Економічна думка України радянської доби

Економічна думка Україні 20—30-х рр. XX ст. розвивалася в умовах І світової та громадянської воєн, здобуття Україною державності та її втрати, трагічних соціально-економічних наслідків «воєнного комуніз­му», часткового відродження української економіки в період НЕПу, за­гального наступу державного тоталітаризму в усіх сферах суспільного життя.

У 20-тих рр. перший було представлено, зокрема, працями М. Буха- ріна, Г. Кржижановського, Є. Преображенського, Г. Сокольникова, а другий — М. Кондратьева, П. Осадчого, С. Струміліна, Л. Юровського, а також українських вчених Б. Бруцкуса, В. Вернадського, Б. Мартоса, М. Птухи, О. Чаянова, О. Челінцева.

Микола Кондратьев (1892—1938) — вчений-економіст, дійсний член семи закордонних наукових спілок, директор Кон’юнктурного інституту. Основні праці: «Основные учения о законах социально-экономического развития» (1913), «Рынок хлебов и его регулирование во время войны и революции» (1922), «Мировое хозяйство и его конъюнктура во время и после войны» (1922), «Проблема научного предвидения» (1927), «Динами­ка цен промышленных и сельскохозяйственных] товаров» (1928), «Ос­новные проблемы экономической статики и динамики» (1932).

В дослідженнях аграрних проблем Кондратьев запропонував модель твердої ціни на хліб (при найвищому ступені адміністративного втручання), модель опосередкованого цінового впливу (щоб імітувати вільну ціну), змі­шаний метод ціноутворення (поєднання твердого базису ціни з програмами її можливих змін). Кондратьев орієнтувався на масовий підйом високотова- рних господарств, здатних стати основою економічного розвитку країни.

При розробці концепції народногосподарського планування Кондрать­ев виходив із необхідності поєднання планових і ринкових початків, що проявилося в концепції паралельної рівноваги розвитку сільського госпо­дарства і промисловості. Такий підхід був врахований Плановою комісією Наркомзема РРФСР при розробці першого в історії перспективного плану розвитку сільського і лісового господарства РРФСР (1923—1928). Його контрольні цифри, на думку Кондратьева, мали носити рекомендаційний характер і не бути пов’язаними з обов’язковими рішеннями про обсяги ви­робництва. Вчений відстоював необхідність використання як генетичного, так і телеологічного методів планування.

Кондратьев — автор теорії великих циклів господарської кой ’юнктури Він розвивав ідею множинності циклів, виділив різні моделі циклічних ко­ливань: сезонні, короткі, торгово-промислові, великі цикли, обґрунтував іс­нування великих циклів на основі фактичного матеріалу по Англії, Франції, Німеччини, США за період понад сто років, проаналізувавши показники ди­намічних рядів цін, відсотку на капітал, заробітної плати, обсягу зовнішньої торгівлі, виробництва основних видів промислової продукції, вугілля, чаву­ну тощо за індексами загальносвітового виробництва. На думку Кондратье­ва, серед причин довгих коливань економічної кон’юнктури провідну роль відіграють науково-технічні новації. Вчений звернув увагу на наступні «ем­піричні правильності», що супроводжували тривалі коливання кон’юнктури: а) в періоди висхідної хвилі кожного великого циклу спостерігається найбі­льша кількість соціальних потрясінь (війни, революції тощо); б) періоди низхідної хвилі кожного великого циклу супроводжуються тривалою депре­сією сільського господарства; в) в періоди висхідної хвилі великих циклів середні капіталістичні цикли характеризуються короткою депресією й інтен­сивністю підйомів, а в періоди низхідної хвилі великих циклів спостеріга­ються протилежні тенденції. Цими розробками Кондратьев багато в чому передбачив «велику депресію» 1929—1933 рр.

Петро Осадчий (1866—1943) — радянський та український держа­вний діяч, перший заступник Голови Державної комісії по електрифі­кації Росії, згодом — Держплану CPCP.

За участю Осадчого був розроблений перший баланс народного госпо­дарства (1923/24—1924/25 рр.), в якому враховано стан народногосподар­ських фондів на початок періоду і народний дохід, що балансувалися з не­виробничим споживанням та залишками фондів на кінець року. Побудові балансу передувало обчислення багатьох макроекономічних показників, зокрема: чисельність, зайнятих в матеріальному виробництві, розподіл за галузями, стан основних фондів, обсяг виробництва, виробничого спожи­вання (у т.ч. амортизації), національного доходу, невиробничого спожи­вання, нагромадження, стан торгового балансу.

Станіслав Струмілін (Струмилло-Петрашкевич) (1877-1974) — ра­дянський економіст, статистик, академік. Основні праці: «Очерки советской экономики» (1928), «Промышленный переворот в России» (1944), «На пла­новом фронте» (1958), «Проблемы социализма и коммунизма в СССР» (1961) — присвячені проблемам політекономії, економічної історії, статис­тики, управління народним господарством, демографічного прогнозування.

Під керівництвом Струміліна розроблено першу в світі систему матеріа­льних балансів, як практичне втілення Марксових схем відтворення. Струк­турно в народному господарстві виділено три групи галузей: галузі 1) приватного господарства; 2) державного господарства; 3) охорони здо­ров’я, народної освіти, збройних сил тощо. Запропоновано загальний для цих груп метод підрахунку балансу, за яким визначається: народне багатство на початок року, витрати за рік, валовий доход у виробництві, валові видат­ки, оборот цінностей, податки, мита тощо, народне багатство на кінець року.

ЛеонідЮровський (1884—1938) — економіст, один з активних уча­сників грошової реформи 1922-1924 рр. Основні праці: «Очерки по тео­рии цены» (1919), «На путях к денежной реформе» (1924), «Денежная политика Советской власти» (1917—1927).

Юровський вважав «безплідними» в науковому розумінні теорію трудо­вої вартості (англійських класиків і К.Маркса) та теорію граничної корисно­сті (австрійців), заперечував «субстанціонування цінності», обґрунтував не­можливість виміру граничної корисності та її існування, запропонував відмовитися від категорій «сукупна корисність» і «надлишок споживача».

Товарну природу радянського господарства Юровський пояснював «потрійним оточенням» державного сектору — існуванням споживчо­го, селянського і світового ринкового господарства.

Як провідний теоретик грошової реформи 1922—1924 рр., Юровсь­кий пояснив неможливість нормального ведення господарства в умовах знецінення валюти, за яких всі господарські дії, у т.ч. розробка та вико­нання державного бюджету, «набувають характеру ризикованих спеку­ляцій». Вчений запропонував наступну періодизацію еволюції радянсь­кої грошової системи: 1) 1924 р. — перша половина 1925 р. — стійкий курс червонця, незначна розбіжність з його купівельною силою на вну­трішньому ринку; 2) середина 1925 р. — початок 1926 р. — непродума­на кредитна експансія, інфляція і відсутність товарів, різка розбіжність між купівельною силою і зовнішнім офіційним курсом червонця, забо­рона вивезення радянської валюти за кордон; 3) весна 1926 р. — літо 1927 р. — поворот до стриманої кредитної політики, деяке поліпшення золотовалютного становища країни; 4) з літа 1927 р. — повернення до кредитної експансії шляхом незабезпеченої емісії грошей.

Акцентуючи увагу на обмеженості офіційних заходів НЕПу, їх непов­ноті, недосконалості втіленого господарського механізму, представники української економічної думки намагалися опрацювати науково обґрунто­вані засади загальноприйнятих світовою економічною наукою уявлень що­до господарювання. В працях Б.Бруикуса, В. Вернадського, М. Птухи, О. Mapmoca, О. Челінцева, О. Чаянова наголошувалося на необхідності повернення економічної політики радянської держави на ґрунт економічної дійсності та загальноприйнятих економічною наукою уявлень про закони й рушійні сили соціально-економічного розвитку. Зокрема, йшлося про: без­змістовність протиставлення планового начала нібито анархічному капіта­лістичному господарству, яке є «переважно плановим»; проблеми згортан­ня внутрішнього ринку і обмеження зростання виробництва при централі­зованому управлінні; співіснування різних форм власності; використання ринкових важелів для оптимізації пропорцій між сільським господарством і промисловістю; проведення грошової реформи на основі золотого стандар­ту; необхідність гнучкості у виборі форм землекористування.

Володимир Вернадський (1863—1945) — відомий український фі­лософ, природознавець, фундатор теорії ноосфери та нових наук — гео­хімії, біогеохімії, радіогеології; засновник Української Академії наук та її перший президент; засновник першої наукової бібліотеки в Україні, яка носить його ім’я. Основні праці: «Биосфера» (1926), «Философские мысли натуралиста», «Биосфера и ноосфера», «Живое вещество», «На­учная мысль как планетное явление» та ін.

Науковим розробкам Вернадського притаманне узагальнення над­бань природничих і суспільних наук, дослідження коеволюції природи та суспільства. Він характеризує біосферу, як активну оболонку Землі, населену живими організмами, зокрема людьми, спільна діяльність яких проявляється як геохімічний чинник планетарного масштабу. Жи­ва речовина, за Вернадським, — це джерело не лише енергії для хіміч­них процесів, а й вільної енергії, що їх підтримує. Саме Вернадському належить ідея єдиної системи «природа-суспільство-економіка-космос» та необхідності її комплексного вивчення. У результаті техногенної ді­яльності людства біосфера Землі докорінно перетвориться і стане, за визначенням Вернадського, ноосферою — «сферою розуму». Найголо­вніший результат розвитку біосфери — поступове утвердження Розуму як найважливішого елемента біосфери та фактора її розвитку.

Борис Mapmoc (1879—1977) — український політичний діяч та еко­номіст, Голова Ради міністрів Української народної республіки (1919). Основні праці: «Хліборобські спілки» (1918.), «Лист до земляків — ко­операторів» (1918), «Теорія кооперації» (1924).

Мартос був організатором кредитних і споживчих спілок та коопе­ративних курсів, одним із авторів земельного закону Української Центральної Ради. Виступав проти скасування інституту земельної вла­сності, побоюючись земельної анархії. Відстоював думку, що «широке громадянство просто не доросло до соціалізму». Сприяв упровадженню української грошової одиниці — гривні.

Михайло Птуха (1884—1961) — засновник бюджетної статистики, академік ВУАН, засновник Інституту демографії AH УРСР. Основні праці: «Смертность народностей Европейской России» (1927), «Смерт­ність у Росії та Україні» (1928).

Птуха розробив систему вивчення демографічних процесів і методику її реалізації. Запропоновані ним методи побудови сумарних таблиць смертно­сті здобули світове визнання. Він опрацював екстраполяції потенційного на­селення УРСР з 1929 πo1960 рр., зокрема для вивчення наслідків голодомо­ру 1932-1933 рр. Плідно розвивав історію та теорію статистики.

Олександр Челінцев (1874—1962) — економіст аграрник і статистик. Основні твори: «Теоретические основы организации крестьянского хозяй­ства» (1919), «О строительстве сельскохозяйственной кооперации» (1919).

Челінцев розробив наукові основи організації сімейно-трудового се­лянського господарства у взаємозв’язку з проблемами районування та відповідною розбудовою селянської кооперації в Україні. Він визначив завдання споживчої, кредитної та ін. видів сільськогосподарської коо­перації, роль її спеціалізації за галузями сільського господарства. Челі­нцев досліджував порайонні особливості рільництва та тваринництва, землекористування та можливі напрямки інтенсифікації сільського гос­подарства. У 1904 р. він заснував організаційно-виробничу школу, яка у 20-х рр. XX ст. отримала нову назву — «школа Чаянова».

Олександр Чаянов (1888-1939)

Економіст-аграрник, активний поборник розвитку сільськогосподарської кооперації

Основні твори — «Очерки по теории трудового хозяйства» (1912—1913), «Краткий курс кооперации» (1915), «Что такое аграрный вопрос?» (1917), «Основные идеи и формы организации крестьян­ского хозяйства» (1919)

Чаянов досліджував проблеми кооперативного усуспільнення селянсь­ких господарств, економічного механізму функціонування кооперативного підприємства, його оптимального розміру. Він виступав проти одержав- лення кооперативів. У роки організації радгоспів (1928—1930) вчений за­пропонував оцінювати їх діяльність за критеріями виконання державного плану та рівня прибутковості. Чаянов довів переваги кооперації окремих видів діяльності селянських господарств (вертикальної концентрації) перед артілями (колгоспами), комунами (горизонтальною концентрацією), де усуспільнювалися усі об’єкти власності.

Ідея організаційного плану. На основі вивчення бюджетів селянських господарств Чаянов прийшов до висновку, що конституюючим ядром сі­мейного господарства селянина є організаційний план. План включає на­ступні пункти: баланс праці (землеробство-промисли), баланс засобів ви­робництва (тварини-інвентар), грошовий бюджет (доходи-витрати).

В моделі праце-споживацького балансу селянського господарства вчений формалізував ідею про природні межі виробництва продукції трудовим господарством, яка визначається співмірністю напруження річної праці зі ступенем задоволення потреб сім’ї, що господарює.

Трудова теорія господарства. На думку Чаянова, мотивація праці в селянському господарстві є швидше мотивацією робітника, працюючо­го на своєрідній відрядності, що дозволяє йому самому визначати час і напругу своєї роботи. Усередині селянського господарства не існує то­варно-грошових і меркантильних відносин. Для селянських госпо­дарств характерна некапіталістична мотивація праці: працювати в по­вну силу лише при зовнішньому примусі, наприклад, коли тебе приму­шує неврожай, побори поміщика або держави, збільшені потреби сім’ї.

Чаянов запропонував класифікацію типів селянських господарств: 1) капіталістичні, 2) напівтрудові, 3) заможні сімейно-трудові, 4) бідня­цькі сімейно-трудові, 5) напівпролетарські, 6) пролетарські, а також проект плану інтеграції селянських господарств в соціалістичну еконо­міку шляхом кооперативної колективізації другого, третього, четверто­го і п’ятого типів господарств з подальшим економічним витісненням куркуля і поступовим залученням сільського пролетаріату в сімейно- трудове господарювання через систему кооперативного кредиту.

Розвиток економічної думки 30-х рр. відбувався в умовах «культу особи» Й. Сталіна.

Йосиф Сталін (Джугашвілі) (1879—1953) — радянський партій­ний і державний діяч. Основний економічний твір: «Экономические проблемы социализма в СССР» (1952).

Сталінізм поклав край різноманітності течій радянської та української економічної думки. Офіційно визнаній політичній економії було відмовле­но у неупередженому науковому аналізі на користь догматизму, волюнта­ризму, схоластиці, вульгаризації суспільно-економічних процесів. Наука почала існувати в умовах ідеологічної автаркії та повного відокремлення від здобутків світової економічної думки. Офіційно підтримувався норма­тивно-описовий метод, за якого абстрактні міркування про загальні риси та переваги соціалізму поєднувалися з оголошенням різних, в тому числі до­капіталістичних господарських форм, соціалістичними. Культивувалося безперечне підкорення науки політиці, переслідування творчих і оригіна­льних ідей, передового під маскою боротьби проти ворогів народу.

План та диктатура пролетаріату розглядалися як закон руху радян­ського господарства, а вартісні категорії — як чисто формальні за своїм характером. Пристосування категорій політекономії до недоліків прак­тики віддзеркалилося оголошенням неіснуючими категорій собівартос­ті колгоспної продукції та госпрозрахунку в колгоспах. Відбувалася по­слідовна підміна наукових положень К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна сталінськими постулатами. Наприклад, оголошувалося, що: 1) засоби виробництва не є товаром і повинні вилучатися із сфери товарообміну; 2) товарний обіг має поступатися продуктообміну; 3) кооперативно- колгоспна власність є гальмом соціалістичного розвитку тощо.

Розробка першого радянського підручника політичної економії зна­ходилася під постійним контролем Сталіна. Підручник був покликаний систематизовано відобразити завершення перехідного періоду від капі­талізму до соціалізму, перемогу переважно соціалістичного устрою в CPCP, визначення перспектив подальшого соціально-економічного розвитку країни. Навесні 1941 р. макет підручника був підготовлений. Однак війна призупинила його випуск.

Костянтин Островитянов (1892—1969) — професор, завідуючий кафедрою політекономії економічного факультету МДУ (1943—1953). Ди­ректор Інституту економіки AH CPCP (1947—1953). Іноземний член бага­тьох зарубіжних академій, почесний доктор и професор ряду вітчизняних і зарубіжних університетів. Головний редактор журналу «Вопросы экономи­ки» (1948—1954), «Вестник АН СССР» (1953—1963). Головний редактор трьохтомної «Истории Академии наук СССР» (1960—1969). Керівник ав­торського колективу першого радянського підручника з політичної еконо­мії. Опублікував понад 300 наукових робіт. В них Островитянов відстоював існування двох форм власності (загальнонародної та колгоспно-коопера­тивної) як причини товарного виробництва при соціалізмі, критикував по­ложення про нетоварний характер засобів виробництва, характеризував со­ціалістичну та комуністичну фази комуністичного способу виробництва.

В 1941—1945 роках вчені-економісти досліджували економічні ка­тегорії і закони під кутом зору специфіки їх дії у військовий час, про­блеми матеріально-технічної бази соціалізму, розширеного відтворен­ня, характеру праці, організації виробництва і праці, госпрозрахунку, режиму економії, продуктивності праці, факторів її зростання. Розроб­лені положення вчені-економісти реалізували, працюючи в комісіях ЦК компартії, уряду, Держплану в якості консультантів з питань оборонної економіки, будівництва, розміщення продуктивних сил, підвищення ефективності виробництва паливної, металургійної, харчової (цукрової) промисловості та сільського господарства.

Розвиток економічної думки післявоєнного періоду відбувався в умовах ліквідації наслідків розрухи, жорсткої політичної цензури. Пра­во публікації лишалося за тими вченими, хто акцентував увагу на еко­номічних досягненнях та їх зв’язку з перевагами соціалістичної систе­ми господарювання. Дослідження з узагальнення досвіду господар­ського життя у військовий час провели М. Адлер, О. Вознесенський, М. Колганов, О. Корягін, Я. Кронрод, О. Ноткін, К Островитянов та ін. В них доводилися переваги соціалістичної системи господарювання не тільки в мирний час, а й роки тяжких випробовувань.

Олександр Вознесенський (1898—1950) — економіст, голова Держ­плану CPCP. Основна праця: «Военная экономика СССР в период Оте­чественной войны» (1948).

Вознесенський вперше представив обґрунтований аналіз стану радян­ської економіки на початку війни, показав її перебудову на військовий лад, роботу галузей народного господарства на оборону, стан бюджету, грошей, організації праці й заробітної плати, втрати народного господар­ства, причини економічної перемоги CPCP у війні. Ув’язуючи причини існування при соціалізмі товарно-грошових відносин і закону вартості з якісною неоднорідністю праці, Вознесенський підкреслив їх об’єктивний характер і необхідність використання в соціалістичному плануванні. Вчений визнавав регулюючу роль закону вартості в розподілі праці й за­собів виробництва між галузями й сферами народного господарства, а також вартісну основу ціни товарів в плановому господарстві.

Головною темою дискусії початку 50-х рр. з політекономії соціаліз­му був зміст підручника «Політична економія», підготовлений робочою групою на чолі з К. Островитяновим. Найбільш гарячі дискусії точили­ся навколо питань «про характер економічних законів соціалізму», «про товар і закон вартості в соціалістичному (радянському) суспільстві», «про суспільно необхідний час при соціалізмі», «про принципи встано­влення цін на товари в СРСР». За підсумками дискусії Сталін написав книгу «Экономические проблемы социализма в СССР» (1952). Її поло­ження про причини існування товарного виробництва при соціалізмі, дві форми суспільної власності, основний економічний закон соціаліз­му та інші стали визначальними для всіх економічних праць, виданих до середини 50-х рр.

В 60-х рр. перші спроби системного представлення виробничих відно­син і законів соціалізму знайшли відображення в серії підручників і посіб­ників, серед яких провідним вважався підручник «Курс політичної економії» (1963) за редакцією М. Цаголова. Альтернативний підхід запропонували ав­тори (Л Канторович, М. Федоренко, С. Шаталін та ін.) теорії оптималь­ного функціонування економіки і основаної на ній «конструктивної» полі­тичної економії, яка, на їх думку, була покликана замінити «описову» політичну економію соціалізму. Посиленню позицій традиційної політеко­номії соціалізму сприяв пошук її представниками (М. Колганов, Я. Кронрод, О. Пашков) найбільш ефективних форм використання об’єктивних еконо­мічних законів у практиці планового управління народним господарством. Ґрунтовно досліджувались проблеми соціалістичної власності (М.К Ко­лесов, Я. Кронрод, А. Покритан, M Хессін, M Цаголов, В Черковець, В. Шкредов), соціалізму і товарного господарства (Л. Абалкін, Д. Валовий, К Островитянов, М. Цаголов), удосконалення народногосподарського планування (А. Бунін, Р. Белоусов, Л. Володарський, О. Кац, Г Лісічкин, В. Медведев, В. Немчинов та ін.). Також опрацьовувались альтернативні моделі виробничих відносин соціалізму та їх структури, формулювання ос­новного закону соціалізму і головні його функції, проблеми використання економічних законів в практиці господарювання.

В 60-80-ті рр. в Україні пожвавлюється робота академічних, науково- дослідних економічних інститутів, кафедр політичної економії вузів, інтен­сивно готуються фахівці з політичної економії, захищаються докторські та кандидатські дисертації. Посилюється видавнича діяльність, засновується щомісячний журнал Держплану УРСР та Інституту економіки AH УРСР «Економіка Радянської України» (з 1957 р.), де активно публікуються ре­зультати досліджень проблем політичної економії, конкретних економічних наук і господарської практики. У працях О. Алимова, О. Амоші, О.Бакаева, Л. Безчасного, М. Герасимчука, В. Голікова, М. Долишнього, С. Дорогун- цова, О.Емельянова, І. Лукінова, М. Климка, О. Лібермана, В. Мамутова, C.Мочерного, О. Нестеренка, О. Онищенка, П Паламарчука, А. Покри- тана, M Чумаченка, А. Чухна, С. Ямпольського, І. Ястремського та ін. досліджуються проблеми соціалістичних виробничих відносин, системи економічних законів соціалізму, народногосподарського планування, вико­ристання товарно-грошових відносин, розширеного соціалістичного відтво­рення, планових форм госпрозрахунку тощо.

Леонід Безчасний (1937—2004) — український вчений-економіст, член-кореспондент HAH України, доктор економічних наук, професор, заступник директора з наукової роботи Об’єднаного інституту економі­ки Національної академії наук України. Основна праця. «Інноваційна складова економічного розвитку» (2000 р.).

Безчасний є одним із засновників концепції всезагальних умов вироб­ництва та всезагальної праці, яка є методологічною основою дослідження взаємодії матеріального та духовного виробництва, людського капіталу, комерціалізації результатів наукових досліджень та ціноутворення на рин­ку нововведень, проблем інтелектуальної власності. Вчений дійшов висно­вку, що особливість сучасного етапу науково-технічного прогресу виявля­ється у взаємозумовлених тенденціях диференціації та інтеграції наук, посилення зв’язку між наукою та виробництвом. Разом з тим, субордина­ція суспільних потреб є і субординацією різних класів наук. Комплексний підхід до аналізу системи «наука-техніка-виробницгво» вимагає пропор­ційного, збалансованого розвитку природничих, технічних та гуманітар­них наук. Оскільки, за Безчасним, інтеграція наук характеризує пору зріло­сті науки, а її розвиток не є соціально нейтральним феноменом, то визначальним її чинником є розвиток економічної науки.

Анатолій Покрнтан (1920-2003)

Доктор економічних наук, професор, завідувач кафедри політичної економії Одеського державного економічного університету

Основні твори — «Экономическая структура социализма: функционирование и развитие» (1985), «Историческое и логическое в экономической теории социализма» (1978), «Вопросы социалистического воспроизводства общественного продукта» (1965)

Методологія. У своїх дослідженнях Покритан базувався на марксист­ській методології, відповідно до якої історичний розвиток суспільства по­яснюється формаційним підходом, за яким в історії людства послідовно розвиваються первісна, рабовласницька, феодальна, капіталістична та ко­муністична формації. Дослідження ж кожної формації ведеться діалектич­ним методом. Кожній формації властивий відповідний спосіб виробницт­ва як єдність продуктивних сил та виробничих відносин. Найважливішими принципами діалектичного методу дослідження є сходження від абстра­ктного до конкретного, та єдність історичного і логічного. Перший з цих принципів означає рух думки дослідника від найпростіших, найзагальні- ших форм об’єктів до все більше і більше наближених до реальності, кон­кретики; другий означає, що дослідження має у логічній формі починатися з того же, з чого починалася історія об’єкту, який вивчається. Саме спосіб виробництва і є об’єктом дослідження політичної економії. Розуміння трансформаційного переходу ґрунтується на дослідженні перехідних форм, тобто таких, які зароджуються у даній формації як щось нове для неї, які утілюють в себе риси як старої, так і нової якості.

Теорія товарно-грошових відносин. В теорії Маркса комунізм — це нетоварне виробництво. Проте соціалізму, як першій фазі комуністично­го способу виробництва, були властиві товарно-грошові відносини. Ви­значення причин їх існування Покритан вважав однією з найважливіших задач політекономії. Найбільш поширеним було пояснення товарно- грошових відносин існуванням двох форм власності — державної та ко- оперативного-колгоспної. Покритан вважав, що товарно-грошові відно­сини при соціалізмі обумовлені відносною економічною відособленістю, яка властива господарським ланкам не лише у колгоспно-кооперативній формі власності, але так само і в державному секторі.

Теорія відтворення. Центральною проблемою теорії суспільного відтворення є проблема пропорційності, тобто підтримки певних спів­відношень між частинами сукупного суспільного продукту за вартістю та натуральною формою. Загальні рівняння пропорційності було розро­блено К. Марксом. Проте деталізація, конкретизація цих рівнянь стала предметом дискусії у радянській політекономії з 20-х рр. XX ст. у зв’язку з розробкою теорії та методів народногосподарського плану­вання. Розгляд цього питання ґрунтувався на передумові існування за­критої економіки, виробничі дисбаланси якої неможливо скорегувати експортно-імпортними операціями. Такою закритою системою сього­дні, у епоху глобалізації, можна вважати світову економіку як єдине ці­ле. За цих умов питання про пропорційність світової економіки набуває нового звучання. Покритан досліджував зміни рівнянь пропорційності за умов виробництва продукції військового призначення. На цій основі вчений прийшов до висновку, що існування військово-промислового комплексу веде до хронічних дисбалансів. Ще одним вагомим факто­ром, який впливає на зміну рівнянь пропорційності Покритан вважав науку як іманентну складову частину суспільного виробництва в умо­вах науково-технічної революції.

Методи розрахунку загального показника розвитку економіки крани. Зусилля Покритана було спрямовано на розробку метода розра­хунку показника для узагальненої оцінки стану вітчизняної економіки. Ще у 20-ті рр. XX ст. радянські економісти запропонували два таких показники — валовий продукт і кінцевий продукт. Розбіжності між ци­ми двома показниками обумовлено розумінням фактору часу в еконо­міці, і, виходячи з цього, різними методами розрахунку перенесеної ва­ртості при однаковому розрахунку нової вартості. У радянській політекономії перенесеною вартістю вважали вартість предметів праці та вартість зносу засобів праці. Новою вартістю вважали вартість робо­чої сили та вартість додаткового продукту.

Прибічники показника валового продукту доводили, що для під­приємства вартість предметів праці завжди є елементом перенесеної вартості, тому так само має бути і для суспільства у цілому. Прибіч­ники показника кінцевого продукту доводили, що для суспільства критерієм віднесення вартості предметів праці до перенесеної варто­сті має бути календарний рік. У зв’язку з цим, при розрахунках зага­льного показника не слід враховувати вартість предметів праці, що були видобуті і перероблені у поточному році. Покритан довів, що перший показник (валовий продукт) створює перебільшене уявлення про обсяг суспільного виробництва, тому що декілька разів враховує одну і ту саму величину, тоді як другий (кінцевий продукт) створює про зазначений обсяг применшене уявлення, тому що не може еко­номіка працювати цілий рік лише на запасах предметів праці, що бу­ли на початок року. Вчений запропонував розраховувати новий по­казник — реального вартісного об’єму сукупного суспільного продукту. Справа в тому, що в річному процесі виробництва вартість предметів праці, що є на початок року, обертається не один, а кілька разів. З цих позицій і слід розглядати процес утворення реального об’єму матеріальних витрат, враховуючи показник оборотності обо­ротних коштів. Таким чином, помноживши вартість запасів предме­тів праці на початок року на кількість оборотів оборотних коштів за рік можна отримати уяву про реальну вартість об’єму матеріальних витрат і далі більш адекватно розрахувати загальний показник роз­витку економіки країни.

Покритан досліджував технічний прогрес, різні способи функціону­вання засобів і предметів праці в процесі відтворення, фактор часу, як чинники, що впливають на співвідношенні двох великих частин еконо­міки — виробництва засобів виробництва та предметів споживання. Це питання було об’єктом тривалих дискусій ще з 90-х рр. XIX ст. Покри­тан поставив питання про вплив на це співвідношення зазначених трьох

чинників, в тому числі, в період переходу економіки від простого від­творення до розширеного.

Овсій Ліберман (1897-1981) — український економіст, професор Харківського інженерно-економічного університету, один з розробни­ків концепції господарської реформи середини 60-х рр.

Ліберман запропонував низку заходів щодо лібералізації умов дія­льності державних підприємств та активізації використання ринкових важелів господарювання.

Напрямками наукових досліджень Степана Мочерного (1943-2005) були проблеми методології політичної економії; еволюції основних ти­пів і форм власності; сучасного державно-корпоративного (у т.ч. моно­полістичного) капіталізму; типи і групи економічних законів, що діють у межах однієї та кількох економічних систем; державне регулювання економіки; основний економічний закон, основна економічна супереч­ність і основне виробниче відношення в різних суспільно-економічних формаціях; становлення та розвиток народної економіки у розвинутих країнах світу; теорії та концепції економічної системи капіталізму на різних етапах її розвитку; сутність економічного національного сувере­нітету України та шляхи його досягнення.

Олексій Нестеренко (1904—1997) — член-кореспондент HAH України, доктор економічних наук, професор, заслужений діяч науки України, директор Інституту суспільних наук AH УРСР у Львові (1951) та Інституту економіки AH УРСР (1953—1965) досліджував проблеми промислового розвитку України, галузевої структури її економіки, під­вищення продуктивності праці, ефективності використання основних фондів промислових підприємств, шляхи зниження собівартості проду­кції тощо.

В центрі наукової уваги Олексія Онищенка (1928—2006) — ака­деміка Національної академії наук України, керівника відділення аг­рарних проблем Інституту економіки HAH України, — знаходились питання аграрного розвитку України, економіко-математичного мо­делювання та оптимізації економічних процесів і систем, спеціаліза­ції, кооперування і агропромислової інтеграції, земельних і майно­вих відносин, організаційно-правової реструктуризації сільськогоспо­дарських підприємств.

Юрій Пахомов (1928 р.н.) — академік HAH України (1988), директор Інституту світової економіки і міжнародних відносин HAH України.

Пахомов є засновником ряду наукових шкіл і напрямів в галузі еко­номіки, соціології, глобалістики, які визнані науковими колами в Укра­їні та за її межами. Найбільш відомими дослідженнями науковця в еко­номічній теорії є виробничі відносини, теорія власності, теорія перехідного періоду, суперечності формування національної економіки, а також цивілізаційна будова сучасного світу.

Леонід Канторович (1912—1986) — радянський економіст і матема­тик, професор, лауреат Нобелівської премії з економіки 1975 р. Головний твір: «Економічний розрахунок найкращого використання ресурсів».

Канторович ввів в економічну науку моделі лінійного програмуван­ня з метою розробки оптимального варіанту використання ресурсів. Він уперше побудував статистичну і динамічну моделі поточного та перс­пективного планування використання економічних ресурсів на основі нових математичних підходів в галузі системної побудови економічних показників, які застосовуються під час аналізу ціноутворення, ефектив­ності капіталовкладень.

Важливе значення для розвитку економічної науки мали дискусії 1986—1988 рр. з проблем економічних суперечностей соціалізму та по­долання наукового догматизму. Набула поширення концепція багаторі­вневого (диференційованого) привласнення та багатосуб’єктного хара­ктеру відносин загальнонародного привласнення, що передбачала можливість існування власності трудових колективів і територіальних спільнот, орендних, акціонерних, пайових, кооперативних та індивідуа­льних форм організації економічної діяльності. Починають формувати­ся засади сучасної концепції господарювання, що полягають у відмові від монополії державної власності й широкому використанні в еконо­міці приватної, державної, колективних і змішаних форм власності, різ­номанітних форм підприємництва і господарювання, забезпеченні єди­ного правового режиму їх діяльності, визнанні необхідності ринкового характеру взаємозв’язків між економічними суб’єктами.

О. Нестеренко, Ю. Пахомов, А. Покритан, А. Чухно, М. Чумаченко, І. Ястремський та інші вчені досліджували широке коло методологічних проблем політичної економії — системи, структури, законів як форм ви­раження виробничих відносин власності, планомірності, товарно- грошових, відтворення в Україні тощо. Узагальненню економічної історії і економічної думки був присвячений ряд праць І. Лукінова («Історія на­родного господарства УРСР», 1948), О. Нестеренка («Развитие промыш­ленности на Украине», 1959—1966) та інших вчених.

Вченим-економістам належить вагомий внесок в розробку приклад­них проблем статистики населення й трудових ресурсів (І. Пасхавер), удосконалення економіко-математичних методів прогнозування й пла­нування (В. Геєць), аграрної економіки (І. Лукінов), еколого-еконо- мічних аспектів охорони ґрунтів (О. Алимов) тощо.

Незважаючи на відомі негативи, в радянські часи було закладено підвалини розвитку економічної думки незалежної України.

8.4