Економічна думка України XIX — початку XX ст.

З першої половини XIX ст. економічний розвиток українських зе­мель характеризувався промисловим переворотом, занепадом феодаль­но-кріпосницької системи господарювання та кріпосницької мануфак­тури, поширенням товарно-грошових відносин і проникненням капіта­лістичних відносин в сільське господарство, руйнуванням селянських господарств, поглибленням розшарування селянства і подальшим вико­ристанням вільнонайманої праці й машин, поступовим формуванням класів капіталістів і найманих робітників.

Представники дворянсько-ліберальної думки виражали інтереси не тільки прогресивних дворян, а й селян — кріпаків.

Василь Каразін (1773—1842) — засновник Харківського універси­тету, — був прихильником «прусського» шляху розвитку сільського го­сподарства, не пропонував ліквідувати поміщицьке володіння землею, але виступав проти зловживань поміщиків і висував проекти реформу­вання аграрних відносин, деякі з яких втілював у власному маєтку у Харківській губернії. Він вважав прогресивною інтенсифікацію земле­робства, вдосконалення методів обробки землі, використання сільсько­господарської техніки, перехід від трипільної до багатопільної системи.

Каразін вважав, що головною причиною відставання України від єв­ропейських держав є однобічний аграрний розвиток. Саме тому пропо­нував форсованими темпами розбудовувати промисловість шляхом прийняття державою відповідних законів, надання власникам фабрик певних привілеїв, залучення до промисловості іноземного підприємни­цького капіталу, акціонування підприємств.

Дмитро Журавський (1810—1856) — видатний економіст і статис­тик, — на основі ґрунтовних економіко-статистичних досліджень ви­значив породжену кріпацтвом бідність селян головною причиною низь­кого рівня розвитку сільського господарства та промисловості.

Журавський висунув проект поступового визволення селян від крі­посної залежності на основі договірних відносин між селянами та по­міщиками.

Михайло Балудянський (Балуг’янський) (1769—1847) — професор кафедри політичної економії Головного педагогічного інституту, зго­дом — ректор Санкт-Петербурзького університету, — автор численних проектів, записок з адміністративного права, фінансів, аграрних відно­син, місцевого управління і наукових праць багатьма мовами (напри­клад, «Про національне багатство. Теорія Адама Сміта»), багато з яких з міркувань цензури не було опубліковано і зберігаються в архівах у ви­гляді рукописів.

Викладання політичної економії Балудянський не зводив до вчення про державне господарство і економічну політику, як це було тоді при­йнято. Він вивчав систему меркантилістів, фізіократів і А. Сміта, ви­значав їх теоретичні засади й причини формування. Критично проана­лізувавши економічні погляди меркантилістів та фізіократів, Балудянський свої власні погляди будує на основі теорії Адама Сміта, визначає джерела багатства нації, роль поділу праці, обміну, грошей в становленні вільної економіки капіталістичного типу на основі невтру­чання держави в економічне життя. Він був противником кріпацтва і виступав за звільнення селян, вважав найдоцільнішим передачу селя­нам землі на відкуп або в оренду з правом спадковості, що відповідало прогресивній капіталізації сільського господарства.

Иозеф Ланг (1775—1819) — юрист, перший викладач політичної економії в Харківському університеті, — в своїй праці «Про вищий принцип політичної економії» (1807 р.), розвиваючи ідеї «Економіч­ної таблиці» Ф. Кене, поділив економіку на сільськогосподарський, промисловий і грошовий сектори та аналізував їх за допомогою про­стих лінійних рівнянь та цифрових прикладів, створюючи так звані національні баланси.

Прихильники ліберально-буржуазної думки виражали інтереси дрібної та крупної буржуазії, що зароджувалася. Осередками такої дум­ки були громади та журнал «Основи».

Громади виникли спочатку в Києві, Чернігові та Полтаві, об’єднав­ши університетських викладачів, вчителів, письменників, урядовців. Вони займалися переважно науковою й видавничою справою, культур­но-освітньою діяльністю. Відмежовуючись від революційного руху, вони сприяли розвитку національної культури на засадах релігії та сі­мейної моралі. Політичні прагнення були обмежені ідеєю федеративно­го державного устрою за національною ознакою.

На сторінках журналу дискутувалися проблеми пореформеного аграр­ного розвитку, нових форм панщини, поліпшення становища селянства шляхом перерозподілу податків, регулювання відносин найму на рівні єв­ропейських форм робітничого законодавства, організації акціонерних ком­паній та їх вплив на становище робітничого класу й селянства.

Активні діячі громад Володимир Білозерський (1825—1899), Ми­кола Костомаров (1817—1885), Олександр Кістяковський (1833— 1885) та інші вважали реформу 1861 р. необхідною, але половинчастою, тому що скасовувалося лише кріпосне право поміщика над селянами, а залишилося кріпосне право самодержавця над населенням, яке треба скасувати конституційно. Для забезпечення швидкого капіталістичного розвитку обґрунтовували необхідність урядової децентралізації та на­родної централізації шляхом передачі частини повноважень губерніям, підтримки промислових акціонерних компаній та державного фінансу­вання будівництва шляхів сполучення.

Економічні погляди революційної та радикальної демократії найбільш повно представлено в роботах М. Драгоманова та С. Поло­нинського.

Михайло Драгоманов (1841—1895)

Соціально-політичний діяч, доцент Київського університету

Основні твори — «Пропащий час.

Українці під Московським царством (1654—1876)», «Нарис української соціалістичної програми», «Про «Історію Русів»»

Драгоманов не був економістом в звичайному розумінні, але в його науково-публіцистичних працях економічні проблеми займають поміт­не місце. Він виступав за об’єднання Українських земель та слов’янських народів на демократичних засадах. Реформу 1861 р. він розглядав як позитивний акт, однак підкреслював її антинародний ха­рактер, зазначав, що вона була проведена в інтересах поміщиків, капі­талістів, самодержавства, бо у селян відібрали землю, яка у них була, а до феодальних форм експлуатації додалися капіталістичні. Драгоманов звертає увагу на поширення лихварства, суборенди та інших методів посилення експлуатації простого люду.

На відміну від народників, які наголошували на особливому шляху України, Драгоманов відзначає прогресивну роль капіталістичних від­носин у розвитку продуктивних сил. Але й акцентує увагу на погір­шенні становища пролетаріату, зростанні безробіття, кризах та банк­рутствах.

Майбутнє України мислитель пов’язує з ліквідацією приватної власності, розбудовою «громадівства» — способу виробництва, у якому фабрики, заводи, продукти праці належать робітничим грома­дам, а земля і сільськогосподарські продукти — сільським громадам, пропонує перехід до «громадівства» еволюційним шляхом, через за­воювання політичної свободи. Особливого значення Драгоманов на­дає економічній освіті та популяризації політичної економії, насам­перед, серед молоді.

Сергій Подолинський (1850—1891)

Активний діяч Київської громади, науковець

Осовні твори — «Ремесла і фабрики на Україні» (1880), «Праця людини та її відношення до розподілу енергії» (1880)

Подолинський є фундатором української школи фізичної економії. Він першим дав природничо-наукове визначення праці. На основі ана­лізу різних видів енергії Землі Подолинський визначає роль праці в сві­товому розподілі енергії та її зростанні. Додаткове нагромадження со­нячної енергії, за Подолинським, виступає як додатковий продукт, а найкращим видом корисної праці, яка зберігає сонячну енергію на зем­ній поверхні, є землеробство.

Виходячи з тлумачення праці як головного засобу збереження і на­копичення енергії, вчений аналізує походження здатності до праці, ви­значає джерело необхідної для неї енергії. Подолинський вперше вису­нув ідею існування в природі процесів з коефіцієнтом корисності вище 100 % — людської праці. Тобто дослідження суто економічних проблем вийшли за межі сфери економіки, змусили вивчати проблеми енергети­ки живої речовини, саме явище життя.

За сформульованим ним законом, «людська праця має властивість нагромаджувати сонячну енергію на поверхні землі». Найсприятливі­шим для цього способом виробництва вважав соціалізм, оскільки на­громаджена працею енергія має слугувати всьому народу, а не окремим особам.

Економічні ідеї народників. На відміну від країн Європи, в Україні та Росії в XIX ст. виникла й отримала неабиякий розвиток народницька ідеологія і громадсько-політичний рух, представники якого виражали інтереси селянської демократії, поєднуючи радика­льно-демократичну і антифеодальну програму з ідеалами утопічного соціалізму. В народництві виокремилися консервативний, лібераль­ний, революційний та анархістський напрямки, які відрізнялися тео­ретичними настановами, ступенем радикалізму цілей та методів їх досягнення. В Україні домінувало ліберальне народництво, яке ре­презентувало специфічні інтереси дрібної буржуазії та пореформе- ного заможного селянства.

Павло Чубинський (1839-1884) — український етнограф, фолькло­рист, — підкреслював напівкріпосницький характер реформи 1861 р. На основі досліджень реального стану сільського господарства показав, що 40 % доходів селянина йдуть на податки, збори, повинності, а 60 % — це акциз на горілку. Пропонував надавати селянам кредит через ощадно-позичкові товариства, знищити перешкоди для вільного пере­міщення робочої сили, фінансувати кустарні промисли.

Петро Червінський (1849-1931) — земський статистик, активний діяч ліберального народництва, одним з перших серед народників ви­користав деякі положення марксистського історичного матеріалізму і виділив 4 типи господарств: патріархальне, рабське, кріпосне, товарне. Економіку України вважає перехідною від натурального до товарного виробництва. На його думку, якщо на Заході капіталізм формувався іс­торично, протягом століть, то в Україні та Росії ще слід добре подума­ти, що краще — стимулювати, або стримувати (зовсім зупинити) його розвиток. Як й інші народники, Червінський не бачив адекватних умов для капіталізму, але розумів необхідність та переваги великого вироб­ництва та нових технологій. Майбутнє країни він бачив в такій органі­зації господарства, коли община використовує сучасну техніку у пере­важно натуральному виробництві

Микола Левитський (1859—1936) — український письменник і громадський діяч, — вважається одним з фундаторів української ко­оперативної думки. На початку 1890-х рр. він задався метою засто­сувати до селянського господарства артільну форму. У 1894 р. вини­кла перша влаштована ним землеробська артіль. У 1895 р. він започаткував стандартний артільний договір, в якому було прописа­но засади об’єднання землі, рухомого та нерухомого майна, яке має перебувати у неподільному суспільному володінні і користуванні. Договір чітко регламентував організацію праці та механізм розподі­лу продукту.

Оцінка результатів організаційної та наукової діяльності Левитсько- го є неоднозначною. Марксисти вважали кооперацію в ринкових умо­вах суто капіталістичним підприємством. Навпаки, економісти — на­родники схвально ставилися до ідей кооперації та діяльності Левитського.

Класична політична економія в Україні. Опорними пунктами класичної політекономії стали Київський, Харківський, Новоросійський (Одеський) університети, в яких викладали такі видатні науковці, як А. Антонович, М. Бунге T Степанов, І. Вернадський, М. Koccoe- ський, М. Волоський та ін. Українські вчені досліджували формування вартості та ціни, походження та зростання капіталу, закони грошового обігу тощо. На відміну від європейських економістів, які вивчали дія­льність егоїстичної «економічної людини», українські дослідники пере­ймалися турботами про примноження національного багатства, розумі­ли роль та значення в економічному розвитку духовності, освіти, морального здоров’я суспільства. Звідси — більш широке розуміння предмету політичної економії, критика положень А. Сміта про багатст­во, продуктивну та непродуктивну працю.

Так, за М. Волоським, предметом політичної економії є праця з суспільної точки зору, що охоплює усі сфери матеріальної й духов­ної діяльності. Політекономія — наука про людину та її діяльність, спрямовану на задоволення матеріальних і моральних потреб. А. Антонович вважав політичну економію наукою про суспільний елемент у діяльності людей, спрямованій на задоволення як духов­них, так і матеріальних потреб. М. Бунге визначав політичну еконо­мію, як науку про суспільну сторону господарських явищ і законів, яким ці явища підпорядковані.

Тихін Степанов (1795—1847)

Професор Харківського університету

Основні твори — «О теории и практике политической экономии», «Вступительная лекция политической экономии» (1837), «Записки о политической экономии» (1844—1848)

Степанов був прихильником і послідовником класичної політич­ної економії, а його погляди розвивалися в руслі сучасної йому зага­льноєвропейської наукової традиції. Він був автором першого в Ро­сійській імперії двотомного підручника політичної економії «Записки о политической экономии», побудованого на ідеях А. Смі­та та Д. Рікардо.

Тим не менш, Степанов виступав проти механічного, некритич­ного перенесення теорій західних економістів на вітчизняний грунт; заперечував змішування політекономії з галузевими науками, наго­лошував на необхідності посилення соціального аспекту політичної економії;

Степанов відзначав, що багатство — це насамперед користування речами, які можуть задовольняти потреби, а не їх мінові вартості. Од­нак метою капіталістичного виробництва визнавав прагнення до збага­чення, а прибуток, — частиною вартості, створеною працею. На думку вченого, праця виступає суб’єктом багатства, а природа — об’єктом, праця є тим продуктивнішою, чим вона вільніша від усяких утисків. З огляду на зазначене, вважав несправедливим, що «бідний, нижчий клас народу платить більше, якщо порівнювати його достатки з достатками багатіїв», та відстоював спрямування частини податкових надходжень на суспільні потреби.

Іван Вернадськнй (1821-1884)

Професор Київського, Московського університетів, видавець журналу «Экономический указатель»

Основні твори — «Очерк теории потребностей» (1847), «Проспект политической экономии» (1858)

Про предмет політичної економії. Вернадський виступає проти визначення політичної економії, як науки про багатство, і підкреслює, що вона вивчає лише один бік, одну властивість багатства — його цін­ність. Предметом дослідження цієї науки він вважає природні закони виробництва, але такими законами для нього є лише закони товарного виробництва.

Про працю. Працю Вернадський визнає головним і єдиним джере­лом багатства. Він розрізняє корисність (споживчу придатність) та вла­сне вартість, що «визначається працею, а не придатністю». У поглядах на джерела доходів, багатства, вартості Вернадський стояв на позиціях класичної школи, але, на відміну від класиків, вважав усі види праці продуктивними.

Про власність і капітал. Після реформи 1861 р. Вернадський стає активним захисником великого капіталу та великого виробництва, які уможливлюють науково-технічних прогрес. Позитивно оцінюючи кон­центрацію виробництва і капіталу, Вернадський однозначно негативно ставиться до великої земельної власності, яка на той час була майже вся поміщицькою, вважаючи за необхідне її пристосування до «раціональ­них», тобто капіталістичних форм господарювання.

Про соціалізм. Ідеї соціалізму Вернадський вважав помилковими та пов’язував зі зростанням пауперизму. На його думку, соціалістичні ідеї зароджуються серед прихильників незрілих общинних форм господа­рювання, тому виступав за їх реформування.

Микола Бунге (1813-1895)

Ректор Київського університету, Міністр фінансів Російської імперії

Основні твори — «О возрастании неметаллического обращения в России» (1877), «Основания политической экономии» (1870)

Про методологію. Як вчений — економіст М. Бунге сформувався під впливом класичної політекономії А. Сміта, поділяв переконання класиків, розглядаючи працю як джерело вартості, але працею вважав також внесок власників землі і капіталу, а ренту і прибуток, — трудо­вими доходами.

Бунге вбачав можливість гармонії суспільних відносин лише за умов, коли суспільний устрій буде пов’язаний із природними суспіль­ними законами. Саме такі умови створює капіталізм, а усі інші способи виробництва не відповідають людській природі. Відстоюючи максима­льний розвиток буржуазної приватної ініціативи, вільної конкуренції, торгівлі, обмежене втручання держави в економіку, він прогнозував ви­тіснення дрібної промисловості фабричним виробництвом.

За своїми методологічними поглядами Бунге був близьким до німець­кої історичної школи, закликав до помірності у використанні дедуктивного методу, прихильно ставився до методів спостереження та дослідів.

Критично ставлячись до трудової теорії вартості, Бунге став одним із засновників Київської психологічної школи політекономії. Йому на­лежать ідеї про споживання та обмін як головні сфери економічних до­сліджень, про залежність вартості від попиту і пропозиції, про корис­ність як джерело цінності тощо.

Про ринкове саморегулювання та роль держави. Бунге не поділяв надії класиків на регулюючу дію вільного ринку, вважав за необхідне втручання держави в ринкові процеси. Як державний діяч, Бунге став іні­ціатором та організатором заходів щодо впорядкування грошового обігу та бюджету (в результаті реформи 1885 р. було скасовано подушні податі, податок на сіль, поповнено бюджет за рахунок обов’язкового викупу землі поміщицькими селянами, створено селянський та дворянський іпотечні банки, замінено оброки викупними платежами), введення початків робіт­ничого законодавства (у 1882 р. була створена фабрична інспекція для ви­рішення конфліктів між заводчиками та робітниками), реорганізації систе­ми зовнішньої торгівлі (зросли ввізні мита на чавун, вугілля, вальцьове залізо, сталь, машини, що захистило національних виробників промислової продукції та суттєво збагатило державну казну).

Підтримка Бунге розвитку індустрії України, іноземних інвестицій сприяли подвоєнню видобутку вугілля в Донбасі та активному розвитку залізорудної промисловості Криворіжжя. Під його особливою увагою був розвиток залізниць у зв’язку зі зростанням хлібного експорту з України через порти Одеси та Бердянська.

Про фінанси. Бунге належить помітний внесок у теорію фінансів. Він наголошував на взаємозв’язку між кредитом і суспільним відтво­ренням, доводив хибність існуючої практики розширення кредитування за рахунок випуску асигнацій і банківських кредитних білетів, тракту­вав економічні категорії, зокрема кредиту, за допомогою понять етики (довіра, віра): на його думку «кредит — це вид обміну, у якому переда­ється цінність або послуга на віру до майбутньої винагороди».

Розвиток маржиналістських ідей. Ідеї маржиналізму одержали в Україні широке поширення наприкінці XIX ст., перш за все, завдяки ак­тивній та плідній діяльності Київської психологічної школи.

Дмитро Піхно (1853—1909) — професор Київського університету, вважав споживання і обмін основними сферами економічних досліджень, а корисність речей — джерелом й мірилом цінності й ціни. На його думку, центральною проблемою теорії цінності є вивчення потреб, що формують попит. В той же час, акцентував увагу на дослідженні діяльності окремої фірми та проблем ціноутворення, розподілу ресурсів і доходів, як умови за­безпечення господарської рівноваги (збалансованості попиту і пропозиції).

Олександр Білімович (1876—1963) — професор Київського універ­ситету, — був противником трудової теорії вартості, вважав, що теорія граничної корисності доповнює теорію витрат виробництва, звернув увагу на залежність цін продуктів від цін факторів виробництва, кожен з яких має свою продуктивність і створює свій доход. Заперечував мо­жливість застосування математичних методів для аналізу економічних явищ, відводячи їм лише ілюстративну роль.

Роман Орженцький (1863—1923) — професор Новоросійського та Санкт-Петербурзького університетів, академік УАН з 1919 р., — охаракте­ризував зародження і розвиток маржинальних ідей від Аристотеля до сучас­ників, поширив принцип граничної корисності на оцінку витрат виробницт­ва згідно з теорією «продуктивних благ», визначив величину цінності величиною почуттєвого стану, вважав, що ціна є результатом взаємодії гра-

ничної корисності з соціальними факторами, які обмежують економічну по­ведінку людей, а кількість праці — не причина вартості, а її вимірювач.

Євген Слуцький (1880-1948)

Професор Київського комерційного та Кон'юнктурного інститутів, Московського державного університету

Основні твори — «Теорія кореляції й елементи вчення про криві розподілу» (1912), «Про критерій відповідності лінії регресії та найкращий метод забезпечення відповідності емпіричним даним» (1914), «До теорії збалансованого бюджету споживача» (1915), «До критики поняття цінності Бем- Баверка та його вчення про вимірювання цінності» (1927)

Слуцький у статті «До теорії збалансованого бюджету споживача» впе­рше розробив ординалістський підхід до визначення рівноваги споживача. В запропонованій функції корисності (U = f (x₁, x₂, x₃... x_n), де x₁, x₂, X₃ — кількість споживчих благ) Слуцький визначає доход споживача як головне обмеження при визначенні максимуму загальної корисності. На основі за­стосування математичного апарату він виявив умови, за яких функція ко­рисності досягає максимуму, та запропонував способи обчислення її пара­метрів. Вчений вважається одним з засновників праксеології — науки про раціональну поведінку людей при різних комбінаціях умов.

Теорія циклічності. Інтенсивна робота в галузі статистики дозволила Слуцькому зробити відкриття, що будь-яке середнє суми часових рядів ста­новить ряд, у якому спостерігаються систематичні коливання. Такі коливан­ня не набувають виразно ритмічної циклічності, їх частота та амплітуда мо­же змінюватись. Це дало змогу науковцю зробити припущення, що «економічний цикл є лише результатом агрегування економічних показни­ків»¹. Втім абстрагування дослідника від соціально-економічної реальності має ілюзорний характер. Будь-яке економічне явище він розглядав, насампе­ред, «не інакше як соціальне явище, характеризоване особливими рисами»².

Теорія граничної корисності. Проблема граничної корисності була центральною в дослідженнях Слуцького. Він одним з перших спробував розробити цілісну теорію граничної корисності, поєднуючи в своїх роз­робках сучасні йому досягнення психології, теорії діяльності, активно за­стосовуючи математичний апарат. Використання останнього, з одного боку, дозволило упорядкувати та чітко формалізувати розрізнені здобут­ки теорії граничної корисності, але, з іншого, надзвичайна математизація ускладнила сприйняття науковою спільнотою досягнень Слуцького. Са­ме це, за словами Дж. Хікса, «пояснює, що настільки тривалий час вона [праця Слуцького] не впливала на розвиток економічної думки і її при- йшлось відкрити заново»³. Досягнення українського вченого були насті­льки визначними, що Дж. Хікс у своїй класичній роботі «Вартість та ка­пітал» далі зазначає, що «дана праця представляє собою перше систематичне дослідження «території», вперше відкритої Слуцьким»⁴, і саме його перу належить основне рівняння теорії вартості⁵.

Особливу увагу вчений приділив розробці проблем зміни попиту в за­лежності від динаміки цін та доходів економічних суб’єктів. Фундаторні досягнення українського науковця в цій галузі знайшли світове визнання. Він математично обґрунтував теорію насиченості благ, зазначаючи, що у випадку нормального бюджету споживача попит на благо зростає із збіль­шенням доходу та спадає при зростанні цін цього блага. Проте, «якщо бю­джет анормальний, — то приріст доходу супроводжується збільшенням попиту для благ насичуючих, а його зменшення, — посиленням попиту для благ ненасичуючих»⁶. Зростання ціни на останні, на думку автора, майже завжди має наслідком скорочення попиту них.

Відображення марксизму в працях українських економістів. Став­лення українських вчених — економістів до марксизму було неоднознач­ним. Більшість прихильників класики та маржиналізму не погоджувались з його багатьма положеннями та висновками.. Наприклад, Б. Кістяковський вказував на обмеженість економічного детермінізму і моністичного погля­ду на розвиток людського суспільства, М. Соболев відкидав ідею «насиль­ницького перевороту», T Осадчий розцінював марксистську доктрину як утопічну, що не може мати практичного застосування, К. Воблий вважав марксизм простим запозиченням з інших теорій.

Для популяризації марксизму багато зробив Микола Зібер (1844—1888) — професор Київського університету. У своїй основній праці «Давид Рікар- до та Карл Маркс в їх суспільно-економічних поглядах» (1885) він поділяє наукові засади марксизму, трудової теорії вартості, критикує теорії вартості Дж. Ст. Мілля, Т. Мальтуса, Н. Сеніора та ін., формулює предмет політичної економії, як суспільні відносини людей з приводу речей.

Зібер високо оцінює Марксові положення про двоїсту природу пра­ці, причини виникнення та функції грошей, протиріччя між капіталіс­тами і пролетаріатом. Зібер погоджується з марксистським поглядом на історичну обумовленість економічних законів та минущий характер ка­піталізму, заміну його хаотичного плину планомірною діяльністю, але не сприймає революційних методів такої заміни. Зібер сумнівався, що однакові умови та повне невтручання держави у господарювання може забезпечити ефективний національний розвиток.

Важливою для теоретичного розуміння суспільного розвитку є критика Зібером народницької тези про особливий шлях Росії. На основі застосуван­ня ідей «Капіталу» до аналізу умов російської дійсності вчений довів наяв­ність капіталістичних відносин в сільському господарстві Російської імперії.

Зібер привернув увагу науковців до рікардіанської гілки політичної економії, яку російські та українські економісти фактично оминали, на­голошував на зв’язку між англійською класичною політекономією та марксизмом і з цих позицій критикував теорію граничної корисності.

Серед тих вчених, хто критикував і творчо розвивав марксизм особ­ливе місце посідає М. Туган-Барановський.

Михайло Туган-Барановський (1868-1919)

Професор Санкт-Петербурзького університету, Міністр Центральної Ради

Основні твори — «Очерки из новейшей истории политической экономии социализма» (1903), «Промышленные кризисы в современной Англии, их причины и влияние на народную жизнь» (1894), «Русская фабрика в прошлом и настоящем» (1898)

Про економічну динаміку. Туган-Барановський ґрунтовно про­аналізував сутність, причини і наслідки промислових криз. На його думку, «межа виробництва полягає у рівні продуктивних сил суспі­льства, а не у розмірах його споживання», як вважав Сісмонді, оскі­льки розподіл капіталу та інвестицій між галузями економіки не від­повідає структурі споживання. Справа в тому, що зростання виробництва породжує попит з боку промислових капіталістів на проміжний товар, а на споживчі — може не породжувати. Звідси, І підрозділ суспільного виробництва може розвиватися майже незале­жно від II підрозділу.

Соціальна теорія розподілу. Туган-Барановський вважав розподіл доходів між класами і соціальними верствами складним результатом їх боротьби за зростання належної їм частки суспільного продукту, боро­тьби, у якій сили сторін є вищою мірою нерівні. Наприклад, заробітна плата залежить від продуктивності суспільної праці та соціальної сили робочого класу; цими ж факторами визначається й прибуток, як доход, що базується на експлуатації робітників.

Про синтез теорії граничної корисності та теорії трудової вар­тості. Туган-Барановський вперше здійснив спробу поєднання теорії трудової вартості й теорії граничної корисності. На його думку, «гра­нична корисність визначає у першій інстанції розцінку господарського предмета. Але сама гранична корисність стосовно вільно відтворюва­них продуктів — у другій інстанції вимірюється трудовою вартістю останніх». Гранична корисність вільно відтворювальних благ прямо пропорційна їх трудовим вартостям.

Теорія кооперації. На переконання Туган-Барановського, коопе­рація є продуктом капіталістичної системи і не може існувати без використання її господарських принципів, але одночасно несе в собі зародки нових некапіталістичних засад. Кооперативні підприємства, — стверджує вчений, — можуть існувати тільки в середині трудових класів — пролетаріату, селянства, дрібної буржуазії, а для селян ко­операція — єдино можливий засіб піднесення їх економічного доб­робуту.

Про соціалізм. Туган-Барановський критикував концепцію дер­жавного соціалізму Маркса — Леніна, бо вважав, що соціалізм є устроєм більш складним, ніж капіталізм, і має бути не тільки держа­вним, але й кооперативним, муніципальним, соціальним і гуманісти­чним.

Розвиток економічної думки в Галичині. Специфічні умови пере­бування частини українських земель у складі Австро-Угорщини визна­чили характер і зміст економічних ідей І. Франка, В. Навроцького, О. Терлецького та інших мислителів.

Іван Франко (1856-1916)

Письменник, громадський діяч, розробник української економічної термінології

Основні праці — «Злидні Галичини в цифрах», «Спір о дефіциті», «Крайовий бюджет», «Про працю», «Панщина та її скасування в Галичині» (1898)

Франко був не тільки відомим письменником, поетом, переклада­чем, критиком, публіцистом та громадським діячем, але й вченим- економістом. Життя й творчість Франка проходили у Східній Галичині, яка була в той час у складі Австро-Угорської імперії. Напружена соціа­льна та національна боротьба трудящих суттєво вплинула на станов­лення Франка як громадського діяча та науковця.

Економічні погляди Франка відбивають складний процес поступо­вого засвоєння вченим кращих зразків світової суспільної думки. Особ­ливо помітний вплив на нього мав марксизм, яким Франко захопився ще в середині 70-х рр. В студентські роки він вивчав твори К. Маркса та Ф. Енгельса й першим переклав на українську мову окремі глави «Капіталу» та «Анти-Дюрінга».

Тематика економічних досліджень Франка є надзвичайно широкою. Він цікавився теоретичними питаннями політичної економії, здійснив прикладний аналіз економічного стану Галичини, вивчав становище се­лянства та пролетаріату.

Про предмет і категорії політекономії. Франко вважав, що полі­тична економія «безперечно найважливіша з усіх наук». Якщо спочат­ку, під впливом теоретиків історичної школи, він розглядав політеко­номію як науку про народне господарство, то пізніше прийшов до висновку, що політекономія — «це наука абстрактна», предметом якої є дослідження не лише економічних законів «теперішньої суспільності, а й загальних законів праці людської».

Виняткова заслуга Франка полягає в розробці української політико- економічної термінології, оскільки в Україні були поширені її переваж­но російські, польські та німецькі мовні інтерпретації.

Про соціально-економічну еволюцію. Товарне виробництво, товарний і грошовий обіг Франко вважав історичною передумовою виникнення та існування капіталу. Метою простого товарного виробництва, зокрема це­хового ремесла, на його думку, було виробництво товарів на замовлення, безпосередньо для вжитку покупців. Капіталістичний спосіб виробництва, писав він, передбачає виробництво для торгівлі, а значить — купця, який купує не для задоволення своїх потреб, а для продажу.

Франко визнає минущий характер капіталізму, вбачає майбутнє за соціалізмом, підґрунтя якого складуть громади, як основні господарські одиниці, а централізоване керівництво не буде жорстким. Однак він не підтримував ідею диктатури пролетаріату, обережно ставився до рево­люції, відстоював мирний шлях об’єднання українських земель.

Про найману працю. Франко вважав, що капіталістичне виробницт­во базується на найманій праці. Робітник «мусить затим бути свобідним не лише правно, але й економічно, тобто мусить бути не тільки не крі­паком, але й пролетарієм». На його думку, наймана праця і пролетаріат виникли внаслідок того, що більшість людей позбавлена при капіталіз­мі знарядь виробництва. Капіталізм руйнує дрібне виробництво і маса­ми кидає раніш самостійних виробників до лав пролетаріату.

До руйнування ремісництва приводить бурхливий розвиток машин­ної промисловості й капіталістична конкуренція. Капіталістичний роз­виток сільського господарства призводить до класового розшарування на селі. Лихварство, що тисне селянина, це — лише одна з форм оволо­діння капіталом працею. Експропрійований капіталістом ремісник і зе­млероб стає найманим робітником-пролетарем. «Робітник, — підкрес­лює Франко, — є лише простим наймитом, так сильно залежним від капіталіста, що його суспільну позицію треба вважати за новий вид рабства. Джерело цього рабства... криється в тому, що одна частина су­спільства взяла виключно в свої руки всі засоби виробництва».

Про капітал. «Під капіталом, — наголошує Франко, — розуміємо не тільки гроші, що дають проценти, але й усякі інші достатки, яких власник не вживає безпосередньо, але які таким або іншим способом мають давати йому прибуток». Лише певне відношення засобів вироб­ництва до робочої сили перетворює їх в капітал. «Щоб мати капітал, — писав він, — не досить мати гроші, машини, фабрики, сировину тощо, але ці речі мусять давати прибуток і збільшувати капітал, себто в країні мусять бути люди без капіталу, що для прохарчування мусять працюва­ти на капіталістів і власників. Без робітників нема капіталу».

До українського перекладу 24-го розділу першого тому «Капіталу» К. Маркса Франко зробив примітку: «Відомо, що Маркс ділить капітал на постійний і змінний, в залежності від того — змінюється чи не змінюється його вартість в процесі виробництва. Отже, машини, сировина, фабричні будівлі і т. д. це капітал сталий, тому що виробництво не вносить змін в за­гальну суму його вартості. Між тим, інша частина капіталу, якраз та, що йде на наймання і утримання робітника і міститься в понятті заробітної плати, це змінний капітал, тому що в кожному процесі виробництва капі­таліст здобуває з нього більше, ніж витратив. Робітник створює вартість більшу, ніж та, яку він одержав в формі заробітної плати».

Про аграрні проблеми. Свій інтерес до аграрних проблем Франко пояснює тим, що у Галичині ще мало розвинута промисловість, а більш як 80 % людності займається рільництвом. У своїх статтях він розкри­ває соціально-економічні наслідки аграрної реформи, докладно розпо­відає про сутність панщини та історію її виникнення, аналізує її скасу­вання як істотне пограбування селянства. Зокрема, Франко звертає увагу на сервітути, платне користування селянами лісами та пасовища­ми, яке до реформи було безкоштовним.

Володимир Навроцький (1847—1882) — економіст-статистик, публі­цист. Через насиченість багатим статистичним матеріалом праці Навроць- кого (наприклад, «Що нас коштує пропінація», «Класові інтереси і інтереси народу») становлять особливу цінність. їх головна тема — аграрні пробле­ми пореформеної України. На основі аналізу еволюції земельної власності він показав процес консолідації земельних масивів у руках великих земель­них магнатів і роздроблення селянської земельної власності. Він критикує пропінацію — монополію шляхти на виробництво й продаж спиртних на­поїв та виступає проти залишків середньовічних форм господарювання.

Погляди Навроцького на економічний розвиток були неоднознач­ними. З одного боку, він засмучувався через економічну відсталість Га­личини, але з іншого, — виступав проти промислового розвитку регіо­ну, який, на його думку, витісняв сільське господарство. З одного боку, він розумів значення торгівлі, а з іншого, — висував ідеї економічного відокремлення українських земель.

Остап Терлецький (1850—1902) — громадсько-політичний діяч, пуб­ліцист і літературознавець, — зазначав, що економічна нужда веде людей до морального та духовного занепаду (пияцтво, лінощі тощо). З позиції ре­волюційного демократа він пропонував вирішити аграрне питання лише революційним шляхом. Майбутнє суспільства пов’язував із соціалізмом, створенням господарств, заснованих на громадській власності на землю.

Михайло Павлик (1853—1915) — громадський діяч, публіцист, ре­дактор і видавець, — у літературно-популярній формі пояснює сутність понять капітал, товар, гроші, праця тощо, взаємозв’язок приватної вла­сності та експлуатації. Пов’язував майбутнє українського народу з со­ціалізмом. Вважав основою соціалізму колективну власність громадян та колективне господарювання. Виступав за еволюційний шлях до соці­алізму. Розуміючи неможливість реалізації інтересів народу за умов іс­нуючого суспільного устрою, багато уваги приділяв літературним за­мальовкам утопічного соціалістичного майбутнього.

8.3