Питання про базисні інститути в економічній науці не нове, а в конкретнішій постановці — як питання про власність, вла­ду, управління, працю — взагалі є традиційним та домінуючим у політекономії, політології, праві, менеджменті.

При цьому реалії поділу суспільствознавства (з тією ж значущістю та під­грунтям, що й суспільний поділ праці): відгалуження, відособ­лення із синкретичного кола суспільних наук філософії, права, політекономії, соціології, політології тощо — щез часів Гегеля та А.

Мабуть, лише в сучасній інституціональній теорії (від Т. Веб­лена, Д. Гелбрейта до Д. Норта, О. Уільямсона, французького, а останнім часом — російського інституціоналізму) відчуваються інтеграційні тенденції щодо методології дослідження влади, власності, управління, праці в їх єдності, парних та множинних взаємозв’язках, які конституюють інституціональну підсистему економіки.

Поставлене К.Марксом питання про вирішальне значення аналізу специфіки єдності й розриву праці та власності в обґрун­туванні матеріалістичного розуміння історії, з одного боку, а з

другого — його теза про відрив капіталу-власності від капіталу- функції, вже у «старому» інституціоналізмі актуалізується як проблема єдності та розриву власності, влади та управління під час визначення суперечностей корпоративної вертикалі (А. Берлі, Г. Мінз, Д. Гелбрейт і багато інших), а в неоінституціоналізмі ця проблема переводиться, в площину аналізу прав власності, конт­рактів, агентських угод тощо (Р.

Ця сама проблема зі зрозумілою для радянських часів ідеоло­гізацією та примітивізацією залишалася центральною в політеко­номії соціалізму. При цьому, якщо єдність (на відміну від «капі­талістично-експлуататорського» розриву) соціалістичної власності та праці постулатно покладалася в основу економічних відносин соціалізму, то розрив державної власності та оперативного управ­ління з виходом на «сумісно-поділену» власність за соціалізму (достатньо смілива для 1948 року ідея дещо підзабутого А. Вене­диктова та реанімована в другому поколінні в дефініції «сумісно- подільності») розглядався як аргумент, який відображав специфіку «недокомуністичності» цих відносин. Серед резонансних вітчиз­няних політекономічних праць 1960—1970 рр., присвячених аналі­зу взаємовідносин власності та управління, варто також назвати дуже цікаву для тих часів книжку С. Меншикова «Міліонери та менеджери» (по суті — варіація на тему Берлі та Мінза 1932 р.).

Вихід за рамки аналізу парних взаємозв'язків базисних еко­номічних інститутів у вітчизняній (радянській) політекономії, мабуть, слід пов'язувати з публікацією 1971 р. праці В. Беглова «Власність, влада, управління».

Практично з такою самою назвою, але трохи нижчим рівнем фун­даментальності в 1970-ті рр. вийшла монографія Г. Майбороди.

Цей надто короткий перелік практично можна завершити док­торською дисертацією пострадянських часів Г. Задорожного «Власність, управління та економічна влада: проблеми взаємо­зв’язку в економічній системі суспільства» (1996 р.).

Проте за всієї обмеженості публікацій сказати, що сучасна по­літекономія не вважає парні та множинні зв'язки базисних еко­номічних інститутів предметом свого дослідження, важко. Ско­ріше, мова тут може йти про складність визначення можливостей та меж політекономічного аналізу безлічі витоків та результатів комбінацій, притаманних взаємозв’язкам власності, влади, управ­ління, праці. Особливо це стосується тих економічних систем, сфер діяльності та економічної поведінки, які, перебуваючи в трансформаційному стані, потребують принципових та тривалих інституціональних перетворень.

Метою пропонованої монографії є (переважно в плані постам, новки, ніж остаточного вирішення проблеми) визначення місця та ролі базисних інститутів у структуроутворенні економічної системи в умовах трансформаційного періоду.

Згідно з окресленою метою й структуровано роботу. В першо­му розділі висвітлюються методологічні питання дослідження ін- ституціональних відносин, здійснено спробу систематизації кате­горіального апарату інституціональної теорії з виходом на⁴ визначення змісту базисних економічних інститутів — власності, влади, управління, праці як конституюючих інституціональну підсистему економіки.

Другий розділ присвячений політекономічній характеристиці базисних інститутів на рефлексійному, парному та множинному рівні, відображенню функціональної ролі інституціональної підси­стеми в її взаємозв'язках із суб’єктною, факторною, відтворюваль- ною підсистемами, з позиції органічної єдності та взаємодії яких тільки й можна говорити про цілісність економічної системи.

У третьому розділі основну увагу приділено викладу специфі­ки трансформаційної економічної системи, підходів до її визна­чення, її моделей в історичному, національному та наднаціональ­ному вимірах, змісту та початковим результатам інституціональ- них перетворень.

У завершальному четвертому розділі розгляд проблем базис­них інституціональних перетворень сфокусований на характерис­тиці корпоратизаційних процесів в Україні. І історично, і логічно корпоративна економіка може розглядатися як орієнтир, образ, модель економічної системи, до якої об’єктивно тяжіють країни з трансформаційними укладами.

Отже, структуризація роботи підкорена логіці викладу, яку ав­тор бачить такою: інституціональна теорія → базисні економічні інститути → їхні рефлексивні, парні та множинні взаємозв’яз­ки → інституціональна підсистема економіки → економічна сис­тема → трансформаційна економічна система → корпоративна економіка як її орієнтир. При цьому ще раз хотілося б підкреслити «постановочний» характер ключових положень роботи (базисні економічні інститути, інституціональна підсистема економіки, трансформаційна економічна система, суперечності корпоративної вертикалі тощо). Без сумніву, розв’язання проблем значно конс­труктивніше за їх постановку, але конструктивність першого зде­більшого передбачає необхідність другого.