми коштів та її перерахування на рахунок одержувача.

Доручення приймаються банком платника до виконання про­тягом десяти календарних днів з дати його виписки. День оформ­лення платіжного доручення не враховується.

Банк приймає від платника до виконання доручення тільки в межах коштів, наявних на його рахунку.

Як правило, доручення застосовується в розрахунках за пла-, тежами товарного й нетоварного характеру:

- за фактично відвантажену продукцію (виконані роботи, надані послуги);

- для сплати податків і зборів до бюджету та платежів до дер­жавних цільових фондів;

- у порядку попередньої оплати — якщо таким порядком розрахун­ків передбачено законодавством або обумовлено в договорі;

- для завершення розрахунків за активами звірки взаємної забор­гованості підприємств;

для переказування підприємствами сум, які належать фізичним особам (заробітна плата, пенсії, грошові доходи колгоспників тощо), на їхні рахунки, відкриті в установах банків;

- в інших випадках за згоди сторін відповідно до укладених догово­рів або чинного законодавства.

При цьому попередня оплата здійснюється підприємствами ТОДІ, коли це обумовлено договором або встановлено окремими Указами Президента України та рішеннями уряду.

За рівномірних і постійних поставок товарів та надання послуг розрахунків між постачальниками й покупцями можуть здійсню­ватися дорученнями, періодичним переказуванням коштів у строки і в розмірах, обумовлених договорами.

У двосторонньому договорі передбачаються розмір та строки переказування коштів, періодичність звіряння розрахунків і по­рядок проведення кінцевого розрахунку покупцем.

Останній платіж за договором, як правило, має враховувати взаємну заборгованість постачальника й покупця.

Розрахунки гарантованими дорученнями. Коли одержувач коштів не має рахунка в банку або розрахунки платіжними дору­ченнями безпосередньо з одержувачем коштів неможливо, підпри­ємство може здійснювати переказування коштів гарантованими платіжними дорученнями через підприємства зв’язку.

За допомогою гарантованих доручень підприємство може здійс­нювати (без обмеження суми) переказування коштів:

- на ім’я окремих громадян — коштів, що належать їм особисто (пенсії, аліменти, заробітна плата, витрати на відрядження, ав­торський гонорар та in.);

≠ підприємствам — па витрати для виплати заробітної плати, за організований набір робітників, для заготівлі сільськогосподарської продукції у населених пунктах, де немає банків.

Пїдприємство-платник здійснює переказування коштів через відділення зв’язку поданням гарантованого банком доручення, що в ньому вказується конкретне підприємство зв’язку, з рахун­ка якого сплачуватиметься переказ. До всіх примірників доручен­ня додається належно оформлений список одержувачів переказів із зазначенням, на які цілі перекази призначено, та заповнені бланки переказів.

На суму гарантованого банком доручення не може бути на­кладено арешт і звернено стягнення на підставі претензій до платника, який виписав доручення.

Платіжна вимога-доручення — це комбінований розрахунковий документ, який складається з двох частин:

- верхня — вимога постачальника (одержувача коштів) безпо­середньо до покупця (платника) сплатити вартість поставленої йому за договором продукції (виконаних робіт, наданих послуг);

-нижня — доручення платника своєму банкові переказати з його рахунка суму, проставлену в рядку “сума до сплати” на рахунок одержувача.

Вимога-доручення складається за встановленою формою, за­повнюється одержувачем коштів та надсилається безпосередньо платнику.

Доставку вимог-доручень до платника може здійснювати банк одержувача через банк платника на довірених умовах.

З метою гарантованої прискореної доставки платникам вимог- доручень рекомендується передавати їх у комплекті з розрахунко­вими та вивантажувальними документами за поставлену згідно з договором (угодою) продукцією (виконані роботи, надані по­слуги тощо).

За згоди оплати вимоги-доручення платник заповнює нижню частину цього документа і подає до банку, що його обслуговує.

Платіжні вимоги-доручення приймаються банками протягом двадцяти календарних днів з дати оформлення (день заповнення платіжної вимоги-доручення не враховується).

Банк приймає до оплати вимогу-доручення в сумі, яка може бути оплачена наявними на рахунку платника коштами.

У разі відмови платника сплати вимогу-доручення він повідом­ляє про це безпосередньо одержувача коштів у порядку і строки, зазначені в договорі. Причини неоплати вимог-доручення з’ясо­вуються безпосередньо між платником та одержувачем коштів.

Розрахунки чеками. Чеки застосовуються для здійснення роз­рахунків у безготівковій формі між юридичними особами, а також між фізичними та юридичними особами з метою скорочення роз­рахунків готівкою за отримані товари, виконані роботи та надані послуги.

Розрахунковий чек — це документ, що містить письмове розпорядження власника рахунку (чекодавця) банку емітенту, в якому відкрито його рахунок, сплатити чекодержателю за­значену в чеку суму коштів.

Чекодавець — юридична або фізична особа, яка здійснює платіж за допомогою чека та підписує його.

Чекодержатель - підприємство, яке є отримувачем коштів за чеком,

Банк-емітент — банк, що видає чекову книжку (розрахунко­вий чек) підприємству або фізичній особі.

Чекові книжки (розрахункові чеки) виготовляються на спе­ціальному папері на банкнотній фабриці Національного банку України за затвердженим банком зразком. З дозволу Національ­ного банку України чекові книжки (розрахункові чеки) можуть бути виготовлені (з дотриманням усіх обов’язкових вимог) комер­ційними банками самостійно з власного фірмовою позначкою.

Для отримання чеків клієнт подає у свій банк заяву, в якій вказується з якого рахунку будуть оплачуватися чеки. Якщо гарантія оплати видається за рахунок власних коштів платника. То до заяви додається, платіжне доручення на їх депонування на окремому рахунку. У випадку відсутності коштів у платника, оплата чеків гарантується шляхом отримання банківської гарантії тобто оплата проводиться за рахунок кредиту банку.

При видачі клієнту чекової книжки банк проставляє на її об­кладинці ліміт (суму депонованих коштів). Крім того, на кожному окремому чеку банк може вказувати граничну його суму. Випи­суючи чеки, платник реєструє їх у кінці чекової книжки, вказуючи дату і номер чека, кому виписаний і на яку суму, залишок ліміту чекової книжки. Невикористані чи зіпсовані чеки повертаються в банк, а залишок ліміту зараховується на поточний рахунок.

Розрахункові чеки можуть використовуватися в усіх видах платежів за придбані товари, виконані роботи, надані послуги тощо. В Україні розрахунки чеками менш поширені у порівнянні з іншими країнами, де чек є основним інструментом безготівкових розрахунків. Наприклад, у США і Канаді чековий обіг охоплює понад 90% усіх господарських угод.

У відповідності з діючим законодавством чеки використовують­ся у розрахунках між^, юридичними особами, а також розрахунки

між фізичними та юридичними особами, проте заборонено вико­ристання чеків у розрахунках між фізичними особами. Процес розрахунків здійснюється шляхом передачі чека чекодавцем без­посередньо чекодержателю в оплату отриманих товарів та наданих послуг. Чек пред’являється до оплати (на інкасо) в банк чекодер­жателем протягом 10 днів, не рахуючи дня його виписки. При інкасуванні чеків банк списує кошти з рахунку чекодавця і зразу зараховує їх на поточний рахунок одержувача (чекодержателя), якщо їх поточні рахунки відкриті в одному банку. Якщо поточні рахунки знаходяться у різних банках, то виникають вимоги між банками, які оплачуються в порядку міжбанківських розрахунків.

Акредитив — це форма розрахунків, за якої банк~емітент за дорученням свого клієнта (заявника акредитива) зобов'язаний:

- викопати платіж третій особі (бенефіціару) за поставлені товари, виконані роботи та надані послуги;

- надати повноваження іншому банку (виконавцю) здійснити цей платіж.

В акредитивній операції приймають участь:

Заявник акредитива — платник, який звернувся до банку, що його обслуговує, для відкриття акредитива.

Банк-емітент — банк платника, що відкриває акредитив.

Бенефіціар — юридична особа, на користь якої виставлений акредитив (продавець, виконавець робіт або послуг тощо).

Банк-виконавець — банк бенефіціара або інший банк, що оплачує акредитив.

Залежно від характеру акредитивної операції, що покладена банком-емітентом на банк-виконавець, останній може виступати як авізуючий або як банк-платник.

Розрізняють документарний (товарний) і грошовий акредитив. Умовою оплати товарного акредитива є подання в банк докумен­тів, які підтверджують відправлення товару покупцеві. Грошовий акредитив — це документ, що дозволяє клієнту отримати певну суму коштів в іншому місті даної країни або за кордоном.

Умови та порядок проведення акредитивної форми розрахун­ків зазначаються у договорі між бенефіціаром і заявником акре­

дитива.

Банк-емітент може відкривати такі види акредитивів:

1) покритий — акредитив, для оплати якого заздалегідь бронюються кошти платника в повній сумі на окремому рахунку в бапку- емітепті або банку-викопавцю;

2) непокритий — акредитив, оплата якого за браком коштів на рахун­ку платника гарантується бапком-емітептом за рахунок банківсь­кого кредиту.

Акредитиви бувають відкличні та безвідкличні. На кожному акредитиві має бути вказано, чи є він відкличним або безвідклич­ним. За відсутності такої вказівки акредитив вважається без­відкличним.

Відкличний акредитив ~ акредитив, який може бути змі­нений або анульований банком-емітентом без попереднього по­годження з бенефіціаром (наприклад за недотримання умов, передбачених договором, дострокової відмови банку-емітента від гарантування платежів за акредитивом).

Усі розпорядження щодо зміни умов відкличного акредитива заявник може дати бенефіціару тільки через банк-емітент, котрий повідомляє банк-виконавець, а останній — бенефіціара.

Банк-виконавець не має права виконувати безпосередні роз­

порядження заявника акредитива.

Банк-виконавець зобов’язаний оплатити документи, які відпо­відають умовам акредитива і були виставлені бенефіціаром та прийняті банком-виконавцем до отримання останнім повідомлення про зміни або анулювання акредитива.

Безвідкличний акредитив — акредитив, який може бути змі­нений або анульований тільки за згоди бенефіціара, на користь якого він був відкритий.

Бенефіціар може достроково відмовитися від використання акредитива, якщо таке передбачено його умовами. Зі своїми про­позиціями щодо зміни умов акредитива бенефіціар має звернутися до заявника акредитива, а заявник, у разі згоди, вносить зміни до акредитива через банк-емітент, який надсилає потрібне повідом­лення банкові-виконавцю

Відносини між банком-емітентом і банком-виконавцем регулю­ються кореспондентськими договорами (угодами), в яких обумов­люється розмір комісійних за авізування, відкриття і виконання акредитива, а також відповідальність сторін щодо оплати розра­хункових документів згідно з умовами акредитива.

Розрахунки в системі електронних платежів “клієнт-банк”. Клієнти можуть користуватися електронною системою “клієнт- банк”, яка забезпечує:

- передавання повідомлень між клієнтом та банком у зашифрова­ному вигляді за допомогою сертифікованих засобів захисту;

- автоматичне ведення протоколу (та його захист) обіїу розрахунко­вих документів між банком і клієнтом, що можуть передаватися як безпосередньо в банк, так і на автоматизоване робоче місце (далі — АРМ) клієнта;

- автоматична архівація протоколів наприкінці робочого дня.

Юридичною підставою для входження клієнта в систему елект­ронних платежів “клієнт-банк” і оброблення його електронних документів банком є окремий договір між ним і банком.

У договорі обов'язково мають бути обумовлені права, обов’язки та відповідальність сторін і порядок вирішення спірних питань.

Програмне забезпечення системи “клієнт-банк” має відповідати вимогам до технології банківських розрахунків і бути сертифіко- ваним Національним банком України.

APM клієнт забезпечує автоматичне ведення поточного стану власного рахунку в банку, ураховуючи проведені початкові та зворотні платежі. Електронні документи, що подаються клієнтом у банк, мають відповідати формату платіжних документів системи електронних платежів Національного банку України із зазначен­ням електронних цифрових підписів відповідальних осіб платни­ка, яким згідно з установчими документами надано право підпису. Банківська частина системи “клієн-банк” забезпечує перевірку електронних підписів на кожному електронному розрахунковому документі клієнта та у платіжному файлі в цілому.

Системою “клієнт-банк” здійснюється звіряння (квитовка) фай­лів початкових і зворотних платежів між банком і APM клієнта, підготовка виписки щодо платежів операцій клієнта в банку протягом операційного дня та звіряння виписки наприкінці дня з інформацією, яка надійшла на APM клієнта.

Сучасний розвиток платіжних систем характеризується посту­повим звуженням сфери використання готівки, паперових пла­тіжних інструментів і технологій платежів. Широко залучаються в обіг електронні гроші. Особливо важливу роль тут відіграє НБУ. На нього покладено обов’язок забезпечити надійне та ефективне функціонування загальнонаціональної платіжної системи. Він бере безпосередню участь у розробці нових платіжних засобів та орга­нізації електронного грошового обігу на території України.

Першим важливим кроком на шляху до електронного грошо­вого обігу стало створення систем електронних міжбанківських платежів (СЕП). Це дало змогу відмовитися від поштових і теле­графних авізо, значно збільшити швидкість, якість і надійність виконання платежів, гарантувати безпеку й конфіденційність бан­ківської інформації завдяки засобам багаторівневого програмно- апаратного, технологічного й бухгалтерського контролю, які дають змогу стежити за проходженням платежів і запобігати спробам несанкціонованого доступу. За допомогою СЕП розв’язуються певні проблеми платежів на міжбанківському рівні.

Комерційні банки запровадили систему типу “клієнт-банк”, щоб забезпечити обслуговування клієнтів на сучасному технічному рівні й розширити спектр банківських послуг. Нині за допомогою таких систем комерційні банки обслуговують в окремих регіонах до 30% клієнтів.

Наступним етапом в Україні має стати використання ⁱⁱелект­ронних грошей"' як платіжного засобу для масових споживачів товарів та послуг. Необхідні передумови для цього в країні в основному створено. Нині в Україні вже функціонує кілька запро­ваджених вітчизняними фірмами платіжних систем із використан­ням пластикових карток, деякі системи — в процесі впроваджен­ня. Для створення національної системи масових електронних платежів населення за товари та послуги за допомогою пластико- вих карток у вересні 1995 р. було засновано міжбанківське закрите акціонерне товариство “Українська національна розрахункова картка” (скорочено “Укркарт”).

12.5.