Домогосподарство як суб'єкт ринку: теоретико-концептуальний підхід

В Україні зі здобуттям незалежності та розвитком ринкових відносин домо­господарство опинилося в нових умовах функціонування. Якщо фінансисти ра­дянської доби досліджували економічні та фінансові відносини у суспільстві, не ставлячи у центр уваги реальних носіїв цих відносин - людей, де людина роз­глядається скоріше не як економічний суб’єкт, що приймає конкретні фінансо­во-економічні рішення, а як пасивний носій тієї чи іншої соціальної ролі, то вже сьогодні кардинальні соціально-економічні трансформації, що відбулися і від­буваються в країні і характеризуються докорінною зміною ролі людини у сус­пільстві (зростання економічної активності та самостійності домашніх госпо­дарств у сучасних умовах з одночасним посиленням відповідальності за прийн­яті ними рішення), змусили учених по-новаторськи підходити до дослідження глибинних основ економічної науки та зумовили необхідність перегляду всіх теоретичних уявлень про людину як громадянина, платника податків, отриму­вача суспільних благ та основну мету існування держави.

Питаннями про природу походження домогосподарегв займалися представ­ники різних течій і шкіл економічної і фінансової наук, такі як Г. Беккер, К. Бюхер, Дж. Кейнс, Ф. Кене, К. Ланкастер, Т. Мальтус, А. Маслоу, Дж. Мінсер, Ф. Модільяні, II. Самуельсон, Ж. Сей, І. Фішер, М. Фрідман, Т. Шульц, С.Полонинський, В. Навроцький, Д. Журавський та ін.

У зарубіжній га вітчизняній науковій літературі для характеристики фінан­сів домогосподарегв використовують терміни «фінанси домогосподарегв», «фі­нанси домашніх господарств», «фінанси населення», «фінанси громадян», «фі­нанси фізичних осіб», «сімейні (родинні) фінанси», «фінанси споживчого сек­тору», «особисті фінанси», «персональні фінанси».

Проте спершу зупинимося детальніше на аналізі основних підходів до трак­тування сутності економічної категорії «домогосподарство» з погляду різних авторів, що мали місце в процесі еволюції фінансової науки.

Відмітимо, що саме за часів рабовласницького господарства сформувалися перші теоретичні уявлення про домогосподарства. Так, відомий філософ анти­чних часів Ксенофонт у прані «Домострой» стверджував, що «домоведення це назва науки, а ця наука є такою, за допомогою якої люди можуть збільшувати господарство, а господарство - це все без винятку майно, майно для кожного це те, що с корисним для життя, а корисне - цс все. чим людина може користу­ватися»^[1].

В радянській фінансовій науці феномен домашнього господарства детально не аналізувався, зважаючи на економічні та ідеологічні причини. Відсутність глобальних ринкових відносин позбавляла необхідності розглядати домогоспо- дарства як важливі суб’єкти ринкових відносин, а рішення, що приймалися ни­ми, практично не залежали від економічних параметрів. За часів CPCP домашнє господарство досліджувалося в основному з позицій індивідуальної трудової діяльності (Б. Ічитовкін, І. Разумкова, В. Савченко, О.Фесенко, Г. Шмельов).

У сучасній же економічній літературі функціонування домогосподарст в до­недавна аналізувалося переважно крізь призму малого бізнесу (О.Барановський, 1. Жиляєв, А. Кисельов, Т. Ковальчук, В. Круглов, О. Попов, С. Реверчук, О.Титаренко).

Відмітимо, що сучасна економічна література надає різноманітні тлумачен­ня сутності поняття «домогосподарство», проте найбільш вживаним є визна­чення, згідно з яким домогосподарством вважають сукупність фізичних оди­ниць - резидентів, що мають спільні економічні інтереси, функції, побут і дже­рела фінансування.

Демографічний енциклопедичний словник визначає домогосподарство як «сукупність учасників розподілу, котрі є членами соціально-економічного осе­редку, який об’єднує людей відносинами, що виникають під час організації їх сумісного побуту (ведення загального домашнього господарства, спільного проживання тощо)»^[2].

У вітчизняній економічній енциклопедичній літературі домогосподарство в основному трактується як «господарство, яке ведуїь одна або кілька осіб, що мають спільне житло, з метою відтворення робочої сили та розвитку особистос­ті» або як «господарство, яке ведуть одна або кілька осіб, що мають спільне житло, з мстою розширеного відтворення передусім людини економічної на ОС­НОВІ кінцевого споживання продуктів сфери матеріального та нематеріального виробництва»^[3]. Ці визначення досить схожі і не зовсім чітко визначають домо­господарства з організаційного погляду, наголошуючи лише на спільності жит­ла та ігноруючи спільність побуту. Адже, скажімо, не зовсім коректно вважати домогосподарством кількох осіб, не пов’язаних будь-якими родинними стосун­ками чи спільними побутово-економічними інтересами (наприклад, тимчасових квартирант ів (студент ів), які проживають певний період часу в одному житло­вому приміщенні, але не об’єднують кошти для спільного ведення господарст­ва). З іншого боку, навіть дуже близьких родичів, які проживають окремо, до складу одного домогосподарства зараховувати не доцільно (наприклад, ді­тей, що проживають окремо від батьків за місцем навчання, солдатів строкової служби).

У підручнику «Політична економія» (за науковою редакцією доктора еко­номічних наук, професора В.Г. Федорепка) автори наводять два окремі визна­чення домогосподарства. Згідно з першим, домогосподарством є «економічний суб’єкт, який складається з одного або більшої кількості індивідів, що спільно здійснюють господарську діяльність і мають спільний бюджет»^[4]. За другим ви­значенням, «домашні господарства країни - це сукупність усіх приватних гос­подарств, діяльність яких спрямована на задоволення власних потреб».

Визначення домашнього господарства як «економічної одиниці, що склада­ється з однієї або більше осіб, яка володіє ресурсами, постачає ними економіку та використовує отримані за це доходи для купівлі товарів і надання послуг, які задовольняють матеріальні потреби його членів», надане авторами підручника “Економічна теорія: політична економія” за редакцією С.І. Юрія, є більш об’ємним і деталізованим, оскільки в ньому виокремлено найважливіші функції домогосподарства (постачальницька, споживча) та визначено основну мету йо­го діяльності (задоволення потреб усіх членів). Проте тут знову-таки не наго­лошено на спільності побуту, що, на наш погляд, є важливою характеристикою домогосподарства як економічної одиниці.

Дещо нетрадиційним є визначення домогосподарства А.М. Олейника, який трактує домогосподарство як і руну людей, об’єднаних спільним завданням від­творення людського капіталу, місцем проживання, бюджетом і сімейно- родинними зв’язками. В основі ведення домашнього господарства, за

А.М.Олейником, знаходяться відносини власності'.

Окремі вчені, даючи визначення домашньому господарству, передусім на­голошують на його споживчій функції (важливість якої, звичайно, не заперечу­ємо), упускаючи низку інших важливих моментів. Так, Є. Шутяк під домогос- подарством розуміє «структурну одиницю, яка функціонує на стадії споживан­ня у BiyiTBopioBajibHOMy процесі. Домашні господарства є повноправними учас­никами фінансових відносин: отримують доходи, сплачують податки, інвесту­ють, кредитують тощо». Одразу виникає запитання: хіба домогосподарства не функціонують на стадії виробництва, виробляючи певну продукцію та надаючи послуги; хіба не задіяні вони в псрерозподільних процесах, отримуючи, скажі­мо, соціальні трансферти від держави? Тому абсолютно невиправданим є ігно­рування вказаних аспектів функціонування домогосподарств у сучасних умовах розвитку вітчизняної економіки.

Згідно з моделлю кругообігу ресурсів в економіці, домогосподарство визна­чають як економічну одиницю, що виконує важливу роль у кругообігу ресурсів, складається з однієї або кількох осіб, постачає економічним суб’єктам різнома­нітні ресурси і використовує отримані кошти для задоволення матеріальних та інших потреб.

З погляду системи національних рахунків, домогосподарства є одним із п’яти інституційних секторів національної економіки (поряд з нефінансовими та фінансовими корпораціями, сектором загального державного управління га некомерційними організаціями). За нею, домогосподарства це невелика ιpyna людей, що проживають в одному помешканні, повністю або частково об’єднують свої доходи і майно, спільно споживають певні види товарів і по­слуг.

Відповідно до рекомендацій ООН, домогосподарство визначається як «осо­ба або група осіб, об'єднаних з метою забезпечення всім необхідним для життя, тобто об’єднаних спільним веденням господарства».

Отже, підсумовуючи, беручи до уваги фрагменти окремих нацрацювань віт­чизняних і зарубіжних вчених, а також рекомендації відповідних міжнародних організацій, визначаємо, що домогосподарсгво це невелика група осіб (або одна особа, що має власне джерело доходу), які спільно проживають в одному

Олейник A H Инстуциональная экономика учеб -метод пособие Тема 12 Домашнее хозяйство и другие организационные структуры і АН. Олейник Вопросы экономики 1999. - № 12. С. 125-134. житловому приміщенні, ділять спільний побут, постачають на відповідні ринки різноманітні ресурси (працю, капітал, підприємницький хист), що перебувають у їхній власності, і спільно приймають економічні рішення стосовно формуван­ня своїх доходів та здійснення основних витрат з мстою відтворення людського капіталу та задоволення матеріальних і духовних потреб.

Окрім дослідження суті поняття «домогосподарство», варто відмітити інте­рес українських економістів (Д. Журавський, С. Подолинський, В.Навроцький,

В. Барвінський, Є. Слуцький), соціологів, громадських діячів, письменників до питань функціонування домашніх господарств, що сягає XlX ст. Зокрема, до­слідження окремих аспектів фінансової поведінки населення відображено у пу­блікаціях Т. Єфременко, В. Ільїна, В. Леонова, Л. Никифорової, О. Сердюк, 3. Скринник; проблемам формування та активного використання заощаджень домогосподарств присвятили наукові доробки М. Алексеенко, О.Ватаманюк, 3. Васильченко, О. Васюренко, А. Вожжов, О. Дзюблюк, Н.Дорофсєва, В. Марцин, М. Меламед, А. Мороз, С. Панчишин, М. Савлук; оподаткування доходів фізичних осіб є об’єктом дослідження В. Андрущенка, ВВишневського, А. Крисоватого, І. Луніної, А. Соколовської, Н. Федірко,

B. Федосова, К. Швабія; проблематика соціального захисту українських грома­дян розглянута у працях 1. Гнибіденко, Е. Лібанової, С. Мельник, О. Новікової,

C. Сіденко, М. Шавариної, Н. Шаманської, С. Юрія; найважливіші проблеми формування та диференціації доходів громадян висвітлені О. Біттером, 3. Ватаманюком, А. Гвелесіані, К. Губіним, В. Новіковим, С. Панчишиним, Н.Холодом; перспективи розвитку середньою класу в Україні аналізували Л.Антошкіна, І. Бондар, Є. Головаха, О. Куценко, Т. Тресвятська, О. Якуба; проблемами подолання бідності серед наших співвітчизників пере­ймаються Е.Лібанова, О. Поплавська, У Садова, Л. Черенько, В. Шишкін.

Зокрема, ще у XlX ст. видатний українець Д. Журавський вважав, що погрі­бно аналізувати функціонування домашніх господарств на основі вивчення ці­лої системи показників: природних умов, народного побуту (житло, одяг, хар­чування, звичаї), відносин власності (облік майна, податків, прибутків, праці, державного господарства та управління) тощо^[5]. Ці методичні підходи широко використовувалися в дослідженнях представників Чернігівської школи земської статистики О. Русова, Fl. Червінського та В. Варзара. їхня програма дослі­джень передбачала аналіз економічних умов життя домогосподарств, соціаль­них та етнічних відносин, побуту населення, особливостей землеволодіння та землеробства.

Оскільки у XIX ст. більшість населення України проживала на селі, природ­но, шо українські економісти зосереджували увагу на всебічному аналізі функ­ціонування сільських домогосподарств. Вагомий внесок у вивчення особливос­тей функціонування домашніх господарств в Україні зробили такі вчені, як С. Полонинський, який досліджував господарське становище українського се­лянства, В. Навроцький, який з’ясовував причини майнової диференціації се­лянських домогосподарств Галичини, та В. Барвінський, який наголошував на ролі ощадливості та організації дешевого кредиту для зміцнення селянських го­сподарств. Його економічна програма передбачала захист дрібних виробників і розвиток ремісництва та промислу. Дуже сучасно звучать міркування вченого щодо значення духу підприємництва та господарської ініціативи для повноцін­ного функціонування домогосподарства в ринкових умовах.

У багатій науковій спадщині І. Франка також є серйозні економічні дослі­дження, в яких він аналізував становище селянських господарств після рефор­ми 1848 р. та вплив різних факторів на їхній розвиток. Важливою передумовою поліпшення ситуації на селі письменник вважав запровадження наукового під­ходу до процесу господарювання. Водночас І. Франко досліджував економічні умови життя робітничих родин, опублікував низку наукових праць, присвяче­них бюджетам робітничих сімей.

Видатний український стат истик Ф. Щербина присвятив дослідження аналі­зу бюджетів селянських господарств^[6]. Продовжуючи традиції української шко­ли земської статистики, він розробив програму бюджетних досліджень, яка по­вністю охоплювала селянське господарство: його склад, річний обіг виробниц­тва і споживання з чітким розмежуванням натуральних і грошових складників видатків і доходів, його грошовий баланс. Учений наголошував на важливості високої точності в бюджетних дослідженнях та вказував на тісну залежність між бюджетами селянських господарств і державним бюджетом, тобто на взає­мозв’язки між мікро- та макроекономічним рівнями аналізу. Ще за житія украї­нського вченого визнали засновником бюджетної статистики домогосподарств.

Відомий економіст початку XX ст., засновник економетричної науки П.Чомпа наголошував на ролі ощадливості в селянському господарстві. Праця видатного українського економіста Є. Слуцького «До теорії збалансованого бюджету споживача» (1915) започаткувала новий егап в аналізі бюджетів домо­господарств^[7].

Загалом дослідження українськими вченими проблем функціонування до­машніх господарств характеризувалися глибиною, масштабністю та всебічніс-

тю. За принципами, теоретичними засадами та інструментарієм вони часто були новаторськими і сягали світового рівня.

! насамкінець, зупинимося на основних підходах до трактування сутності економічної категорії «фінанси домогосподарсів» з погляду різних авторів, що, безпосередньо, також мали місце в процесі еволюції фінансової науки.

Варто зазначити, що уявлення про фінанси як важливу економічну катего­рію та зміст фінансових відносин як у вітчизняній, так і в зарубіжній фінансовій науці з плином часу постійно змінювалися. А серед українських вчених і по сьогодні не сформувалося єдиної думки стосовно визначення сутності змісту даного наукового терміна. Відсутність же серед сучасних вітчизняних дослід­ників єдиного підходу до трактування сутності фінансів є основною причиною дискусій і стосовно визначення сфери поширення фінансових відносин. Одна з таких дискусій виникла з приводу можливості виокремлення фінансів домаш­нього господарства як самостійного об’єкта дослідження фінансової науки.

Найчастіше під терміном «фінанси домашніх господарств» науковці розу­міють сукупність грошових доходів і витрат, здійснюваних у межах домашніх господарств як специфічного сектору національної економіки.

Фінанси домогосподарств як один з елементів фінансової системи є «сукуп­ністю грошових відносин з приводу формування і використання сімейних бю­джетів», зазначають А.М. Бабич і Л.М. Павлова ^,.

А.З. Дадашев і Д.Г. Черник також вважають, що фінанси населення (домаш­ніх господарств) - це сукупність грошових відносин, які виявляються в особли­вих формах доходів і витрат, і відповідно - у формуванні та використанні бю­джету кожного домогосподарства з метою задоволення особистих і сімейних потреб"’. V

Колектив науковців під керівництвом Г.Б. Поляка визначає фінанси домого- сподарств як «сукупність економічних грошових відносин, пов’язаних з форму­ванням та використанням грошових коштів, отриманих у результаті індивідуа­льної трудової діяльності". Проте, таке трактування є дещо звуженим і непов­ним, адже сукупні доходи домогосподарств формуються за рахунок доходів не лише від підприємницької діяльності, а й від власності, соціальних трансфертів тощо.

С.А. Бєлозьоров спробував дати власне визначення фінансів домашнього господарства як сукупності його фінансових активів і зобов’язань, а також спо­собів cзведене до мінімуму втручання держави у ринкові відносини.

Наприкінці XlX — на початку XX ст. двоєдина індивідуалістична та лібера­льна орієнтація економічної науки почала дедалі більше вступати у протиріччя з реальністю. У результаті розвитку соціальних груп, з одного боку, і посилення втручання держави в економічне жигтя, з іншого, погрібно було враховувати при здійсненні аналізу появу нових агентів, активних і потужних.

Сучасна економіка значною мірою є груповою економікою. Тенденції до створення потужних ιpyπ мають економічні, технічні та психологічні причини. Економічні причини пов’язані з руйнівною діяльністю ринкового механізму та відображають бажання боротися з тими рішеннями, які змушує приймати ри­нок, а також із прагненням уникнути коливань в економіці. Технічні причини пов’язані з характером розвитку засобів виробництва, а саме з поліпшенням технічного оснащення підприємств, збільшенням розмірів фірм, що є наслідком запровадження нової техніки, технології. Стає зрозуміло, що виробляти само­стійно кожен індивід не може і процес виробництва набуває колективного ха­рактеру. Разом з тим індустріалізація призводить до того, що індивід змушений приєднуватися до будь-якої ірупи, щоб взяти участь у спільному житті та подо­лати відчуття відокремленості й обмеженості. Це зумовлює психологічні при­чини утворення іруп як суб’єктів економіки^[16].

Групи сформувалися в усіх галузях і сферах економічної діяльності: праців­ники об’єдналися у профспілки, на противагу їм утворилася група власників. Виробники об’єдналися у картелі й інші організаційні форми у національному і міжнародному масштабах. Ці групи можуть поглинути навіть індивідуального економічного суб’єкта з його особистими потребами. Економічний світогляд суб’єкта пристосовується до світогляду керівників групи, часто він втрачає зда­тність самостійно приймати рішення. Здебільшого групи стають так званими блоками політико - економічної потужності, які не тільки впливають на суспі­льство, а й прагнуть змінити цю структуру. Сила таких блоків залежить від їх чисельності у стратегічних підрозділах економіки, ефективності організаційної будови груп і наявності системи швидкого зв’язку між ними. Отже, економічні рішення, то приймаються у країні, більше не є справою мільйонів індивідів, а концентруються у керівних структурах, які приводять у дію керівники груп. Утворюється особливий суб’єкт ринкових відносин — економічні інститути (набір правил), шо структурують суспільні відносини особливим чином, знання яких повинні поділяти всі члени суспільства, оскільки ці правила істотно впли­вають на організацію й економічну поведінку людей. Держава також стає еко­номічним агентом, який діє разом з індивідуальними економічними суб’єктами і групами.

З цієї точки зору економіка XX ст. являє собою колективну і змішану еко­номіку. а країна вступає в економічні відносини як сукупність індивідів і сімей, фірм, груп, організацій, інститутів, діяльність яких контролює держава, що ви­ступає також як арбітр.

Суб’єкти ми можемо поділити на такі дві групи:

- прості економічні одиниці, або мікросуб’єкти елементарні одиниці у сфері споживання (індивіди, домогосподарства) й елементарні одиниці у сфері виробництва (фірми). Мікросуб’єкт складає для себе план дій, що стосується індивідуальних кількостей продуктів, послуг, в яких він має потребу;

- комплексні економічні одиниці, або макросуб’єкти, що складаються з гру­пи простих економічних одиниць і є кількома центрами, які розпоряджаються благами (промислова галузь як поєднання групи фірм, профспілка як група працівників), та кількома інстанціями, що приймають рішення (різні плани, які іноді суперечать один одному, зіставляються, узгоджуються та приводяться у відповідність з домінуючим планом, наприклад, держави). Разом з цим нині прості економічні одиниці можна розглядати як комплексні. Наприклад, в авто­ритарній родині плани ведення домашнього господарства (споживання й отри­мання доходу) підпорядковані рішенням голови родини. Там, де родинні зв’язки послаблені, кожен член родини має відносну незалежність, тобто може приймати рішення незалежно.

Аналогічними є міркування щодо фірми, тому що сучасна фірма складаєть­ся з диференційованих відділів, кожен з яких має власні цілі та прагне забезпе­чити їм пріоритети. Тому у разі існування певного впливу на голову фірми таку господарюючу одиницю можна розглядати як комплексну одиницю, у межах якої також здійснюється узгодження планів.

Але хоч би якими були зміни у родині та суспільстві, залишаються голова родини і керівник фірми, тобто певна влада, що приймає рішення і без якої ро­дина або фірма не може існувати. Тому домогосподарство, фірма є певними мі- кросистемами, що розглядаються як прості економічні одиниці.

Розвиток господарювання призвів до появи грошових відносин між суб’єктами економіки такими як держава, регіон, фірма, домашнє господарство. Ці відносини включають формування і використання певних сум грошей, які необхідні для нормальної соціально-економічної діяльності кожного господа­рюючого суб’єкта, які формують фінансову систему будь-якої держави, до якої ми відносимо:

-загальнодержавні фінанси;

-територіальні фінанси;

- фінанси приватної фірми;

- фінанси домашнього господарства.

Сучасна економічна теорія відмовилась від постулату про однорідність еко­номічних суб’єктів, на якому грунтувалася економічна наука у XIX ст. і який був відображений у схемі, пов’язаній з поняттям «гомо економікус» (людина економічна). Нині економічна наука не лише аналізує різноманітність економі­чного середовища, за якого існує відмінність мікро- і макроодиниць, а й визнає різноманітність економічних суб’єктів. Це зумовлено такими чинниками:

1) відмінністю у ступені раціональності при прийнятті рішень. За цим кри­терієм індивідів можна поділити на такі групи: ультрараціоналістичні, які діють на основі знань економічних законів, власного досвіду, інтуїції щодо майбут­нього; недостатньо раціоналістичні, поведінка яких зумовлена середовищем і які є рабами пануючого менталітету, реклами, пропаганди: люди типу «гомо економікус», які керуються власним інтересом, принципом економії сил, що та­кож можна оцінювати по-різному залежно від часу та місця;

2) відмінностями у повноті та широті прозорості, силі уявлення, масштабно­сті мислення;

3) неоднаковістю сили і впливу. За економічними параметрами, характером діяльності індивіди поділяються на панівних і тих, які перебувають під впли­вом, тобто або є центрами влади, або підпорядковуються іншим.

Домашні господарства є особливим явищем ринкової економіки, оскільки вони не лише отримують і витрачають доходи, а й є власниками та постачаль­никами всіх ресурсів, необхідних фірмам для виробництва товарів і послуг, - землі, праці, капіталу, підприємницьких здібностей.

Рис. 1.1. Кругообіг товарів і доходів у ринковій економіці

Фірма - це економічна одиниця, що використовує ресурси для виробництва економічних благ і постачає ці блага на ринок, має на меті максимізацію прибутку.

На рис. 1.1 зображено схему кругообігу, що здійснюється між двома суб’єктами домашніми господарствами і фірмами, зв'язки яких опосередко­вані ринком ресурсів і ринком продуктів.

Кругообіг ринкової економіки починається з домашніх господарств як влас­ників ресурсів, що постачають на ринок ресурсів працю, землю і підприємни­цькі здібності. Ресурси потрапляють до фірм, які, розподіливши та поєднавши їх у певний спосіб, створюють товари і послуги. Вироблені товари і послуги, опинившись на ринку продуктів, стають об’єктом попиту і подальшого спожи­вання домогосподарств. Цим завершується перше (на рис. 1.1 - внутрішнє) ко­ло кругообігу у ринковій економіці.

Друге коло кругообігу починається з фірм. Фірми, здійснюючи витрати, є на ринку ресурсів покупцями. Купуючи ці ресурси у домогосподарств, вони спла­чують їм доходи: заробітну плату, ренту, процент і прибуток. Домогосподарст- ва, отримавши доходи, здійснюють споживчі виграти і на ринку продуктів ку­пують товари та послуги. Фірми, які ці товари і послуги реалізують, привлас­нюють виручку від реалізації.

Отже, на ринку товарів і послуг фірми пропонують їх, а домогосподарства визначають свій попит на товари і послуги. На ринку ресурсів домогосподарст- ва пропонують ці ресурси для продажу, а фірми визначають свій попит на них.

Можемо спостерігати подвійний зв язок домогосиодарсгв і фірм через ри­нок ресурсів і через ринок продуктів, що забезпечує узгодженість дій них суб’єктів ринкової економіки.

Домашні господарства розглядаємо як економічні одиниці, що прагнуть до рентабельності, оскільки наявні в них блага порівняно з завданнями та потре­бами обмежені. Навіть саме слово «економія» колись означало «мистецтво управляти домашнім господарством». Воно походить від грецьких слів «ейкос» (дім) і «номос» (правило). Це слово ввів у вжиток древньогрецький філософ Ксенофонт.

В Європі людина, яка керувала господарством дома, називалась економкою, а на Русі - ключником. Вона керувала прислугою, закупівлею продуктів, вела облік доходів і витрат. Економка була менеджером, плановиком і бухгалтером домашнього господарства. При цьому словом «дім» часто позначали цілий має­ток з усіма, хто працював у ньому.

Домашнє господарство має глибоке коріння. Воно виникло в епоху первіс­нообщинного ладу на стадії формування основних галузей виробничої діяльно­сті - землеробства та скотарства. Розвиток того чи іншого виду домашньої про­мисловості залежав від місцевих умов і кількості необхідної сировини.

Ранніми та універсальними видами домашньої промисловості були перева­жно обробка шкіри і виготовлення шкіряних виробів, різні види обробки дерева і деревної кори, плетіння шнурів, корзин, гончарне виробництво.

Домашня промисловість була частиною доринкової економіки. Об'єднання селянських домашніх господарств із натуральним землеволодінням було типо­вим для середньовічного господарства. Промисловість як самостійна форма ви­робництва ще не існувала, тому продукція не з’являлася на ринку, а використо­вувалася самим виробником. За межі селянського господарства вироби домаш­ньої промисловості надходили тільки у вигляді данини землевласнику.

В епоху феодалізму домашня промисловість поступово переросла в реміс­ництво, однак ніде не була ним повністю витіснена. Капіталізм, руйнуючи на­туральне господарство, руйнував й домашню промисловість, але і в цю епоху її залишки майже завжди зберігаються там, де є дрібне селянство. В Україні у на­прикінці XIX - на початку XX століть домашня промисловість зустрічалася в місцевостях, віддалених від великих промислових і торговельних центрів.

У ринковій системі акцент домогосподарства робиться на сім’ю, яка обслу­говує ринок праці, і на сімейне споживання. По суті, сучасне домогосподарство розглядається на межі взаємодії ряду ринків: праці, споживчих товарів, фінан­сів (динаміка інвестицій і заощаджень). У зв’язку з цим сучасне домогосподар­ство є повноправним суб’єктом ринкової системи та існує за законами ринку.

З розвитком «суспільства послуг» у розвинугих країнах зменшується частка зайнятих у сфері побутового обслуговування. Однак це не означало зниження потреб у них. Просто реалізація додаткових потреб у побутових послугах в бі­льшості відійшла з товарного ринку у сферу домашнього господарства. Спочат­ку пральні звільнили домогосподинь від значної частини ручного прання. Потім вони одержали можливість купити якісні і відносно недорогі пральні машини і більшість перестала звертатися за послугами в пральню.

Наприкінці XX століття домашнє господарство, особливо у великих містах, стає все більш атомарним, звільняючись при наймі від сусідських і родинних взаємин. Водночас, на основі електронних засобів комунікації (домашні мережі, електронна пошта, факси та ін.) домогосподарство включається в новітні інфо­рмаційні системи, освоюючи професійні взаємини. Для багатьох професій по­чинає зникати минулий поділ між домом та офісом, дім стає основним робочим місцем. Цілком реальний вид бізнесу, названий у літературі «віртуальний», ко­нтролюється великим капіталом, передусім банківським.

В умовах ринкових відносин роль домашніх господарств у економічному розвитку суспільст ва значно зростає. Це визначається такими чинниками:

- по-перше, домогосподарства беруть активну участь у кругообігу ринкової економіки як самостійні незалежні суб’єкти господарювання, які мають власні потреби та інтереси. Приватна власність надає домогосподарствам право кори­стуватись і розпоряджатись ресурсами, укладати будь-які угоди, використову­вати будь-які придбані ресурси і реалізовувати вироблювану продукцію, вихо­дячи з власних інтересів;

- по-друге, домогосподарства одночасно діють як виробники (продавці) і як споживачі (покупці). На ринку ресурсів домогосподарства пропонують працю і підприємницькі здібності, землю, капітал. На ринку споживчих-благ вони ви­значають свій попит на них;

- по-третє, задоволення потреб домогосподарств у різноманітних товарах та послугах є метою національного виробництва, а попит на них цього економі­чного суб’єкта є одним із найвагоміших компонентів сукупного попиту;

- по-четверте, частина доходу, що залишається невикористаною домогос- подарствами при витратах на поточні споживчі потреби, накопичується і може стати потужним джерелом формування фінансових ресурсів держави.

Таким чином, домогосподарства як суб’єкти ринкових відносин проявляють три основних види економічної діяльності: пропонують чинники виробництва, споживають частину отриманого доходу і заощаджують^[17].

I poiiioni відносини домогосподарства можуть виникати з (рис.1.2)^[18]:

1) державою, а саме з:

- органами державного управління з різного роду платежів (візовий збір, дер­жавне мито, гаможений збір, транспортні платежі і т.н );

- органами податкової служби при внесенні податків, зборів та інших платежів;

- органами місцевого самоврядування при приватизації житла, земельної діля­нки та інших об’єктів, при сплаті адміністративних штрафів, при оплаті орендної плати за землю і т.ін.;

2) приватними фірмами, а саме з:

- банківською системою при отриманні і погашенні кредитів, купівлі-продажу валюти і цінних паперів, при депозитних строкових вкладах, участі в лотереях і τ.∏.;

- страховими товариствами (компаніями) з усіх видів страхування;

- недержавними пенсійними фондами по вкладах і отриманню пенсій і виплат;

- фінансовими і фінансово-кредитними господарюючими суб’єктами (інвести­ційні фонди, ломбарди, кредитні спілки та ін.) при здійсненні трастових опера­цій, заставних операцій, селінгу, купівлі-продажу цінних паперів, за участі в розтраті лотерей і т.п.;

- з приватними фірмами при виплаті заробітної плати, дивідендів з акцій, па­йових часток, орендної плати за землю і т.п.;

- з громадянами при виплаті орендної плати за землю, за найм квартири, при спадкуванні і даруванні майна, купівлі-продажу об’єктів рухомої і нерухомої власності.

Рис. 1.2. Взаємодія домогосподарства з іншими економічними одиницями

В основу вивчення структури домогосподарств покладено їх поділ за типами, складом і розмірами. Щоб оцінити вплив різних факторів на розміри та структуру домогосподарсгв, зазначений поділ можна поєднувати з групуванням членів домого­сподарств за соціально-демографічними ознаками (віком, шлюбним станом, кількі­стю дітей, економічною активністю, зайнятістю іт. ін.).

Таблиця 1.1

Класифікація домашніх господарств

Продовження таол. 1.1

Слід розмежовувати хоча й близькі, але за своєю суттю різні поняття: домо- господарство, сім’я та підсобне господарство.

Сім’я - усвідомлено організоване на основі шлюбу й родинно-кровних зв’язків тісне об’єднання незначної кількості людей, члени якого пов’язані спі­льністю проживання, веденням спільного господарства та прагненням у процесі життєдіяльності реалізувати соціальні, економічні та духовні потреби (інтереси, функції) кожного індивіда, сім’ї та суспільства загалом. Сім’я - один з найзна- чніших соціальних винаходів людства, в якому сконцентровано й відображено в мініатюрі важливі досягнення тисячолітньої цивілізації людських об’єднань, а також процеси, характерні для розвитку всього суспільства. Домогосподарсгво жорсткіше прив’язане до територіальних меж і включає членів, які не с роди­чами. Однак сім’я - це не група індивідів, об’єднаних колом контрольних обов’язків. Сім’я - соціальна основа домогосподарства.

Сутність домогосподарств можемо розкрити через функції, які вони вико­нують в економічному розвитку суспільства. Головні з них такі:

- споживання;

- постачання чинників виробництва;

- заощадження;

- інвестування.

Перш за все в національній економіці домашні господарства є постачальни­ками на ринок ресурсів, у тому числі послуг чинників виробництва. У першу чергу це стосується людських ресурсів, послуг чинника «праця». Кожна люди­на є власником робочої сили, носієм знань, виробничого досвіду. Вона має ві­льно розпоряджатися своєю продуктивною силою, використовувати її цінності у власних інтересах. Праця людини спрямована на створення необхідних для задоволення особистих і суспільних потреб матеріальних та духовних благ. Кожний робітник, працюючи на підприємстві чи виробляючи власну продук­цію, забезпечує суспільство ресурсами праці. Науково-технічний прогрес під­вищує роль праці людини в суспільному виробництві і висуває нові, значно виші вимоги до кожного працівника, до його кваліфікації і відповідності. Су­часний технічний прогрес вимагає робітника висококваліфікованого, творчого, вільного, тому й праця має бути вільною, матеріально забезпеченою. Завдання полягає в тому, щоб забезпечити найраціональніше, найефективніше викорис­тання людських ресурсів з метою досягнення максимального задоволення ма­теріальних потреб людини, що швидко зростають.

При цьому треба мати на увазі, що внесок домогосподарств у ресурсний по­тенціал національної економіки не обмежується людською працею. Домогоспо- дарства можуть мати у своєму розпорядженні засоби виробництва (господарсь­кі будівлі, житлові будинки, землю, машини та виробниче обладнання, комп’ютери, транспортні засоби, сировину, матеріали тощо) і використовувати їх на свій розсуд. Застосовуючи це майно з метою виробництва товарів та по­слуг, домогосподарства ставлять на службу інтересам національної економіки такий важливий ресурс, як капітал і здібності до підприємництва.

Домогосподарства можуть постачати національному виробництву, крім трудових ресурсів та капіталу, і грошові кошти. Вони вносять гроші в банки, купують акції та облігації акціонерних товариств і банків.

Провідною функцією домогосподарств виступає споживання. Вони є пер­винним осередком споживання, що утворює найважливішу складову ефектив­ного попиту. Зростання попиту домогосподарств стимулює збільшення обсягу національного виробництва нових товарів та послуг. Разом з тим, здійснюючи заощадження, домашні господарства створюють фінансові ресурси, які можуть бути спрямовані на здійснення інвестицій. Інвестування доходів ми можемо ви­ділити як ще одну функцію домогосподарств, здійснення якої можливо лише за наявності майна.

Чинники, шо впливають на добробут домогосподарства:

1. Демографічні (чисельність і темни приросту населення, віковий склад на­селення та ін ).

2. Економічні (рівень реальних доходів населення взагалі і сім'ї, зокрема, рівень розвитку системи охорони здоров’я і медичного обслуговування, наяв­ність робочих місць, які дозволяють використовувати жіночу і підліткову працю, кількість ро бочих місць з неповним робочим днем або пільговими умовами праці для підлітків і неповнолітніх).

3. Політичні (політика уряду, органів законодавчої державної влади, проф­спілок по відношенню до сім’ї).

4. Культурні (кількість і доступність закладів культури і культурних ціннос­тей, система чинних в суспільстві правових, моральних норм тощо).

5. Екологічні умови (природно-географічні особливості середовища прожи­вання, ступінь урбанізованості і санітарно-гігієнічних умов життєдіяльності, сту­пінь забрудненості довкілля).

У ринковій економіці кожне дом о господарство володіє певними економіч­ними ресурсами і використовує їх ефективно з метою одержання доходу як за­собу свого існування.

Для визначення економічного становища домогосподарства найчастіше за­стосовують два поняття: дохід і майно (багатство) (табл. 1.2).

Дохід домогосподарства це загальна сума грошей, яку отримала особа або родина протягом певного періоду (як правило, за рік). Головним джерелом до­ходів домогосподарств є доходи від ресурсів, які вони поставляють національ­ному виробництву, або ж доходи від чинників виробництва, насамперед послуг чинника «праця».

Дохід складається із заробітної плати та інших трудових доходів, доходів від власності, у тому числі ренти, процентів, дивідендів, а також із трансферз- них платежів, зокрема соціальної допомоги малозабезпеченим або допомоги у зв’язку з безробїгтям.

Таблиця 1.2

Дохід і майно домогосподарства

Майно цс чиста вартість актинів, якими домогосподарство володіє на пев ­ний момен і часу. Майно цс нагромадження грошей, а дохід потік грошей упродовж певного періоду.

До майна домогосподарства належать матеріальні об’єкти - будинки, авто­мобілі, інші споживчі блага тривалого користування, земля, а також фінансові ресурси - готівка, ощадні рахунки, акції, облігації тощо. Складові майна нази­вають активами, а зобов’язання, тобто борги, - пасивами. Різниця між сумою активів і сумою пасивів на певний момент часу називається власним капіталом, або майном на певний період часу.

Розрізняють номінальні й реальні доходи домогосподарств. Номінальні до­ходи - це сума грошових доходів, які одержують домогосподарства. Реальні доходи - цс кількість різних споживчих благ (товарів та послуг), які можуть купити домогосподарства за свої грошові доходи. їх рівень залежить від: номі­нальних доходів, рівня цін не споживчі блага, величніш податків та інших обов’язкових платежів. Отже, реальні доходи домогосподарств залежать прямо пропорційно від величини грошового (номінального) доходу і обернено пропо­рційно від рівня цін.

Отже, сукупний дохід домогосподарства - не сума доходів, які воно отри­мує з різних джерел у грошовій чи натуральній формах. Він на повинен бути нижчим за прожитковий мінімум, тобто нижче, ніж вартість набору необхідних споживчих благ (товарів та послуг), розрахована за нормами і нормативами споживання і забезпечення населення першочерговими життєвими засобами. Прожитковий мінімум використовується для встановлення мінімального рівня доходів сімей, а також мінімальних розмірів заробітної плати, пенсій, стипендій та інших соціальних виплат та пільг.

Для оцінки рівня сімейних доходів, крім прожиткового мінімуму, має вра­ховуватись і оптимальний споживчий бюджет - вартість набору життєвих засо­бів. розрахована за нормами і нормативами споживання, які задовольняють ро­зумні раціональні потреби людей. Цей бюджет використовують для оцінки до­сягнутого рівня життя населення країни і вибору найбільш оптимальних, ефек­тивних шляхів його підвищення.

Доходи домогосподарств нерозривно пов’язані з доходами держави. У пері­оди економічної активності зростає обсяг виробництва споживчих благ (товарів та послуг), збільшується валовий внутрішній продукт, зростають заробітна пла­та працівників, доходи підприємницьких структур, держава має економічну можливість підвищувати добробут сімей збільшенням як трудових доходів, так і соціальних виплат із бюджету. Отже, у періоди сприятливої економічної кон’юнктури домогосподарства можуть більше витрачати грошових коштів на поточні потреби, придбання предметів тривалого користування, засобів праці і робити певні заощадження. Склад економічної кон’юнктури в країні неодмінно негативно позначається на доходах домогосподарств. Він призводить до скоро­чення доходів домогосподарств, що одразу негативно впливає на споживчий попит. Скорочення попиту призволить до зменшення обсягів виробництва, до зростання армії безробітних, що спричиняє нове зменшення доходів домогос­подарств. Навпаки, зростання доходів домогосподарств сприятиме зростанню споживчого попиту, пожвавленню економічної кон’юнктури, поступальному розвитку національного виробництва. Тому економічна політика держави має бути спрямованою на розв’язання основних завдань вітчизняної економіки, ви­бір пріоритетних напрямів розвитку, які мають якісно змінити її, спрямувати на задоволення сучасних пот реб домогосподарств, суспільства в цілому.

Розподіл доходів домогосподарств. Розподіл як економічна категорія - цс не тільки розподіл результатів виробництва. Це і розподіл економічних ресур­сів, або чинників виробництва. Розподіл дає змогу повніше задовольняти по­треби домогосподарств, створює умови і додаткові стимули їх розвитку.

Принципи розподілу, його характер, частку різних суб’єктів господарюван­ня у новоствореній вартості визначають відносини власності. Кожному типу економічної системи властива своя специфічна, конкретно-історична форма власності, яка і визначає свої принципи розподілу доходів. Історія економічної думки знає розподіл за працею, капіталом, власністю, чинниками виробництва.

У процесі розподілу дохід домогосподарств набирає форми заробітної пла­зи, прибутку, рені й, орендної плати, відсотка та інше.

Дохідна частина бюджету домашнього господарства є базою для витрат сім’ї. Але не весь сукупний дохід може бути витрачений, бо сім’я має відноси­ни з різного роду обов’язковими відрахуваннями (податки, відрахування в пен­сійний фонд і т.п.), які встановлює держава. Після цих відрахувань домашнє го­сподарство фактично може витрачати чистий дохід (рис. 1.3).

Рис. 1.3. Фор мування чистого доходу домогосподарств

Сукупний дохід домашнього господарства має багато джерел, яким власти­вий різний характер (рис.1.4).

Рис. 1.4. Джерела надходжень грошових засобів у бюджет домогосподарства

Власні джерела доходів базуються на власній праці членів сім’ї або від ви­користання власності:

а) доходи, які мають трудове походження: оплата праці, доходи від підпри­ємницької діяльності, фермерства, підсобного господарства, індивідуальної трудової діяльності, у тому числі на дому (друкування, виконання комп’ютерних замовлень, в’язання тощо);

б) доходи від продажу, передачі у користування:

- виробничих факторів (праця, капітал, земля): процент, дивіденд, рента;

- об’єктів інтелектуальної власності - винагорода (грошова, негрошова);

- від передачі в оренду майна - орендний дохід;

в) доходи від акцій, виграшів по облігаціях державної позики і лотореях, процент від вкладів у банках, з ощадних сертифікатів, виграші в різних конкур­сах, змаганнях;

г) доходи, за якими не стоїть певна виконана робота (трансфертні доходи): пенсії, субсидії, допомога по вагітності, з нагоди народження дитини, багатоді­тним сім’ям, безробітним.

Невласні джерела - позика, кредит.

Легальні доходи угворюються при дотриманні законів держави і добросові­сних звичаїв суспільства.

Нелегальні доходи отримуються від тіньової економіки, шахрайства.

Доходи без ризику. До доходів, отримання яких відбувається без ризику, відносять заробітну плату, гонорар, державні пенсії, стипендію, допомогу, оре ндний дохід.

До ризикованих доходів відносять ті, отримання і розмір яких пов’язані з ризиком: дохід від підприємницької діяльності, дивіденди, доходи від спекуля­тивних операцій. Ризиковані доходи стосуються, перш за все, гри. Швидко роз­багатіти можливо, якщо грати в казино, в лоторею, з курсовою вартістю акцій, з валютними курсами і іи..

Зупинимось на особливостях деяких джерелах надходжень в дохідну части­ну бюджету домашнього господарства. Почнемо з власних джерел доходів, а саме: заробітна плата, орендний доход, винагорода за використання об’єктів ін­телектуальної власності, роялті, авторський гонорар.

Дохід домогосподарства розглядається у цьому разі через теорію цін. Заро­бітна плата є ціною праці, рента - ціною землі, а процент ціною капіталу. Для більшості населення розвинених країн заробітна плата с основним джерелом іс­нування і становить, як правило, від 2/3 до 3/4 національного доходу.

Заробітна плата - це ринкова ціна вирішального чинника виробництва робочої сили, що сплачується найманому працівнику за одиницю часу послуг праці.

Основним фактором, що впливає на рівень заробітної плати, є ефективність використання трудових ресурсів, яка вимірюється показником «продуктивність праці» (або трудомісткістю).

Продуктивність праці - це відношення кількості виробленої продукції до кількості праці, що використали на виробництво цієї продукції. Трудомісткість - це кількість праці, використаної на виробницт во одиниці продукції в одини­цю часу. В свою чергу, на продуктивність праці впливає ефективність викорис­тання інших виробничих ресурсів, тобто фондовіддача і матеріаловіддача.

Ціну праці також визначає її якість, що залежить від фізичних і розумових здібностей, освітнього і професійного рівня, виробничого досвіду тих, хто за­йнятий у виробництві. Існують також чинники, які не мають вартісного виміру, але відіїрають важливу роль, наприклад моральні цінності, соціально- психологічний клімат у колективі.

На формування рівня заробітної плати впливає рівень конкуренції на ринку праці. В умовах досконалої конкуренції ціна праці не залежить від того, в якій фірмі трудяться працівники, оскільки всі вони отримують однакову заробітну плату, що сприймається фірмою як заздалегідь задана величина. Рівень оплати праці в умовах досконалої конкуренції максимальний.

В основу пропозиції праці домогосподарства покладено проблему вибору _між працею та відпочинком. Праця не є метою для людини, праця - засіб отри­мання доходу для задоволення потреб індивіда. Тобто людина повинна прийня­ти рішення, потрібен їй дохід від праці чи ні.

Прибуток - реалізована додана вартість, що присвоюється власникам засо­бів виробництва. Тобто це сума, на яку доходи перевищують пов’язані з ними витрати. Дохід домогосподарств, крім прибутку, виступає також у формі відсо­тка. Відсоток є доходом для тих домогосподарств, які мають на своїх рахунках у банках тимчасово вільні грошові кошти або вклади у майно державних під­приємств. Водночас відсоток - цс вит рата для тих домогосподарств, які беруть кредит, адже вони повинні зі свого прибутку сплачувати ставку відсотка на взя­ті в позику грошові кошти.

Формою доходу домогосподарств є також рента. Це дохід для власника осо­бливих природних умов виробництва, насамперед у виробництві сільськогос­подарської продукції. З іншого боку, рента - це виграти для орендаря за корис­тування даними земельними ділянками та ін.

Орендна плата - це форма доходу домогосподарства як орендодавця- власника за передану земельну ділянку та інше майно у строкове платне воло­діння і користування. Вона, крім ренти, включає в себе відсоток на вкладений раніше в дану земельну ділянку певний капітал.

Винагорода за користування інтелектуальною власністю. Винагорода (ціна) за використання того чи іншого об’єкта інтелектуальної власності є найбільш складний момент відносин між продавцем (ліцензіаром) і покупцем (ліцензіа- том). Існуюча міжнародна практика визначення вартості винаходу, промисло­вого зразка, ноу-хау і т.п. дає такі форми винагороди (рис.1.5).

id="Picutre 7" class="lazyload" data-src="/files/uch_group34/uch_pgroup100/uch_uch1315/image/image007.jpg">

Рис. 1.5. Форми винагороди

Пряма грошова винагорода. Це може бути:

а) виплата гвердої суми — коли обчислена сума повинна буї и виплачена зразу повністю або за певний проміжок часу;

б) роялті — коли відбуваються повторні виплати розрахованої суми залеж­но від отриманих результатів (обсягу продукції, послуг, розміру прибутку);

в) гонорар, тобто винагорода за послуги, які надають спеціалісти в галузі ін­телектуальної власності;

г) авторський гонорар, який отримує автор твору літератури, мистецтва га іншого об’єкта авторського права.

Опосередкована грошова винагорода і негрошова винагорода. Цс можуть бути:

а) доход від операцій, які зв’язані з ліцензіями;

б) дивіденди, якщо ліцензіар бере фінансову участь у підприємстві ліцензіата;

в) прийняття заходів щодо зміни вартості чи розподілу затрат, наприклад затрат на підтримку чи захист прав на винахід або на товарний знак;

г) озримання інформації про ринок, що допоможе вигідніше продати інте­лектуальну власність;

д) передача ліцензіару акцій, інших цінних паперів, а також відправлення на адресу ліцензіара товарів, в т.ч. товарів за ліцензією та іншого.

Роялті - ця своєрідна участь ліцензіара в прибутку ліцензіата, є основною формою винагороди. Питання про розмір процента відрахувань (ставка роялті) і про те, з чого повинні збиратись ці відрахування (база роялті), найбільш склад не в світовій ліцензійній торгівлі.

База роялті може маги декілька варіантів вибору: економічний, ефект, при­буток, обсяг реалізації в грошовому виразі чи натуральних показниках, вартість переробленої сировини і т.д. Частіше в ліцензійній торгівлі використовується обсяг реалізації продукції в грошовому виразі. Причому для того, щоб гаранту­вати ліцензіару надійність і стабільність платежів, використовується не факти чна ціна продажу, а середня ціна, яка діє в даний момент на товарному ринку. Для сировинних товарів цс біржове котирування, для інших довідкові індек­си, які періодично публікуються зарубіжними кон’юнктурними виданнями і бюлетенями спеціалізованих фірм.

Ставка (процент) роялті залежить від ряду факторів:

- обсягу патентної охорони, якості складання формули винаходу (найбільш високі ставки роялті використовувалися саме в тих випадках, коли винахід за­хищений цілим блоком патентів у різних країнах);

- виду ліцензійного контракту (найбільш дорога ліцензія повна, найбільш дешева — проста ліцензія);

- строку дії ліцензії (чим більший строк, тим менший процент відрахувань);

. можливості контролювати випуск продукції за ліцензією (у тих випадках, _коЛИ контроль ускладнений, ставка підвищується).

Варто зазначити, що в рамках антимонопольного законодавства суди розви­нутих країн виробили своєрідну систему правового захисту «чесної праці» в бі­знесі- Якщо суд встановить, що ставка роялті явно знижена порівняно з анало­гічними ліцензійними контрактами у відповідній сфері економіки, контракт може бути розірвано за вимогою ображеної сторони.

Що стосується авторського гонорару, то ця винагорода виплачується автору твору літератури, мистецтва і науки. Розміри і порядок нарахування авторської винагороди за кожний вид використання твору, як правило, встановлюються в авторському договорі. Ці питання не мають стандартного рішення, залежать від багатьох факторів. Так, авторський гонорар за літературний твір залежить від тиражу, кількості видань, попиту і т.п.

Слід підкреслити, що на розмір авторського гонорару може істотно вплива­ти і суб’єктивний фактор: ім’я автора, думка членів редакційних колегій, рек­ламне забезпечення, смак споживача і т.п.

Невласні надходження в бюджет домашнього господарства зв’язані з тим, що сім’я може брати гроші в кредит, тобто позичати під гарантію, заставу гро­ші в різних кредитних установах: банках, ломбардах, кредитних спілках, фінан­сових фондах та в інших установах. Це забезпечує отримання товарів і послуг, необхідних для домашнього господарства в даний момент, у той час як платіж за них розтягнуто на тривалий період часу в майбутньому. У цьому випадку кредит дозволяє користуватися покупкою ше до того, як за неї повністю спла­чено. При цьому важливо мати на увазі дві умови надання кредиту: по-перше, послуга за надання кредиту повинна бути сплачена, а по-друге, і це головне, сума кредиту повинна бути в подальшому повністю повернена. Тому, коли ви вирішуєте, чи взяти кредит, важливо з’ясувати, скільки цей кредит буде кошту­вати і чи зможете ви собі його дозволити. Після цього можна вибирати кращі умови кредиту.

Нелегальні джерела доходів (тіньова економіка, шахрайство в економіці). Домашнє господарство безпосередньо чи опосередковано може бути причетним До тіньової економіки, шахрайства в економічній сфері. Тому коротко зупини­мось на цих явищах.

До тіньової економіки можна віднести будь-які операції з товарами і послу­гами, які проходять без належної реєстрації.

Люди, які працюють за готівку, приховують доходи: адвокат, який дає кон­сультації в обмін на ремонз автомобіля, офіціанти, які ховають чайові від пода­ткової інспекції, і багато інших - є частиною тіньової економіки

Отже, розподіл доходу домогосподарства є показником, що свідчить про існуюючі джерела надходжень грошових засобів, їх види та фактори, шо впли­вають на їх розмір.

Використання доходу домогосподарствами. Для використання доходу до­машнього господарства в найзагальнішому плані с дві можливості. По-перше, домашні господарства витрачають свої доходи на придбання товарів та продук­тів споживання, а по-друге, вони можуть також відмовитись від купівлі товарів і зробити заощадження.

Споживання - це використання споживчих благ, направлене на задоволення власних потреб домогосподарств. У вартісній формі це та сума грошових кош­тів, яка витрачається домогосподарствами на придбання споживчих благ (това­рів та послуг). Споживання забезпечує відтворення домогосподарств, створює могутні стимули розвитку і вдосконалення вітчизняного виробництва. На спо­живчі виграти припадає основна частина доходів домогосподарств. Вони фор­мують споживчу поведінку, яка є своєрідним індикатором розвитку національ­ної економіки.

Метою виробництва є задоволення потреб споживачів у певних товарах і послугах, але інтереси суб’єктів ринкових відносин при цьому не співпадають, оскільки кожен прагне отримати вигоду для себе. Яким чином узгоджуються їх інтереси і звідки фірми знають про товари, в яких домогосподарство має потре­бу? Як, врешті-решт, домогосподарства вибирають необхідний для них набір благ за умови, що купити всі товари вони не можуть, оскільки існує проблема обмеженості ресурсу - доходу?

Ці проблеми розглядає теорія споживання, яка досліджує вподобання інди­відів на основі їх власних потреб, аналізує, як домогосподарство вибирає той або інший товар, в якій кількості воно може його купити, враховуючи обмеже­ний бюджет споживача і прагнення максимізувати власну вигоду.

Для гаго щоб споживач міг розподілити свої кошти для задоволення потреб між різними позребами, йому позрібна певна загальна основа для їх співсгавлен- ня. З цією метою економісти ввели поняття корисності. У XVIII Ct'. це поняття по­чали використовувати дослідники математичної ймовірності. У 1738 р. швейцар­ський математик Д. Бернуллі зазначив, що люди поводяться гак. що гроші, які во­ни можуть виграти у чесному парі, коштують для них менше, ніж гроші, які вони можуть програти. Це означає, що вони не схильні до ризику і кожен наступний долар майна приносить їм менший приріст реальної корисності.

у гуманітарні науки поняття корисності було введено англійським філосо­фом, соціологом, юристом Є. Бентамом, який заснував утилітаризм напрям у _сОціальній філософії (від лат. Utilitas користь, вигода). «Під принципом корис- _ті - писав учений, - розуміють той принцип, що схвалює або не схвалює будь- яку Д>^ю> залежно від того, чи прагне вона (як нам здається) збільшити або зме­ншити щастя тієї особи, про інтерес якої йде мова, або, кажучи те ж саме інши­ми словами, сприяти або перешкоджати цьому щастю». Згідно з теорією £, Бентама, максимізація корисності і є психологічним принципом поведінки людей, яким вони керуються, намагаючись уникнути страждань і збільшити за­доволення або щастя. Він вважав, що суспільство, в тому числі і законодавство, повинно грунтуватися на цьому принципі, щоб забезпечувати «найбільше щас­тя для найбільшої кількості індивідів». На той час погляди Є. Бентама були до­сить прогресивними. Вчений вважав, що соціальну й економічну політику по­трібно спрямовувати на досягнення певних практичних результатів, тоді як по­передні підходи грунтувалися на традиційній або релігійній доктринах. І нині ці ідеї актуальні, тому що багато політиків захищають свої законодавчі пропозиції за допомогою утилітарних уявлень про те, що може бути найкращим для найбі­льшої кількості людей.

Прийнявши утилітарну доктрину корисності, економісти мали нагоду ство­рити теорію поведінки споживача, засновану на гіпотезі про можливість співс- тавлення корисностей різноманітних благ. Вважали, що за заданих цін спожи­вач прагне так розподілити свої кошти на купівлю товарів, щоб максимізувати очікуване задоволення або задоволення від їх споживання. При цьому він керу­ється особистами смаками й уявленнями.

Представник неокласичного напряму політичної економії В. Джевонс роз­винув концепцію корисності Є. Бентама. Він розглядав економічну теорію як «обчислення задоволення і болю» і показав, як раціональні індивіди можуть об­ґрунтувати свої споживчі рішення додатковою або граничною корисністю кож­ного товару. Більшість утилітаристів XIX ст. вважали, що корисність є психіч­ною реальністю, яку можна прямо і кількісно виміряти.

Визначена у такий спосіб корисність має суто особистий, суб’єктивний ха­рактер. Французький філософ Е. де Кондильяк зазначав: «Отже, з міркувань про корисність речей складається їх цінність, і залежно від цих міркувань вона підвищується або знижується... Але якби почали вважати цінність ознакою невідносною, невіддільною від речей і незалежною від міркувань, то це поняття Стало б лише джерелом поганих роздумів».

Економісти неодноразово намагалися відмовитися від терміна «корисність», який має оцінний характер, знайти йому кращий відповідник. Російський еко­номіст Н. Бунге пропонував використовувати поняття «придатність». «Потреба у наркотичних засобах, - писав він, - незаперечна, але чи можна сказати, що опіум і гашиш корисні для тих, хто палить, - вони тільки придатні як речовина для сп’яніння». Італійський економіст і соціолог В. Парето запропонував замі­нити термін «корисність» неологізмом «ophelimite», що означає відповідність між речами та бажаннями. Французький економіст НІ. Жид пропонував вико­ристовувати термін «бажаність», вважаючи, що ця категорія «не передбачає іс­нування у бажань моральних або аморальних ознак, розумних або нерозсудли­вих». На підтримку терміна «бажаність» висловлювався і відомий американсь­кий економіст і статистик І. Фішер, зазначаючи перевагу антоніма «небажа­ність» порівняно з «некорисністю». Але термін «корисність» пережив своїх критиків і вживається й досі.

Заслуговує на увагу точка зору відомого американського економіста Поля Самуельсона щодо структури бюджетних витрат домашнього господарства. Немає двох сімей, підкреслює він, з абсолютно однаковими витратами. Але ста­тистика свідчить, що люди загалом розподіляють свої витрати на продукти хар­чування, одяг й інші засоби існування у більш або менш постійних співвідно­шеннях. У результаті тисяч обстежених бюджетів склалась одностайна думка щодо структури бюджетних витрат. Ще в XlX ст. пруський статистик Ернест Енгель показав, що існує безпосередній зв’язок між типом товарів, послуг, які купуються, і доходом споживача. Ця залежність структури витрат від рівня до­ходу була названа «законом Енгеля».

Бідні сім’ї змушені, звичайно, витрачати свої доходи переважно на предме­ти першої потреби: продукти харчування, житло і меншою мірою одяг. Зі зрос­танням доходу виграти на деякі види продуктів харчування також збільшують­ся. Проте додаткова сума грошей, яку люди витрачатимуть на харчування у ви­падку зростання їхніх доходів, має певну межу. Тому частка витрат на харчу­вання зі збільшенням доходу скорочується.

Після того, як сім’я вийшла з групи сімей з найнижчими доходами, частка її бюджету, що йде на оплату житла, виявляється досить постійною. Для підраху­нків американці користуют ься відомим правилом: тижневої платні повинно ви­стачити на покриття місячних витрат на житло й оплату комунальних послуг.

Поль Самуельсон робить застереження. Зрушення у середній структурі споживчих витрат, що відбуваються зі зміною доходу, досить сталі, але самі лише середні величини ще не дають повного уявлення про фактичну зміну структури споживання. Всередині однієї групи існують значні відхилення від середньої величини доходу. Наприклад: у сім’ї А дуже полюбляють їсти, але живуть у невеликій квартирі; сім’я В, яка отримує такий же дохід, значно біль­ше платять за більше житло, але не має автомобіля.

Що стосується засобів, які домогоснодарства використовують для сплати ∏oκvπoκ та погашення фінансових зобов’язань, то в сучасних умовах є можли­вість використовувати різні форми і засоби, а саме:

- готівка;

- переказ;

- чек;

- кредитна картка;

- вексель тощо.

Готівка. Безпосередня передача готівки багатьом людям на перший погляд здається найпростішою платіжною формою. Щодо більшості «дрібних» опера­цій таких як, наприклад, купівля хліба, газети в кіоску чи сплата рахунку в кав’ярні, то це може й так. Проте, коли доводиться сплачувати більші суми, го­тівковий платіж у нинішні часи все частіше відступає на задній план, бо внаслі­док неуважності, крадіжки чи хибного підрахунку можна зазнати чималих втрат. Крім того, сама доставка й «збуг» готівки (наприклад, внесення грошей на рахунок у банку) пов’язані з певними витратами (транспорту, часу тощо).

Переказ. У багатьох платіжних операціях доцільно вдаватись до безготівко­вої платіжної системи, коли гроші переказують. Для цього як той, що платить гроші, так і той, що їх одержує, повинні мати розрахунковий рахунок (у банку, ощадній касі). Рахунок боржника дебетують, у рахунку кредитора роблять за­пис на кредит. При безготівковій та напівготівковій системі розрахунків існу­ють різноманітні варіацій такого переведення грошей.

Чек - це вказівка, яку боржник дає своєму банку на виплату третій особі зі CBOi o рахунка певної суми. Виписувати чек боржник має право тільки тоді, ко­ли у нього є в банку відповідні активи або надана йому банком кредитна лінія.

Кредитна картка дає її власникові змогу платити за товари та послуги шляхом подання картки та підписання відповідного документа. Установа, що видала кредитну картку, потім проводить розрахунки з її власником і списує відповідну суму з його рахунка.

Установа, що видає кредитні картки, утримає з власника картки різний збір і отримує, як правило, від підприємства, де власник картки «платить» своєю кар­ткою, прибуток з обороту. Наукові дослідження показали, що, коли люди роз­раховуються кредитними картками, вони купують товарів більше, ніж коли пла­тят ь гот івкою.

Вексель цінний напір, який являє собою письмове боргове зобов’язання суворо встановленої форми. Вексель, забезпечує оплату поставлених у кредит товарів, гарантованих вексельним документом. Вексель можна використати для відстрочки чи розстрочки платежу. Але приватні домашні господарства - та й не тільки їх - слід застерігати від участі в операціях з векселями.

Виграти сім’ї залежать від багатьох факторів: від рівня заробітної плати, підприємницького доходу членів сім’ї, від їх віку і смаків, уявлення про майбу­тню економічну ситуацію тощо.

Завдання кожної з національних економік - сприяти постійному збільшен­ню обсягу споживання товарів і послуг домогосподарством, оскільки недоспо­живання призводить до утворення надлишків виробленої товарної маси, що спричиняє кризи в економіці. Вироблена продукція не може бути реалізована з двох основних причин. По-перше, вироблені товари не відповідають потребам домогосподарства, по-друге, споживачі не мают ь достатнього доходу, щоб при­дбати ці товари. Проте, згідно із схемою кругообігу продуктів і ресурсів (рис. 1.1). фірми, не отримуючи грошей за товари та послуги, не мають коштів для закупі­влі ресурсів і відповідно не можугь сплатити домогосподарствам заробітну плату. Отже, домогосподарства не матимуть доходу, щоб знову купувати това­ри і послуги.

Заощадження домогосподарства основа економічного добробуту.

Ми не можемо не зупинитися на такій важливій функції домогосподарства. як заощадження, адже навіть відомий американський підприємець Генрі Форд у свій час сказав: «Багатою людина стає не завдяки ірошам. які вона заробляє, а завдяки ірошам, які вона не витрачає». Отже, заощадження це не тільки один із способів використання доходів (на придбання, наприклад, дорогих речей), але і шлях до зростання багатства сім’ї. Вони дозволяють краще справлятися з різно­го роду раптовими неприємностями типу втрати роботи, хвороби або невлаш­тованості в літні роки.

Заощадження можуть використовуватись за такими напрямами (рис. 1.6).

Рис. 1.6. Структура використання заощаджень

Оплата непередбачуваних витрат, купівля товарів Заощадження дозволя­ють краще справлятись з різного роду непередбачуваними ситуаціями, які ви­тягають додаткових витрат, наприклад, на випадок хвороби, втрати роботи, природної стихії тощо.

Купівля дорогих товарів може включати придбання будинку, золотих виро­бів, автомобілів, обладнання, засобів виробництва, а також товарів довготрива­лого користування.

Для придбання дорогих товарів домашнє господарство може використову­вати кредит. Поширені такі форми надання кредиту: споживчий, ломбардний, контокорентної, іпотечний, лізинговий та інші.

Кредит споживчий Такий кредит поділяється на дві категорії: позика на покупку і продаж в кредит.

У першому випадку ви берете гроші і використовуєте їх для оплати поку­пок. У другому випадку вам надається можливість отримувати товар в даний момент, а платити за нього пізніше.

Кредит ломбардний - короткотерміновий кредит під заставу рухомого май­на, яке можна швидко реалізувати.

Застава забезпечує повернення кредиту. Вартість застави звичайно переви­щує суму кредиту. Позичальник зберігає право власності на закладене майно. Якщо кредит не повернено вчасно, право власності переходить до кредитора, який, реалізуючи майно, утримує з виторгу суму боргу та нараховані проценти. Сучасною формою цього кредиту є банківський кредит під заставу депонованих (зданих на зберігання) у банку цінних паперів.

Кредит контокорентний форма банківського кредиту для фізичних і юридичних осіб, яка трапляється найчастіше в розвинутих країнах. По суті, контокорентний кредит - це, насамперед, надана банком кредитна лінія, якою власник рахунка чи уповноважена ним особа можуть послуговуватись у разі потреби.

Після того, як клієнт кілька місяців належним чином покористується своїм рахунком, банк автоматично відкриває такому клієнтові кредит у розмірі двох - трьох його місячних зарплат. Звичайно, рамки кредиту можуть бути погоджені й індивідуально. Підставою для надання контокорентного кредиту для банку є платоспроможність клієнта. В межах цього кредиту позичальник дістає широку свободу дій, оскільки він у разі потреби має змогу будь-коли поповнити свій рахунок відповідною сумою, не проводячи попередньо переговорів з своїм банком.

Іпотека це право на нерухомість, яка віддана в заставу в якості гарантії оплати боргового зобов’язання. Спочатку інститут іпотеки виник у стародавній Греції і означав заставу з залишенням заставленого майна. В подальшому сфо­рмувалось інше поняття іпотеки як застави нерухомості. Це поняття характерно для літератури і документів останнього часу.

Іпотеку використовують при довготермінових кредитах. З огляду на це, іпо­течні кредити вважаються дуже надійними, тому процентні ставки тут порівня­но з іншими видами кредитів досить сприятливі.

Лізинг - це довготривала оренда, яка законодавчими актами ряду країн до­зволяється і фізичним особам, тобто домашнім господарствам.

Уклавши так званий лізинговий контракт, ви дістаєте змогу придбати певні товари (наприклад, автомашину) навіть тоді, коли фінансових засобів не маєте зовсім чи маєте їх в обмеженій кількості.

Хоча ви вибираєте у торговця за лізинговим контрактом певний об’єкт, як правило, самі, проте, ставши так званим орендарем, не стаєте його власником, а тільки одержуєте від так званого орендодавця право на користування об'єктом лізингу.

Орендодавцями виступають звичайно виробники чи торговці відповідним товаром або спеціалізовані лізингові компанії (що являють собою переважно дочірні підприємства банків та ощадних кас). При цьому можна помітити, що орендодавець лише фінансує операцію й забезпечує орендаря потрібним йому товаром. Тому орендодавець, як правило, передає претензії на поруку (гаран­тію), які має до торгівця чи виробника, орендареві.

Для приватного домашнього господарства лізинг, як правило, дуже дорога форма фінансування, тому що орендар, крім купівельної ціни на потрібний то­вар, мусить сплачувати й видатки (разом із прибутком) орендодавця. До того ж численні лізингові умови часто недостатньо враховують інтереси орендаря.

Крім того, достроковий продаж використовуваного товару або розірвання лізингового коніракту звичайно пов’язані з великими фінансовими втратами для орендаря. Тому приватним домашнім господарствам здебільшого вигідніше користуватися іншими методами фінансування такими як, наприклад, спожив­чий кредит.

Нагромадження. Здавна помічено, що люди з різних причин нагромаджува­ли золото, срібло, які утворювали скарби.

В сучасних умовах утворення скарбів відбувається і у формі нагромадження (тезаврації) дорогоцінних металів і каменів, придбання книг, картин та інших творів мистецтва, утворення колекцій, антикваріату.

Скарби - це накопичені цінності, які мають високу грошову оцінку. Якщо ціна скарбів постійно зростає, то вони приймають форму антикваріату.

Тезаврація (rp.thesauros - скарб) дорогоцінних металів і каменів здійснюєть­ся домашнім господарством головним чином у формі тезаврації золота і рідше у формі тезаврації срібла. Золото у приватному володінні накопичується у двох формах: у вигляді золотих монет і у вигляді злитків. Золоті монети випуска­ються масовим тиражем і продаються за цінами, які близькі за ціною до злитко­вих металів. Представник домашнього господарства може також купити цінний папір ~ золотий сертифікат. Власник цього сертифіката після закінчення дії йо­го терміну обігу може обміняти сертифікат на злиток брусок золота або отри­мати гроші.

Золото у формі брусків або монет може використовуватись (якщо це перед­бачено законом) в якості предмета застави при отриманні кредиту в банку і для інших цілей.

До скарбів відносяться також ювелірні вироби із дорогоцінних металів і ка­менів. Слід мати на увазі, що ювелірні (кільця, сережкі і т.п.) і побутові (годин­ники і т.п.) вироби із дорогоцінних металів і каменів, на відміну від дорогоцін­них металів у формі брусків, монет і від самих дорогоцінних каменів, не є ва­лютними цінностями. З цієї точки зору вони не становлять фінансової цінності. Проте ці ювелірні і побутові вироби також можуть бути використані в якості предмета застави при отриманні позики в ломбарді.

До скарбів відносять книги, твори мистецтва, колекції. Ці види скарбів, як правило, накопичуються протягом довгого життя членів сім’ї, а дуже часто протягом життя багатьох поколінь однієї сім’ї.

■ Головна особливість скарбів полягає в тому, що вони переходять із життя однієї людини в життя іншої, із одного покоління в інше.

Треба відзначити, що образотворче мистецтво - бізнес своєрідний. Відомий торговець картинами Влайн Ден Хейєр підкреслював: «Не думаю, що навіть зниження попиту на предмети розкоші, куди, природно, входять й картини, здійснює тепер який-небудь вплив на збут. У цю справу вкладено так багато грошей, що у даний час все важче дістати саме той товар, який ти хочеш». А як нам відомо, підвищений попит на певний товар збільшує його ціну.

Інвестиції суть і форми. Суть інвестицій полягає у вкладанні капіталу (грошей у чистому вигляді, товарного запасу, майна, нематеріальних актів) з метою отримання доходу.

Гроші як капітал можуть вкладатись у підприємницьку діяльність (статут­ний фонд), надаватись в позику, передаватись в найм (селінг).

Товарний запас це частина багатства домашнього господарства, яка вико­ристовується для отримання доходу.

Майно (рухоме, нерухоме) - земельна ділянка, будинок, автомобілі,і т. п.

До числа нематеріальних активів входять добре ім'я (гудвіл), знання, об’єкти інтелектуальної власності, ноу-хау.

Мотиви інвестицій бувають річні: відкласти гроші на якісь заплановані ви­грати (наприклад, відпустка, придбання автомобіля), купити нерухоме майно, забезпечити себе на старість тощо.

Кожному, хто відкладає гроші, важливо не тільки їх мати - людина хотіла б також свої заощадження гарантувати або й збільшити. Однак дати визначення типового вкладника не можна - надто різні критерії, що їх ставлять люди до вкладання грошей. Один прагне, щоб його гроші лежали абсолютно надійно, другий загалом не проти ризикнути і хоче одержати якомога більші проценти, третій шукає «золотої» середини. А ви. можливо, витрачаєте свої заощадження на поштові марки чи картини, поєднуючи в такий спосіб вкладання грошей із захопленням чи любов’ю до мистецтва.

Банки й ощадні каси, страхові фірми, інвестиційні фонди, самостійні консу­льтанти з питань маєтності та капіталовкладень, а також держава пропонують багато всіляких форм вкладень та створення майна. Щоб з поміж усіх зробити правильний вибір, кожен вкладник повинен насамперед сам визначитись, що йому потрібно. Як правило, йдеться про очікувані проценти, гарангії, ліквід­ність та адміністративні витрати щодо форми вкладання. При цьому на першо­му місці стоять проценти, оскільки вони вказують, який прибуток щороку дава­тиме обрана форма вкладання.

Ще один важливий критерій - це ліквідність (можливість перетворити вклад на готівку). Хто, скажімо, планує через рік щось собі придбати, прагнучи одер­жати великі проценти, не повинен обирати довготерміновий вклад Чим швид­ша ліквідність, тим нижчий прибуток.

Певна річ, є й інші критерії, які можуть вплинути на вибір форми вкладання, скажімо, бажання підтримати в заснуванні власного діла, придбати право на вирішальний голос у якомусь підприємстві тощо.

Підбиваючи підсумок, можна сказати, що немає такої форми вкладання грошей, яка водночас обіцяла б і дуже високі проценти, і якнайбільшу гарантію, та ще й до того ж давала б змогу' в будь-який час без втрат одержати назад го­тівку. Тому кожен, хто вибирає форму вкладання, повинен враховувати свої особисті інтереси. Той, кому невдовзі потрібні будуть вкладені гроші, не пови­нен вибирати довготерміновий вклад; хто хоче забезпечити себе на старість, не повинен класти гроші на ощадну книжку.

Хто відкладає гроші, той тим самим відмовляється користуватись ними. Як винагороду вкладник сподівається одержати згодом відкладені гроші за один раз або частинами (наприклад, як пенсію). Водночас він хотів би, щоб на його вклад надходили проценти, а ще краще, щоб це були «справжні» проценти (ре­альні проценти), бо це, зрештою, дає змогу збільшити свою купівельну спро­можність.

1.2.