Економічна думка Стародавнього Світу

Перехід до азіатського способу виробництва в результаті розпаду первісного ладу раніше за всіх був здійснений на Стародавньому Сході: в Єгипті, Месопотамії, Ассирії, Фінікії, Персії, Індії, Китаї.

об’єднання зусиль великої групи людей, тобто існування централізова­ної форми управління, а, значить, і могутньої верховної влади. Отже, в азіатському способі виробництва держава є розпорядником всіх зрошу­вальних робіт і верховним власником земель. Саме тому питання ролі держави (її правителя), пошуку співвідношення суспільної та приватної власності, а також ефективних механізмів державного управління знайшли втілення у різноманітних повчаннях та законодавчих актах.

Стародавній Єгипет. Пам’ятки давнини дозволяють стверджувати, що вже на початку III тис. до н.е. в Єгипті склалася іригаційна система, необхідна для постійного регулювання режиму Ніла. Організація поді­бної системи, яку потрібно було постійно підтримувати і покращувати, стала могутнім фактором формування жорсткої бюрократичної системи з численними чиновниками (писцями). Саме твори писців доносять до нас економічні особливості й погляди тієї епохи.

Серед таких робіт: «Вислови Іпуссра» і «Пророцтво Нсфсртіті» (бли­зько ХХІІІ-ХХІ ст. до н.е.), «Повість про красномовного жителя оазису», «Історія пастуха», «Повчання Ахтоя, сина Дуауфа, своєму сину Піопі» (XVIII-XVI ст. до н.е.) та інші. Одним з найбільш відомих творів, в якому розкриваються принципи державного управління, є «Повчання гераклео- полъсъкого царя своєму синові Мерікарі» (XXII ст.

В «Повчанні» можна прослідити зміст економічних функцій правителя, що подаються у формі рекомендацій старого царя молодому. Серед них:

• збереження та зміцнення ієрархічної піраміди чиновників для то­го, щоб апарат управління працював «як один загін»:

• підтримка і просування найбільш здібних серед підлеглих, у тому числі з нижчих за соціальним статусом прошарків населення. Не роби­ти різниці між «синами знатними та простими», підбираючи «до себе людину за справи її»;

• постійна турбота про підтримку родючості землі, розширення зе­мельних площ, проведення нових і підтримання вже існуючих каналів для зрошення. Рекомендується залучати до вирішення цих проблем не тільки селян, але й (у невійськовий час) армію.

В письмових пам’ятках Стародавнього Єгипту відображено числен­ні аспекти організації й управління державним господарством. Пері­одично проводилися переписи населення, де враховувалися його вікові і професійні особливості, складалися земельні кадастри, здійснювався розрахунок матеріальних і трудових ресурсів, необхідних для величез­ного за своїми масштабами іригаційного та культового будівництва. Окрім того, літературна спадщина доносить до нас уявлення стародав­ніх єгиптян про приватну власність, розвиток товарно-грошових відно­син, рабство. Останнє носило в основному домашній характер і часто супроводжувало позичкові відносини, коли в якості виплати боргу слу­гувала віддача кредитору на певний час рабів або рабинь. Боргові зо­бов’язання укладалися як в натуральній, так і в грошовій формі, а від­сотки по цим зобов’язанням були досить високими.

Стародавній Вавилон. Найбільш відомими пам’ятками Вавилона, країни, яка розташовувалася у межиріччі Тигру і Євфрату, були кодек­си законів царя Ешнунни (XX ст. до н.е.), царя Ліпіт-Іштара (XX-XIX с. до н.е.) і царя Хаммурапі (XVIII ст. до н.е.). Вони надають можливість прослідити намагання правителів законодавчо вирішити існуючі тоді економічні проблеми.

Так, тексти законів царя Ешнунни містять дані про встановлені держа­вою тверді ціни в грошових одиницях сиклях (Ісикль — 8,4 г срібла) на основні продукти (ячмінь, масло, вовну, сіль, мідь і т.д.), рівень орендної плати, розміри штрафів, ставки позичкових відсотків, плати за виховання тощо.

Найбільш яскраво особливості державного регулювання суспільно- економічних відносин Вавилону висвітлюються у найвідомішій істори­чній пам’ятці цієї країни — Кодексі законів царя Хаммурапі. Ці закони висічені на чорному базальтовому стовпі й містять 282 статті. Найбільш важливими з точки зору економічної думки були групи статей, що рег­ламентували відносини власності, оренди, лихварства і найму.

Так, з метою захисту власності громадян Вавилона в Кодексі забо­ронялися продаж та відчуження їх земельних ділянок. Особлива увага приділяється захисту власності палацу і державних службовців, насам­перед воїнів (редумів і баірумів). «Поле, будинок і сад, що належать ре­думу, баіруму або платнику доходу, не можуть бути проданими за сріб­ло» (ст. 36). Більш того, вавилонські громадяни, які були куплені в якості рабів за межами своєї держави, повертають собі волю при пове­рненні на вітчизну (ст. 280)¹. Одночасно, поділ суспільства на рабів і рабовласників вважався природним і довічним.

В Кодексі чітко визнавалися права приватної власності, а спроби посягнути на неї каралися через різні форми штрафних санкцій, відда­чею у рабство або смертною карою. Захищалися інтереси учасників то­рговельних угод та встановлювалася єдина система виміру.

Держава жорстко регламентувала діяльність лихварів. Так, у випадку неврожаю дозволялося продовжити борг ще на один рік без сплати додат­кових відсотків, максимальний лихварський відсоток становив 20 % в грошовій формі та одну третину від суми боргу у натуральній формі.

В Кодексі термін боргового рабства було жорстко обмежено трьома рока­ми.

Стародавня Індія. Розвиток економічної думки Стародавньої Індії від­бився в літературно-релігійних пам’ятках, серед яких особливе місце за­ймають «Закони Ману» — правила благочестивої поведінки, які припису­ються прародителю людей Ману. Вони складалися на протязі декількох століть брахманами — служителями релігії індуїзму і містять багатий мате­ріал про особливості соціально-економічного розвитку. В Законах відобра­жається розшарування стародавнього індійського суспільства на чотири за­мкнуті варни, кожній з яких відводилася особлива сфера життєдіяльності; розглядається важлива роль держави в суспільстві, до її економічних функ­цій віднесено забезпечення доходів і регламентації господарської діяльності.

Більш пізні твори буддизму (релігії, яка виникла в середині І тис. до н.е.) та брахманізму відображають процеси інтенсивного будівництва в Індії міст, розповсюдження приватної власності й рабоволодіння, появи монетної чеканки, створення в III ст. до н.е. першої загальноіндійської держави. З точки зору економічної думки визначне місце серед цих творів займає знаменитий трактат «Apmxaiuacmpa», складений в пе­рші століття нашої ери, проте з широким використанням матеріалу більш ранніх творів (IV-III ст. до н. е). Авторство трактату про мистец­тво політики і управління державою приписується брахману на ім’я Каутілья Вішнугупта — раднику царя Чандрагупти I.

Як видно із самої назви («артха» — матеріальна користь; «шастра» — наука, науковий твір), ця робота присвячена принципам отримання матеріальної вигоди. Мається на увазі розширення території держави, що дозволяє збільшити кількість платників податків і, отже, доходи ка­зни. На ці доходи можна утримувати більше військо, завдяки якому — розширювати територію держави.

Автор трактату рекомендує правителю утримувати ефективний держав­ний апарат, який повинен регулювати господарство, особливо землеробство, збирати податки, розширяти будівництво і забезпечувати охорону іригацій­них споруд. В «Артхашастрі» аналізуються основні види надходжень в каз­ну — доходи від державних (царевих) господарств, різноманітні податки, мито та штрафи з населення. Податки розглядаються як винагорода царя за охорону країни від зовнішньої небезпеки та внутрішніх заколотів.

Важливою складовою регламентації торгівлі був нагляд за цінами та отримуваним прибутком. Ринкові наглядачі могли встановлювати «спра­ведливі ціни» на товар, а на аукціонах стягати різницю між ринковою та оголошеною ціною у казну. Прибуток включався в ціну товарів як частина витрат, і його норма заздалегідь фіксувалася: для місцевих товарів у розмі­рі 5 % встановленої ціни, а для іноземних товарів — 10 %.

Стародавній Китай. Економічна думка Стародавнього Китаю ви­никла і розвивалася в межах таких загальних філософських і політич­них учень, як конфуціанство, даосизм, легізм і моїзм. Пануючим вчен­ням було конфуціанство. Його засновником є Кун-Цзи або Конфуцій (551—479 рр. до н.е.). Його вчення було оформлене учнями в збірку «Лунь юй» («Бесіди та судження»), де окрім загальних філософських принципів життєдіяльності людини і суспільства висвітлено уявлення Конфуція про господарські відносини.

Конфуцій висуває ідею «природного права». В основі суспільного уст­рою покладене божественне начало, і поділ суспільства на «вищих» та «нижчих» є природним. Також «природним» є існування різних форм вла­сності — колективної (власності селянських общин) і приватної.

Вчення Конфуція спрямоване на посилення авторитету держави і влади верховного правителя, хоча ідеал держави він бачив у минулому, в принципах патріархального устрою. Конфуцій вважає, що держава — це велика родина, голова її — «батько народу», а підлеглі — «його ді­ти». Мислитель пропонує програму морального вдосконалення кожної людини, як шлях до стабілізації соціально — економічного устрою. По­вага до старших — одна із головних рис «благородної людини», яка ні­коли не буде виступати «проти вищих за рангом»³.

Достаток народу залежить від якісного господарювання, а сумлінна пра­ця примножує багатство як народу в цілому, так і його володаря. Для пом’якшення існуючих протиріч Конфуцій вважав за необхідне розподіляти багатство більш рівномірно, полегшити тягар податків і залучати населення до виконання суспільних робіт, враховуючи сільськогосподарський цикл.

Визначним представником стародавнього конфуціанства був Мен- цзи (372—289 рр. до н.е.), або вчитель Мен. Він виступав за чіткий по­діл суспільства на «управляючих та керованих», бо нерівність — це «воля небесна». Цим він виправдовує протиріччя між багатим чинов­ництвом і аристократією (розумовою працею), з одного боку, і селянст­вом (фізичною працею), — з іншого.

Одночасно Мен-цзи виступав на захист общини, економічних інтересів селян, проти збільшення рабовласницького гноблення. Він пропонував відродити колишні общинні форми виробництва та ввести систему «кри­ничних полів» (названа так за порядком розміщення полів, що нагадує іє­рогліф «криниця»). Згідно з нею громадська земля розмежовувалася на дев’ять однакових ділянок. Вісім із них оброблялися окремими родинами, а дев’ята («суспільне поле») — усіма цими родинами спільно. Урожай з ці­єї ділянки було призначено для держави. На думку Мен-пзи, розумний правитель повинен бути помірним при стягуванні податків, не віднімати у землероба час, необхідний для роботи на своєму полі.

Виразником економічних ідей стародавнього конфуціанства був також Сюнь-цзи (313—238 рр. до н.е.). У своєму вченні він, на відміну від Кон- фуція і Мен-цзи, виходив з «лихої природи» людини. На його думку, тіль­ки практична діяльність породжує доброчесність. Він висловив ідею про необхідність поділу праці, зазначивши, що речі, котрими користується од­на людина, є результатом праці багатьох людей, оскільки кожна людина не може одночасно все вміти. Тому, вважав Сюнь-цзи, мудреці розподілили обов’язки між людьми, щоб вони не робили тільки те, що їм вигідно. Го­ловним керуючим розподілом обов’язків у державі є її правитель. Основ­ними принципами економічної політики держави мають бути: економія у видатках, забезпечення достатку народові, необхідність збереження над­лишків, задоволення тільки того рівня потреб, який відповідав соціальному рангові людини. Ощадливість принесе державі надлишки суспільного продукту, які потрібно нагромаджувати і зберігати.

З критикою конфуціанства виступили Мо-цзи (479—400 рр. до н.е.) і його прихильники (моїсти). Моїсти пропагували природну рівність людей, виступали проти станового поділу суспільства, засуджували рабство, привілеї знаті. Вони вважали фізичну працю джерелом багатс­тва й закликали всіх старанно працювати, щоб досягти щастя та добро­буту. Шлях до вдосконалення громадського життя Мо-цзи та його при­хильники вбачали в утвердженні у відносинах між людьми принципів «загальної любові» і «взаємної вигоди».

У VI—III ст. до н.е. в Китаї виникла школа легістів. Вона пов’язана з поглядами визначних політичних діячів того часу: Лі Куя (424—386 рр. до н.е.), Гунсунь Яна (390—338 рр. до н.е.), Хань Фея (280—233 рр. до н.е.) та інших. Ідеологія легізму відбивала нові тенденції господарського розвитку Стародавнього Китаю, пов’язані з посиленням економічної ролі держави і формуванням імператорсько-бюрократичної системи управління. Легісти виступали за управління країною за допомогою за­конів та адміністративних актів, були прихильниками політичної централізації і об’єднання країни.

Лі Куй (перший міністр правителя царства Вей) склав «Зведення» усіх наявних до нього законів, яке стало основою законодавства у період III ст. до н.е. — III ст. н.е. Він створив учення про найповніше використання сил землі, виступав за державне регулювання хлібного ринку. Держава має ре­гулювати ціни на зерно, закуповуючи його у врожайні роки і продаючи за твердими цінами у неврожайні роки, під час стихійних лих і голоду.

Визначним представником школи легістів був Гунсунь Ян, відомий іще як Шан Ян. Його економічні погляди викладено у «Книзі правителя обла­сті Шан», складеній його учнями у кінці IV — першій половині III ст. до н.е. На переконання Шан, процвітання держави досягається двома шляха­ми — розвитком землеробства і веденням війни. Мудрому правителю для ведення воєн і утримання чиновників необхідні великі запаси продовольс­тва. А оскільки, на думку Шан Яна, сільське господарство тогочасного Ки­таю перебувало у занедбаному стані, держава мусила активно проводити політику «повернення до землі». Шан Ян пропонував здійснити загальний подвірний перепис селян і законодавчо запровадити єдиний податок із кі­лькості зібраного зерна, насильно залучати до землеробства ледарів і бро­дяг, значно підвищити мито на заставах та ринках, щоб запобігти скупову­ванню зерна за дешевими цінами та спекуляції ним у неврожайні роки. Шан Ян виступав за збереження сільської общини, проти перетворення ві­льного населення на орендарів та рабів і пропонував заборонити вихід з общини незаможним і малоземельним селянам.

Інший представник школи легістів — Ханъ Фей був прихильником жорсткої централізації влади в державі, зміцнення її економічної та вій­ськової могутності завдяки беззаперечному виконанню законів. Нагро­мадження багатств схвалювалося лише в державній скарбниці. Еконо­мічною основою країни є розвиток сільського господарства, а головна причина бідності — у лінощах та марнотратстві. Хань Фей радив пра­вителям оподатковувати багатих.

Особливе місце в історії суспільної думки Китаю займає трактат «Гуань-цзи». На початку IV ст. правитель царства Цинь започаткував академію «Палац наук коло західних воріт», де працювало понад 2000 вчених. Науковці академії написали більш ніж 500 творів, які були об’єднані однією спільною назвою «Гуань цзи».

Трактат визнає закономірність змін у природі й суспільстві. Зміни в громадському житті пояснюються періодичністю урожайних і невро­жайних років. В той же час автори трактату висловлюються за регуляр­ний вплив держави на господарське життя.

Оскільки найважливішою умовою забезпечення стійкого розвитку економіки вважалося зміцнення землеробства, автори трактату радили здійснити ряд заходів: визначити родючість земельних ділянок, розпо­ділити їх більш рівномірно, встановити рівень оподаткування відповід­но до якості землі, не залучати селян до інших робіт протягом сільсько­господарського року, давати їм дешеві кредити й організувати для зубожілих у неврожайні роки громадські роботи.

В «Гуань-цзи» висунуто принцип «врівноваження господарства». «Розумний правитель пускає в обіг те, в чому народ відчуває нестачу і тримає у себе те, чого у народу надлишок»⁴. Згідно з принципом «врів­новаження господарства» рекомендувалося створити державні фонди, в яких правитель мусить нагромаджувати до половини всього врожаю зер­на для вирівнювання і стабілізації цін на хліб. Треба продавати продово­льство з державних фондів, коли його бракує в країні, та поповнювати фонди, коли харчів є вдосталь. При цьому вимагалося рівномірно регу­лювати ціни в усій країні, що даватиме змогу запобігти можливості пере­ходу контролю над цінами в руки торговців і спекулянтів⁵.

У трактаті також розглядалися питання податків і грошового обігу. Пропонувалося замінити прямі податки на залізо та сіль непрямими, за­стосовувати для стабілізації господарства нормовану емісію грошових знаків. Багато ідей «Гуань-цзи» було використано в господарській практиці Стародавнього Китаю.

У IV—III ст. до н.е. з’явилася книжка «Дао де цзин», в якій викладають­ся основні положення вчення даосизму. Автором її вважають Лао-цзи (VI— V ст. до н.е.) — основоположника даосизму. Поняття «дао» (буквально — шлях, закон) тлумачиться як природний, закономірний рух і мінливість усього сутнього. Цей рух не допускає будь-якого зовнішнього втручання. Усе соціальне зло, на думку Лао-цзи, є наслідком порушення цього закону, заміни його «людським дао» через несправедливість правителів. Даосизм виступав проти соціальної нерівності людей, рабства і нагромадження вель­можами багатств. Даосизму належить ідея пасивного протесту — «недіян- ня», за якою люди здатні лише збагнути навколишній світ, але не можуть ні­чого змінити в ньому. Лао-цзи та його послідовники ідеалізували минуле та закликали повернутися до колишніх «добрих» часів.

Економічні вчення античної Греції. Природно-географічні особливо­сті Стародавньої Греції (численні маленькі острови, роз’єднані гірськими хребтами прибережні родючі землі на материках, безліч бухт і гаваней) зумовлювали певну відособленість грецьких общин одна від одної. їх роз­виток відбувається у формі міст-держав (полісів). В містах, найвідомішими з яких були Афіни, Спарта, Коринф, Мілет, Халкіда, процвітали ремесло (будівництво, ткацтво, суднобудування, виробництво кераміки тощо), яке базувалося на значних власних природних ресурсах, що, в свою чергу, стимулювало розвиток торгівлі, у тому числі зовнішньої.

Швидкий розвиток ремесел, торгівлі, а також сільського господарс­тва у VIII-VI ст. до н.е. зумовлюють широке використання праці рабів, які потрапляють в країну завдяки війнам і колонізації. Однак роль рабів в економічному житті країни не була визначальною, — в основному вони працювали в містах у ремісничих майстернях — ергастеріях.

Загалом, на відміну від Стародавнього Сходу, в Стародавній Греції панує античний спосіб виробництва. Його головні ознаки: порівняно широке розпо­всюдження приватної власності на засоби виробництва, вільних товаровироб­ників і ринкових відносин; демократичні форми організації влади власників; взаємодія державних, ринкових і громадянських економічних регуляторів.

Ці особливості економічного розвитку Греції визначають певну специфіку суспільно-економічних поглядів. Для економічної думки да­ного періоду характерне дослідження шляхів зростання доходності до­машнього господарства, проблем натурального і грошового обміну, за­стосування рабської праці у виробництві та створення на цій основі реальної можливості для вільних (в основному аристократів) займатись розумовою працею. В найбільш досконалому вигляді погляди предста­вників античної думки знайшли своє відображення в працях Ксенофон­та, Платона і Аристотеля.

КСЕНОФОНТ

(430—355 рр. до н. е.)

Афінський аристократ і політичний діяч, землевласник

Основні твори — «Домострой», «Кіропедія»

Мислитель об’єднує проблеми раціонального господарювання у особливу галузь знань — «ойкономію» (від грец. «ойкос» — дім, гос­подарство, «номос» — закон), яка має зосередитись на вивченні законів ведення домашнього господарства. «Ойкономія — є... назва... нау­ки..., за допомогою якої люди можуть збагачувати господарство, а гос­подарство,... є все без виключення майно... те, що корисне в житті, а корисне. все те, чим людина вміє користуватися»⁶.

Господарство для Ксенофонта — це володіння і майно в землеробстві. «Землеробство — мати і годувальниця всіх професій.. Коли землеробство процвітає, процвітають й інші мистецтва». Основним фактором виробницт­ва, на переконання Ксенофонта, повинна бути праця рабів. Разом з тим, ро­зуміючи її низьку продуктивність, він рекомендує господарям використову­вати матеріальні й моральні стимули, вести господарство раціонально.

Ксенофонт є одним із перших учених, які аналізують поділ праці та його вплив на прибутковість домашнього господарства. Фізичною працею мають займатися раби, вільні ж люди мають виконувати функції нагляду і управ­ління. Ксенофонт зауважує, що розвиток поділу праці в дрібних містах зна­чно поступається його розвитку в крупних. Отже, мислитель впритул на­ближається до проблеми залежності поділу праці від розмірів ринку.

Ксенофонт вперше в економічній літературі виділяє дві властивості то­вару: «Цінність — все те, від чого можна отримати користь.... Земля, вів­ці, гроші не є цінністю для тих, хто не вміє ними користуватися». Одноча­сно, він стверджує, що коли річ, якою людина не вміє користуватися, продати, то можна вилучити користь і, тим самим, надати речі цінність.

Мислитель розглядає сутність та функції грошей. Вважає, що гроші — особливий товар, специфічність якого полягає в ненасиченості. «Грошей ніхто не має стільки, щоб не бажати їх мати ще більше, а якщо у кого-небудь вони виявилися в надлишку, то він, закопуючи надли­шок, отримує не менше задоволення, чим якщо б він ним користував­ся». Таким чином, Ксенофонт виділяє дві функції грошей — надавати користь і створювати скарби.

Хоча Ксенофонт був прихильником натурального господарства, він все ж вважав за можливе використання торгівлі для збагачення рабо­власників.

ПЛАТОН

(421—341 рр. до н. е.)

Аристократ, засновник філософської школи — афінської «Академії», в якій викладав протягом останніх двадцяти років свого життя.

Основні твори — «Держава», «Закони»

Коло філософських інтересів Платона багато в чому пояснюється кризою стародавнього грецького полісу, загостренням боротьби між рабами і рабовласниками, між демократичними Афінами і олігархіч­ною Спартою. Саме тому Платон намагається побудувати модель ідеальної держави, здатної примирити існуючі протиріччя.

Ця модель базується на принципах природного поділу праці. На думку вченого, людині від народження притаманний лише певний, причому одноманітний талант: «одні народжені для управління, інші — для надання допомоги, а інші — для землеробства і ремісницт­ва»⁷. Зважаючи ж на те, що потреби людей різноманітні, існує певне протиріччя між потребами людей і можливостями їх задоволення. Це протиріччя можливо зняти шляхом створення такої держави, в якій кожний виконував би певні функції за своїм талантом і отримував частку суспільного продукту згідно природним здібностям. Виходя­чи з таких передумов, Платон обгрунтовує поділ населення в ідеаль­ній державі на три стани: 1) філософи (управляють державою); 2) во­їни (охороняють державу); 3) землероби, ремісники, торговці (виробляють продукти). Раби не відносяться до жодного стану, тому що вони — знаряддя праці.

Перший та другий стани не можуть мати ніякої власності та повинні бути звільнені від продуктивної праці для того, щоб викорінити при­страсть до збагачення і таким чином забезпечити правильне управлін­ня. Третій стан має приватну власність і забезпечує на її основі існу­вання філософів та воїнів, споживання якими суспільного продукту організується на принципах зрівняльності.

Таким чином, Платон закладає в основу ідеальної держави поділ праці, який походить з протиріччя між багатоманітністю потреб людей і одноманітністю їх здібностей. Поділ праці з’єднує в державі воєдино всі три стани.

Платон вважає, що в державі необхідна торгівля, тому що саме вона обслуговує поділ праці. А оскільки необхідна торгівля, то необхідні й гроші. Вчений виділяє три їх функції: міру вартості, засіб обігу і засіб накопичення скарбів, вважаючи виправданими (справедливими) перші дві, а негативною — третю.

Окрім обслуговування поділу праці, торгівлі належить, на думку Платона, ще одна важлива роль: завдяки їй відбувається зрівнювання всіх товарних тіл, торгівля робить товари порівнюваними, незважаючи на те, що вони виступають носіями «різноманітної і не порівнюваної власності». Таким чином, Платон висуває геніальне для своєї епохи твердження про порівняння і рівність товарів, хоча і не відповідає на питання, завдяки чому ці товари є порівнюваними.

АРИСТОТЕЛЬ

(384—322 рр. до н. е.)

Учень афінської «Академії» Платона, вихователь Олександра Македонського, засновник філософської школи афінського «Лікею», в якому займався педагогічною діяльністю

Основні твори —

«Нікомахова етика», «Політика»

Аристотель був прихильником натурального господарства, заснова­ного на рабській праці, а також землеробства як провідної галузі еко­номіки. В історію економічної думки він ввійшов як вчений, який пер­шим виявив певні економічні категорії та їх взаємозв’язки. Найбільш переконливим свідченням цього є аналіз товарного обміну.

Необхідність такого обміну зумовлюється поділом суспільства (внаслі­док дії природних законів) на вільних і рабів, а їх праці — на розумову і фізичну. «Дійсно, не із двох лікарів утворюється суспільство, але із лікаря і землероба, і взагалі з людей неоднакових і не рівних...»8. Ідеальною Арис­тотель вважає засновану на праці рабів модель невеликого землеробського господарства, діяльність якого спрямована на самозабезпечення життєви­ми благами. Оскільки ж всі блага створити в такому господарстві немож­ливо, виникає необхідність обміну результатами діяльності із сусідами.

У цьому зв’язку Аристотель розмірковує про двоїсту природу спожи­вання кожного блага (товару). Він вважає, що в одному випадку річчю ко­ристуються «заради властивої їй цілі, заради того, для чого вона призначе­на», а в іншому — для обміну, який не є «природним способом споживання блага», проте все ж таки приносить користь її власнику, тому що дає можливість отримати інше благо. Таким чином, Аристотель факти­чно виділяє дві властивості речі — властивість бути спожитою власником і властивість бути обміняною на іншу річ. Однак зазначені властивості вче­ний зводить до однієї основи — здатності приносити користь людині.

Аналізуючи процес обміну, Аристотель ставить фундаментальне пи­тання, яке й досі є центром наукових дискусій — чим визначається спів­відношення товарів в обміні? Аристотель вбачає в обміні речей певну рів­ність і намагається знайти загальну основу такої рівності: «... все, що піддається обміну, повинно порівнюватися з чимось одним. Отже, розра­хунок матиме місце тоді, коли буде знайдено рівняння, щоб продукт чобо­таря відносився до продукту землероба, як землероб відноситься до чобо­таря». Аристотель вважає, що саме гроші роблять товари порівнюваними. «... Необхідно, щоб все вимірювалося чим-то одним... Цим одним є... по­треба, яка для всього є сполучною ланкою. В якості ж заміни потреби за домовленістю з’явилася монета.. Монета мов би міра, яка робить всі речі

• • 9 j~∖

порівнюваними, прирівнює». Отже, гроші є закономірним результатом процесу обміну, вони є специфічним товаром, який на основі домовленості обслуговує акти обміну і робить всі речі порівнюваними.

За Аристотелем, гроші виконують три основні функції: по-перше, засіб порівняння благ, або (в сучасній термінології) міра вартості, по­друге, посередник в процесі обміну, або засіб обігу і, по-третє, — засіб накопичення багатства. Аристотель стверджує, що «справедливий об­мін» це той, коли «... ніхто не терпить збитку і не наживається»¹⁰. Про­те, в реальній практиці справедливість часто порушується, що пов’язується вченим з отриманням лихварями відсотків за надання грошей в позику. «... Лихварство. робить самі грошові знаки предме­том власності, котрі, таким чином, втрачають те своє призначення, за­ради якого вони були створені: адже вони виникли заради мінової тор­гівлі, стягування ж відсотків веде саме до зростання грошей. Цей спосіб наживи є переважно противним природі»¹¹.

Отже, гроші можна використовувати як для отримання в процесі то­ргівлі (обміну) необхідних життєвих благ, так і для наживи за рахунок лихварських операцій. Другий спосіб збагачення, на думку Аристотеля, суперечить принципу справедливості.

Подібне розуміння сутності «справедливого» обміну, розмежування сут­ності багатства як, по-перше, «. сукупності засобів. необхідних для жит­тя і корисних для державної і сімейної общини»¹² і по-друге, як намагання «. збільшити кількість грошей до безкінечності», зумовлюється поділом Аристотелем науки на дві сфери — «економіку» і «хрематистику».

Економіка — комплекс знань про господарську діяльність, пов’язану з виробництвом споживчих цінностей. «Мистецтво економії» (економіка), за висловом Аристотеля, «заслуговує похвали», тому що праця землеробів, ремісників і дрібних торговців приносить суспільст­ву реальні блага, які необхідні для нормальної життєдіяльності.

На відміну від економіки, хрематистика (від слова «хрема» — май­но, володіння) повинна вивчати діяльність, націлену на нагромадження багатств у грошовій формі та не пов’язану із створенням реальних жит­тєвих благ. «Мистецтво нагромадження грошей», або наживи, за Арис­тотелем, повинно «. по справедливості викликати осудження», тому що діяльність крупних торговців і лихварів спрямована на нагрома­дження багатства понад необхідне.

Економічні погляди Стародавнього Риму. Результатом численних війн стало об’єднання в одній Римській державі величезних територій, поневолення багатьох племен та народів. Війни потребували постійно­го поповнення війська, що здійснювалося за рахунок залучення на слу­жбу селян, в результаті чого їх невеликі земельні ділянки поступово по­глинаються крупними землевласниками. Таким чином, основою сільського господарства Стародавнього Риму стають крупні господарс­тва рабовласницького типу (латифундії).

Землеробство в таких господарствах потребувало значних трудових ресурсів, а тому ще одним результатом війн стало швидке зростання чисельності рабів. їх зосередження в латифундіях і застосування прос­тої кооперації, з одного боку, приводило до значного зниження витрат, однак, з іншого, — стикалося з проблемами організації їх праці.

Зазначені умови визначили спрямованість економічної думки Ста­родавнього Риму на вирішення, перш за все, проблем раціональної ор­ганізації господарства рабовласницьких латифундій. Найбільш важли­вими в цьому сенсі є праці таких відомих діячів тієї епохи як Марк Порцій Катон (старший), Марк Теренцій Варрон, брати Тіберій (163­132 рр. до н.е.) та Гай (153-121 рр. до н.е.) Гракхи, Юній Модерат Ко­лумелла (роки життя не відомі, жив в першому столітті нашої ери), Гай Пліній Старший (23-79 рр. н.е.).

Марк Порцій Катон (234 — 149 рр. до н. е.)

Видатний римський політичний діяч і письменник

Основний твір — «Землеробство»

Катон вважає землеробство найбільш гідною справою для вільного громадянина, тому що воно приносить «чисті доходи», які не виклика­ють заздрощів, а із землеробів виходять «найбільш віддані люди і най­більш стійкі солдати»¹⁴. В своїй праці «Землеробство» він дає практич­ні поради господарям сільськогосподарських угідь щодо організації ді­яльності середнього за розмірами (100 югерів, або приблизно 25 га) го­сподарства.

Катон рекомендує видавати кожному рабу, в залежності від його особистих якостей, завдання («урок») певного виду та обсягу на цілий робочий день. Раби повинні «працювати в будь-яку погоду і свята», за­безпечуючи таким чином безперервність процесу виробництва. Конт­роль за виконанням робіт має покладатися на наглядача (вілика) із чис­ла рабів.

За Катоном, окрім організації праці рабів, господар може викорис­товувати працю вільних людей, наприклад, «здавати в підряд збір мас­лин, виготовлення масла, обробку земель» за гроші або за частину уро­жаю.

Виступаючи прихильником натуральних принципів господарюван­ня, Катон одночасно радив знаходити вигоди від збуту частини вироб­леної продукції, а також «продавати взагалі все зайве». Він одним із пе­рших в економічній думці Стародавнього Риму поставив проблему ефективності рабовласницького господарства, пов’язавши її з організа­цією виробництва і обміну.

Марк Теренцій Варрон (116—27 рр. до н. е.)

Римський письменник

і вчений

в різних галузях знань

Основний твір — «Про сільське господарство»

Трактат Варрона «Про сільське господарство» був представлений в 3-х книгах, де розглядаються проблеми землеробства, тваринництва та присадибного господарства, а також факторів, які впливають на зрос­тання їх доходность Сільськогосподарське підприємство повинно роз­виватися на натуральній основі, самозабезпечувати себе і не «купляти того, що можуть зробити свої ж люди і з матеріалу, який росте в маєт­ку». Основною галуззю сільського господарства Варрон вважає зем­леробство, але, оскільки тваринництво досить тісно пов’язане з земле­робством, він рекомендує розвивати скотарство, з якого «можна вилучити немалий доход». Засоби обробки полів Варрон розділяє на три види: «знаряддя, що розмовляють» (раби), «знаряддя, що видають нечленороздільні звуки» (воли, робоча худоба) і «німі знаряддя» (вози, граблі, корзини і т.п.). Основним зі знарядь вважає працю рабів.

Проте, зважаючи на зміну умов після повстань рабів (повстання Спартака), Варрон, на відміну від Катона, пропонує використовувати більш гнучкі форми примусу до праці та не застосовувати батіг, якщо бажаного можна досягти словом. Інтенсифікація праці рабів можлива, на його думку, за рахунок використання методів морального та матері­ального стимулювання: «Охоту до праці можна визвати також більш вільним режимом, більш щедрою мірою їжі та одягу, скороченням ро­боти або дозволом виганяти на пасовиська декілька голів власної худо­би». Серед рабів, окрім вілика, потрібно знайти розпорядника, якого можна за добру роботу нагородити і рабинею.

Торгівлю із містом і навіть селом, куди можна реалізувати надлиш­ки, Варрон називає одним із найбільш важливих умов прибуткового розвитку маєтку: «... маєтки, у яких по сусідству є місця, куди зручно ввозити і продавати твори свого господарства і звідки вигідно завозити те, що потрібно для власного господарства, такі маєтки вже по цій при­чині доходні»¹⁶.

Зважаючи на низьку продуктивність рабської праці, на великих сільськогосподарських роботах (збір винограду, жнива) краще, на дум­ку Варрона, використовувати працю найманих працівників. Хоча праця рабів є основним засобом сільськогосподарського виробництва, раціо­нальне розділення операцій в господарстві поміж вільними працівни­ками та рабами допоможе підвищити доходність маєтку.

2.2