Економічна думка України середніх віків

Економічні ідеї українських мислителів середніх віків містяться у державних і церковних документах, угодах, княжих грамотах, та інших літературних пам’ятках. Центральне місце серед них належить «Русь­кій правді» — першому давньоруському зведенню законів.

«Руська правда» складається з трьох головних частин. Автором «Правди Ярослава» вважається Ярослав Мудрий, «Правду Ярослави­чів» було прийнято на з’їзді Ярославичів у Києві в 1072 році. В 1113 році побачив світ «Устав» Володимира Мономаха.

«Правда Ярослава» проголошувала недоторканність власності та особи феодалів; «челядина» — об’єктом власності хазяїна нарівні з ху­добою та речами; виключність і спадковість права князів та бояр на зе­млю, яке не міг відібрати навіть великий князь.

Селян було поділено на холопів, смердів і закупів (закупи — роз­орені селяни, що зверталися за «купою» (позичкою) до князя). Закуп мусив працювати у господарстві кредитора доти, доки не сплачував «купу» з процентами. Кредиторові надавалося право карати закупа, а у разі спроби втекти, закуп ставав довічним рабом кредитора.

«Правда Ярославичів» містить багатий матеріал про організацію господарства князів у формі вотчини. Ряд статей присвячено охороні земельної власності, визначено відповідальність за порушення польо­вих меж та боронних знаків. Смерди оголошувалися залежними від князя людьми і обслуговували його вотчину разом із холопами-рабами.

У «Правді Ярославичів» містяться важливі положення про охорону та порядок забезпечення майнових інтересів кредитора, умови, за яких вимо­га про повернення позички має юридичну силу, порядок стягнення боргів тощо. Так, позички могли надаватися в грошовій формі під процент («ре-

за»).

«Устав» надає досить точне уявлення про систему грошових оди­ниць. Основою цієї системи була гривня, яка мала всі ознаки загального мірила вартості та відігравала провідну роль у штрафній шкалі.

Іноді цю частину «Руської правди» називають «Устав про закупи та холопів», оскільки в ній визначено умови перетворення закупів у холо­пів та навпаки, регламентовано їх відносини з феодалами.

Економічну думку періоду занепаду Київської Русі закарбували зве­дення «Літопису Руського» (що об’єднав «Повість временних літ» Не­стора, «Київський літопис» і «Галицько-Волинський літопис»), «Ізбор­ник Святослава» тощо.

У «Повісті временних літ», з одного боку, засуджується свавілля князів, феодальні міжусобиці, жорсткий примус і насильство, а з іншо­го, — висловлюється переконання в необхідності захисту феодального землеволодіння як світського, та і церковного.

Нестор наголошує на однаковій важливості праці розумової й фізи­чної; закликає до захисту єдності Київської Русі, який мають ініціювати не тільки князі, а й народ.

«Київський літопис» містить докладний опис феодальної роздрібне­ності XII ст. та його негативні наслідки, стану общинного господарства, підносить ідею збереження єдності земель руських шляхом добросусід- ства, взаємодопомоги князів.

«Галицько-Волинський літопис» висвітлює події XIII ст., в тому чи­слі втрату Києвом статусу центру української державності; суперечки та війни князів; пригноблення селян; відмінності православних і като­лицьких поглядів на економічні проблеми.

В «Ізборнику Святослава» наголошується на обов’язку заможних лю­дей дотримуватися в усьому міри, здорового глузду, ввічливості у повсяк­денних відносинах з підлеглими. Благодійність проголошується важливі­шою за прихильність до церкви, а слухняність, покірливість, терпимість селян, їх праця «на свого володаря» порівнюється із святим обов’язком.

У XIV-XV ст. на українських землях, що знаходилися під владою Литви та Польщі, формується магнатське і шляхетське землеволодіння, фільваркова система, починається закріпачення селян. Розвиток товар­но-грошових відносин, ринку сільськогосподарської та ремісничої про­дукції сприяли швидкому зростанню міст, як центрів промислів, торгів­лі, політичного життя. Частина міст належала державі, частина — церквам і магнатам. Деякі міста, наприклад, Львів, Луцьк, Житомир, Київ, отримали грамоти на Магдебурзьке право, відповідно до якого городяни обирали міське самоврядування й суд.

Зазначені економічні реалії знайшли відображення у Литовських статутах 1529 р., 1566 р. і 1588 р., які стали своєрідним «другим ви­данням» «Руської правди». Статути обмежували владу великого князя на користь вельмож магнатів; оформили перехід умовних володінь у спадкові; підтвердили звільнення шляхетських маєтків від загальноде­ржавних повинностей; заборонили королю роздачу земель та інших пожалувань іноземцям; санкціонували закріпачення вільних людей, якщо вони не могли розрахуватися зі своїм феодалом.

Боротьба українського народу проти церковної унії 1596 р. та ока­толичування знайшла відображення у творах українських публіцистів- полемістів І. Борецького, І. Вишенського, П. Могили та ін.

Іван Вншенськнй (1545/50 — 20-ті рр. XVII ст.)

Православний монах, духовний письменник, публіцист

Основні твори — «Про єдність церкви Божої» (1577), «Книжиця» (1588), «Апокрисис» (1598), «Послание ко всем в лядской земле живущим»

Вишенський вважав, що будь-яке багатство, яким володіють пани й духовенство і яке вони «пожирають», створене «працею й потом» крі­паків. Описав основні форми привласнення результатів праці селян і ремісників: панщину, оброк, податі, торговельний та лихварський при­буток. Критикуючи феодально-кріпосницький устрій та існуючу філь­варкову систему, особливо так звану духовну кабалу церкви, що сама перетворилася на феодальний маєток, Вишенський наголошував, що одночасно зі зростанням багатства й розкошів панів, шляхти, торговців посилюються злигодні кріпаків, бідняків.

В середині XVI ст. в Нижньому Подніпров’ї козаки заснували Запо­різьку Січ, яка стала центральним осередком боротьби українського на­роду проти іноземного поневолення, праосновою нової української держави. На цих землях формувалося козацьке землеволодіння. Селяни були вільними. Основною формою землеволодіння середнього козака був хутір. При хутірних були «всякі пожитки» — луги, ниви, пасовища, пасіки, ліси. Козаки опановували необжиті землі, випалювали ліси, за­сновували слобідки, хутори. Багаті козаки, окрім землеробства і тва­ринництва, займалися різним промислом, ремеслом.

У 1648 році гетьманом Запорізького війська був вибраний Богдан Хмельницький. Під його проводом було здобуто перемогу у Визвольній війні 1648-1654 рр. та створено Українську Козацьку Державу.

Богдан-Зиновій Хмельницький (1595—1657)

Гетьман, видатний державний діяч, фундатор і будівничий Української Козацької Держави

Для економічних поглядів і політики Хмельницького характерна меркантилістська спрямованість — підтримка вітчизняної торгівлі, за­охочення експорту та обмеження імпорту товарів, охорона купецьких прав, товарів і майна торговців, надання їм певних пільг (користування міським інвентарем, спорудами, дозвіл будувати нові споруди та торго­вельні приміщення, звільнення від сплати місцевих податків та внутрі­шніх торговельних мит). За часів Хмельницького державна влада під­тримувала розвиток промисловості, перш за все, оборонної, та міських ремесел. За його ініціативою створено козацьку старшину, яка згодом перетворилася на українське дворянство, від влади феодалів звільнено міщанство, міста отримали право на самоуправління. З одного боку, Хмельницький намагався зберегти світські та церковні маєтки, а з ін­шого, — сприяв розвитку козацького та селянського господарства рин­кового типу.

Безпосереднім продовженням реформаторських зусиль та ідей Хме­льницького стали «Пакти і конституції законів і вольностей Війська Запорізького» (Конституція) Пилипа Орлика (1672-1742).

Конституція містить положення про захист приватної власності, не­допущення обезземелювання рядових козаків та концентрації землі в руках старшин. Передбачено ревізію земельного майна козацьких ста­ршин, скасування ненависних народові державних монополій, оренди, відкупів, інших економічних обов’язків, окремих видів податків.

Вперше було відокремлено державний скарб від гетьманського та передано його у розпорядження генерального підскарбія: «належить на розсуд Гетьмана при публічній згоді обрати Генерального скарбника, мужа видатного, заслуженого, багатого і прямодушного, який взяв би під свою опіку державну скарбницю, відав би млинами і всіма прибут­ками і дбав би про них не для власної, а для загальної потреби, врахо­вуючи думку Гетьмана».

У 1654 році Україна увійшла до складу Російської держави на пра­вах самостійної держави-автономії. Галичина залишилася в Речі По­сполитій, Північна Буковина належала Молдавському князівству, Зака­рпаття — Угорщині. У другій половині XVII і в XVIII сторіччі господарський розвиток українських земель визначався переважно еко­номічними системами Речі Посполитої і Росії. Швидке зростання по­міщицького землеволодіння магнатів і козацьких старшин супроводжу­валося збільшенням кількості безземельних та малоземельних селян, використання найманої робочої сили. Як на Лівобережній, так і на Пра­вобережній Україні в промисловості (була представлена ремеслами і промислами) на зміну цеховому виробництву прийшла мануфактура, в якій разом з вільнонайманою працею застосовувалася і праця кріпос­них. Масовий вихід збіднілого населення на заробітки свідчив про по­чаток формування ринку робочої сили. Посилювалися ринкові зв’язки між населеними пунктами, регіонами, між Лівобережною Україною, Слобожанщиною, Північним Причорномор’ям, Західною і Правобере­жною Україною, зростала кількість ярмарків. Особливу групу торговців складали чумаки. З’явилися спекулянти і перекупники. Зароджується національна буржуазія.

Зазначені соціально-економічні реалії були в центрі уваги Г. Грабя- нки, С. Величка, Ф. Прокоповича та інших українських мислителів, державних діячів та церковнослужителів.

В «Літопису Самовидавця» засуджується закріпачення та знедолення селянства, посполитство, примусове ополячування й окатоличування, на-

садження унії, заборона українських шкіл, обмеження українців у інших правах. Автор літопису вважає, що життя народу погіршується в міру зба­гачення та посилення впливу гетьманів та старшин, поширення їхніх чисе­льних оренд. В той же час, він негативно ставився до відкритої збройної боротьби народних мас проти своїх гнобителів, виступав за пом’якшення суспільних суперечностей, помірковані дії та «соціальну гармонію».

Феофан (Єлеазар) Прокопович (1681-1736)

Політичний та громадський діяч, філософ, ректор Київської академії, архієпископ Руської Православної Церкви

Основні твори — «Слово о правде и чести царской», «Правда воли монаршей»

У своїх працях Прокопович поділяв людські знання на науку та ми­стецтво, розумів етику як окрему науку, яку поділяв в свою чергу на монастику (наука про звичаї взагалі), економіку (наука про звичаї зале­жно від того, як їх використовують батьки та управителі окремого гос­подарства) та політику (як звичаї застосовуються управителем держави, провінції, республіки, царства, імперії). На думку Прокоповича, велике господарство («політика») підлягає іншим законам, ніж маленьке, інди­відуально-родинне. Якщо виділення мікрорівня економіки було відомо ще з праць Ксенофонта, а макрорівня — з праці «Трактату політичної економії» А. Монкретьєна, то ідея про їх загальний «фундамент та за­саду» — монастику, була новою та прогресивною.

Прокопович був ідеологом просвіченого абсолютизму. З різних державних устроїв — аристократії, демократії та монархії, — найваж­ливіший не найкращий взагалі, а «який тому або іншому народові най- потрібніший». Мислитель вважав, що абсолютна влада та опіка царя спрямована на забезпечення добробуту своїх підданих, їх повчання (ду­ховне і світське), державну безпеку. Громадські та військові справи є для царя головними.

Прокопович поділяв головні ідеї меркантилізму, в тому числі, акти­вного торговельного балансу, розвитку експортної промисловості, сіль­ського господарства, торгівлі, засобів і шляхів сполучення, активізації економічних зв’язків з іншими країнами, якщо вони відповідали інтере­сам власної держави.

Григорій Грабянка та Самійло Величко, як представники козацької старшини, обґрунтовували її претензії стосовно отримання привілеїв «благородного» російського дворянства, вважали, що права привлас­нення і управління повинні завжди належати незначній кількості «бла­городних воїнів», які становили замкнутий привілейований шляхетсь­кий стан, рішуче засуджували невдоволення селян своїм становищем.

З другої половини XVIII ст. прагнення поміщиків привласнити якнай­більше додаткової праці селян реалізувалося шляхом введення шестиден­ної панщини; повної ліквідації селянських наділів та переведення кріпаків на «місячину», заміни натуральної ренти грошовою, значним збільшенням її абсолютного розміру; закріпачення нових верств — державних і чорно­сошних селян, «орних солдатів», козацтва. Тенденції втрати виробництвом натурального характеру і перетворення його на товарне, розвитку капіталі­стичних виробничих відносин сприяли формуванню в економічній науці поряд з офіційним дворянським напрямом ще й буржуазно-демократичної течії. Останню в Лівобережній Україні було відображено в поглядах окре­мих депутатів Комісії з укладення нового Уложення (1767 р.) замість за­старілого «Соборного уложення» (1648 р.), а в Правобережній — в «Тор- чинському маніфесті» та «Універсалі до селян».

Погляди депутатів Комісії з розробки нового Уложення були різни­ми. Так, Г. Полетик, В. Капніст, Г. Божич та інші відверто захищали ін­тереси реакціонерів — кріпосників, великих поміщиків, у т.ч. українсь­ких, а також військової старшини. Навпаки, А. Алейніков, А. Маслов, Г. Коробін, Я. Козельський виступали за розвиток просвітницьких ідей, обмеження кріпосного права та виняткових прав родового дворянства, пошук шляхів підвищення продуктивності праці селян-кріпаків, без близької перспективи звільнення їх від кріпосної залежності.

А. Алейников — козак, депутат від Хоперської фортеці (Слобідська Україна), — активно критикує кріпосницькі порядки і пропонує скасу­вати кріпосне право законодавчим шляхом. На його думку, «роботи на фабриках мають виконуватися вільними людьми», а самі фабрики не­обхідно будувати у селах. Вважає за необхідне підтримувати вільну то­ргівлю з європейськими та азіатськими державами.

Яків Козельський (1729-1795) — філософ і просвітник, представник демократичного напряму суспільної думки, — вважав ідеалом суспіль­ство вільних, рівноправних, дрібних товаровиробників, а тому був про­тивником кріпацтва. Козельському належать досить глибокі та прогре­сивні для того часу економічні ідеї. Так, він чітко розрізняє просте від­творення, коли ще немає «ніякого наміру прибутку та баришу», і роз­ширене, «коли власники засобів виробництва намагаються збільшити частину товарної продукції свого господарства і з цією метою посилю­ють гноблення своїх рабів»; саме працю селян вважає джерелом всіх багатств суспільства. На його думку, нагально необхідною є загальна трудова повинність, рівномірний розподіл праці між усіма у суспільст­ві, а також восьмигодинний робочий день. Кожний з робітників має право на здобуту своєю працею власність.

Григорій Сковорода (1722-1794) — філософ-гуманіст, поет, педа­гог, — виходив із того, що «...кожна людина повинна пізнати власну внутрішню природу, а природу людини визначає її здатність до пра­ці. Пізнання людиною своєї внутрішньої природи та вибір роду дія­льності за здібностями робить працю радісною, суспільно корисною, а людину — щасливою». Сковорода чітко розрізняв процес та ре­зультат праці, що є важливим для розуміння механізму формування вартості. Уявлення мислителя про майбутні форми суспільного уст­рою були теологічні за формою, демократичні й патріотичні за зміс­том: рівне володіння всіх членів суспільства всіма благами, як осно­ва суспільства; «сродна праця», як база суспільного добробуту; республіка, як найрозсудливіший політичний устрій; освіта народу, як умова його духовного розвитку.

В «Торчинському маніфесті» (в 1767 р. — конфіскований на ринку м. Торчин) критикується монопольне право шляхетства на земельну власність; формулюються вимоги перетворення селянських наділів у спадкову власність, скасування помочі на користь землевласника, ко- мунації кріпацьких повинностей, ліквідації станового, феодального устрою, впровадження в Польщі республіки.

«Універсал до селян» з’явився під час Коліївщини (1768 р.). Він містить, зокрема, заклики до знищення феодально-кріпосницької сис­теми шляхом революційного народного повстання; оголошення селян вільними, поділу між ними поміщицької землі, впровадження самовря­дування на зразок козацького.

8.2