Економічні погляди епохи середньовіччя

В епоху середньовіччя відбуваються суттєві зміни в економічному та ідеологічному устрої суспільства. Більш складна техніка і нові при­йоми виробництва потребували від безпосередніх товаровиробників вищої професійної підготовки і виробничого вміння.

Мова йде про розвиток нових економічних відносин, які в науковій літературі отримали умовну назву «феодалізм». Для нього характерні панування крупного землеволодіння, залежне становище селян і поза­економічний примус останніх до праці. Феодалізм був явищем, біль­шою мірою характерним для західної і центральної Європи. У романсь­ких країнах він спочатку розвивався на базі створених античністю продуктивних сил. Для феодалізації цих країн був характерним синтез еволюції римського рабоволодіння в напрямку колонату і розкладання сільської общини.

В інших країнах (Англія, Скандинавія, Німеччина) феодалізація від­бувалася на основі безпосереднього розкладу сільської общини. Із ро­дової вона стає територіальною, сусідською. На общинних землях з’являються приватні господарства. Звичайним явищем було привлас­нення землі, поземельна кабала, яка ставала основою кріпацтва.

В цілому в країнах Західної Європи генезис феодалізму полягав у фор­муванні і розвитку крупної феодальної земельної власності, виникненні особливих форм її сполучення з безпосередніми виробниками (кріпосними селянами).

Звичайно, перелічені ознаки феодалізації були універсальними для країн Центральної та Західної Європи, проте в різних країнах даний процес відбувався з певною своєрідністю. Особливості генезису феода­льних відносин відображено в низці документів, найбільш відомими з яких є: для франкського королівства — Салічеська правда» (IV ст.) і «Капітулярій про вілли» (поч. IX ст.), для Англії — «Судебник кентсь- кого Етельберта» (поч. VII ст.), «Правда короля Іне» (близько 690 р.), «Правда уесекського короля Альфреда» (друга половина IX ст.), для Київської Русі — «Руська правда» (XI-XII ст.) тощо. В них йдеться про специфіку розпаду общинного землеволодіння, закріпачення селянства, організації ранньофеодальної вотчини, зосереджується увага на можли­востях натурального господарства, але, одночасно, фіксується і наяв­ність різних прав приватної власності.

Період класичного середньовіччя (XI—XV ст.) характеризується по­дальшим поглибленням феодалізації суспільства, розвитком цехових форм організації виробництва, підвищенням економічної та політичної ролі міст, посиленням авторитету церкви як в духовному так і світсь­кому житті країн Європи. Цей авторитет церкви суттєво обмежував на­уковий аналіз економічного розвитку того періоду, оскільки економічна думка знаходилася під величезним впливом канонічної доктрини, біль­шість праць цього періоду містять спроби пояснення економічних реа­лій через церковні догми, основні принципи католицтва.

Нові економічні процеси на Близькому Сході намагаються поясню­вати такі видатні мислителі, як Абу Юсуф (731-798 рр.), Аль-Маарі (973-1057 рр.), Ібн-Хальдун (1332-1406 рр.), Абд ал-Ваххаб (1493-1565 рр.), на погляди яких визначальний вплив справила ідеологія ісламу.

Феодалізація суспільства, розвиток товарно-грошових відносин су­проводжувалися загостренням соціально-економічних протиріч між крупними та дрібними землевласниками, феодалами та кріпаками, куп­цями та лихварями, з одного боку, і селянами та ремісниками, — з ін­шого.

Якщо узагальнити особливості середньовічної економічної дум­ки, то її предметом можна вважати проблеми становлення і розвитку феодального устрою, а методом — емпіризм, який у період класич­ного середньовіччя поєднується з догматизмом релігійної етики і схоластикою.

Економічні погляди каноністів. В середні віки католицька церква посилює свою могутність і часто втручається в законодавчу діяльність та економічну політику держав. Так, Віденський собор католицької це­ркви в 1311 р. оголосив всяке світське законодавство, яке не відповідає постановам церкви про відсотки, недійсним. Всякий сумнів з цього приводу переслідувався як єресь. Подібний безальтернативний підхід є характерним і для опису економічних процесів з позицій церковних правил (догм), або так званих канонів.

Витоки канонічної економічної думки пов’язуються з Августином Блаженним (Святим Августином) (353-430 рр.), який заклав догматичні принципи релігійно-етичного підходу до економічних проблем. Ці під­ходи протягом V-XII ст. залишалися майже незмінними.

Важливою пам’яткою економічних поглядів каноністів є «Звід кано­нічного права», складений в середині XII ст. болонським монахом Гра- ціаном. У Зводі для бажаючих виконувати норми церковного права іде­алом проголошується спільна власність, а приватна власність вважаєть­ся необхідною як покарання за «людську жорстокосердість». Визнаєть­ся необхідність давати милостиню біднякам, а «правильними» факторами виробництва вважаються земля і труд. Гідними християнина заняттями проголошувалися землеробство і ремесло, а не гідними — торгівля і лихварство.

Важливою ознакою канонічної економічної думки є застосування схоластики. Слово «схоластика» у своєму первісному значенні означа­ло учителя і учня семи вільних мистецтв, а пізніше — вже кожного, хто займається шкільною наукою.

У вченні схоластів важливу роль відігравала традиція. Навіть найбільш видатні схоласти відрізняються один від одного лише спо­собом синтезу та викладу традиційного матеріалу, рівнем скрупу­льозності аналізу деталей старих, традиційних, «справжніх» концеп­цій, а не створенням принципово нового. Якщо нове і з’являється, то воно представляє собою синтез паралельних або споріднених тради­ційних течій.

Схоластичне вчення спрямоване не стільки на вивчення та узагаль­нення практики, скільки на накопичення «вічних» істин. Це відбивало­ся у своєрідних хрестоматіях — «Сумах», які писалися викладачами університетів для студентів. Ці збірники-конспекти містили матеріали із найважливіших книг та коментарі укладача. Саме тому ще однією рисою схоластики є її шкільний характер.

Зважаючи на те, що не завжди можна було пояснити невідповідність нових явищ економічного життя традиційним канонам, пізні каноністи активно використовували принцип подвійності оцінок, який дозволяв за рахунок коментарів, уточнень і застережень початкове трактування конкретного економічного явища подати дещо в іншому і навіть проти­лежному значенні.

Найбільш яскраво погляди пізнього канонізму втілені в працях до­мініканського монаха Фоми Аквінського, якого називають найбільш значимим автором середньовічної західноєвропейської економічної думки.

Фома Аквінський (1226—1274)

Італійський монах, аристократ за походженням, канонізований католицькою церквою в 1323 р. Систематизатор релігійної філософії.

Основний твір — «Сума теології»

Свої погляди Аквінський викладає, використовуючи схоластичний методологічний прийом: спочатку у вигляді запитання ставиться про­блема щодо правильності чи неправильності певного економічного явища, потім послідовно викладаються доводи (канони Біблії, вислов­лювання Аристотеля або визначних діячів церкви) «за» та «проти» цьо­го явища, після чого дається власне трактування проблеми (як правило в компромісній формі).

Говорячи про поділ праці, Аквінський намагається виправдати іс­нуючу в суспільстві ієрархію: «Як у бджіл одні збирають мед, інші бу­дують із воску осередки, а королева зовсім не бере участь в матеріаль­них трудах, так і в людей: одні повинні обробляти пашню, інші — будувати будинки, а частина людей, яка вільна від мирських турбот, повинна посвятити себе духовній праці в ім’я спасіння інших». Підня­тися вище свого стану грішно, зважаючи на те, що поділ суспільства на стани «встановлено богом».

Власність розглядається Аквінським як «покарання за первородний гріх», проте в земному житті людини вона є явищем законним і необ­хідним. «Подібно до того, як людина від природи гола, а одяг є резуль­татом її власного винаходу, так і право приватної власності дано не природою, а людським розумом, воно на ньому покоїться і в силу цього стало необхідним інститутом людського життя»¹⁷. Він вважає, що від­ношення людей до речей складається з двох елементів — управління і користування. Функція управління — доля лише не багатьох обраних, вона не лише почесна, але й потребує відповідних знань.

Центральною ланкою вчення Аквінського є теорія «справедливої ціни». Основа обміну — рівність корисності обмінюваних речей, яка вимірюється монетою. Звідси — продавати річ дорожче, або дешевше, ніж вона коштує — несправедливо. Але в реальному житті бувають ви­падки, коли річ продається дорожче (наприклад, коли селяни привозять продукти у місто), або дешевше (наприклад, коли продукти купуються безпосередньо в селі). Отже, мають місце дві ціни. Яка ж з них є спра­ведливою? Аквінський вважає, що за умов відсутності обману покупця, обидві ціни є справедливими.

Справа в тому, що він розрізняє два види справедливості в обміні. Один із них визначав відносини учасників обміну, гарантуючи ціну «згідно речі», тобто згідно рівності корисності обмінюваних речей, другий — відношення «частини до цілого» і забезпечував більше благ тому, хто «більше значить для суспільного життя». Тобто, з одного бо­ку, справедливою вважається ціна, яка враховує еквівалентність в обмі­ні, з іншого — та, за якою продавець міг жити відповідно своєму стату­су в суспільстві. Зокрема, можливість отримувати більше в процесі обміну для багатих верств населення Аквінський виправдовував необ­хідністю давати милостиню бідним.

Гроші він вважає «... важливою мірою матеріального життя в торгі­влі і обігу, подібно тому як милостиня — краща міра життя духовно­го»¹⁸, тобто визнає дві їх функції — міри вартості і засобу обігу. Одно­часно, Аквінський, посилаючись на Аристотеля, стверджує, що «гроші не можуть породжувати гроші», тобто використовуватися для отриман­ня баришу. В іншому випадку подібні дії економічних суб’єктів є не­справедливими.

Виходячи з принципу справедливості, яку він визначає як «... по­стійне і тверде бажання робити кожному те, на що він має права...», Аквінський розглядає торгівлю, виділяючи в ній два різновиди: до­зволену і недозволену. Дозволена торгівля передбачає отримання помірного прибутку для забезпечення себе і своєї сім’ї необхідними засобами до життя, а також допомоги бідним. Дозволеною є також торгівля, метою якої є імпорт дефіцитних товарів. Якщо ж єдиним спонуканням до торгової діяльності є прагнення отримати великий прибуток, особливо якщо товар, в якому продавець нічого не змінив, до якого він не доклав власної праці, продається за більш високу ці­ну, то така торгівля, на думку Аквінського, є недозволеним і гидким заняттям.

Етично не виправданим і несправедливим є також практика стягу­вання відсотків за надання грошей у борг, тому що «... це значило б продавати те, чого в дійсності не існує; тут немає рівності, а, отже, не­має і справедливості». Одночасно, зважаючи на те, що сама церква в той час виступала в якості крупного лихваря, Аквінський робить акцент

на певних виключеннях, за якими передача грошей в борг виправдовує себе: «В договір займу без гріха можна включити застереження про ви­нагороду на випадок збитку, який може виникнути для позикодавця. Бо це не означає продажу користування грошима, а лише запобігання зби­тку»¹⁹. Окрім страховки за можливі збитки, стягування позичкового відсотку, на думку автора, визнається і в якості винагороди за невико­ристання грошей унаслідок віддачі в борг.

Таким чином, Аквінський, знаходячись під впливом вчення Аристо­теля, давав релігійно-етичне обґрунтування проблемам економічного розвитку середньовіччя, займав компромісну позицію по відношенню до прибутку, торгівлі й відсотку. Його погляди суттєво вплинули на подальший розвиток економічної думки Європи.

Арабське середньовіччя. Економічні погляди арабів в період вини­кнення ранньофеодальної держави відображає Коран, який містить проповіді пророка Мухамеда. В Корані велика увага приділяється тор­гівлі, при здійсненні якої необхідно суворо дотримуватися мір та ваг, бути точним при оплаті боргів. Лихварство ж не визнавалося, а високий позичковий відсоток прямо заперечувався від імені аллаха. Вказувало­ся, що майнова нерівність визначена богом і ним освячена залежність одних людей від інших.

Ці та інші настанови, зафіксовані в Корані, стали основою для подальшого розвитку правових та економічних концепцій. Окрім Корану, для пояснення економічних та соціальних явищ арабські правники та мислителі зверталися до так званих хадісів — переказів про поступки і висловлювання Мухамеда. Взагалі, мусульманське право «шаріат» склалося на основі трьох джерел — Корану, хадісів і звичайного права.

Відомий правник Абу Юсуф намагався розробити своєрідний прак­тичний посібник для правителів при вирішенні різноманітних про­блем, в тому числі оподаткування. На його думку, головним принци­пом податкової політики держави має стати принцип збереження міри в оподаткуванні населення. Абу Юсуф закликав правителя створити такі умови в країні, щоб в казну поступали тверді і заздалегідь перед­бачені суми, і в той же час зберігалася платоспроможність податного населення.

Найбільш видатним мислителем арабського середньовіччя вважа­ється Ібн Хальдун (Абу Заід Абд ар-Рахман ібн Мухамед аль-Хадрамі), життя і діяльність якого пов’язана з арабськими країнами Магрибу (Північна Африка).

Ібн Хальдун (1332-1406)

Арабський мислитель, активний політичний і науковий діяч країн Магрибу

Основний твір — «Книга повчальних прикладів з історії арабів, персів, берберів і народів, що жили з ними на землі»

Ібн Хальдуну належить передова для свого часу теорія суспільного прогресу («соціальна фізика»), в основу якої закладено економічні фак­тори. Він виділяє три стадії еволюції людства, які відрізняються тим, як люди добувають засоби для існування: 1) «дикість», коли людина була невіддільна від природного світу; 2) «примітивність», характерними рисами якої є заняття в основному землеробством і скотарством; 3) «ци­вілізація», коли до землеробства і скотарства приєднуються ремесло, торгівля, наука і мистецтво. Ібн Хальдун вважає, що перехід від примі­тивності до цивілізації зумовлений виробництвом надлишкового про­дукту, який стає основою розкоші.

Він розглядає проблеми простого товарного виробництва і ціноутво­рення, описує фактори, що впливають на формування ціни. Серед них:

1) маса товару, що винесена на ринок. Ібн Хальдун стверджує, що якби люди не заготовляли товари на випадок можливих негараздів в майбутньому, то й ціна на ці товари була б нижчою;

2) податки, які стягуються державою, а також незаконні побори, включені в ціну, оскільки «незаконні побори сприяють дорожнечі»;

3) характер потреби в товарі. Ті товари, які користуються попитом, мають високі ціни, а на незатребувані товари ціни низькі. Від таких цін терплять збитки їх продавці. Проте, стверджує Ібн Хальдун, «...із всіх товарів хліб є тим товаром, на який бажана низька ціна, бо потреба в ньому загальна»²⁰.

Ібн Хальдун вводить поняття вартості, випередивши тим самим мислителів стародавності та сучасників. На його думку, в умовах това­рного виробництва задоволення потреб можливе лише шляхом купівлі- продажу товарів на ринку в результаті еквівалентного обміну, де прирі­внюються рівновеликі витрати праці: «Більшість того, що людина на­громаджує і з чого вилучає безпосередню корисність, — рівноцінно ва­ртості людської праці».

Ібн Хальдун вважає, що гроші — основа доходів, заощаджень та скарбів, мірило вартості, виступає за обіг в країні повноцінних грошей (золота і срібла), критикуючи фальшивомонетників і правителів, які здійснюють псування монет.

Соціальні утопії пізнього середньовіччя. В період пізнього серед­ньовіччя (XVI-XVII ст.) в економічній думці Західної Європи відбува­ються значні зміни, викликані розвитком мануфактурного виробництва і поступовим занепадом феодальних принципів господарювання, загос­тренням соціально-економічних протиріч. В цей час з’являються проек­ти майбутнього, більш справедливого суспільства, які отримали назву соціальних утопій. Вони несли на собі відбиток проектів державного устрою (моделі ідеальної держави) Платона, поглядів раннього христи­янства, стародавніх легенд про «золотий вік», в яких ідеалізувався об­щинний устрій і відсутність соціального розшарування тощо. Найбільш відомими ідеологами соціального утопізму вважаються англієць Томас Mop та італієць Томмазо Кампанелла.

Томас Mop (1478—1533)

Видатний державний діяч, лорд-канцлер короля Англії

Основний твір — «Золота книга, настільки корисна, як і забавна, про найкращий устрій держави і про новий острів Утопія» (1516).

Mop різко критикує феодальний устрій Англії початку XVI ст. і роз­криває його основні соціально-економічні суперечності. Виступаючи проти системи «огородження», яка супроводжувала аграрно-промис­ловий переворот і привела до втрати землі багатьма селянами, він пи­сав, що вівці «... пожирають навіть людей, спустошують і розоряють поля, дома, міста»²¹. В Утопії основною причиною суспільних протиріч Mop називає нерівність, корінь якої вбачає в наявності приватної влас­ності. Він змальовує картини збідніння робітників і ненаситної жадоби багатіїв (особливо лихварів), засуджує загарбницькі війни.

Mop намагається зобразити ідеальне суспільство на невідомому остро­ві, де не існує приватної власності, населення користується благами на принципах рівності й розподілу продуктів за «справедливими потребами». Матеріальною основою такого розподілу має бути загальна колективна праця протягом шестигодинного робочого дня. В такому суспільстві відсу­тні гроші, громадяни мають можливість для занять мистецтвом, наукою.

Одночасно, в моделі ідеального суспільства Mopa зберігається місце для рабства (насамперед для злочинців), влада верховного управителя, хоча і на засадах демократичності виборів. Окрім того, на острові має існувати система контролю за виконанням робіт.

Томмазо Кампанелла

(1569-1639)

Італійський революціонер, виходець з селянської бідноти, очолив повстання проти іспанського володарства

Основний твір — «Місто Сонця» (1623)

Як і Томас Мор, Кампанелла викриває суперечності феодального уст­рою, першопричиною яких вважає наявність приватної власності. Нове життя Кампанелла змальовує у державі, яка зветься містом Сонця і розмі­щена на далекому острові Тапробані. Відображаючи ідеї економічної думки середньовіччя, він орієнтувався на господарство натурального типу. Жителі острова займаються в основному сільським господарством, не знають при­ватної власності та моногамної сім’ї, на цьому острові організоване суспі­льне споживання і виробництво на базі суспільної власності і обов’язкової трудової повинності (до 4 годин). Рабство виключається. Влада в місті Со­нця належить Метафізику — першосвященику і трьом його заступникам — Пону, що відповідає за військові справи, Сіну (духовна сфера, культура, на­ука), Мору (матеріальне виробництво і приріст населення). Відносини між членами суспільства, на переконання Кампанелли, повинні відповідати принципам дружби, співробітництва і взаєморозуміння.

2.3